Софія Кополла любить знімати кіно про самотніх і меланхолійних людей. Вона знає ціну людських стосунків і їх відсутности. Тому, припускаємо, що після карантину режисерка вийде з ідеєю для нового фільму про якусь одиначку або одинака. А поки вона, як і ми, перебуває в ізоляції, пропонуємо переглянути її фільмографію. Там знайдете і цікаві сюжети, і повільні безцільні естетичні історії, і себе, маленького на тлі такого великого світу, в одному з нечисленних героїв. З’ясовуємо, що дивитися й на що звертати увагу під час перегляду.
https://telegra.ph/SHCHo-divitisya-Sof%D1%96ya-Kopolla-04-03
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/SHCHo-divitisya-Sof%D1%96ya-Kopolla-04-03
#пусто_про_кіно
Telegraph
Що дивитися: Софія Кополла
Софія Кополла любить знімати кіно про самотніх і меланхолійних людей. Вона знає ціну людських стосунків і їх відсутности. Тому, припускаємо, що після карантину режисерка вийде з ідеєю для нового фільму про якусь одиначку або одинака. А поки вона, як і ми…
Такий пост пасував би пізній осені – коли природа втрачає колір, все здається сірим, а барви залишається шукати на екрані. Та ми розповідаємо про кольористику в кіно серед квітня, щоб пришвидшити весняну насиченість кольором. З’ясовуємо, з яких кольорів складаються почерки видатних режисерів, як не впасти у меланхолію від синього на екрані й чому на побачення краще кликати на стрічку, де багато червоного.
Червоний + помаранчевий + жовтий = Педро Альмодовар
Багряний – один із найсильніших кольорів у кадрі, а Альмодовар, як ніхто, знає, як його використати. У його фільмах завжди можна відшукати кітчеві меблі “привіт, 90-ті”, неодмінно червоні й жовті. Вони обов’язково збігаються з відтінком помади пристрасної героїні і, водночас, із кров’ю героя, який ріже руку. Все це залите електричним оранжевим світлом.
Фільми Альмодовара завжди про пристрасть, жагу та несамовите кохання. Водночас, про біль і тривогу. Тому інколи в кадрах ледь-ледь проблискують холодні сині клаптики.
Зелений + блакитний + синій = Ларс фон Трієр
Одна з найвідоміших стрічок режисера “Меланхолія” недарма має таку назву. Трієр звертається до холодних відтінків палітри майже у всіх своїх фільмах – цілком відповідно до свого скандинавського походження.
Для нього ці кольори символ порожнечи й розгублености. Режисер намагається зрозуміти природу – у кадрах часто багато зелені, а разом з тим і людську сутність – бліді обличчя у блакитно-сірому світлі.
Кольори фон Трієра часто зимні, у них розкривається самотність героїв, смуток і, разом з тим, прагнення до спокою.
Жовтий + помаранчевий + рожевий = Вес Андерсон
Вес Андерсон – добрий, хоча й іронічний казкар. Кольори його кіно нагадують про світанковий затишок у пастельно-рожевих відтінках чи про суху теплу осінь на морському узбережжі.
Жовтий – часто колір спогадів, ностальгії за дитинством і неможливости повернення. Охра повертає до реальности, як глядачів, так і героїв. А ще це – символ юности, наступного кроку, відкритости до нового й очікування. А от зефірно-рожева барва – про сни й надії. Невинні, часом інфантильні й легкі.
На противагу фон Трієру, фільми Андерсона огортають теплою ковдрою, хоча й спонукають до роздумів. Щоправда, не таких меланхолійних, а по-світлому ностальгійних.
Монохромний Павло Павліковський
Поєднання чорного з білим завжди нагадує старі фільми та світлини з сімейних альбомів. Також вони про контраст і лаконічність.
Павліковський лише віднедавна звертається до такого знебарвлення. Події у двох крайніх фільмах режисера (“Іда” (2013) та “Холодна війна” (2018)) розгортаються у післявоєнний час минулого століття. Стишені кольори передають як епоху, так і почуття та пошуки себе героїв.
Обидві стрічки сфокусовані на портретних кадрах. Тут багато великих планів, у яких погляд глядача чіпляється саме за емоції акторів. Вони здаються чіткішими через відсутність відволікаючого розмаїття барв. В них є холодна строгість і натяки на те, що сюжетна історія довша і глибша від того, що показане у кадрі. Але до кінця її ми так і не дізнаємось.
#пусто_про_кіно
Червоний + помаранчевий + жовтий = Педро Альмодовар
Багряний – один із найсильніших кольорів у кадрі, а Альмодовар, як ніхто, знає, як його використати. У його фільмах завжди можна відшукати кітчеві меблі “привіт, 90-ті”, неодмінно червоні й жовті. Вони обов’язково збігаються з відтінком помади пристрасної героїні і, водночас, із кров’ю героя, який ріже руку. Все це залите електричним оранжевим світлом.
Фільми Альмодовара завжди про пристрасть, жагу та несамовите кохання. Водночас, про біль і тривогу. Тому інколи в кадрах ледь-ледь проблискують холодні сині клаптики.
Зелений + блакитний + синій = Ларс фон Трієр
Одна з найвідоміших стрічок режисера “Меланхолія” недарма має таку назву. Трієр звертається до холодних відтінків палітри майже у всіх своїх фільмах – цілком відповідно до свого скандинавського походження.
Для нього ці кольори символ порожнечи й розгублености. Режисер намагається зрозуміти природу – у кадрах часто багато зелені, а разом з тим і людську сутність – бліді обличчя у блакитно-сірому світлі.
Кольори фон Трієра часто зимні, у них розкривається самотність героїв, смуток і, разом з тим, прагнення до спокою.
Жовтий + помаранчевий + рожевий = Вес Андерсон
Вес Андерсон – добрий, хоча й іронічний казкар. Кольори його кіно нагадують про світанковий затишок у пастельно-рожевих відтінках чи про суху теплу осінь на морському узбережжі.
Жовтий – часто колір спогадів, ностальгії за дитинством і неможливости повернення. Охра повертає до реальности, як глядачів, так і героїв. А ще це – символ юности, наступного кроку, відкритости до нового й очікування. А от зефірно-рожева барва – про сни й надії. Невинні, часом інфантильні й легкі.
На противагу фон Трієру, фільми Андерсона огортають теплою ковдрою, хоча й спонукають до роздумів. Щоправда, не таких меланхолійних, а по-світлому ностальгійних.
Монохромний Павло Павліковський
Поєднання чорного з білим завжди нагадує старі фільми та світлини з сімейних альбомів. Також вони про контраст і лаконічність.
Павліковський лише віднедавна звертається до такого знебарвлення. Події у двох крайніх фільмах режисера (“Іда” (2013) та “Холодна війна” (2018)) розгортаються у післявоєнний час минулого століття. Стишені кольори передають як епоху, так і почуття та пошуки себе героїв.
Обидві стрічки сфокусовані на портретних кадрах. Тут багато великих планів, у яких погляд глядача чіпляється саме за емоції акторів. Вони здаються чіткішими через відсутність відволікаючого розмаїття барв. В них є холодна строгість і натяки на те, що сюжетна історія довша і глибша від того, що показане у кадрі. Але до кінця її ми так і не дізнаємось.
#пусто_про_кіно