Як американський нуар неможливо уявити без харизми Гері Купера чи Марлен Дітріх, так українське поетичне кіно немислиме без Івана Миколайчука, геніального актора, сценариста та режисера. А ще людини, яка хотіла вкрасти ковбасу в кота. Кажуть, до нього в гримерку прийшов Бельмондо, щоб висловити захоплення акторською грою, а жінки в листах пропонували віддатися після “Тіней забутих предків”. Розповідаємо, як Іван Миколайчук став секс-, нац- і кіно- символом.
Іван був четвертою дитиною з десятьох у сім’ї. Ні, вони не повторили долю Палійчуків з “Тіней” і вижили. Миколайчуки мешкали в селі Чортория Чернівецької області. Оскільки вдома Івану було тісно й гамірно, він постійно звідти втікав. Наприклад, грати літніх людей у сільському театрі. Бо у 12, коли Іван виконав свою першу роль – діда – інших амплуа йому не створювали. Миколайчук грав на скрипці, цимбалах і дримбі, тому вступив до Чернівецького музичного училища. Після закінчення навчався в театральній студії Чернівецького театру. Там зустрів молоду співачку Марію Карп’юк. Миколайчук мешкав із нею на одній вулиці, пив із її батьком коньяк та допомагав сім’ї мити посуд. Іван так закохався у Марію, що при першій ж зустрічі з матір’ю назвав її “мамо”. Дівчина не опиралася– 1962 року вона стала Марією Миколайчук.
Іван мріяв стати кіноактором, тому подружжя переїхало до Києва, де він вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Миколайчук дебютував у курсовій роботі Леоніда Осики “Двоє”, але справжнє визнання отримав після стрічки “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Хоча спочатку у головній ролі режисер бачив іншого актора, а Іван не підходив через зовнішність. Сергій взагалі пішов із кастингу та залишив Миколайчука з оператором Юрієм Іллєнком. Незабаром той прибіг до Параджанова захоплений і задиханий: “Сергію Йосиповичу, це щось неймовірне!” Акторська гра Миколайчука так вразила оператора, що він наполіг на його участі в фільмі. Параджанов про це анітрохи не шкодував і все життя називав Івана генієм. Після прем’єри “Тіней” на Миколайчука звалилася несподівана слава й увага жінок. Вони писали йому численні листи, переконували, що набагато кращі за його дружину, пропонували віддатися і навіть приходили скандувати “Іване!” під вікнами його квартири. Марія лише сміялася з цього й казала, що чоловік ніколи не змушував її ревнувати. Він загалом був дуже чуйним і добрим: кілька разів відмовлявся від трикімнатної квартири в черзі на користь друзів, тому 10 років подружжя жило в однокімнатній. Так само віддав приятелю-актору чергу на авто (щоправда, той потім підвозив Миколайчуків за потреби).
Іванову акторську гру вважають унікальною. У кіно він був багатоликим, багатоманітним, універсальним актором: однаково талановито грав гуцула Івана, максималіста комісара Громова і філософа-трунаря Фабіана. До роботи Іван готувався ретельно: перед зйомками фільму “Бур’ян”, де він виконував роль бійця Червоної Армії після війни, щоб мати виснажений вигляд, голодував і пив лише соки. Одного разу вдома побачив, як котові кинули шматок ковбаси й згодом зізнався, що хотів її поцупити, але не зміг, “бо це гріх”. Миколайчука звинувачували у націоналізмі після стрічок “Анничка” й “Білий птах з чорною ознакою”, занесли до списку “неблагонадійних”, забороняли зніматися, писати сценарії. Мовляв, його роботи надто сповнені “українським духом”. У цей час в Івана була важка депресія: без роботи він почувався мізерним. Навіть почав писати казки “Небилиці про Івана”. Зрештою, у віці 46 років Миколайчук помер від раку. Перед цим зіграв у стрічці “На вістрі меча”, щоб заробити гроші й вивезти сім’ю з Києва після катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Щоб переконатися в майстерності Миколайчука, радимо переглянути: режисерський дебют “Вавилон ХХ” – романтичну мозаїку з філософії, народної музики, побуту й історії; “Білий птах з чорною ознакою” – поетично-трагічний фільм Юрія Іллєнка, де Іван був сценаристом та актором; “Захар Беркут” – етносимволічну кіноновелу Леоніда Осики за твором Івана Франка, де Миколайчук зіграв роль Любомира.
#пусто_про_автора
Іван був четвертою дитиною з десятьох у сім’ї. Ні, вони не повторили долю Палійчуків з “Тіней” і вижили. Миколайчуки мешкали в селі Чортория Чернівецької області. Оскільки вдома Івану було тісно й гамірно, він постійно звідти втікав. Наприклад, грати літніх людей у сільському театрі. Бо у 12, коли Іван виконав свою першу роль – діда – інших амплуа йому не створювали. Миколайчук грав на скрипці, цимбалах і дримбі, тому вступив до Чернівецького музичного училища. Після закінчення навчався в театральній студії Чернівецького театру. Там зустрів молоду співачку Марію Карп’юк. Миколайчук мешкав із нею на одній вулиці, пив із її батьком коньяк та допомагав сім’ї мити посуд. Іван так закохався у Марію, що при першій ж зустрічі з матір’ю назвав її “мамо”. Дівчина не опиралася– 1962 року вона стала Марією Миколайчук.
Іван мріяв стати кіноактором, тому подружжя переїхало до Києва, де він вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Миколайчук дебютував у курсовій роботі Леоніда Осики “Двоє”, але справжнє визнання отримав після стрічки “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Хоча спочатку у головній ролі режисер бачив іншого актора, а Іван не підходив через зовнішність. Сергій взагалі пішов із кастингу та залишив Миколайчука з оператором Юрієм Іллєнком. Незабаром той прибіг до Параджанова захоплений і задиханий: “Сергію Йосиповичу, це щось неймовірне!” Акторська гра Миколайчука так вразила оператора, що він наполіг на його участі в фільмі. Параджанов про це анітрохи не шкодував і все життя називав Івана генієм. Після прем’єри “Тіней” на Миколайчука звалилася несподівана слава й увага жінок. Вони писали йому численні листи, переконували, що набагато кращі за його дружину, пропонували віддатися і навіть приходили скандувати “Іване!” під вікнами його квартири. Марія лише сміялася з цього й казала, що чоловік ніколи не змушував її ревнувати. Він загалом був дуже чуйним і добрим: кілька разів відмовлявся від трикімнатної квартири в черзі на користь друзів, тому 10 років подружжя жило в однокімнатній. Так само віддав приятелю-актору чергу на авто (щоправда, той потім підвозив Миколайчуків за потреби).
Іванову акторську гру вважають унікальною. У кіно він був багатоликим, багатоманітним, універсальним актором: однаково талановито грав гуцула Івана, максималіста комісара Громова і філософа-трунаря Фабіана. До роботи Іван готувався ретельно: перед зйомками фільму “Бур’ян”, де він виконував роль бійця Червоної Армії після війни, щоб мати виснажений вигляд, голодував і пив лише соки. Одного разу вдома побачив, як котові кинули шматок ковбаси й згодом зізнався, що хотів її поцупити, але не зміг, “бо це гріх”. Миколайчука звинувачували у націоналізмі після стрічок “Анничка” й “Білий птах з чорною ознакою”, занесли до списку “неблагонадійних”, забороняли зніматися, писати сценарії. Мовляв, його роботи надто сповнені “українським духом”. У цей час в Івана була важка депресія: без роботи він почувався мізерним. Навіть почав писати казки “Небилиці про Івана”. Зрештою, у віці 46 років Миколайчук помер від раку. Перед цим зіграв у стрічці “На вістрі меча”, щоб заробити гроші й вивезти сім’ю з Києва після катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Щоб переконатися в майстерності Миколайчука, радимо переглянути: режисерський дебют “Вавилон ХХ” – романтичну мозаїку з філософії, народної музики, побуту й історії; “Білий птах з чорною ознакою” – поетично-трагічний фільм Юрія Іллєнка, де Іван був сценаристом та актором; “Захар Беркут” – етносимволічну кіноновелу Леоніда Осики за твором Івана Франка, де Миколайчук зіграв роль Любомира.
#пусто_про_автора
Олександра Богомазова називали мінімалістом, примітивістом і структуралістом, хоча більшість його картин – кубофутуристичні; він писав есе, статті, вірші, листи кохання (не менш ліричні, ніж Симоненкові), маніфести та праці з теорії мистецтва. Богомазов створив плакат “Туберкульоз виліковний” і помер від сухот, учив малювати дітей та глухонімих і казав:
«Відчувати - значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати “мазнею” та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненком, Мурашком і Селезньовим.
Навчаючись у різних художників Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку “Ланка”. Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів , а газети писали:
“На «Ланці» небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, – виставка живописців-бездарів”.
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу “Кільце” та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на “Ланці” виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало “Маніфест”, який закликав митців “звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
“Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється).”
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був – у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші – надсилав їй поетичні листи.
Побачити роботи художника наживо можна (примітка редакції: і треба!) до 30 червня на виставці “Олександр Богомазов: творча лабораторія” у НХМУ. Ходіть дивитися на кубофутуристичних “Пилярів”, фінсько-японські акварелі та картини, схожі на сцени з фільмів Параджанова.
#пусто_про_автора
«Відчувати - значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати “мазнею” та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненком, Мурашком і Селезньовим.
Навчаючись у різних художників Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку “Ланка”. Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів , а газети писали:
“На «Ланці» небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, – виставка живописців-бездарів”.
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу “Кільце” та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на “Ланці” виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало “Маніфест”, який закликав митців “звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
“Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється).”
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був – у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші – надсилав їй поетичні листи.
Побачити роботи художника наживо можна (примітка редакції: і треба!) до 30 червня на виставці “Олександр Богомазов: творча лабораторія” у НХМУ. Ходіть дивитися на кубофутуристичних “Пилярів”, фінсько-японські акварелі та картини, схожі на сцени з фільмів Параджанова.
#пусто_про_автора
Якщо з приходом літа ви остаточно розчарувалися у ВНЗ, роботі та житті, залишилось єдине, що може принести успіх – дитина. Особливо, якщо виховати її реформатором українського театру, який зробить із вітчизняної сцени суцільну контемпорарі-інновацію. Щоправда, потім він може загинути в концентраційному таборі. Розповідаємо, як зробити зі свого майбутнього немовляти генія на прикладі Леся Курбаса.
1. Будьте поганим прикладом, який дитина обов’язково захоче наслідувати.
Тато Леся Курбаса, Степан, після закінчення гімназії усупереч батьковому бажанню зробити з нього священика подався в перший львівський український театр “Руська бесіда” і став мандрівним актором. Матір Леся, Ванда, походила з сім’ї дрібного торговця в Чернівцях, який з любові до доньки забезпечив їй престижну освіту в гімназії, де дівчинка навчилася грати на фортепіано і говорити кількома мовами. З любові до батька вона плюнула на його сподівання і зробила щасливою себе, ставши акторкою в театрі “Руська бесіда”. Там Степан і Ванда познайомились, заручились і одружились без батьківського благословення.
2. Народіть дитину в самбірському готелі, а потім не хрестіть її рік.
Ванді було дев’ятнадцять, коли вона під час гастролів народила свого первістка Олександра-Зенона. Працювати подружжя не припиняло, тому маля всюди возило з собою. Паузу Курбаси зробили лише в Перемишлі за рік після народження сина, щоб нарешті охрестити його в престижному соборі, бо самбірські були для нього недостатньо інтеліґентними.
3. Зробіть все, аби дитина виросла в тих же умовах, що й ви.
Возити дитину в гастролях – нелегка справа. Тому Степан написав батькові та спробував викликати до внука жаль і бажання дати йому прихисток, а згодом – освіту. Отець Пилип, дідусь Леся, з радістю прийняв дитину і вирішив нарешті виховати нормальну людину. Щоправда, так само, як Степана. Він забезпечив Олександру навчання в гімназії, підтримував його вивчення німецької, англійської, норвезької і навчив онука без акценту говорити російською.
4. Переконайте дитину “любити ближнього більше, ніж себе”.
У восьмому класі Олександр разом із другом надіслав Іванові Франку дві новели “Сни” та “В горячці”, підписані псевдонімом Зенон Мислячий. Метр їх опублікував і, може, нашого героя спіткало б майбутнє великого літератора. Проте Лесь вважав, що “письменником може бути тільки той, хто любить про себе розказувати”. А його батьки говорили лише про своїх героїв.
5. Здивуйтеся, що ваша дитина хоче стати актором.
Після закінчення гімназії Лесю кортіло податися в драматичну школу. Але і дід, і матір були проти. Батько через проблеми в театрі став настільки психічно розбитим пиятикою, що йому голосу не давали. Олександру шлях до акторства заборонили, тому він вступив до Віденського університету на філософський факультет. Лесь спав по три-чотири години і багато вчився. В alma mater з’являвся так часто, щоб отримати “зараховано” в кінці семестру. Самотужки вивчав театральну культуру: читав про грецький, класичний і сучасний театр, впізнавав віденських акторів і вставав о п’ятій ранку, щоб о шостій взяти квитки на хороші вистави. Тоді ж Курбас познайомився з мистецтвом Клімта, Кокошки і Шіле, з філософією театру мікрокосму людини, як відображення макрокосму, Рудольфа Штайнера та німецькою літературою в її природному середовищі.
6. Нехай батько вашої дитини помре і синові доведеться повернутися додому.
Через психічні розлади Степан Курбас помер. Третього семестру навчання, Лесь перевівся на філософський факультет Львівського університету, щоб скоротити витрати на навчання. Тут Олександр нарешті потрапив до аматорського театру, де зіграв і поставив свої перші вистави. Також брав участь в русі за поділ університету на український і польський, заборону чого використав, як можливість ніколи більше не повертатись у механізм вищої освіти і творити сучасний український театр.
Вуа-ля! Тепер ваша дитина на півшляху до геніальності Леся Курбаса. Якщо будете хорошою матір’ю чи батьком, вона житиме з вами впродовж усього життя. А ви гратимете в її театрі і будете поховані поряд із її дружиною чи чоловіком.
#пусто_про_автора
1. Будьте поганим прикладом, який дитина обов’язково захоче наслідувати.
Тато Леся Курбаса, Степан, після закінчення гімназії усупереч батьковому бажанню зробити з нього священика подався в перший львівський український театр “Руська бесіда” і став мандрівним актором. Матір Леся, Ванда, походила з сім’ї дрібного торговця в Чернівцях, який з любові до доньки забезпечив їй престижну освіту в гімназії, де дівчинка навчилася грати на фортепіано і говорити кількома мовами. З любові до батька вона плюнула на його сподівання і зробила щасливою себе, ставши акторкою в театрі “Руська бесіда”. Там Степан і Ванда познайомились, заручились і одружились без батьківського благословення.
2. Народіть дитину в самбірському готелі, а потім не хрестіть її рік.
Ванді було дев’ятнадцять, коли вона під час гастролів народила свого первістка Олександра-Зенона. Працювати подружжя не припиняло, тому маля всюди возило з собою. Паузу Курбаси зробили лише в Перемишлі за рік після народження сина, щоб нарешті охрестити його в престижному соборі, бо самбірські були для нього недостатньо інтеліґентними.
3. Зробіть все, аби дитина виросла в тих же умовах, що й ви.
Возити дитину в гастролях – нелегка справа. Тому Степан написав батькові та спробував викликати до внука жаль і бажання дати йому прихисток, а згодом – освіту. Отець Пилип, дідусь Леся, з радістю прийняв дитину і вирішив нарешті виховати нормальну людину. Щоправда, так само, як Степана. Він забезпечив Олександру навчання в гімназії, підтримував його вивчення німецької, англійської, норвезької і навчив онука без акценту говорити російською.
4. Переконайте дитину “любити ближнього більше, ніж себе”.
У восьмому класі Олександр разом із другом надіслав Іванові Франку дві новели “Сни” та “В горячці”, підписані псевдонімом Зенон Мислячий. Метр їх опублікував і, може, нашого героя спіткало б майбутнє великого літератора. Проте Лесь вважав, що “письменником може бути тільки той, хто любить про себе розказувати”. А його батьки говорили лише про своїх героїв.
5. Здивуйтеся, що ваша дитина хоче стати актором.
Після закінчення гімназії Лесю кортіло податися в драматичну школу. Але і дід, і матір були проти. Батько через проблеми в театрі став настільки психічно розбитим пиятикою, що йому голосу не давали. Олександру шлях до акторства заборонили, тому він вступив до Віденського університету на філософський факультет. Лесь спав по три-чотири години і багато вчився. В alma mater з’являвся так часто, щоб отримати “зараховано” в кінці семестру. Самотужки вивчав театральну культуру: читав про грецький, класичний і сучасний театр, впізнавав віденських акторів і вставав о п’ятій ранку, щоб о шостій взяти квитки на хороші вистави. Тоді ж Курбас познайомився з мистецтвом Клімта, Кокошки і Шіле, з філософією театру мікрокосму людини, як відображення макрокосму, Рудольфа Штайнера та німецькою літературою в її природному середовищі.
6. Нехай батько вашої дитини помре і синові доведеться повернутися додому.
Через психічні розлади Степан Курбас помер. Третього семестру навчання, Лесь перевівся на філософський факультет Львівського університету, щоб скоротити витрати на навчання. Тут Олександр нарешті потрапив до аматорського театру, де зіграв і поставив свої перші вистави. Також брав участь в русі за поділ університету на український і польський, заборону чого використав, як можливість ніколи більше не повертатись у механізм вищої освіти і творити сучасний український театр.
Вуа-ля! Тепер ваша дитина на півшляху до геніальності Леся Курбаса. Якщо будете хорошою матір’ю чи батьком, вона житиме з вами впродовж усього життя. А ви гратимете в її театрі і будете поховані поряд із її дружиною чи чоловіком.
#пусто_про_автора
Telegram
Пусто
У школі здається, що вся українська література про кріпаків, важку долю селян і покірних жінок. Проте у нас є чимало історій про чоловіків-естетів, юриспруденцію й навіть фемінізм. Іван Франко, наприклад, піднімав жіноче питання, розповідав про авантюрне…
Qui quaerit, reperit — знаходить той, хто шукає. Той, хто шукає довго, не вміє користуватися хештегами. #пусто_навігація допоможе вам не загубитися в нетрях постів і матеріалів.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
У чотири роки він втратив батька, у шість – почав писати вірші, у вісім – мріяв винайти велосипед, що літає, у дванадцять – вперше сів у літак, а в тридцять – знав усе про токсичні стосунки. Антуан де Сент-Екзюпері любив небо, розфарбовував марґінеси (поля сторінок) книг і почувався самотнім серед людей. Розповідаємо, що накоїв цей чоловік за 44 роки життя.
Антуан народився 1900 року в сім’ї французького графа де Сент-Екзюпері, рід якого походив з середньовічних лицарів. Незабаром батько помер, а хлопчик і ще четверо дітей залишилися із матір’ю. Вона сушила з ними гербарій, вчила любити книги і вечорами читала Біблію вголос. Проте у вісім років Антуан зрозумів: література – це, звісно, цікаво, але небо – цікавіше. Тому вирішив винайти велосипед, що літає. Після багатьох невдалих експериментів, кількох вибухів і однієї розсіченої брови брата матір заборонила хлопцям щось винаходити. Тож Антуану довелося стати поетом. У 17 він втратив брата Франсуа через хворобу серця. Перед смертю той заповів йому велосипед і карабін. Ця подія наштовхнула Сент-Екзюпері до створення збірки “Прощання” про переживання втрати близької людини. Він сам її розмалював: додав квіткові орнаменти на марґінесах, а на початку – автопортрет.
1917-го Екзюпері вступив до Академії високих мистецтв на відділення архітектури, а через два роки став вільним слухачем у Національній вищій школі мистецтв. Творче навчання хлопця перервала армія. Сент-Екзюпері записався до полку авіації, побував у Марокко, закохався в Африку, налагодив дипломатичне спілкування з тамтешніми племенами й розбив свого першого літака. 1923 року його із черепно-мозковою травмою відправили до Парижа. Проте вже в 1926-му Антуан став пілотом у поштовій компанії, що відправляла листи до Північної Африки. Перший роман Екзюпері “Південний поштар”, що вийшов у 1929 році, розповідав про цей його досвід. Ще через два роки вийшов “Нічний політ”, який і прославив Екзюпері як письменника. Він отримав премію “Феміна”, а незабаром книгу екранізували.
У тридцять років в житті Антуана з’явилася його головна катастрофа, любов і ненависть – Консуело. Коли вони познайомилися, письменник запропонував дівчині покатати її на літаку. Консуело відмовилась, але Антуана це не зупинило: він затягнув її до кабіни, налякав своїми вміннями робити зиґзаґи в небі, а тоді в стані шоку привів до своєї квартири й всю ніч читав рукописи. Зрештою, Консуело в нього закохалася. Він називав її “маленьким сальвадорським вулканом” і погрожував втопити, а вона кидала в нього тарілки й казала, що придбає багряні простирадла, щоб там зарізати. Більше про токсично-палкі стосунки читайте у нашій інструкції.
Втім література і кохання не позбавили Екзюпері любові літати. І розбивати літаки. Якось Антуан із механіком впав у Лівійській пустелі. Чоловіки мали б загинути, та їх урятували бедуїни. Остання катастрофа письменника відбулася 31 липня 1944 року. Під час Другої світової Антуан був у французькій авіації. Він відправився у політ для розвідки й не повернувся. Антуан загинув у морі. Йому було сорок чотири.
Антуан все життя літав, писав і писав про те, як літав. Радимо почитати: “Нічний політ”, щоб відчути, як у пілота тремтять руки в кабіні; “Планету людей”, щоб через особу Екзюпері потрапити до пустелі; “Листа до заручника”, щоб поринути в атмосферу святково-несвяткової війни й Португалії. Чи, зрештою, просто перечитати доросло-дитячу притчу про принца, троянду й лиса – не буде зайвим.
#пусто_про_автора
Антуан народився 1900 року в сім’ї французького графа де Сент-Екзюпері, рід якого походив з середньовічних лицарів. Незабаром батько помер, а хлопчик і ще четверо дітей залишилися із матір’ю. Вона сушила з ними гербарій, вчила любити книги і вечорами читала Біблію вголос. Проте у вісім років Антуан зрозумів: література – це, звісно, цікаво, але небо – цікавіше. Тому вирішив винайти велосипед, що літає. Після багатьох невдалих експериментів, кількох вибухів і однієї розсіченої брови брата матір заборонила хлопцям щось винаходити. Тож Антуану довелося стати поетом. У 17 він втратив брата Франсуа через хворобу серця. Перед смертю той заповів йому велосипед і карабін. Ця подія наштовхнула Сент-Екзюпері до створення збірки “Прощання” про переживання втрати близької людини. Він сам її розмалював: додав квіткові орнаменти на марґінесах, а на початку – автопортрет.
1917-го Екзюпері вступив до Академії високих мистецтв на відділення архітектури, а через два роки став вільним слухачем у Національній вищій школі мистецтв. Творче навчання хлопця перервала армія. Сент-Екзюпері записався до полку авіації, побував у Марокко, закохався в Африку, налагодив дипломатичне спілкування з тамтешніми племенами й розбив свого першого літака. 1923 року його із черепно-мозковою травмою відправили до Парижа. Проте вже в 1926-му Антуан став пілотом у поштовій компанії, що відправляла листи до Північної Африки. Перший роман Екзюпері “Південний поштар”, що вийшов у 1929 році, розповідав про цей його досвід. Ще через два роки вийшов “Нічний політ”, який і прославив Екзюпері як письменника. Він отримав премію “Феміна”, а незабаром книгу екранізували.
У тридцять років в житті Антуана з’явилася його головна катастрофа, любов і ненависть – Консуело. Коли вони познайомилися, письменник запропонував дівчині покатати її на літаку. Консуело відмовилась, але Антуана це не зупинило: він затягнув її до кабіни, налякав своїми вміннями робити зиґзаґи в небі, а тоді в стані шоку привів до своєї квартири й всю ніч читав рукописи. Зрештою, Консуело в нього закохалася. Він називав її “маленьким сальвадорським вулканом” і погрожував втопити, а вона кидала в нього тарілки й казала, що придбає багряні простирадла, щоб там зарізати. Більше про токсично-палкі стосунки читайте у нашій інструкції.
Втім література і кохання не позбавили Екзюпері любові літати. І розбивати літаки. Якось Антуан із механіком впав у Лівійській пустелі. Чоловіки мали б загинути, та їх урятували бедуїни. Остання катастрофа письменника відбулася 31 липня 1944 року. Під час Другої світової Антуан був у французькій авіації. Він відправився у політ для розвідки й не повернувся. Антуан загинув у морі. Йому було сорок чотири.
Антуан все життя літав, писав і писав про те, як літав. Радимо почитати: “Нічний політ”, щоб відчути, як у пілота тремтять руки в кабіні; “Планету людей”, щоб через особу Екзюпері потрапити до пустелі; “Листа до заручника”, щоб поринути в атмосферу святково-несвяткової війни й Португалії. Чи, зрештою, просто перечитати доросло-дитячу притчу про принца, троянду й лиса – не буде зайвим.
#пусто_про_автора
Великий митець починається з великого горя. Технічно художник Пабло Пікассо з’являється 1889 року, коли восьмирічним під враженням від кориди чи то малює сам, чи то перемальовує картину “Маленький пікадор”. Далі – дебютне велике полотно (“Перше причастя”), академізм, вивчення Ель Ґреко й наслідування каталанських модерністів.
Блакитний період
Коли? 1901-1904
Той Пікассо, якого знають, упізнають та купують, почався зі смерті. У 1895 році від дифтерії помирає семирічна сестра Пабло Консепсьйон, у 1899 році товариш-художник Гортензі Гуель кидається зі скелі, а двома роками пізніше найкращий друг Карлоc Касагемас через нерозділене кохання стріляє собі в скроню в паризькому кафе L'Hippodrome.
Депресія Пікассо прогресує. На початку 1901 року він ще шукає власний стиль і не продає достатньо робіт, щоб мати на життя. Головні персонажі полотен того часу – знедолені: жебраки, п’яниці та повії. На картинах переважають відтінки блакитного – кольору печалі. Постаті чітко окреслені сірувато-бліді та стражденні. Блакитний період – етап змін Пікассо як особистості та його трансформації із хорошого звичайного академіста до художника-революціонера з власним стилем та баченням.
Що дивитись? “Старий гітарист”, “Блакитний автопортрет”, “Смерть Касагемаса”, “Воскресіння (Похорон Касагемаса)”, “Життя” (знайдіть на полотні Карлоса Касагемаса). Цікаво, що остання написана поверх картини “Останні моменти”, присвяченої померлій сестрі Пабло.
Рожевий період
Коли? 1904-1906
У 1904 році художник переїздить до Парижа. Оселяється на Монмартрі, потрапляє в (чи, радше, створює) коло богеми та зустрічає перше кохання – “прекрасну Фернанду” Олів’є. Роботи цього періоду ще сповнені меланхолії, але глибокий траур і скорбота відступають. Монохромна холодна палітра змінюється на охру, перламутр і романтичні рожево-червоні відтінки. Матеріал для сюжетів картин Пікассо знаходить у цирку Мердано поряд зі своїм будинком. Ця спільнота мандрівних акробатів, клоунів і музикантів показувала вистави просто на вулиці. Різноманіття артистів, – старих і молодих, красивих і потворних, мініатюрних і велетенських – підкреслене яскравими костюмами, граційністю та акцентованими жестами, впускає на полотна художника життя.
Матеріальний статус (та раціон) Пікассо в цей час покращується. Кловіс Саґо, колишній клоун, засновує у Парижі галерею, для якої купує твори Пабло. Через нього молодий митець знайомиться із Лео й Ґертрудою Стайнами, які стають його дилерами та друзями. Вони захоплюються іспанцем настільки, що накуповують картин на 900 франків (Для порівняння: за картину “Молода дівчина з кошиком квітів”, Саґо заплатив художникові 75 франків).
У цей час для художника важливіше те, як писати, ніж те, кого зображувати. Його картини є предметними, але люди на них залишаються анонімами, майже позбавленими особистих рис. Зате він експериментує з кольором, виробляє власний стиль та зміщується в русло відсутності перспективи та 3D-простору.
Що дивитися? “Хлопчик із люлькою”, “Родина вуличних циркачів”, “Оголена жінка, що сидить”, “Дівчина на кулі”, “Акробатка і молодий арлекін”.
Далі буде.
#пусто_про_автора
Блакитний період
Коли? 1901-1904
Той Пікассо, якого знають, упізнають та купують, почався зі смерті. У 1895 році від дифтерії помирає семирічна сестра Пабло Консепсьйон, у 1899 році товариш-художник Гортензі Гуель кидається зі скелі, а двома роками пізніше найкращий друг Карлоc Касагемас через нерозділене кохання стріляє собі в скроню в паризькому кафе L'Hippodrome.
Депресія Пікассо прогресує. На початку 1901 року він ще шукає власний стиль і не продає достатньо робіт, щоб мати на життя. Головні персонажі полотен того часу – знедолені: жебраки, п’яниці та повії. На картинах переважають відтінки блакитного – кольору печалі. Постаті чітко окреслені сірувато-бліді та стражденні. Блакитний період – етап змін Пікассо як особистості та його трансформації із хорошого звичайного академіста до художника-революціонера з власним стилем та баченням.
Що дивитись? “Старий гітарист”, “Блакитний автопортрет”, “Смерть Касагемаса”, “Воскресіння (Похорон Касагемаса)”, “Життя” (знайдіть на полотні Карлоса Касагемаса). Цікаво, що остання написана поверх картини “Останні моменти”, присвяченої померлій сестрі Пабло.
Рожевий період
Коли? 1904-1906
У 1904 році художник переїздить до Парижа. Оселяється на Монмартрі, потрапляє в (чи, радше, створює) коло богеми та зустрічає перше кохання – “прекрасну Фернанду” Олів’є. Роботи цього періоду ще сповнені меланхолії, але глибокий траур і скорбота відступають. Монохромна холодна палітра змінюється на охру, перламутр і романтичні рожево-червоні відтінки. Матеріал для сюжетів картин Пікассо знаходить у цирку Мердано поряд зі своїм будинком. Ця спільнота мандрівних акробатів, клоунів і музикантів показувала вистави просто на вулиці. Різноманіття артистів, – старих і молодих, красивих і потворних, мініатюрних і велетенських – підкреслене яскравими костюмами, граційністю та акцентованими жестами, впускає на полотна художника життя.
Матеріальний статус (та раціон) Пікассо в цей час покращується. Кловіс Саґо, колишній клоун, засновує у Парижі галерею, для якої купує твори Пабло. Через нього молодий митець знайомиться із Лео й Ґертрудою Стайнами, які стають його дилерами та друзями. Вони захоплюються іспанцем настільки, що накуповують картин на 900 франків (Для порівняння: за картину “Молода дівчина з кошиком квітів”, Саґо заплатив художникові 75 франків).
У цей час для художника важливіше те, як писати, ніж те, кого зображувати. Його картини є предметними, але люди на них залишаються анонімами, майже позбавленими особистих рис. Зате він експериментує з кольором, виробляє власний стиль та зміщується в русло відсутності перспективи та 3D-простору.
Що дивитися? “Хлопчик із люлькою”, “Родина вуличних циркачів”, “Оголена жінка, що сидить”, “Дівчина на кулі”, “Акробатка і молодий арлекін”.
Далі буде.
#пусто_про_автора
Вашу мати звуть Сігне, але всі кличуть її Хам. Вашого батька – Віктор, але Хам кличе його Фаффан. Коли ви народились, Хам намалювала скетч і написала: «Народилась серпневої ночі в неділю, о 23.55. Радію, що це дитя – дівчинка, але вона така огидна, наче зморщена стара жінка». Ви – Туве Янссон, всесвітньо відома авторка книжок про Мумі-тролів. Вона хотіла «жити у мирі, вирощувати картоплю та мріяти», багато малювала і проводила довгі літні дні на власному острові. Розбираємося, хто ж такі ті Мумі-тролі, до чого тут Кант і чому Туве втекла жити на острів.
Туве 8. Літо її сім’я проводить на острові в орендованому рибальському будинку. Майбутня письменниця зустрічає світанки на березі моря, збирає чорницю на галявині біля дому і п’є вишневий морс на терасі. А ще палко дискутує з братом та друзями щодо філософії Іммануїла Канта. Коли аргументи закінчились, Туве перейшла до радикальних методів і намалювала на стіні «найбільш огидне створіння, яке можна уявити» та підписала його «Кант». Так народилася істота, яку пізніше знатимуть як Мумі-троля.
Туве 15. Вона навчається у Стокгольмі, досліджує мистецтво та визначає, що їй подобається. Через два роки повертається в Гельсінкі і вступає до Академії мистецтв, де колись навчався її батько. Туве швидко засвоює базові техніки малювання, але їй не подобається підхід викладачів і обмеження свободи студентів і студенток. Тому разом із сімома друзями вона залишає Академію, знімає студію, багато пише та займається тим, що їй подобається.
Тоді ж Туве знайомиться з Семом Венні, фінським художником і викладачем Академії мистецтв. Він малює її портрети, а вона пише в щоденнику: “Коли я дивилась на ці картини, мене переповнювала радість, яка краяла серце”. Проте Туве відмовляється стати Семовою дружиною, бо не хоче, щоб заміжжя сковувало її свободу.
Туве 24. Вона отримує грант на навчання і прямує в Париж. Там записується до кількох шкіл, але залишає навчання та подорожує через Бретань до Таллінна, Берліна, Мюнхена, Верони та Рима. Відвідує музеї та виставки, розглядає роботи Босха та Рафаеля, досліджує природу та вилазить на верхівку кратера Везувія, щоб запалити цигарку та споглядати захід сонця.
Туве 26. Вона живе у Гельсинкі та створює політичні комікси для журналу Гарм. На одному зображенні влаштувався Мумі-троль. Це був перший його вихід на сцену і з часом фігурка Мумі-троля з’являється майже в усіх коміксах Туве для Гарму.
Туве 31. Вона публікує свою першу книгу «Маленькі тролі і велика повінь» про подорож Мумі-троля та його мами в пошуках тата, який покинув їх та подався у мандри. Книжка швидко стає популярною і Туве продовжує писати історії про Мумі-тролів та їх друзів.
Туве 42. Вона зустрічається з художницею Тууліккі Піетіля, пише історії про Мумі-тролів, працює в театрі та малює. Її втомлює надмірна увага журналістів, тому вона купує будинок на острові, де щороку з Туулукі вони проводять літо та весну.
Туве 56. Вона пише останню книжку з циклу про Мумі-тролів, «Наприкінці листопада». Тон історії зовсім інший, ніж у решти книг. Події в першій книжці відбуваються влітку, вона сповнена яскравих пригод. В останній книзі ж – пізня осінь, а герої дорослішають та дізнаються, що таке сум, збентеження та самотність.
Після публікації останньої книги Туве та Туулікі вирушають у подорож навколо світу. Відвідують Японію, Мексику та Північну Америку, зупиняються у містах та містечках на скільки завгодно. Туве пише: «Ми вже більше не туристи, ми живемо тут! Готуємо їжу вдома. А ще тут є невеликий сад, де ми вирощуємо овочі». Вона нарешті отримує свободу. Живе у містах, де ніхто не асоціює її з Мумі-тролями, проводить час з коханою, вирощує рослини і багато пише та малює.
Якщо ви ще не читали історій про Мумі-тролів, то варто почати з “Маленькі тролі та велика повінь” і “Комета прилітає” для того, щоб познайомитися з персонажами, а такі книги як “Невидиме дитятко” чи “Наприкінці листопада” дозволять глибше зрозуміти їхні характери.
#пусто_про_автора
Туве 8. Літо її сім’я проводить на острові в орендованому рибальському будинку. Майбутня письменниця зустрічає світанки на березі моря, збирає чорницю на галявині біля дому і п’є вишневий морс на терасі. А ще палко дискутує з братом та друзями щодо філософії Іммануїла Канта. Коли аргументи закінчились, Туве перейшла до радикальних методів і намалювала на стіні «найбільш огидне створіння, яке можна уявити» та підписала його «Кант». Так народилася істота, яку пізніше знатимуть як Мумі-троля.
Туве 15. Вона навчається у Стокгольмі, досліджує мистецтво та визначає, що їй подобається. Через два роки повертається в Гельсінкі і вступає до Академії мистецтв, де колись навчався її батько. Туве швидко засвоює базові техніки малювання, але їй не подобається підхід викладачів і обмеження свободи студентів і студенток. Тому разом із сімома друзями вона залишає Академію, знімає студію, багато пише та займається тим, що їй подобається.
Тоді ж Туве знайомиться з Семом Венні, фінським художником і викладачем Академії мистецтв. Він малює її портрети, а вона пише в щоденнику: “Коли я дивилась на ці картини, мене переповнювала радість, яка краяла серце”. Проте Туве відмовляється стати Семовою дружиною, бо не хоче, щоб заміжжя сковувало її свободу.
Туве 24. Вона отримує грант на навчання і прямує в Париж. Там записується до кількох шкіл, але залишає навчання та подорожує через Бретань до Таллінна, Берліна, Мюнхена, Верони та Рима. Відвідує музеї та виставки, розглядає роботи Босха та Рафаеля, досліджує природу та вилазить на верхівку кратера Везувія, щоб запалити цигарку та споглядати захід сонця.
Туве 26. Вона живе у Гельсинкі та створює політичні комікси для журналу Гарм. На одному зображенні влаштувався Мумі-троль. Це був перший його вихід на сцену і з часом фігурка Мумі-троля з’являється майже в усіх коміксах Туве для Гарму.
Туве 31. Вона публікує свою першу книгу «Маленькі тролі і велика повінь» про подорож Мумі-троля та його мами в пошуках тата, який покинув їх та подався у мандри. Книжка швидко стає популярною і Туве продовжує писати історії про Мумі-тролів та їх друзів.
Туве 42. Вона зустрічається з художницею Тууліккі Піетіля, пише історії про Мумі-тролів, працює в театрі та малює. Її втомлює надмірна увага журналістів, тому вона купує будинок на острові, де щороку з Туулукі вони проводять літо та весну.
Туве 56. Вона пише останню книжку з циклу про Мумі-тролів, «Наприкінці листопада». Тон історії зовсім інший, ніж у решти книг. Події в першій книжці відбуваються влітку, вона сповнена яскравих пригод. В останній книзі ж – пізня осінь, а герої дорослішають та дізнаються, що таке сум, збентеження та самотність.
Після публікації останньої книги Туве та Туулікі вирушають у подорож навколо світу. Відвідують Японію, Мексику та Північну Америку, зупиняються у містах та містечках на скільки завгодно. Туве пише: «Ми вже більше не туристи, ми живемо тут! Готуємо їжу вдома. А ще тут є невеликий сад, де ми вирощуємо овочі». Вона нарешті отримує свободу. Живе у містах, де ніхто не асоціює її з Мумі-тролями, проводить час з коханою, вирощує рослини і багато пише та малює.
Якщо ви ще не читали історій про Мумі-тролів, то варто почати з “Маленькі тролі та велика повінь” і “Комета прилітає” для того, щоб познайомитися з персонажами, а такі книги як “Невидиме дитятко” чи “Наприкінці листопада” дозволять глибше зрозуміти їхні характери.
#пусто_про_автора
Томас Едісон не робив помилок, він просто знайшов 10 000 способів, які не працюють. Пабло Пікассо, про перші періоди творчости якого ми говорили тут, не правив портрет Гертруди Стайн впродовж дев'яти місяців, а випробовував різні шляхи написання.
За 80 сесій позування художник так і не досяг бажаного результату. На полотні не змінювалося нічого, крім голови. А всередині Пікассо тим часом вирувала буря пошуків нових прийомів. Врешті-решт Пабло замалював обличчя письменниці, сказав, що більше не бачить нічого, коли дивиться на неї, й поїхав до Іспанії. Портрет, можливо, так би й лишився незакінченим, якби через пів року на один із вечорів у салоні Стайн Анрі Матісс не прихопив із собою фігурку конгійського племені вілі.
“Матісс узяв дерев’яну статуетку зі столу й показав Пікассо. Той не випускав її з рук увесь вечір. Коли я зайшла до студії Пабло наступного ранку, підлога була встелена розписаними аркушами. Зображення на кожному було приблизно однаковим: велике жіноче обличчя з одним оком, задовгий ніс, який практично з’єднувався із вустами, пасмо волосся на одному плечі… Кубізм народився” – із щоденника Гертруди Стайн.
Африканське мистецтво стало ключем до завершення роботи – Пікассо швидко й без натури дописав портрет. Париж казав, що Гертруда на полотні не схожа сама на себе (схожою стане через 40 років). Але автор та Стайн були задоволені. Картина “Портрет Гертруди Стайн” започаткувала Чорний, або Африканський період (1907-1909) творчости Пабло Пікассо.
Чому Африка? У 1907 році художник опинився в паризькому етнографічному музеї Трокадеро. За спогадами Пікассо це було огидно: поруч був розташований блошиний ринок, там жахливо пахло, художник був один і хотів утекти. Але не зміг. Розгледів у тотемах, масках, статуетках, ідолах і примітивних ляльках те, що називав мистецтвом – не просто домашні декорації, а заступників, які допомагають приручити ворожих духів. Художник тут – посередник між реальністю та вищими силами.
“Ідея “Авіньйонських дівиць”, мабуть, прийшла до мене саме того дня. Але не через форми – абсолютно точно це був мій перший живописний екзорцизм”.
Що дивитися: “Авіньйонські дівиці”, “Оголена з драперією”, “Автопортрет”, “Автопортрет із палітрою”, “Танок покривал”.
Картини цього періоду визначайте за подібністю облич до африканських масок, сміливим виразним штрихуванням, схожим на насічки на дереві, та жовто-червоно-коричневою палітрою. А ще – за барель’єфністю, виразним фоном та оголеними жінками, ніби складеними із геометричних фігур: Пікассо деконструює класичні форми та поступово наближається до кубізму. Стиль Пабло цього періоду також називають протокубізмом або сезанівським кубізмом.
Далі буде.
#пусто_про_автора
За 80 сесій позування художник так і не досяг бажаного результату. На полотні не змінювалося нічого, крім голови. А всередині Пікассо тим часом вирувала буря пошуків нових прийомів. Врешті-решт Пабло замалював обличчя письменниці, сказав, що більше не бачить нічого, коли дивиться на неї, й поїхав до Іспанії. Портрет, можливо, так би й лишився незакінченим, якби через пів року на один із вечорів у салоні Стайн Анрі Матісс не прихопив із собою фігурку конгійського племені вілі.
“Матісс узяв дерев’яну статуетку зі столу й показав Пікассо. Той не випускав її з рук увесь вечір. Коли я зайшла до студії Пабло наступного ранку, підлога була встелена розписаними аркушами. Зображення на кожному було приблизно однаковим: велике жіноче обличчя з одним оком, задовгий ніс, який практично з’єднувався із вустами, пасмо волосся на одному плечі… Кубізм народився” – із щоденника Гертруди Стайн.
Африканське мистецтво стало ключем до завершення роботи – Пікассо швидко й без натури дописав портрет. Париж казав, що Гертруда на полотні не схожа сама на себе (схожою стане через 40 років). Але автор та Стайн були задоволені. Картина “Портрет Гертруди Стайн” започаткувала Чорний, або Африканський період (1907-1909) творчости Пабло Пікассо.
Чому Африка? У 1907 році художник опинився в паризькому етнографічному музеї Трокадеро. За спогадами Пікассо це було огидно: поруч був розташований блошиний ринок, там жахливо пахло, художник був один і хотів утекти. Але не зміг. Розгледів у тотемах, масках, статуетках, ідолах і примітивних ляльках те, що називав мистецтвом – не просто домашні декорації, а заступників, які допомагають приручити ворожих духів. Художник тут – посередник між реальністю та вищими силами.
“Ідея “Авіньйонських дівиць”, мабуть, прийшла до мене саме того дня. Але не через форми – абсолютно точно це був мій перший живописний екзорцизм”.
Що дивитися: “Авіньйонські дівиці”, “Оголена з драперією”, “Автопортрет”, “Автопортрет із палітрою”, “Танок покривал”.
Картини цього періоду визначайте за подібністю облич до африканських масок, сміливим виразним штрихуванням, схожим на насічки на дереві, та жовто-червоно-коричневою палітрою. А ще – за барель’єфністю, виразним фоном та оголеними жінками, ніби складеними із геометричних фігур: Пікассо деконструює класичні форми та поступово наближається до кубізму. Стиль Пабло цього періоду також називають протокубізмом або сезанівським кубізмом.
Далі буде.
#пусто_про_автора
“Є три складові, що забезпечують успіх твору: зміст, майстерність (передусім мова та композиція) і новизна” – таким рецептом створення товстого та захопливого роману ділиться Донна Тартт, відома письменниця, лауреатка Пулітцерівської премії, мисткиня, чиї тексти вважаються класикою. "Маленький друг", "Таємна історія", "Щиголь" – грубі та цікаві романи, історії, від яких неможливо відірватися. Ми ж вирішили дослідити феномен творчости Донни Тартт і поділитися її рецептом створення текстів.
Пишіть повільно
"Якось я спробувала писати швидко – мені не сподобалося" – так письменниця відповідає на запитання, чому тридцять років кар’єри увінчалися лише трьома романами. "Краще написати один добрий роман, ніж десять посередніх" – вважає Донна Тартт, адже література, на її думку, не конвеєр, тому елегантно й швидко – поняття майже завжди несумісні. "Сумна правда життя полягає в тому, що все на світ потребує більше часу, ніж здається спочатку".
Пишіть детально
Книги Донни Тартт відомі своєю філігранністю та детальністю. Маємо погану новину для "любителів" довгих розлогих описів – їх тут багато. "Написати роман –це, як намалювати картину розміром зі стіну маленьким пензликом" – стверджує вона. Бо ж істинне завдання письменника – інкуструвати – врізувати та вклеювати в поверхню предмета шматочки інших матеріалів для його оздоблення. Саме тому одним із літературних улюбленців Донни Тартт є Діккенс – письменник, героям історій якого можна, здається, потиснути руку або запросити на чай. "Коли я пишу, – каже Тартт – я концентруюся на деталях: колір, у який пофарбовано кімнату, або шлях краплинки, яка стікає мокрим листком після дощу". Завдяки деталям читач вірить і Річарду Пейпену ("Таємна історія") , і Гарієт ("Маленький друг"), і Тео Декеру ("Щиголь").
Читайте
Літературність і заглибненість у літературу. Ось як можна описати твори Донни Тартт. Її романи – глибокий масив літературних і мистецьких алюзій, ремінісценсій та переосмислень. Твори часто стають невід'ємною частиною оповіді, впливають на дії та думки героя. “Ідіот” Достоєвсього, чи, скажімо, “Грона гніву” Стейнбека час від часу фігурують у розмовах героїв “Щигля”. Книжки, які читають персонажі, перегукуються з подіями, а події віддають ехом визнаної класики. Це своєрідна інтелектуальна версія гри в хованки. І приз отримає той, хто віднайде всі потаємні сховки.
"Моя улюблена книга? "Лоліта". Але запитайте мене про це завтра, і я, швидше за все, назву якусь іншу".
Будьте самотніми
"Книжки пишуть самітники" – впевнена Донна Тартт. Тому більшість часу вона проводить наодинці з собою, власними думками та майбутніми творіннями. Вона не веде публічного життя. Працювати може тільки на самоті. І взагалі, вважає, що письменники – люди самотні.
У рецептах часто вказують час і складність приготування. Нам здається, що в цьому випадку вони очевидно немалі й непрості. За геніальність треба платити: часом, особистим життям і спілкуванням. Варто чи ні? Вирішуйте самі за прочитанням одного з романів письменниці. Тим паче, що скоро нас чекає екранізація “Щигля” в кінотеатрах.
Приємного читання!
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Пишіть повільно
"Якось я спробувала писати швидко – мені не сподобалося" – так письменниця відповідає на запитання, чому тридцять років кар’єри увінчалися лише трьома романами. "Краще написати один добрий роман, ніж десять посередніх" – вважає Донна Тартт, адже література, на її думку, не конвеєр, тому елегантно й швидко – поняття майже завжди несумісні. "Сумна правда життя полягає в тому, що все на світ потребує більше часу, ніж здається спочатку".
Пишіть детально
Книги Донни Тартт відомі своєю філігранністю та детальністю. Маємо погану новину для "любителів" довгих розлогих описів – їх тут багато. "Написати роман –це, як намалювати картину розміром зі стіну маленьким пензликом" – стверджує вона. Бо ж істинне завдання письменника – інкуструвати – врізувати та вклеювати в поверхню предмета шматочки інших матеріалів для його оздоблення. Саме тому одним із літературних улюбленців Донни Тартт є Діккенс – письменник, героям історій якого можна, здається, потиснути руку або запросити на чай. "Коли я пишу, – каже Тартт – я концентруюся на деталях: колір, у який пофарбовано кімнату, або шлях краплинки, яка стікає мокрим листком після дощу". Завдяки деталям читач вірить і Річарду Пейпену ("Таємна історія") , і Гарієт ("Маленький друг"), і Тео Декеру ("Щиголь").
Читайте
Літературність і заглибненість у літературу. Ось як можна описати твори Донни Тартт. Її романи – глибокий масив літературних і мистецьких алюзій, ремінісценсій та переосмислень. Твори часто стають невід'ємною частиною оповіді, впливають на дії та думки героя. “Ідіот” Достоєвсього, чи, скажімо, “Грона гніву” Стейнбека час від часу фігурують у розмовах героїв “Щигля”. Книжки, які читають персонажі, перегукуються з подіями, а події віддають ехом визнаної класики. Це своєрідна інтелектуальна версія гри в хованки. І приз отримає той, хто віднайде всі потаємні сховки.
"Моя улюблена книга? "Лоліта". Але запитайте мене про це завтра, і я, швидше за все, назву якусь іншу".
Будьте самотніми
"Книжки пишуть самітники" – впевнена Донна Тартт. Тому більшість часу вона проводить наодинці з собою, власними думками та майбутніми творіннями. Вона не веде публічного життя. Працювати може тільки на самоті. І взагалі, вважає, що письменники – люди самотні.
У рецептах часто вказують час і складність приготування. Нам здається, що в цьому випадку вони очевидно немалі й непрості. За геніальність треба платити: часом, особистим життям і спілкуванням. Варто чи ні? Вирішуйте самі за прочитанням одного з романів письменниці. Тим паче, що скоро нас чекає екранізація “Щигля” в кінотеатрах.
Приємного читання!
#пусто_про_автора #пусто_про_літературу
Щастя – це коли ваше оповідання публікує у своєму журналі Борхес. Той, на якого ви молитеся. Таке щастя звалилося на Хуліо Корта՛сара, 34-річного аргентинського вчителя. А за сумісництвом одну з головних постатей латиноамериканської літератури. Автор роману “Гра в класики” Хуліо Корта՛сар зіграє з вами поганий жарт, якщо ви проскролите повз. Тож краще кидайте камінець і стрибайте далі по тексту.
Хуліо народився в Брюсселі на початку Першої світової війни. Аби від неї врятуватися, батьки-аргентинці повернулися до Буенос-Айреса. Там майбутній автор провів дитинство і юність. Потім – вступив на літературно-філософський факультет Університета Буенос-Айреса, але його відрахували через несплату курсу. Проте це не завадило майбутньому письменнику викладати літературу й мову в сільській школі сім років. Паралельно, 1938-го Хуліо Корта՛сар видав першу поетичну збірку під назвою “Присутність”. Проте присутністю читача й не пахло.
Корта՛сара, в якого досі не було диплому, у 1944 запросили викладати в університеті міста Мендоса. Зранку він читав лекції, а ввечері ходив на марші проти диктаторської влади. За це його й звільнили. Розлючений Хуліо сказав: життя не має сенсу, і впав у депресію. Він навіть розійшовся з літературою, але вона не переставала надзвонювати. Так у 1946-му чоловік написав своє перше оповідання «Захоплений будинок», яке видав у журналі Борхес. Не творити далі було би злочином. 1949-го Корта՛сар з’явилася п’єса “Королі”. А вже в 1951 за роман “Бестіарій” автор отримав літературну стипендію й чкурнув до Парижа назавжди. Там працював перекладачем в ЮНЕСКО і писав.
Корта՛сара оточував багатонаціональний контингент. Це спричинило гуманний клімат усіх його романів – на сторінках живуть французи, серби, англійці тощо. Але в центрі оповіді – завжди аргентинці. Навколо них “зона” – коло богеми. Там люди відстоюють свободу від моральних умовностей старого світу і почуваються захищеними від розрухи ворожого. Вони протистоять побуту. Хто виходить поза “зону”, той прогинається під руїнами світу, закохується й страждає.
Уся творчість Корта՛сара пронизана ігровим ставленням до життя. “Для мене неможливо жити й писати без гри. Я вважаю гру сутнісною діяльністю людини. Тому плутати її з легковажністю помилково” – казав письменник. Для Корта՛сара гра – це спосіб перебороти побут, намагання принести в життя щось вартісне. У “Грі в класики”, романі, з яким радимо ознайомитися, письменник пропонує два способи прочитання: 1) хронологічно – від першого до 152-го розділу; 2) із 73-го, а тоді в кінці кожного переходити на вказаний. Читач може прочитати дві історії в одній книзі. В залежности від способу змінюється сюжет. У романі герої грають у класики, а ви – в їхню історію.
У своїх романах Корта՛сар вивів особливий типаж людини – хроноп. Це суміш поета, дитини, гумориста, романтика й провидця. Для самого письменника ідеальним образом хронопа був князь Мишкін з “Ідіота” Ф. Достоєвського. В усіх центральних персонажах Корта՛сара є частинка і цього типажу, і самого автора – елементи біографії, спогади, пристрасті.
Якщо цієї середи ви граєте романтика, який жахливо жартує, поводиться, як дитина, й пише поезію, то ви – частинка Хуліо Корта՛сара. І можете читати його літературу. Гарної гри!
#пусто_про_автора
Хуліо народився в Брюсселі на початку Першої світової війни. Аби від неї врятуватися, батьки-аргентинці повернулися до Буенос-Айреса. Там майбутній автор провів дитинство і юність. Потім – вступив на літературно-філософський факультет Університета Буенос-Айреса, але його відрахували через несплату курсу. Проте це не завадило майбутньому письменнику викладати літературу й мову в сільській школі сім років. Паралельно, 1938-го Хуліо Корта՛сар видав першу поетичну збірку під назвою “Присутність”. Проте присутністю читача й не пахло.
Корта՛сара, в якого досі не було диплому, у 1944 запросили викладати в університеті міста Мендоса. Зранку він читав лекції, а ввечері ходив на марші проти диктаторської влади. За це його й звільнили. Розлючений Хуліо сказав: життя не має сенсу, і впав у депресію. Він навіть розійшовся з літературою, але вона не переставала надзвонювати. Так у 1946-му чоловік написав своє перше оповідання «Захоплений будинок», яке видав у журналі Борхес. Не творити далі було би злочином. 1949-го Корта՛сар з’явилася п’єса “Королі”. А вже в 1951 за роман “Бестіарій” автор отримав літературну стипендію й чкурнув до Парижа назавжди. Там працював перекладачем в ЮНЕСКО і писав.
Корта՛сара оточував багатонаціональний контингент. Це спричинило гуманний клімат усіх його романів – на сторінках живуть французи, серби, англійці тощо. Але в центрі оповіді – завжди аргентинці. Навколо них “зона” – коло богеми. Там люди відстоюють свободу від моральних умовностей старого світу і почуваються захищеними від розрухи ворожого. Вони протистоять побуту. Хто виходить поза “зону”, той прогинається під руїнами світу, закохується й страждає.
Уся творчість Корта՛сара пронизана ігровим ставленням до життя. “Для мене неможливо жити й писати без гри. Я вважаю гру сутнісною діяльністю людини. Тому плутати її з легковажністю помилково” – казав письменник. Для Корта՛сара гра – це спосіб перебороти побут, намагання принести в життя щось вартісне. У “Грі в класики”, романі, з яким радимо ознайомитися, письменник пропонує два способи прочитання: 1) хронологічно – від першого до 152-го розділу; 2) із 73-го, а тоді в кінці кожного переходити на вказаний. Читач може прочитати дві історії в одній книзі. В залежности від способу змінюється сюжет. У романі герої грають у класики, а ви – в їхню історію.
У своїх романах Корта՛сар вивів особливий типаж людини – хроноп. Це суміш поета, дитини, гумориста, романтика й провидця. Для самого письменника ідеальним образом хронопа був князь Мишкін з “Ідіота” Ф. Достоєвського. В усіх центральних персонажах Корта՛сара є частинка і цього типажу, і самого автора – елементи біографії, спогади, пристрасті.
Якщо цієї середи ви граєте романтика, який жахливо жартує, поводиться, як дитина, й пише поезію, то ви – частинка Хуліо Корта՛сара. І можете читати його літературу. Гарної гри!
#пусто_про_автора
