Гійом Аполлінер казав, що подружжя Делоне “говорили живописом”. Ці двоє об’єднувалися і любилися в мистецтві: разом писали картини, ходили на виставки та творили симультанізм. Про їхні орфічні побачення розповідатимемо на лекції “Соня і Робер Делоне: любов барвиста” 22 лютого (субота) о 14:00 в просторі ПеремогаSpace (бульвар Тараса Шевченка, 16). Вхід за внеском 30 грн та реєстрацією. А зараз допоможемо розібратися хоча б з однією картиною напрямку подружжя – “Електричні призми” (авторка – Соня).
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Соня і Робер любили гуляти бульваром Сан Мішель у Парижі, щоб роздивлятися нові ліхтарі. Саме тоді французьку столицю почали електрифікувати: гасове освітлення масово змінювали на електричне. Мисткиня згадувала, що ореоли навколо нових ліхтарів “вібрували кольорами та тінями”. Лампи нагадували “маленькі сонця” і були набагато яскравішими за гасові. Це явище Соня зобразила на серії картин “Електричні призми” 1913-го та 1914-го років.
СВІТЛО, БАРВА та РИТМ
Світло ліхтарів тут передане розмаїттям кольорових геометричних дисків. Картина поєднує три основи творчости Соні та Робера — світло, барву та ритм. За теорією Делоне розташування контрастних кольорів поряд створює відчуття “вібрації”. Так Соня намагалася змусити світло на “Електричних призмах” “рухатися” й “танцювати”. Яскраві диски — це не фізичне явище, яке створює ліхтар, а його суб’єктивне відчуттєве сприйняття художницею.
ФУТУРИЗМ
“Електричні призми” — не єдина картина, де Делоне пише “електрику”. І Соня, і Робер захоплювалися новими технологіями. Їм були близькі ідеї футуристів. Робер змалечку захоплювався наукою, вивчав фізику та геометрію, а його улюбленою частиною Парижа була Ейфелева вежа — ода модернізму й технологій. На деяких його симультанних полотнах диски й смужки повторюють обриси пропеллерів, передають відчуття руху та швидкости.
#пусто_розбирається
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Соня і Робер любили гуляти бульваром Сан Мішель у Парижі, щоб роздивлятися нові ліхтарі. Саме тоді французьку столицю почали електрифікувати: гасове освітлення масово змінювали на електричне. Мисткиня згадувала, що ореоли навколо нових ліхтарів “вібрували кольорами та тінями”. Лампи нагадували “маленькі сонця” і були набагато яскравішими за гасові. Це явище Соня зобразила на серії картин “Електричні призми” 1913-го та 1914-го років.
СВІТЛО, БАРВА та РИТМ
Світло ліхтарів тут передане розмаїттям кольорових геометричних дисків. Картина поєднує три основи творчости Соні та Робера — світло, барву та ритм. За теорією Делоне розташування контрастних кольорів поряд створює відчуття “вібрації”. Так Соня намагалася змусити світло на “Електричних призмах” “рухатися” й “танцювати”. Яскраві диски — це не фізичне явище, яке створює ліхтар, а його суб’єктивне відчуттєве сприйняття художницею.
ФУТУРИЗМ
“Електричні призми” — не єдина картина, де Делоне пише “електрику”. І Соня, і Робер захоплювалися новими технологіями. Їм були близькі ідеї футуристів. Робер змалечку захоплювався наукою, вивчав фізику та геометрію, а його улюбленою частиною Парижа була Ейфелева вежа — ода модернізму й технологій. На деяких його симультанних полотнах диски й смужки повторюють обриси пропеллерів, передають відчуття руху та швидкости.
#пусто_розбирається
Telegram
Пусто
“Хай буде світло” – сказав Робер Делоне і з’явився орфізм.
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання…
Французький художник змалку захоплювався сонцем, світлом, кольорами й намагався перенести їх на полотно. В авангард Робер прийшов через кубізм, але квадрати стали для нього затісними, а розкладання…
Якби Густав Клімт мав улюблене свято, ним би було восьме березня, бо включало дві радости митця: кохати та писати жінок. Для художника вони втілювали саме життя, тому мали на картинах головні ролі. Про femme fatale та фемінізм Густава Клімта ми вже розповідали на лекції, яку можна переглянути тут. А поки розглянемо конкретну жінку на картині “Юдита та Олоферн” Густава Клімта.
Що зображено?
На картині портрет біблійної героїні Юдити. У руках вона тримає відтяту голову генерала Олоферна. Жінка напів оголена в блакитному вбранні, прикрашеному золотими візерунками в єгипетському та вавилонському стилях. Як і на багатьох картинах митця, вона займає центральне місце на полотні. Тьмяно намальована голова чоловіка майже витіснена з картини. Він тут не важливий.
Полотно було написане під час “золотого періоду” Густава Клімта, тому багато де вкрито сусальним золотом – тонкими листами золота, популярними в декорі. Воно, як на старих візантійських мозаїках, сакралізує героїню, адже так само озолочували зображення Христа, Діви Марії та інших святих.
Для “Юдити та Олоферна” позувала одна з улюблених натурниць і муз митця – Адель Блох-Бауер.
Що це означає?
У Старому Завіті, у “Книзі Юдити”, є притча про місто Ветілую, яке взяв в облогу ассирійський генерал Олоферн. Вдова Юдита, щоб врятувати місто, пробралася у ворожий табір, спокусила командувача, а потім відтяла йому голову. Втративши генерала, військо Олоферна залишило Ветілую, а Юдита стала місцевою героїнею.
Утім, Густав Клімт побачив Юдиту іншою, ніж її зображали художники до нього. Традиційно її історія символізувала перемогу чеснот над пороками. Вона була самою невинністю, втіленою на полотні. У Клімта ж Юдита чуттєва, впевнена і ніяк не смиренна. Вона впивається вбивством і зверхньо посміхається глядачу, не соромлячись ані свого вчинку, ані оголености.
У 1901 для віденьскої публіки, й так стурбованої працями Фройда, “Юдита” стала шоком. Щоб врятувати честь міту про смиренну героїню, критики заперечили назву на полотні й називали картину “Саломея” – на честь жорстокої царівни з Нового Завіту, яка наказала відтяти голову Іоану Хрестителю. Утім, Клімта, що вже став визнаним майстром, їхня думка мало хвилювала.
Щоб дізнатися, що ще мало хвилювало Клімта, а також визначало його мистецький стиль звертайтеся до матеріалів на сайті Пусто: Золотий Густав Клімт, православ'я і еротика, Густав Клімт поза золотом, Густав Клімт на променаді, Густав Клімт під ручку з Фройдом і Батько-модерніст, син-експресіоніст: Клімт і Шіле.
#пусто_розбирається
Що зображено?
На картині портрет біблійної героїні Юдити. У руках вона тримає відтяту голову генерала Олоферна. Жінка напів оголена в блакитному вбранні, прикрашеному золотими візерунками в єгипетському та вавилонському стилях. Як і на багатьох картинах митця, вона займає центральне місце на полотні. Тьмяно намальована голова чоловіка майже витіснена з картини. Він тут не важливий.
Полотно було написане під час “золотого періоду” Густава Клімта, тому багато де вкрито сусальним золотом – тонкими листами золота, популярними в декорі. Воно, як на старих візантійських мозаїках, сакралізує героїню, адже так само озолочували зображення Христа, Діви Марії та інших святих.
Для “Юдити та Олоферна” позувала одна з улюблених натурниць і муз митця – Адель Блох-Бауер.
Що це означає?
У Старому Завіті, у “Книзі Юдити”, є притча про місто Ветілую, яке взяв в облогу ассирійський генерал Олоферн. Вдова Юдита, щоб врятувати місто, пробралася у ворожий табір, спокусила командувача, а потім відтяла йому голову. Втративши генерала, військо Олоферна залишило Ветілую, а Юдита стала місцевою героїнею.
Утім, Густав Клімт побачив Юдиту іншою, ніж її зображали художники до нього. Традиційно її історія символізувала перемогу чеснот над пороками. Вона була самою невинністю, втіленою на полотні. У Клімта ж Юдита чуттєва, впевнена і ніяк не смиренна. Вона впивається вбивством і зверхньо посміхається глядачу, не соромлячись ані свого вчинку, ані оголености.
У 1901 для віденьскої публіки, й так стурбованої працями Фройда, “Юдита” стала шоком. Щоб врятувати честь міту про смиренну героїню, критики заперечили назву на полотні й називали картину “Саломея” – на честь жорстокої царівни з Нового Завіту, яка наказала відтяти голову Іоану Хрестителю. Утім, Клімта, що вже став визнаним майстром, їхня думка мало хвилювала.
Щоб дізнатися, що ще мало хвилювало Клімта, а також визначало його мистецький стиль звертайтеся до матеріалів на сайті Пусто: Золотий Густав Клімт, православ'я і еротика, Густав Клімт поза золотом, Густав Клімт на променаді, Густав Клімт під ручку з Фройдом і Батько-модерніст, син-експресіоніст: Клімт і Шіле.
#пусто_розбирається
Кажуть, у художників найменша ймовірність заразитися вірусом, бо вони й так постійно самоізолюються. Теодор Жеріко — не виняток. У ХІХ столітті він влаштував собі “карантин”: побрив голову, щоб не ходити на тусівки (така зачіска вважалася не світською), замкнувся в майстерні й працював цілодобово. Все заради того, щоб написати одну з найграндіозніших картин Лувру – “Пліт медузи”. Розповідаємо, звідки взявся шедевр романтизму, що спільного між майстернею Жеріко і моргом та до чого тут студенти-медики.
НЕВДАЛИЙ ПЕРЕЇЗД
1816 року з Франції до Сенегалу фрегат “Медуза” перевозив людей для колонізації нових земель. Капітаном корабля був граф де Шомаре, який підкупом здобув це місце. Через його непрофесіоналізм “Медуза” погрузла на мілині вже наступного дня. Судно не рухалося, тому людям довелося пересісти на рятівні човни. Для 150 осіб, яким не вистачило місця, змайстрували імпровізований пліт і прив’язали до шлюпок. Однак граф де Шомаре вирішив порізати мотузки, щоб “скинути баласт” і швидше дістатися суші. Жінок, старих і матросів залишили напризволяще у океані. Вони провели на плоті 13 діб, під час яких вижили лише 15 людей. За безпечне місце біля щогли билися на смерть, голод спонукав вдаватися до канібалізму, а від палючого сонця деякі втратили глузд. Лише згодом судно “Аргус” знайшов пліт і забрав тих, хто вижив.
(А)ПОЛІТИЧНИЙ ЖЕРІКО
Жеріко вирішив написати картину через два роки після трагедії плоту “Медуза”. Тоді ця історія все ще не сходила з язиків: вона показувала корупцію у французькій владі, яка призвела до десятків невинних жертв. Хірург та інженер, які були серед переживців, видали книжку про свій досвід. Суспільство було обурене, а політична верхівка намагалася ігнорувати трагедію. Тому свою нову картину Теодор Жеріко назвав “Кораблетроща”. Ця назва не мала політичного контексту, тому її дозволили виставити на Салоні, але глядачі розуміли, про що мова.
РОМАНТИЗМ, НАДІЯ І ВІДІРВАНІ КІНЦІВКИ
Митець довго не міг визначитися, на чому зробити акцент. На ескізах бачимо, що Жеріко думав і про канібалізм, і про момент порятунку, і про бійки за місце біля щогли. Втім, Теодор обрав найсильніший сюжет: відчуття надії. На горизонті ми бачимо “Аргус”, який ось-ось врятує пліт. До речі, постраждалі двічі бачили судно: вперше воно не помітило “Медузу” і проплило повз. Ця крихітна цятка уособлює все, що тоді відчували люди.
На картині складна композиція: всі лиця обернені від нас, а один кут плота ховається під раму, тому здається, немов глядач також на “Медузі”. Щоб зобразити понівечені мертві тіла, Жеріко годинами малював кінцівки, які йому приносили медики із госпіталю. Писати на передньому плані мерців було “модно” серед романтиків: це додавало картині адреналіну, того, чого собі не могли дозволити класицисти. Такий прийом згодом використав на “Свободі на барикадах” Ежен Делакруа, який, до речі, був натурником Жеріко для цієї картини. Про канібалізм Теодор теж не забув: на фрагменті можна побачити, як один з чоловіків кусає за ногу іншого.
Картина Жеріко — не просто картина про засудження влади чи кораблетрощу. “Пліт Медуза” розповідає позачасову історію про людей, кинутих напризволяще. Бо всі ми часом почуваємося, ніби втрачаємо останню надію посеред океану, де не можемо знайти порятунку. Жеріко залишає нам лише одне — розмиту цятку на горизонті, яка може виявитися судном “Аргус”.
#пусто_розбирається
НЕВДАЛИЙ ПЕРЕЇЗД
1816 року з Франції до Сенегалу фрегат “Медуза” перевозив людей для колонізації нових земель. Капітаном корабля був граф де Шомаре, який підкупом здобув це місце. Через його непрофесіоналізм “Медуза” погрузла на мілині вже наступного дня. Судно не рухалося, тому людям довелося пересісти на рятівні човни. Для 150 осіб, яким не вистачило місця, змайстрували імпровізований пліт і прив’язали до шлюпок. Однак граф де Шомаре вирішив порізати мотузки, щоб “скинути баласт” і швидше дістатися суші. Жінок, старих і матросів залишили напризволяще у океані. Вони провели на плоті 13 діб, під час яких вижили лише 15 людей. За безпечне місце біля щогли билися на смерть, голод спонукав вдаватися до канібалізму, а від палючого сонця деякі втратили глузд. Лише згодом судно “Аргус” знайшов пліт і забрав тих, хто вижив.
(А)ПОЛІТИЧНИЙ ЖЕРІКО
Жеріко вирішив написати картину через два роки після трагедії плоту “Медуза”. Тоді ця історія все ще не сходила з язиків: вона показувала корупцію у французькій владі, яка призвела до десятків невинних жертв. Хірург та інженер, які були серед переживців, видали книжку про свій досвід. Суспільство було обурене, а політична верхівка намагалася ігнорувати трагедію. Тому свою нову картину Теодор Жеріко назвав “Кораблетроща”. Ця назва не мала політичного контексту, тому її дозволили виставити на Салоні, але глядачі розуміли, про що мова.
РОМАНТИЗМ, НАДІЯ І ВІДІРВАНІ КІНЦІВКИ
Митець довго не міг визначитися, на чому зробити акцент. На ескізах бачимо, що Жеріко думав і про канібалізм, і про момент порятунку, і про бійки за місце біля щогли. Втім, Теодор обрав найсильніший сюжет: відчуття надії. На горизонті ми бачимо “Аргус”, який ось-ось врятує пліт. До речі, постраждалі двічі бачили судно: вперше воно не помітило “Медузу” і проплило повз. Ця крихітна цятка уособлює все, що тоді відчували люди.
На картині складна композиція: всі лиця обернені від нас, а один кут плота ховається під раму, тому здається, немов глядач також на “Медузі”. Щоб зобразити понівечені мертві тіла, Жеріко годинами малював кінцівки, які йому приносили медики із госпіталю. Писати на передньому плані мерців було “модно” серед романтиків: це додавало картині адреналіну, того, чого собі не могли дозволити класицисти. Такий прийом згодом використав на “Свободі на барикадах” Ежен Делакруа, який, до речі, був натурником Жеріко для цієї картини. Про канібалізм Теодор теж не забув: на фрагменті можна побачити, як один з чоловіків кусає за ногу іншого.
Картина Жеріко — не просто картина про засудження влади чи кораблетрощу. “Пліт Медуза” розповідає позачасову історію про людей, кинутих напризволяще. Бо всі ми часом почуваємося, ніби втрачаємо останню надію посеред океану, де не можемо знайти порятунку. Жеріко залишає нам лише одне — розмиту цятку на горизонті, яка може виявитися судном “Аргус”.
#пусто_розбирається
Мінімаліст Френк Стелла хотів писати картини без сенсу, але випадково заклав у них цілу ідеологію. Щоб ви не шукали прихованого символізму в його роботах, як дівчина на фото (чого робити не можна!), з’ясовуємо, що заклав митець у серію “Чорних картин” на прикладі полотна “Піднімайте прапори”.
Що зображено?
На картині чорні полоси, які розділяють тонкі проміжки незафарбованого полотна. Вони написані на необробленому полотні звичайною ремонтною фарбою. Стелла написав серію простими мазками, якими маляри фарбують будинки.
Що це означає?
“Чорні картини” вважаються першими прикладами мінімалізму, заснованого у 1950-их. Митці цього напряму намагалися відвернути увагу глядача від зображення та концепту картини і натомість показати її як предмет.
“Ви бачите те, що ви бачите,” – пояснював митець, і ця фраза випадково підсумувала весь мистецький напрям. Стелла хотів, щоб ви роздивлялися полотно, його нерівні мазки та сформували своє суб’єктивне ставлення: подобається чи ні? І все.
За назву Стелла взяв стару нацистську пісню. Він не вкладав у неї ніякого сенсу, навпаки намагався довести роботу до абсурду та іронічно підривав саму ідею “сенсу картини”. Для митця мінімалізм став першим етапом на шляху до експериментів з кольором та заснування максималізму – протилежного напряму, який використовував надмірність, яскравість та динамічність.
#пусто_розбирається
Що зображено?
На картині чорні полоси, які розділяють тонкі проміжки незафарбованого полотна. Вони написані на необробленому полотні звичайною ремонтною фарбою. Стелла написав серію простими мазками, якими маляри фарбують будинки.
Що це означає?
“Чорні картини” вважаються першими прикладами мінімалізму, заснованого у 1950-их. Митці цього напряму намагалися відвернути увагу глядача від зображення та концепту картини і натомість показати її як предмет.
“Ви бачите те, що ви бачите,” – пояснював митець, і ця фраза випадково підсумувала весь мистецький напрям. Стелла хотів, щоб ви роздивлялися полотно, його нерівні мазки та сформували своє суб’єктивне ставлення: подобається чи ні? І все.
За назву Стелла взяв стару нацистську пісню. Він не вкладав у неї ніякого сенсу, навпаки намагався довести роботу до абсурду та іронічно підривав саму ідею “сенсу картини”. Для митця мінімалізм став першим етапом на шляху до експериментів з кольором та заснування максималізму – протилежного напряму, який використовував надмірність, яскравість та динамічність.
#пусто_розбирається
Жінок ґвалтують. І що в Італії XVII століття, що в сучасному світі, їх намагаються у цьому звинуватити, а кривдників — виправдати. Мисткиня Артемізія Джентілескі не носила “надто коротких” спідниць, не користувалася червоною помадою і не поверталася додому ночами. Втім, коли їй було 17, її зґвалтував художник Агостіно Тассі, у майстерні якого Артемізія мала навчатися мистецтву перспективи.
Чоловік довго дурив юну Джентілескі та її тата й обіцяв, що одружиться з нею. Це були пусті балачки, бо Агостіно перебував у шлюбі з іншою жінкою. За зґвалтування після кількох місяців суду художника посадили, однак у в’язниці він відсидів менше, ніж рік. Під час розслідування Артемізію катували, ганьбили і навіть проводили публічний гінекологічний огляд. Перспективи Агостіно її, до речі, так і не навчив.
Джентілескі закарбувала спогади про зґвалтування у своїх картинах. Вона часто обирала сюжети, пов’язані з насиллям над жінками, або ті, де героїні тріумфують над чоловіками, що їх скривдили. Такою є, наприклад, “Сусанна і старці”. Це біблійна історія про єврейку, якої домагалися двоє старійшин, коли побачили, як вона вмивається у басейні. Вони вмовляли жінку віддатися їм і шантажували тим, що звинуватять її у злочинах. Сусанна не погодилася, тому суд несправедливо приговорив її до смертної кари. Дівчину врятував пророк Даниїл.
На цій ранній картині Артемізія написала жінку так, як тоді могла зробити лише жінка. Її тіло не ідеалізоване і не сексуалізоване. Цікаво зображений бюст Сусанни: її груди злегка опущені, а під ними видно невеликі складки, так само, як і на животі. Художниця писала жіноче тіло таким, яким сама його бачила, а не з “чоловічої” перспективи. До того ж, Сусанна зображена тут цілком природньо: немає жодного “натяку”, що вона могла якось сама спокусити старців, її обличчя збентежене. Тоді як на однойменній роботі Гвідо Рені героїня радше спантеличена, ніж налякана.
Однією з найвідоміших картин Артемізії Джентілескі є “Юдит, що відсікає голову Олоферна”. Її часто порівнюють з однойменною роботою Караваджо. Втім, картина Артемізії має кардинально інший характер. Героїня Караваджо схвильована, її обличчя виявляє відразу до того, що відбувається, тоді як у Джентілескі Юдит знає, що робить, і холоднокровно вбиває Олоферна. Це історія жінки, яка рятує свій народ від армії ассирійців, вбиваючи їхнього головнокомандувача. Артемізія розуміла, що героїня з таким завданням мала бути жорстокою і тріумфальною. Зрештою, вона знала, що жінка такою взагалі може бути. Через це картина Джентілескі набагато кривавіша й емоційніша, ніж Караваджо: художниця усвідомлювала, кого вона пише.
Рішучість, біль та травма відчувається й в іншій героїні мисткині — Лукреції. Вона була одруженою римлянкою, до якої залицявся син царя Тарквіній. Дівчина йому відмовила, тому він взяв її силою. Лукреція не могла пережити цього безчестя, тому розповіла про все чоловікові і заколола себе у нього на очах. Цей момент і пише Артемізія. Ми бачимо, що обличчя Лукреції виявляє холодний спокій та відчай: після зґвалтування думка про смерть не лякає її, а здається єдиним виходом із ситуації. Джентілескі вирішила написати не момент зґвалтування чи самогубства. Вона обрала найбільш емоційно сильну мить, коли Лукреція прийняла рішення. Вона вже притримує груди, щоб ввігнати в серце кинжал, і ми чітко розуміємо: її не зупинити.
Жінок ґвалтують. У Древньому Римі, біблійному Вавилоні і в сучасній Україні. Не за спідниці, поведінку чи макіяж. У зґвалтування не було і немає провини жертви, а у кривдника — виправдання. І хоч якою прекрасню добою не було XVII століття в Італії, деякі речі слід залишити в минулому.
#пусто_розбирається
Чоловік довго дурив юну Джентілескі та її тата й обіцяв, що одружиться з нею. Це були пусті балачки, бо Агостіно перебував у шлюбі з іншою жінкою. За зґвалтування після кількох місяців суду художника посадили, однак у в’язниці він відсидів менше, ніж рік. Під час розслідування Артемізію катували, ганьбили і навіть проводили публічний гінекологічний огляд. Перспективи Агостіно її, до речі, так і не навчив.
Джентілескі закарбувала спогади про зґвалтування у своїх картинах. Вона часто обирала сюжети, пов’язані з насиллям над жінками, або ті, де героїні тріумфують над чоловіками, що їх скривдили. Такою є, наприклад, “Сусанна і старці”. Це біблійна історія про єврейку, якої домагалися двоє старійшин, коли побачили, як вона вмивається у басейні. Вони вмовляли жінку віддатися їм і шантажували тим, що звинуватять її у злочинах. Сусанна не погодилася, тому суд несправедливо приговорив її до смертної кари. Дівчину врятував пророк Даниїл.
На цій ранній картині Артемізія написала жінку так, як тоді могла зробити лише жінка. Її тіло не ідеалізоване і не сексуалізоване. Цікаво зображений бюст Сусанни: її груди злегка опущені, а під ними видно невеликі складки, так само, як і на животі. Художниця писала жіноче тіло таким, яким сама його бачила, а не з “чоловічої” перспективи. До того ж, Сусанна зображена тут цілком природньо: немає жодного “натяку”, що вона могла якось сама спокусити старців, її обличчя збентежене. Тоді як на однойменній роботі Гвідо Рені героїня радше спантеличена, ніж налякана.
Однією з найвідоміших картин Артемізії Джентілескі є “Юдит, що відсікає голову Олоферна”. Її часто порівнюють з однойменною роботою Караваджо. Втім, картина Артемізії має кардинально інший характер. Героїня Караваджо схвильована, її обличчя виявляє відразу до того, що відбувається, тоді як у Джентілескі Юдит знає, що робить, і холоднокровно вбиває Олоферна. Це історія жінки, яка рятує свій народ від армії ассирійців, вбиваючи їхнього головнокомандувача. Артемізія розуміла, що героїня з таким завданням мала бути жорстокою і тріумфальною. Зрештою, вона знала, що жінка такою взагалі може бути. Через це картина Джентілескі набагато кривавіша й емоційніша, ніж Караваджо: художниця усвідомлювала, кого вона пише.
Рішучість, біль та травма відчувається й в іншій героїні мисткині — Лукреції. Вона була одруженою римлянкою, до якої залицявся син царя Тарквіній. Дівчина йому відмовила, тому він взяв її силою. Лукреція не могла пережити цього безчестя, тому розповіла про все чоловікові і заколола себе у нього на очах. Цей момент і пише Артемізія. Ми бачимо, що обличчя Лукреції виявляє холодний спокій та відчай: після зґвалтування думка про смерть не лякає її, а здається єдиним виходом із ситуації. Джентілескі вирішила написати не момент зґвалтування чи самогубства. Вона обрала найбільш емоційно сильну мить, коли Лукреція прийняла рішення. Вона вже притримує груди, щоб ввігнати в серце кинжал, і ми чітко розуміємо: її не зупинити.
Жінок ґвалтують. У Древньому Римі, біблійному Вавилоні і в сучасній Україні. Не за спідниці, поведінку чи макіяж. У зґвалтування не було і немає провини жертви, а у кривдника — виправдання. І хоч якою прекрасню добою не було XVII століття в Італії, деякі речі слід залишити в минулому.
#пусто_розбирається
Wikipedia
Файл:Guido Reni - Susanna and the Elders - WGA19296.jpg
Исходный файл (1280 × 990 пикселей, размер файла: 252 Кб, MIME-тип: image/jpeg)
Коли не існувало комп’ютерів та інтернету, діти проводили час на вулиці, де грали у футбол, піжмурки чи квача. Ці та інші дитячі забави зображені на картині «Дитячі ігри» Пітера Брейгеля Старшого. Розповідаємо, для чого нідерландський художник написав картину-ілюстрацію мало не всіх дитячих розваг XVI століття.
Що зображено?
Згідно з підрахунками, на полотні зображено понад двісті фігур, які залучені до близько вісімдесяти дитячих ігор. Може здатися, що таку кількість людей можливо намалювати лише на полотні розміром із кімнату, але насправді «Дитячі ігри» – це маленька картина розміром 118х161 см. Художник зобразив дитячі будні у реалістичній манері, де діти не лише граються ляльками чи доганяють один одного, але й конфліктують між собою і навіть б’ються. Мистецтвознавці вважають, що на картині зображений лише один дорослий персонаж – жінка, яка обливає водою двох хлопчиків, що зчепилися у бійці. Також на картині присутня алюзія на ремесло Брейгеля – дівчинка, яка розтирає червоні цеглини у порошок. Так робили тоді художники, а отриманий порошок перетворювали у пігмент для фарби.
Що це означає?
Сучасник Брейгеля, письменник Еразм Ротердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» писав, що «немає нічого дурнішого ніж серйозне сприйняття грайливости й також немає нічого безглуздішого ніж дурощі у серйозних справах». Натхненний цією роботою, Брейгель написав картину, де дитячі забави служать метафорою дурости та абсурду, що притаманні світу дорослих. Як і в дорослому світі, чимало дитячих фігурок сповнені жорстокости та ненависти один до одного. Наприклад є сцена гри, де діти формують прохід, через який один із них має пробігти, тоді як решта штовхають його та дають стусанів. Ще однією сумнівною грою зайнята інша група дітей, які оточили хлопчика та виривають йому волосся із голови. Нажаханий вираз обличчя дитини свідчить про те, що йому геть не до вподоби така забава. Але на полотні також можна знайти і мирні ігри, як-от пускання мильних бульбашок чи будування пісочного замку. Не всі ми жорстокі.
Саме полотно можна вважати грою, адже незліченна кількість маленьких фігурок мовби запрошує глядача приглядітися і віднайти якнайбільше різних забав на картині.
Хаос, поспіх, метушня – ось перші асоціації, які виникають при спогляданні полотна. Тими ж словами можна описати життя сучасних людей, які настільки заклопотані власними турботами, що не помічають, як поряд із ними з когось знущаються, б’ють чи грабують. Брейгель дозволяє авдиторії поглянути на себе збоку І залишається актуальним й досі.
#пусто_розбирається
Що зображено?
Згідно з підрахунками, на полотні зображено понад двісті фігур, які залучені до близько вісімдесяти дитячих ігор. Може здатися, що таку кількість людей можливо намалювати лише на полотні розміром із кімнату, але насправді «Дитячі ігри» – це маленька картина розміром 118х161 см. Художник зобразив дитячі будні у реалістичній манері, де діти не лише граються ляльками чи доганяють один одного, але й конфліктують між собою і навіть б’ються. Мистецтвознавці вважають, що на картині зображений лише один дорослий персонаж – жінка, яка обливає водою двох хлопчиків, що зчепилися у бійці. Також на картині присутня алюзія на ремесло Брейгеля – дівчинка, яка розтирає червоні цеглини у порошок. Так робили тоді художники, а отриманий порошок перетворювали у пігмент для фарби.
Що це означає?
Сучасник Брейгеля, письменник Еразм Ротердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» писав, що «немає нічого дурнішого ніж серйозне сприйняття грайливости й також немає нічого безглуздішого ніж дурощі у серйозних справах». Натхненний цією роботою, Брейгель написав картину, де дитячі забави служать метафорою дурости та абсурду, що притаманні світу дорослих. Як і в дорослому світі, чимало дитячих фігурок сповнені жорстокости та ненависти один до одного. Наприклад є сцена гри, де діти формують прохід, через який один із них має пробігти, тоді як решта штовхають його та дають стусанів. Ще однією сумнівною грою зайнята інша група дітей, які оточили хлопчика та виривають йому волосся із голови. Нажаханий вираз обличчя дитини свідчить про те, що йому геть не до вподоби така забава. Але на полотні також можна знайти і мирні ігри, як-от пускання мильних бульбашок чи будування пісочного замку. Не всі ми жорстокі.
Саме полотно можна вважати грою, адже незліченна кількість маленьких фігурок мовби запрошує глядача приглядітися і віднайти якнайбільше різних забав на картині.
Хаос, поспіх, метушня – ось перші асоціації, які виникають при спогляданні полотна. Тими ж словами можна описати життя сучасних людей, які настільки заклопотані власними турботами, що не помічають, як поряд із ними з когось знущаються, б’ють чи грабують. Брейгель дозволяє авдиторії поглянути на себе збоку І залишається актуальним й досі.
#пусто_розбирається
Абстрактне мистецтво – не завжди хаотична, яскрава мазня. Абстракціонізм буває тихим та казковим, якщо знати, де шукати. З’ясовуємо, чому “Червоно-зелені та фіолетово-жовті ритми” Пауля Клее не дитячі каракулі й де тут захований цілий концерт.
Що зображено?
На невеликому полотні написаний майже абстрактний пейзаж з квадратів і дерев. Палітра приглушена та гармонійна, хоч і базується на протилежностях – червоному/зеленому і фіолетовому/жовтому кольорах.
Що це означає?
Робота уособлює все, у що вірив Пауль Клее та “Синій Вершник” – мистецьке угрупування, в яке він входив.
Передовсім, це – музика. Пауль Клее грав на скрипці в оркестрі і переніс любов до музики в живопис. Кожен колір мав для нього власне звучання та емоцію, тому квадрати на полотні розташовані у певному “ритмі”, ніби ноти музичного твору.
Крім цього, важлива відмова від форми. Будь-яка картина в образотворчому мистецтві сприймається крізь форму та колір. Якщо ж ви справді хочете почути “внутрішню музику” кольорів, то не можете відволікатися на форму. Так думали абстракціоністи. Втім, ця робота не є повністю абстрактною: ми бачимо силует лісу, який повторюється й в інших роботах митця.
Члени “Синього Вершника” романтизували роль художника як сміливого лицаря, і загадковий ліс на полотні свідчить, що Клее бачив в собі цього “синього вершника”.
Є тут також і любов до примітивізму. Хоча картина має по-дитячому простий вигляд, вона дбайливо спланована. Клее захоплювався тим, як наскельні малюнки простими образами викликають сильні емоції. Цього він прагнув і сам: не ускладнювати і передати свої переживання якомога простіше.
#пусто_розбирається
Що зображено?
На невеликому полотні написаний майже абстрактний пейзаж з квадратів і дерев. Палітра приглушена та гармонійна, хоч і базується на протилежностях – червоному/зеленому і фіолетовому/жовтому кольорах.
Що це означає?
Робота уособлює все, у що вірив Пауль Клее та “Синій Вершник” – мистецьке угрупування, в яке він входив.
Передовсім, це – музика. Пауль Клее грав на скрипці в оркестрі і переніс любов до музики в живопис. Кожен колір мав для нього власне звучання та емоцію, тому квадрати на полотні розташовані у певному “ритмі”, ніби ноти музичного твору.
Крім цього, важлива відмова від форми. Будь-яка картина в образотворчому мистецтві сприймається крізь форму та колір. Якщо ж ви справді хочете почути “внутрішню музику” кольорів, то не можете відволікатися на форму. Так думали абстракціоністи. Втім, ця робота не є повністю абстрактною: ми бачимо силует лісу, який повторюється й в інших роботах митця.
Члени “Синього Вершника” романтизували роль художника як сміливого лицаря, і загадковий ліс на полотні свідчить, що Клее бачив в собі цього “синього вершника”.
Є тут також і любов до примітивізму. Хоча картина має по-дитячому простий вигляд, вона дбайливо спланована. Клее захоплювався тим, як наскельні малюнки простими образами викликають сильні емоції. Цього він прагнув і сам: не ускладнювати і передати свої переживання якомога простіше.
#пусто_розбирається
Правильно освідчитися у коханні може не кожен. Найбільше через це натерпілися жінки художників-модерністів, яким писали жахливі портрети. З’ясовуємо, чому дружина Анрі Матісса мала б не ображатися на “Жінку в капелюсі”, а бачити в картині вияв великої любови.
Що зображено?
Це портрет жінки, вбраної у щось, що символізує модну сукню та чепурний капелюшок. Утім, це не типовий буржуазний портрет. Фарби нанесені швидко та неакуратно (згодом цю “мазню” називатимуть технікою імпасто), а кольори нереалістичні. Через грубі мазки капелюх нагадує вазу, а сукня – лахміття. Непропорційно мале обличчя жінки одночасно синє, жовте та зелене. Замість тла на картині – кольорові плями.
Що це означає?
Коли Матісс пояснював, що це портрет його дружини, всі вважали таке твердження дикунством та великою неповагою. Насправді ж для митця це був єдиний спосіб показати свої палкі почуття до коханої, які ховалися за маскою стриманости. Анрі Матісс і справді був стриманим: адвокат, завжди в гарному костюмі, батько трьох дітей. Не вписувалося в образ лише те, що він, попри волю батька, кинув юриспруденцію заради живопису.
У пошуках свого стилю разом із найкращим другом, художником Андре Дереном, він накупив яскравих фарб і поїхав на південь Франції писати. Їх надила яскрава палітра Ван Гога. Вони часто обирали контрастні кольори, щоб картина запам’ятовувалася, утім, для них це було поле для експериментів з кольором. Жодного сенсу. Коли ж восени Матісс та його друзі-однодумці вперше показали свої картини у Осінньому салоні, глядачі подумали, що з них кепкують. Матісса та друзів вони називали “звірами”, а їхній напрям – фовізмом (від французького слова “звір”).
Але звірі також можуть любити. І писати коханих жінок — яскраво, констрастно й емоційно.
#пусто_розбирається
Що зображено?
Це портрет жінки, вбраної у щось, що символізує модну сукню та чепурний капелюшок. Утім, це не типовий буржуазний портрет. Фарби нанесені швидко та неакуратно (згодом цю “мазню” називатимуть технікою імпасто), а кольори нереалістичні. Через грубі мазки капелюх нагадує вазу, а сукня – лахміття. Непропорційно мале обличчя жінки одночасно синє, жовте та зелене. Замість тла на картині – кольорові плями.
Що це означає?
Коли Матісс пояснював, що це портрет його дружини, всі вважали таке твердження дикунством та великою неповагою. Насправді ж для митця це був єдиний спосіб показати свої палкі почуття до коханої, які ховалися за маскою стриманости. Анрі Матісс і справді був стриманим: адвокат, завжди в гарному костюмі, батько трьох дітей. Не вписувалося в образ лише те, що він, попри волю батька, кинув юриспруденцію заради живопису.
У пошуках свого стилю разом із найкращим другом, художником Андре Дереном, він накупив яскравих фарб і поїхав на південь Франції писати. Їх надила яскрава палітра Ван Гога. Вони часто обирали контрастні кольори, щоб картина запам’ятовувалася, утім, для них це було поле для експериментів з кольором. Жодного сенсу. Коли ж восени Матісс та його друзі-однодумці вперше показали свої картини у Осінньому салоні, глядачі подумали, що з них кепкують. Матісса та друзів вони називали “звірами”, а їхній напрям – фовізмом (від французького слова “звір”).
Але звірі також можуть любити. І писати коханих жінок — яскраво, констрастно й емоційно.
#пусто_розбирається
Якщо вам здається, що сучасний український живопис — це щось зі світу фантастики, то ви не дарма почали читати цей пост. В образотворчому мистецтві періоду незалежности склалася традиція мусолити тему радянського минулого. Цим у живописі займаються навіть молоді художники, які СРСР не застали. Та не тільки таким живе Україна. Розповідаємо про п'ятьох незвичних митців періоду незалежности, на яких варто звернути увагу (або не одним Марчуком).
Марікó Гельман
Спільний знаменник творів мисткині — людина. Утім, кожна серія її робіт — це дослідження окремої теми: тілесність, сексуальність, вплив, самоідентифікація чи свідомість. Маріко Гельман досліджує людину через призму психоаналізу та релігії, чим створює баланс між інтелектуальним та емоційним. Роботи мисткині — іноді графічні, а часом іконописні або з використанням іронічного тексту.
Костянтин Зоркін
Митця цікавить шаманське коріння мистецтва, тому часто перформанси Зоркіна нагадують прадавні ритуали. Для нього творчість — це магічна практика, яка повинна виводити митця і глядача на новий рівень сприйняття. Зоркін презентує ритуальні дійства, якими наповнене наше життя, і які ми самі часто не помічаємо. Так мистецтво стає засобом повернення пам’яти, поверненням до магічного. Або здобуття інакшого, незвичного досвіду.
Олена Каїнська
На полотнах мисткині — схематині 2D образи, статичні і часом казкові. Вони наївні і прості. Утім, у цьому і полягає їхня символічна глибина. У мистецтві Олена Каїнська транслює внутрішній спокій, безпеку, які не можна знайти ні в тибетських монастирях, ні в книгах самопомочі. Саме цих базових почуттів — захищености і співчуття — не вистачає ускладненому сучасному живопису. Про Каїнську, Зоркіна та Гельман читайте детально в матеріалі.
Анатолій Криволап
Мистецтвознавці кажуть, що полотна Криволапа — візитна картка України. А точніше, колір, який художник розмазує по всьому полотні. Якщо у вас болітимуть очі від такої насиченности, то не хвилюйтеся. На противагу ядучому кольору, композиції його робіт спокійні. Пейзажні сцени з корівками, заходами сонця і величезним небом. Це експресіонізм, пов’язаний із українською пейзажною традицією.
Тіберій Сільваші
Що станеться, якщо абстракціонізм зіллється із закарпатською школою живопису? Це буде мистецтво Тіберія Сільваші. Мінімалістичні, багаторівневі серії полотен, які зображують кольори і форми, прості об’єкти, які складаються в пазл і позначають рух. Користуючись кольором, Сільваші фіксує внутрішній потік часу. Тут не треба шукати логічного пояснення символіки або філософського підтексту, а всього лиш дивитися і відчувати.
Тож, споглядайте сучасне українське мистецтво (чорноброві, та не з раціоналізмом!), бо не все воно лишилось у СРСР.
#пусто_розбирається
Марікó Гельман
Спільний знаменник творів мисткині — людина. Утім, кожна серія її робіт — це дослідження окремої теми: тілесність, сексуальність, вплив, самоідентифікація чи свідомість. Маріко Гельман досліджує людину через призму психоаналізу та релігії, чим створює баланс між інтелектуальним та емоційним. Роботи мисткині — іноді графічні, а часом іконописні або з використанням іронічного тексту.
Костянтин Зоркін
Митця цікавить шаманське коріння мистецтва, тому часто перформанси Зоркіна нагадують прадавні ритуали. Для нього творчість — це магічна практика, яка повинна виводити митця і глядача на новий рівень сприйняття. Зоркін презентує ритуальні дійства, якими наповнене наше життя, і які ми самі часто не помічаємо. Так мистецтво стає засобом повернення пам’яти, поверненням до магічного. Або здобуття інакшого, незвичного досвіду.
Олена Каїнська
На полотнах мисткині — схематині 2D образи, статичні і часом казкові. Вони наївні і прості. Утім, у цьому і полягає їхня символічна глибина. У мистецтві Олена Каїнська транслює внутрішній спокій, безпеку, які не можна знайти ні в тибетських монастирях, ні в книгах самопомочі. Саме цих базових почуттів — захищености і співчуття — не вистачає ускладненому сучасному живопису. Про Каїнську, Зоркіна та Гельман читайте детально в матеріалі.
Анатолій Криволап
Мистецтвознавці кажуть, що полотна Криволапа — візитна картка України. А точніше, колір, який художник розмазує по всьому полотні. Якщо у вас болітимуть очі від такої насиченности, то не хвилюйтеся. На противагу ядучому кольору, композиції його робіт спокійні. Пейзажні сцени з корівками, заходами сонця і величезним небом. Це експресіонізм, пов’язаний із українською пейзажною традицією.
Тіберій Сільваші
Що станеться, якщо абстракціонізм зіллється із закарпатською школою живопису? Це буде мистецтво Тіберія Сільваші. Мінімалістичні, багаторівневі серії полотен, які зображують кольори і форми, прості об’єкти, які складаються в пазл і позначають рух. Користуючись кольором, Сільваші фіксує внутрішній потік часу. Тут не треба шукати логічного пояснення символіки або філософського підтексту, а всього лиш дивитися і відчувати.
Тож, споглядайте сучасне українське мистецтво (чорноброві, та не з раціоналізмом!), бо не все воно лишилось у СРСР.
#пусто_розбирається
