Учора ввечері на сайті "Наукових записок" Києво-Могилянської Академії виклали матеріали нового номеру. Серед них є й мій переклад трактату ранньосередньовічного філософа Ґерберта Аврілакського (Папи римського Сильвестра ІІ, про якого я, зокрема, згадував і на презентації "Трагічної історії доктора Фауста" три дні тому). Дозволю собі зауважити, що переклад дуже зручно читати, оскільки там у форматі білінгви йдуть паралельно латинський та український тексти.

Логічний трактат "Libellus de rationali et ratione uti" («Книжечка про "розумне" та "використовувати розум"») вважається першим західним текстом, де було застосовано схоластичний метод sic-et-non; деякі дослідники вважають його першим схоластичним трактатом, я більш помірковано вважаю його одним з головних протосхоластичних творів. Написаний він був у 997 році.

http://nzpr.ukma.edu.ua/article/view/291768/285113

Фото взяв з інтернету, бо поки що в Орійяк (рідне місто філософа) потрапити не мав можливості.

#творчість_пана_Власа

Розлога примітка з книги Чарльза Тейлора "Секулярна доба" (в пер. Олексія Панича):

[Луї Дюпре в книзі Passage to Modernity (с. 237) стверджує, що барокова культура поєднана] "всеосяжним духовним баченням... У його центрі перебуває особа, впевнена у своїй здатності надати форму та структуру новонародженому світові. Але - ось релігійно значущий момент - цей центр залишається вертикально пов'язаним із трансцендентним джерелом, з якого людина-творець здобуває свою силу через спадну шкалу проміжних тіл. Цей подвійний центр - людський і божественний - відрізняє барокову картину світу і від вертикальної картини світу середньовіччя, в якій реальність виходить із єдиного трансцендентного центру, і від безпроблемно горизонтальної картини світу пізньої модерності, певні риси якої вже передвіщалися добою Відродження. Напруження між цими двома центрами робить бароко складним, неспокійним і динамічим".

До цього глибокого спостереження додаю зроблене влітку фото церкви Різдва Богородиці (1696 р.) з архітектурного ансамблю Києво-Печерської Лаври.

#читання_пана_Власа

Трохи безкоштовної "реклами". Вже давно хотів придбати збірничок оповідань Юрія Косача "Сеньйор Ніколо" від Абабагаламаги, але книги цієї ніде не було. Мабуть, наклад закінчився. На деяких сайтах (в магазинах, менших за Якабу та Книгарню Є) цю книгу можна було замовити просто через нікчемність розробників вебсайтів тих магазинів: після оформлення замовлення одразу ж телефонував оператор і казав, що книги в наявності нема; одного разу я так навіть зробив оплату, і ті гроші мені повертали.

Так от, сьогодні випадково побачив, що на Якабу книжечка з'явилася - може, випадково знайшли коробку з ними десь у темному кутку свого складу. Я вже її замовив, і мені зателефонували і підтвердили, що надіслали саме її.

https://www.yakaboo.ua/sen-jor-nikolo.html

Якщо раптом ви не знаєте Юрія Косача, не читали "Ноктюрн b-moll", "Глухівську пані", "День гніву", "Володарку Понтиди" і т.д., можу навести цитату з однієї рецензії Віктора Петрова-Домонтовича (1946).

«Ю. Косач - майстер. На сьогодні в українській літературі ми назвали б двох майстрів стилізованої прози: Юрія Косача й Юрія Яновського!.. Справа, однак, не в тому, щоб писати методою напливу або потоку свідомості, ускладнено, або, навпаки, приступно й просто, справа в тому, щоб писати досконало. Наш український читач, вихований в своїх літературних смаках й уподобаннях на реґіоналістичних зразках недосконалого письма, ще не звик читати літературні твори так, щоб цінити в них досконалу довершеність стилю...»

#читання_пана_Власа

Гарне латинське слово на позначення нічної праці - Lucubratiuncula.

Етимологічно воно означає роботу при штучному освітленні, проте взагалі використовується в ширшому контексті нічної роботи як такої (хоч рутинної, хоч творчої). Гадаю, якщо Ви засиджуєтеся ночами за комп'ютером, є вагомі підстави назвати ці посиденьки Вашими lucubratiunculae (форма множини).

Приклад слововжитку:
-Милий Тобіаше, чому в тебе такі чорні кола під очима?
-Люб'язний Матеуше, справа в моїх регулярних люкубратюнкулях!

Сьогодні день народження Григорія Сковороди.

В цей день раджу подивитися дуже цікавий і гарний фільм українського скульптора та кінорежисера Івана Кавалерідзе (викладаю посилання на фільм в оригінальній озвучці та найкращій якості). Твори Кавалерідзе досить специфічні, для тих, кто не звик до такої кінематографічної стилістики, все може здатися досить статичним та театралізованим; проте, якщо таке враження виникне, його джерелом варто вважати радше спотвореність смаку глядача (який звик до нетфліксівської пластмаси), аніж об'єктивні властивості фільму як такого. Треба плекати в собі смак до прекрасного!

Не варто також засмучуватися й через те, що режисер намагається вплести Сковороду в соціальну боротьбу XVIII ст.: такі були часи, такі були інтерпретації (сьогодні теж є один популярний український автор, який робить власне те саме, ще й із претензією на наукову об'єктивність; Кавалерідзе принаймні зняв художній фільм). Засмучуватися радше варто через те, що за 30+ років незалежності про Сковороду не зняли нічого кращого.

Також раджу (пере/про)читати вибрані опубліковані тексти Віктора Петрова, присвячені Сковороді: див. сс. 294-324 в першому томі його розвідок.

А також у цей день варто придбати книжечку Леоніда Ушкалова, поки вони ще є в наявності :)

#кіно_пана_Власа
#читання_пана_Власа

Іноді таке буває, що хочеться послухати щось цікаве та легке - в мене таке зазвичай, коли я займаюся якимись побутовими справами. Якщо Ви теж знайомі з такими ситуаціями, коли тиша є зайвою, збережіть собі та послухайте найближчого разу розповідь славетного знавця бароко Валерія Шевчука про його дослідження, творчість, співпрацю з однодумцями (наприклад, із латиністом Віталієм Маслюком - спочатку студентом, а потім - професором моєї almae matris), спогади, враження і т.п. Надзвичайно цікаво.

До деяких моментів, звісно, треба ставитися поблажливо, з розумінням поважного віку п. Валерія (на відео йому 80 років!). Мені якось пощастило послухати його промову на Львівському книжковому форумі в 2012 році (він мені навіть підписав "Дім на горі"), і тоді таких моментів майже не було. Ну а що ж, в мене теж у 2012 році здоров'я було значно кращим, ніж у 2019... А у Вас хіба ні?..

Книжечки, які він рекламує, до речі, є у книгарні Є: том 1, том 2. І я б не сказав, що ціни занадто високі - принаймні, в порівнянні з новим виданням літопису Самійла Величка, яке продавали спочатку за 5000 грн, а потім нібито схаменулися і зменшили ціну "всього лише" до 4000.

#читання_пана_Власа

Дмитро Степовик, пояснюючи, що в Західній Європі бароко постало як заперечення ренесансу, робить украй важливе уточнення:

Український варіант бароко значно ближчий до ренесансного стилю внаслідок стриманості пишноти й панегіризму та збереженості відчуття гармонії. Чітка лінія розподілу між ренесансом і бароко на Заході не виявлена в українському мистецтві. У нас спостерігається панорама пливкого з'єднання двох великих мистецьких стилів.

Чому так? Дослідник уточнює:

Соціальне тло в Україні, на якому виник і розвинувся у літературі, мистецтві, архітектурі й музиці стиль бароко, було інше, ніж на Заході Європи. Влада українських гетьманів не була рівною владі в абсолютистських режимів. Навпаки, наша доволі демократична система влади значно обмежувала абсолютистську владу польських королів і шляхти над українцями Правобережжя, яке, на біду, підпало під сферу впливу Польського королівства. Українській шляхті, яка відкритими очима дивилася на Захід, також імпонувала пишнота нового барокового стилю. Але православне віровизнання гасило в багатьох представників нашої шляхти спопеляючий вогонь гордині. Та й саме традиційне мистецтво православного храму не надавалося на вияв нестримної експресивності і безбережного панегіризму. Українські багатії і можновладці були стримані у самопрославі, а витрачали "увесь потенціал енергії на створення власних держав-уділів, які приносять їм почуття могутності і усвідомлення своєї влади вдома, в Україні".

(Дм. Степовик, "Українська гравюра бароко", с. 12-13).

Додаю фото пречудової дзвіниці Софійського собору, зроблене навесні цього року.

#читання_пана_Власа

Є тут в мене один кінематографічний шедевр на один з цих холодних вечорів, називається він "Ло". Сюжет там такий: дівчину-окультистку викрадає демон, і її хлопець вдається до гоетичного ритуалу, аби встановити контакт з силами потойбіччя та повернути кохану до світу людей.

Скажу одразу, фільм бюджетний, але це його не псує, а навіть навпаки. Сприймати його треба як середньовічно-ранньомодерну п'єсу, бо (незважаючи на сучасний сценарій) зроблено його саме в тій стилістиці, і в цьому сенсі фільм передає саму душу доби краще, ніж більшість екранізацій дійсно тогочасних текстів (по-сучасному інтерпретованих). Було б чудово, якби цей відносно маловідомий режисер екранізував "Трагічну історію доктора Фауста" (до речі, у фільмі ця книга Марлоу фігурує).

Якщо Вам здасться зайвим специфічний гумор фільму, запевняю Вас, пояснення тут лише одне: нерозвиненість естетичного смаку та культурна неосвіченість глядача (ну вибачте, вже кажу, як є). І це я можу сказати напевне на власному досвіді. Справа в тім, що я сам близько десяти років тому дивився його, і мені здалося, що фільм якийсь огидний і по-дурному гротескний. Чому так? Тому що я тоді ще не занурився в середньовічно-ранньомодерну драматургію так глибоко, як зараз. Іншими словами, якщо Ви не зрозумієте красу "Ло", вам би, скажімо, і "Володимир" Феофана Прокоповича здався щонайменше дивним, вже не кажучи про того ж "Фауста" Марлоу.

Ось англомовна версія фільму (є англійські та російські субтитри).
Ось російський одноголосий переклад.

Якщо когось засмучує те, що я не запропонував версію в українському перекладі чи з українськими субтитрами - так, друзі, мене теж засмучує те, що цієї версії нема (принаймні, я її не знайшов). Посумуймо разом (а можете її самостійно зробити та викласти в ютуб, якщо фільм дуже сподобається).

#кіно_пана_Власа