Можливо, мистецтво не врятує світ. Але ладне зробити його ніжним і яскравим. Як, наприклад, музика українського композитора Валентина Сильвестрова*. Або документальна стрічка Сергія Буковського "В. Сильвестров", світову прем'єру якої обіцяно на 17-ому фестивалі документального кіно про права людини "DOCUDAYS UA". Поки чекаємо на нові дати події, розказуємо про ніжність музики у фільмі замість того, що показують у новинах. А ще знайомимося з видатним українським композитором.
* Саундтреком цього поста є "Bagatelles for piano" В. Сильвестрова
ПРО КОГО?
Його улюблений звук – dolce, тобто, ніжно. А улюблена пташка – ластівка, адже її він ніколи не бачив зблизька. Саме такою є уся музика композитора: стишена й солодка у своїй мелодиці. А ще – віддалена, стрімка й легка.
Попри те, що життєвий шлях Сильвестрова звернув у бік музики не одразу (до консерваторії він потрапив з третього курсу будівельного вишу), саме ця мистецька царина прославила композитора ще у 60-тих роках. Тоді його твори зазвучали на закордонних фестивалях у виконанні всесвітньо відомих оркестрів. Тоді ж композитор долучився до творчої групи "Київський авангард", діяльність якої відповідала стилю музиканта.
Авангардисти, всупереч соцреалізму, писали нову сторінку історії української музики, експериментуючи з мелодикою, темпом та насичуючи твори метафоричністю. Серед їхніх творчих орієнтирів – широкий спектр характерних особливостей митців: від мелодійної відточености Шопена до стильової різноманітности Стравінського.За такі погляди на мистецтво у 1970 Сильвестрова виключили із Спілки композиторів України. Але це позаду.
Музика Сильвестров лірична, хоча і не без внутрішнього драматизму.
Особливу увагу композитор приділяє природі. Вона містична і неосяжна. Здається, він хоче усвідомити усі її таємниці й вилити їх у власних творах. У його музиці – роса українських пейзажів, яка дзвенить у вранішньому промінні, і хрущі з поезії Шевченка.
СЮЖЕТ
Композиційно фільм поділений на три частини: "Вірус виразності" (тепер звучить іронічно), "Зона пам'яті" та "Алілуя". Протягом них композитор відвідує репетиції, де потішно розмахує руками й сперечається із звукорежисером, замислено п'є чай та веде діалоги із автором фільму. І, звісно ж, грає та пише музику у власній оселі. А індустральні київські пейзажі у стрічці стають на противагу нетутешности героя. Сильвестрову, здається, замало кисню у місті, він прагне до сільських краєвидів.
Найвлучніше його характер передає сцена останньої частини, де після репетиції дитячого хору "Щедрик", відбувається загальна фотозйомка. Навіть позуючи посеред натовпу юних хористів, композитор продовжує експресивно здіймати руки та пояснювати нюанси хормейстру.
Це дає зрозуміти Сильвестрова більше, ніж спогади про воєнне дитинство, підліткове непорозуміння з батьками, авангардні пошуки себе чи виключення зі Спілки композиторів, яких вдосталь у "Зоні пам'яті".
Увесь фільм звучить музика. За словами режисера, йому довелося довго показувати титри після кожної з частин, оскільки композитор вкрай делікатно ставиться до власних творів і не дозволив обрізати жодної ноти. Про його перфекціонізм свідчить й те, що незадовго до початку зйомок Сильвестров закінчив писати композицію, яку розпочав ще у 1996 році. Хоча сам стверджує, що це не він створює музику, а вона – його.
Здається, його музика продовжує стиха лунати навіть після виходу з кінозалу, де на екрані вже зникли останні титри.
"Звук – як вогник у вікні хатинки" – говорить Сильвестров. Манкий і теплий. Тож не дивно, що у цю музику хочеться загорнутися, як у теплу ковдру цьогорічної весни.
А поки карантин унеможливлює зустрічі із цим музичним кіно (як і з весною), пропонуємо звернутись до DOCU/SPACE, де зібрані документальні стрічки про Україну, які були створені за ініціатив громадських організацій та фестивалю "DOCUDAYS UA" – https://docuspace.org/.
#пусто_про_кіно
* Саундтреком цього поста є "Bagatelles for piano" В. Сильвестрова
ПРО КОГО?
Його улюблений звук – dolce, тобто, ніжно. А улюблена пташка – ластівка, адже її він ніколи не бачив зблизька. Саме такою є уся музика композитора: стишена й солодка у своїй мелодиці. А ще – віддалена, стрімка й легка.
Попри те, що життєвий шлях Сильвестрова звернув у бік музики не одразу (до консерваторії він потрапив з третього курсу будівельного вишу), саме ця мистецька царина прославила композитора ще у 60-тих роках. Тоді його твори зазвучали на закордонних фестивалях у виконанні всесвітньо відомих оркестрів. Тоді ж композитор долучився до творчої групи "Київський авангард", діяльність якої відповідала стилю музиканта.
Авангардисти, всупереч соцреалізму, писали нову сторінку історії української музики, експериментуючи з мелодикою, темпом та насичуючи твори метафоричністю. Серед їхніх творчих орієнтирів – широкий спектр характерних особливостей митців: від мелодійної відточености Шопена до стильової різноманітности Стравінського.За такі погляди на мистецтво у 1970 Сильвестрова виключили із Спілки композиторів України. Але це позаду.
Музика Сильвестров лірична, хоча і не без внутрішнього драматизму.
Особливу увагу композитор приділяє природі. Вона містична і неосяжна. Здається, він хоче усвідомити усі її таємниці й вилити їх у власних творах. У його музиці – роса українських пейзажів, яка дзвенить у вранішньому промінні, і хрущі з поезії Шевченка.
СЮЖЕТ
Композиційно фільм поділений на три частини: "Вірус виразності" (тепер звучить іронічно), "Зона пам'яті" та "Алілуя". Протягом них композитор відвідує репетиції, де потішно розмахує руками й сперечається із звукорежисером, замислено п'є чай та веде діалоги із автором фільму. І, звісно ж, грає та пише музику у власній оселі. А індустральні київські пейзажі у стрічці стають на противагу нетутешности героя. Сильвестрову, здається, замало кисню у місті, він прагне до сільських краєвидів.
Найвлучніше його характер передає сцена останньої частини, де після репетиції дитячого хору "Щедрик", відбувається загальна фотозйомка. Навіть позуючи посеред натовпу юних хористів, композитор продовжує експресивно здіймати руки та пояснювати нюанси хормейстру.
Це дає зрозуміти Сильвестрова більше, ніж спогади про воєнне дитинство, підліткове непорозуміння з батьками, авангардні пошуки себе чи виключення зі Спілки композиторів, яких вдосталь у "Зоні пам'яті".
Увесь фільм звучить музика. За словами режисера, йому довелося довго показувати титри після кожної з частин, оскільки композитор вкрай делікатно ставиться до власних творів і не дозволив обрізати жодної ноти. Про його перфекціонізм свідчить й те, що незадовго до початку зйомок Сильвестров закінчив писати композицію, яку розпочав ще у 1996 році. Хоча сам стверджує, що це не він створює музику, а вона – його.
Здається, його музика продовжує стиха лунати навіть після виходу з кінозалу, де на екрані вже зникли останні титри.
"Звук – як вогник у вікні хатинки" – говорить Сильвестров. Манкий і теплий. Тож не дивно, що у цю музику хочеться загорнутися, як у теплу ковдру цьогорічної весни.
А поки карантин унеможливлює зустрічі із цим музичним кіно (як і з весною), пропонуємо звернутись до DOCU/SPACE, де зібрані документальні стрічки про Україну, які були створені за ініціатив громадських організацій та фестивалю "DOCUDAYS UA" – https://docuspace.org/.
#пусто_про_кіно
docuspace.org
DOCUSPACE – Онлайн-платформа з документалістики
Софія Кополла любить знімати кіно про самотніх і меланхолійних людей. Вона знає ціну людських стосунків і їх відсутности. Тому, припускаємо, що після карантину режисерка вийде з ідеєю для нового фільму про якусь одиначку або одинака. А поки вона, як і ми, перебуває в ізоляції, пропонуємо переглянути її фільмографію. Там знайдете і цікаві сюжети, і повільні безцільні естетичні історії, і себе, маленького на тлі такого великого світу, в одному з нечисленних героїв. З’ясовуємо, що дивитися й на що звертати увагу під час перегляду.
https://telegra.ph/SHCHo-divitisya-Sof%D1%96ya-Kopolla-04-03
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/SHCHo-divitisya-Sof%D1%96ya-Kopolla-04-03
#пусто_про_кіно
Telegraph
Що дивитися: Софія Кополла
Софія Кополла любить знімати кіно про самотніх і меланхолійних людей. Вона знає ціну людських стосунків і їх відсутности. Тому, припускаємо, що після карантину режисерка вийде з ідеєю для нового фільму про якусь одиначку або одинака. А поки вона, як і ми…
Такий пост пасував би пізній осені – коли природа втрачає колір, все здається сірим, а барви залишається шукати на екрані. Та ми розповідаємо про кольористику в кіно серед квітня, щоб пришвидшити весняну насиченість кольором. З’ясовуємо, з яких кольорів складаються почерки видатних режисерів, як не впасти у меланхолію від синього на екрані й чому на побачення краще кликати на стрічку, де багато червоного.
Червоний + помаранчевий + жовтий = Педро Альмодовар
Багряний – один із найсильніших кольорів у кадрі, а Альмодовар, як ніхто, знає, як його використати. У його фільмах завжди можна відшукати кітчеві меблі “привіт, 90-ті”, неодмінно червоні й жовті. Вони обов’язково збігаються з відтінком помади пристрасної героїні і, водночас, із кров’ю героя, який ріже руку. Все це залите електричним оранжевим світлом.
Фільми Альмодовара завжди про пристрасть, жагу та несамовите кохання. Водночас, про біль і тривогу. Тому інколи в кадрах ледь-ледь проблискують холодні сині клаптики.
Зелений + блакитний + синій = Ларс фон Трієр
Одна з найвідоміших стрічок режисера “Меланхолія” недарма має таку назву. Трієр звертається до холодних відтінків палітри майже у всіх своїх фільмах – цілком відповідно до свого скандинавського походження.
Для нього ці кольори символ порожнечи й розгублености. Режисер намагається зрозуміти природу – у кадрах часто багато зелені, а разом з тим і людську сутність – бліді обличчя у блакитно-сірому світлі.
Кольори фон Трієра часто зимні, у них розкривається самотність героїв, смуток і, разом з тим, прагнення до спокою.
Жовтий + помаранчевий + рожевий = Вес Андерсон
Вес Андерсон – добрий, хоча й іронічний казкар. Кольори його кіно нагадують про світанковий затишок у пастельно-рожевих відтінках чи про суху теплу осінь на морському узбережжі.
Жовтий – часто колір спогадів, ностальгії за дитинством і неможливости повернення. Охра повертає до реальности, як глядачів, так і героїв. А ще це – символ юности, наступного кроку, відкритости до нового й очікування. А от зефірно-рожева барва – про сни й надії. Невинні, часом інфантильні й легкі.
На противагу фон Трієру, фільми Андерсона огортають теплою ковдрою, хоча й спонукають до роздумів. Щоправда, не таких меланхолійних, а по-світлому ностальгійних.
Монохромний Павло Павліковський
Поєднання чорного з білим завжди нагадує старі фільми та світлини з сімейних альбомів. Також вони про контраст і лаконічність.
Павліковський лише віднедавна звертається до такого знебарвлення. Події у двох крайніх фільмах режисера (“Іда” (2013) та “Холодна війна” (2018)) розгортаються у післявоєнний час минулого століття. Стишені кольори передають як епоху, так і почуття та пошуки себе героїв.
Обидві стрічки сфокусовані на портретних кадрах. Тут багато великих планів, у яких погляд глядача чіпляється саме за емоції акторів. Вони здаються чіткішими через відсутність відволікаючого розмаїття барв. В них є холодна строгість і натяки на те, що сюжетна історія довша і глибша від того, що показане у кадрі. Але до кінця її ми так і не дізнаємось.
#пусто_про_кіно
Червоний + помаранчевий + жовтий = Педро Альмодовар
Багряний – один із найсильніших кольорів у кадрі, а Альмодовар, як ніхто, знає, як його використати. У його фільмах завжди можна відшукати кітчеві меблі “привіт, 90-ті”, неодмінно червоні й жовті. Вони обов’язково збігаються з відтінком помади пристрасної героїні і, водночас, із кров’ю героя, який ріже руку. Все це залите електричним оранжевим світлом.
Фільми Альмодовара завжди про пристрасть, жагу та несамовите кохання. Водночас, про біль і тривогу. Тому інколи в кадрах ледь-ледь проблискують холодні сині клаптики.
Зелений + блакитний + синій = Ларс фон Трієр
Одна з найвідоміших стрічок режисера “Меланхолія” недарма має таку назву. Трієр звертається до холодних відтінків палітри майже у всіх своїх фільмах – цілком відповідно до свого скандинавського походження.
Для нього ці кольори символ порожнечи й розгублености. Режисер намагається зрозуміти природу – у кадрах часто багато зелені, а разом з тим і людську сутність – бліді обличчя у блакитно-сірому світлі.
Кольори фон Трієра часто зимні, у них розкривається самотність героїв, смуток і, разом з тим, прагнення до спокою.
Жовтий + помаранчевий + рожевий = Вес Андерсон
Вес Андерсон – добрий, хоча й іронічний казкар. Кольори його кіно нагадують про світанковий затишок у пастельно-рожевих відтінках чи про суху теплу осінь на морському узбережжі.
Жовтий – часто колір спогадів, ностальгії за дитинством і неможливости повернення. Охра повертає до реальности, як глядачів, так і героїв. А ще це – символ юности, наступного кроку, відкритости до нового й очікування. А от зефірно-рожева барва – про сни й надії. Невинні, часом інфантильні й легкі.
На противагу фон Трієру, фільми Андерсона огортають теплою ковдрою, хоча й спонукають до роздумів. Щоправда, не таких меланхолійних, а по-світлому ностальгійних.
Монохромний Павло Павліковський
Поєднання чорного з білим завжди нагадує старі фільми та світлини з сімейних альбомів. Також вони про контраст і лаконічність.
Павліковський лише віднедавна звертається до такого знебарвлення. Події у двох крайніх фільмах режисера (“Іда” (2013) та “Холодна війна” (2018)) розгортаються у післявоєнний час минулого століття. Стишені кольори передають як епоху, так і почуття та пошуки себе героїв.
Обидві стрічки сфокусовані на портретних кадрах. Тут багато великих планів, у яких погляд глядача чіпляється саме за емоції акторів. Вони здаються чіткішими через відсутність відволікаючого розмаїття барв. В них є холодна строгість і натяки на те, що сюжетна історія довша і глибша від того, що показане у кадрі. Але до кінця її ми так і не дізнаємось.
#пусто_про_кіно
Флешмоб #мистецтвовдома із відтворенням шедеврів образотворчого мистецтва придумали задовго до карантину. Наприклад, у кіно такі аналогії називають алюзіями. Є ще цитати – коли у кадрі з’являється твір мистецтва чи його репродукція. З’ясовуємо, як видатні режисери використовують ці прийоми. До речі, існує думка, що будь-який твір світової культури є інтертекстуальним – тобто таким, який створений із існуючих культурних кодів, з алюзій і цитат.
Бернардо Бертолуччі й інтелектуальне естетство
Режисер неодноразово згадував у інтерв’ю свою любов до відтворення творів культури й навіть наслідування інших митців. Його кінострічки пронизані візуальним естетством і від того нагадують фільми французької нової хвилі.
Кольори у картинах Бертолуччі м’які й часто пастельні. Твори, які він змушує глядача згадати своїми кадрами, вдало вплітаються у візуальну канву його робіт. Зазвичай, це алюзії до відомих шедеврів світової культури. Так Єва Грін у “Мрійниках” (2003) у темряві дверного отвору видається Венерою Мілоською. Це виправдано і сюжетно – Лувр, де зберігається скульптура, згадується у фільмі не раз. А коли герої намагаються побити рекорд персонажів Годара зі швидкості забігу через зали музею – це одночасно і алюзія, і цитата. Друге – через вставки з кадрами “Банди аутсайдерів”.
Багато алюзій на Караваджо можна знайти у “Конформісті” (1970) і “Двадцятому столітті” (1976). Щоправда, тут вони не такі прямолінійні. Часто на роботи митця епохи раннього бароко натякають саме кольори (підказка).
Психологізм Ларса фон Трієра
Будь-яке кіно Ларса фон Трієра є витонченою спробою розколупати чайною ложечкою психологію персонажів. Його герої часто нестабільні ментально, а режисер показує їх так, що вони видаються комічними – тож не знаєш, плакати від побаченого чи сміятися. Такими ж є і алюзії у кіномові режисера: підкреслюють психологізм моментів, водночас знизивши градус драматичности.
При виборі зразків мистецтва для наслідування фон Трієр тяжіє до творів ХІХ століття. Наприкінці “Антихриста” (2009) здається, що герої зображені на полотні французького живописця Ежена Делакруа періоду романтизму “Човен Данте” (1822). Іронічно те, що на картині Делакруа теж є відсилка – до “Божественної комедії”. А у “Меланхолії” Жюстін у весільній сукні пливе між лататтям, мов “Офелія” (1851-1852) прерафаеліта Джона Мілле (у цього своя алюзія – до Шекспіра).
Окреме місце у мистецькому наповненні кінострічок фон Трієра виділено його колезі й кумиру Андрію Тарковському. Так, у “Німфоманці” (2013) режисер неодноразово чи то цитує, чи то натякає на “Дзеркало”.
Андрій Тарковський і філософія моментів
Цей допис починає скидатися на круговерть алюзій у кіноприроді, однак Тарковський також майстерно вписував цей прийом у свої фільми. Відсилки режисера до творів живопису невагомі й нечіткі, їх знаходиш у кінострічках лише після кількох переглядів або ж, якщо дивишся з цією метою.
При цьому у стилі режисера помітне намагання проставити акценти саме на таких моментах. Найчастіше – з пропозицією глядачеві відшукати свою філософію і значення у відтворенні. Хай Тарковський і вклав у них власне бачення.
Найяскравіший приклад алюзії у режисера – натяк на Брейгеля у засніженій долині над рікою у “Дзеркалі” (1974), трохи підживлений санчатами й дітлахами з червоними від морозу щоками.
А в “Солярісі” впізнаваною є картина Рембрандта “Повернення блудного сина”. Та, якщо у нідерландського художника на полотні переважають коричнево-червоні барви, кольори у Тарковського цілком вписуються в його зелено-прохолодну палітру.
У сценах режисера з алюзіями камера завжди затримується на кілька секунд довше. Увиразнює натяк. Хоча з кінострічками Тарковського буває важко зрозуміти на що саме натякають глядачеві.
#пусто_про_кіно
Бернардо Бертолуччі й інтелектуальне естетство
Режисер неодноразово згадував у інтерв’ю свою любов до відтворення творів культури й навіть наслідування інших митців. Його кінострічки пронизані візуальним естетством і від того нагадують фільми французької нової хвилі.
Кольори у картинах Бертолуччі м’які й часто пастельні. Твори, які він змушує глядача згадати своїми кадрами, вдало вплітаються у візуальну канву його робіт. Зазвичай, це алюзії до відомих шедеврів світової культури. Так Єва Грін у “Мрійниках” (2003) у темряві дверного отвору видається Венерою Мілоською. Це виправдано і сюжетно – Лувр, де зберігається скульптура, згадується у фільмі не раз. А коли герої намагаються побити рекорд персонажів Годара зі швидкості забігу через зали музею – це одночасно і алюзія, і цитата. Друге – через вставки з кадрами “Банди аутсайдерів”.
Багато алюзій на Караваджо можна знайти у “Конформісті” (1970) і “Двадцятому столітті” (1976). Щоправда, тут вони не такі прямолінійні. Часто на роботи митця епохи раннього бароко натякають саме кольори (підказка).
Психологізм Ларса фон Трієра
Будь-яке кіно Ларса фон Трієра є витонченою спробою розколупати чайною ложечкою психологію персонажів. Його герої часто нестабільні ментально, а режисер показує їх так, що вони видаються комічними – тож не знаєш, плакати від побаченого чи сміятися. Такими ж є і алюзії у кіномові режисера: підкреслюють психологізм моментів, водночас знизивши градус драматичности.
При виборі зразків мистецтва для наслідування фон Трієр тяжіє до творів ХІХ століття. Наприкінці “Антихриста” (2009) здається, що герої зображені на полотні французького живописця Ежена Делакруа періоду романтизму “Човен Данте” (1822). Іронічно те, що на картині Делакруа теж є відсилка – до “Божественної комедії”. А у “Меланхолії” Жюстін у весільній сукні пливе між лататтям, мов “Офелія” (1851-1852) прерафаеліта Джона Мілле (у цього своя алюзія – до Шекспіра).
Окреме місце у мистецькому наповненні кінострічок фон Трієра виділено його колезі й кумиру Андрію Тарковському. Так, у “Німфоманці” (2013) режисер неодноразово чи то цитує, чи то натякає на “Дзеркало”.
Андрій Тарковський і філософія моментів
Цей допис починає скидатися на круговерть алюзій у кіноприроді, однак Тарковський також майстерно вписував цей прийом у свої фільми. Відсилки режисера до творів живопису невагомі й нечіткі, їх знаходиш у кінострічках лише після кількох переглядів або ж, якщо дивишся з цією метою.
При цьому у стилі режисера помітне намагання проставити акценти саме на таких моментах. Найчастіше – з пропозицією глядачеві відшукати свою філософію і значення у відтворенні. Хай Тарковський і вклав у них власне бачення.
Найяскравіший приклад алюзії у режисера – натяк на Брейгеля у засніженій долині над рікою у “Дзеркалі” (1974), трохи підживлений санчатами й дітлахами з червоними від морозу щоками.
А в “Солярісі” впізнаваною є картина Рембрандта “Повернення блудного сина”. Та, якщо у нідерландського художника на полотні переважають коричнево-червоні барви, кольори у Тарковського цілком вписуються в його зелено-прохолодну палітру.
У сценах режисера з алюзіями камера завжди затримується на кілька секунд довше. Увиразнює натяк. Хоча з кінострічками Тарковського буває важко зрозуміти на що саме натякають глядачеві.
#пусто_про_кіно
“Нам сказали, що війна вже закінчується і ми більше не будемо лазити у підвал” – говорить один із наймолодших героїв документальної стрічки “Земля блакитна, ніби апельсин”.
Прем’єра повнометражного дебюту Ірини Цілик в Україні відбулася онлайн у межах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини “Docudays UA”. До цього фільм відзначили нагородою за найкращу режисуру документалістики на американському фестивалі незалежного кіно Sundance Film Festival. З’ясовуємо, що то за блакитні цитрусові та оксюморони війни.
ПРО КОГО?
Ганні – 36. Вона любить своїх чотирьох дітей, грати на клавішах і монтувати разом із донькою аматорські фільми.
А ще жінка живе у Красногорівці, в “червоній зоні” Донбасу і, коли чує постріли, гукає сину “не ходи там” так, ніби то лише гавкіт сусідських собак. Протягом стрічки герої снідають усією сім’єю, співають, сперечаються, святкують дні народження, бавляться з котами й черепашкою. Кожен із них має надію, гобі, думки та плани на майбутнє – обов’язково мирне та світле.
У центрі опиняється також і старша донька Ганни Мирослава. Дівчина закінчує школу і мріє вступити до столичного кіно-ВНЗ. Через неї та її сестру Настю у сім’ї з’являється любов до операторства й монтажу – в якийсь момент стрічка стає про те, як сім’я фільмує своє життя під час воєнних дій.
Здається, що для сім’ї фільмування – не лише спосіб цікаво провести час, а й рефлексія на події, що відбулися у їхньому житті 2014-го. Своєрідний ментальний видих, відчути сповна який можуть лише мешканці цих міст і селищ, а зрозуміти варто усім.
Тема цьогорічного фестивалю “Docudays UA” – “Teen Spirit”. Старші доньки влучно розкривають процес дорослішання, яке триває попри війну. Мирослава у красивій випускній сукні з подругою позує на тлі зруйнованого фасаду школи, а поруч проїжджає військова техніка. Ось дівчина вступила до омріяного вишу, а мати, прощаючись з нею на вокзалі, обіцяє, що неодмінно приїде, якщо хтось буде ображати її доню. А ось Настя зустрічає сестру, яка повернулася додому на канікули фразою про те, що новий шарф їй не личить.
(СЮР)РЕАЛЬНІСТЬ
Попри те, що у сім’ї затишний і теплий будинок, під час перегляду нас не покидає відчуття сюрреалістичного неспокою. Воно починається з назви – рядків французького поета Поля Елюара й продовжує вигравати контрастами до фінальних титрів.
Спокійним і дружелюбним видається у стрічці Київ, куди Ганна з Мирославою приїздять подавати документи до університету. У них на двох – сумний задумливий погляд посеред столичних барвистих вулиць і тривожні спогади, попри неони атракціонів та історичні пам’ятки. Разом з героїнями не віриш, що київські реалії та зруйновані будинки рідного містечка сім’ї поєднує пів доби у плацкартному вагоні.
“У місті порожньо. Все, що було звичним і шумним, так само стає порожнім” – говорить Мирослава про Красногорівку.
І якщо фільм доньки й має елемент постановки – адже сім’я прагне відтворити події їхнього життя початку бойових дій, то сама “Земля блакитна…” документує героїв “тут і зараз”.
Стрічка наповнена теплими барвами, які зігрівають та обіймають. Вона передає запахи: цитрусів і новорічної ялинки, вранішньої кави, пилу й тривожного диму. Останнє для сім'ї – також звичний побут.
У фільмі відчутна любов знімальної групи до героїв. І картина від того не суб’єктивна – лише щира. Життя Ганни та її дітей рухається далі. Навіть, коли дуже страшно. Навіть, коли порожньо.
“The world is blue as an orange
No error the words do not lie” – хочеться завершити цими рядками Елюара. Рецензія завершується. Завершується фільм. Життя героїв триває. Обставини в яких вони живуть – також.
#пусто_про_кіно
Прем’єра повнометражного дебюту Ірини Цілик в Україні відбулася онлайн у межах Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини “Docudays UA”. До цього фільм відзначили нагородою за найкращу режисуру документалістики на американському фестивалі незалежного кіно Sundance Film Festival. З’ясовуємо, що то за блакитні цитрусові та оксюморони війни.
ПРО КОГО?
Ганні – 36. Вона любить своїх чотирьох дітей, грати на клавішах і монтувати разом із донькою аматорські фільми.
А ще жінка живе у Красногорівці, в “червоній зоні” Донбасу і, коли чує постріли, гукає сину “не ходи там” так, ніби то лише гавкіт сусідських собак. Протягом стрічки герої снідають усією сім’єю, співають, сперечаються, святкують дні народження, бавляться з котами й черепашкою. Кожен із них має надію, гобі, думки та плани на майбутнє – обов’язково мирне та світле.
У центрі опиняється також і старша донька Ганни Мирослава. Дівчина закінчує школу і мріє вступити до столичного кіно-ВНЗ. Через неї та її сестру Настю у сім’ї з’являється любов до операторства й монтажу – в якийсь момент стрічка стає про те, як сім’я фільмує своє життя під час воєнних дій.
Здається, що для сім’ї фільмування – не лише спосіб цікаво провести час, а й рефлексія на події, що відбулися у їхньому житті 2014-го. Своєрідний ментальний видих, відчути сповна який можуть лише мешканці цих міст і селищ, а зрозуміти варто усім.
Тема цьогорічного фестивалю “Docudays UA” – “Teen Spirit”. Старші доньки влучно розкривають процес дорослішання, яке триває попри війну. Мирослава у красивій випускній сукні з подругою позує на тлі зруйнованого фасаду школи, а поруч проїжджає військова техніка. Ось дівчина вступила до омріяного вишу, а мати, прощаючись з нею на вокзалі, обіцяє, що неодмінно приїде, якщо хтось буде ображати її доню. А ось Настя зустрічає сестру, яка повернулася додому на канікули фразою про те, що новий шарф їй не личить.
(СЮР)РЕАЛЬНІСТЬ
Попри те, що у сім’ї затишний і теплий будинок, під час перегляду нас не покидає відчуття сюрреалістичного неспокою. Воно починається з назви – рядків французького поета Поля Елюара й продовжує вигравати контрастами до фінальних титрів.
Спокійним і дружелюбним видається у стрічці Київ, куди Ганна з Мирославою приїздять подавати документи до університету. У них на двох – сумний задумливий погляд посеред столичних барвистих вулиць і тривожні спогади, попри неони атракціонів та історичні пам’ятки. Разом з героїнями не віриш, що київські реалії та зруйновані будинки рідного містечка сім’ї поєднує пів доби у плацкартному вагоні.
“У місті порожньо. Все, що було звичним і шумним, так само стає порожнім” – говорить Мирослава про Красногорівку.
І якщо фільм доньки й має елемент постановки – адже сім’я прагне відтворити події їхнього життя початку бойових дій, то сама “Земля блакитна…” документує героїв “тут і зараз”.
Стрічка наповнена теплими барвами, які зігрівають та обіймають. Вона передає запахи: цитрусів і новорічної ялинки, вранішньої кави, пилу й тривожного диму. Останнє для сім'ї – також звичний побут.
У фільмі відчутна любов знімальної групи до героїв. І картина від того не суб’єктивна – лише щира. Життя Ганни та її дітей рухається далі. Навіть, коли дуже страшно. Навіть, коли порожньо.
“The world is blue as an orange
No error the words do not lie” – хочеться завершити цими рядками Елюара. Рецензія завершується. Завершується фільм. Життя героїв триває. Обставини в яких вони живуть – також.
#пусто_про_кіно
Останні кілька місяців нашого життя доводять, що без інтернету будь-яка людська діяльність повністю зупинилася б. Та й за повноцінного офлайн-життя важко уявити себе без розповідей у інстаграмі чи лонгрідів фейсбуку – не на жаль і не на щастя, просто така поведінка в сучасному світі є природною. Тільки хейтерів ніхто не скасовував, як і булінг, який знаходить свій шлях до ментального здоров’я жертв і через інтернет.
Минулого року Docudays UA започаткували Всеукраїнську кампанію проти кібербулінгу, а цьогоріч діляться її результатами у дискусіях програми RIGHTS NOW! та вже традиційно звертають глядацьку увагу на проблему фільмами фестивалю. Наприклад, стрічкою німецької режисерки Пії Гелленталь “У пошуках Єви”. Ми ж у межах фестивалю досліджуємо кібербулінг і намагаємося знайти Єву (та чи Єву?).
P.S. Рекомендований вік для перегляду фільму – 21+.
https://telegra.ph/SHukayuchi-YEvu-ta-vtіkayuchi-vіd-anonіmіv-05-03
#пусто_про_кіно
Минулого року Docudays UA започаткували Всеукраїнську кампанію проти кібербулінгу, а цьогоріч діляться її результатами у дискусіях програми RIGHTS NOW! та вже традиційно звертають глядацьку увагу на проблему фільмами фестивалю. Наприклад, стрічкою німецької режисерки Пії Гелленталь “У пошуках Єви”. Ми ж у межах фестивалю досліджуємо кібербулінг і намагаємося знайти Єву (та чи Єву?).
P.S. Рекомендований вік для перегляду фільму – 21+.
https://telegra.ph/SHukayuchi-YEvu-ta-vtіkayuchi-vіd-anonіmіv-05-03
#пусто_про_кіно
Telegraph
Шукаючи Єву та втікаючи від анонімів
Останні кілька місяців нашого життя доводять, що без інтернету будь-яка людська діяльність повністю зупинилася б. Та й за повноцінного офлайн-життя важко уявити себе без розповідей у інстаграмі чи лонгрідів фейсбуку – не на жаль і не на щастя, просто така…
Якби фільм був літаком, то композиція була би першим пілотом. Побудова кадру здатна керувати не лише поглядом глядача, але й ієрархією персонажів, транслювати їх характери та стани. З’ясовуємо, як за допомогою ліній, форм, світлотіні, кольору, перспективи, балансу та інших засобів композиції оператори й режисери розставляють візуальні та сенсові акценти у стрічці. А ще — допомагають глядачам знайти відповіді на одвічні запитання.
https://telegra.ph/Kompozicіya-v-kіnematografі-05-08
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/Kompozicіya-v-kіnematografі-05-08
#пусто_про_кіно
Telegraph
Мова кінематографу: композиція
Якби фільм був літаком, то композиція була би першим пілотом. Побудова кадру здатна керувати не лише поглядом глядача, але й ієрархією персонажів, транслювати їх характери та стани. З’ясовуємо, як за допомогою ліній, форм, світлотіні, кольору, перспективи…
Кіно народилося чорно-білим і довго таким залишалося через брак технічних можливостей. Сьогодні, у часи барвистого шаленства блокбастерів, монохромні стрічки стають улюбленцями найпрестижніших кінофестивалів. З’ясовуємо, чому видатні режисери XXI століття знімають ч/б та як історія, розказана не кольорами, а тінями може бути довершеною.
https://telegra.ph/Monohromna-%D1%96stor%D1%96ya-chomu-rezhiseri-zn%D1%96mayut-u-chb-05-22
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/Monohromna-%D1%96stor%D1%96ya-chomu-rezhiseri-zn%D1%96mayut-u-chb-05-22
#пусто_про_кіно
Telegraph
Монохромна історія: чому режисери знімають у ч\б
Кіно народилося чорно-білим і довго таким залишалося через брак технічних можливостей. Сьогодні, у часи барвистого шаленства блокбастерів, монохромні стрічки стають улюбленцями найпрестижніших кінофестивалів. З’ясовуємо, чому видатні режисери XXI століття…
Кримінал, насунутий на очі капелюх, цигарковий дим, міцні напої та рокові жінки — приблизно такий асоціативний ряд виникає, коли чуємо слово “нуар”. І це коректний і послідовний перелік характеристик. Уточнюємо його та з’ясовуємо, що це за кіноявище та як у ньому поєднується експресіонізм та схильність до мелодрами.
https://telegra.ph/Tіnі-nuaru-05-29
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/Tіnі-nuaru-05-29
#пусто_про_кіно
Telegraph
Тіні нуару
Кримінал, насунутий на очі капелюх, цигарковий дим, міцні напої та рокові жінки — приблизно такий асоціативний ряд виникає, коли чуємо слово “нуар”. І це коректний і послідовний перелік характеристик. Уточнюємо його та з’ясовуємо, що це за кіноявище та як…
Forwarded from Пусто
“Всього з книжок не дізнаєшся” – каже Брендан з “Таємниці абатства Келс”. Є речі, які можна дізнатися лише з мультиків. У анімації теж є незалежне арт-хаус відгалуження і саме про авторські картини (і це найбільш влучне слово) сьогодні буде мова. Втомилися від Діснею, Піксару, радянських мультфільмів, темпу життя та аргентинських трилерів у кіно? Зробіть мультмарафон від Пусто та змініть своє життя: засинайте під надзвичайну ірландську колискову та мрійте стати тюленчиком.
“Таємниця абатства Келс” Томм Мур (2009). Втікаємо від снігу в зелені та густі ліси Ірландії у IX столітті, до рудоволосих хлопчиків з мистецькими мріями та рудобородих чоловіків-зануд, які захищають місто від нападу норманів. Якщо ви хочете пожити в світі, де нормально товаришувати з духами лісу та перемагати язичницькі нечисті сили, при цьому створюючи християнську книжку, гайда дивитися. Це перший мультфільм режисера і він отримав номінацію на Оскар. Важко не помітити щось шедевральне у картині, де поєднано кілька різновидів 2Д-анімації, а боротьба з ворогами нагадує чи то гру в змійку, чи то фільми німецьких експресіоністів. Це не просто історія про абатство, якому загрожує напад вікінгів та до якого потрапляє майстер-ілюстратор Ейдан і вчить хлопчика малювати. Вона заснована на реальних фактах про створення Келлської книги, книги-легенди та гордості Ірландії, яка складається з чотирьох Євангелій; та історії містечка Келлс із монастирем з 554 року. Цікаво, що ім’я кота старця Ейдана Пангур Бан – це назва старовинної поеми, яку монах присвятив своєму коту, а Ейшлін – ім’я духу лісу – це ірландський поетичний жанр, де Ірландія постає у вигляді жінки.
“Пісня моря” Томм Мур (2014). Якщо в лісах забагато кліщів і їхня відсутність в попередній картині вас не цікавить, маємо мультфільм про море. І про тих, хто не хоче звідти повертатись. Якось Томм Мур гуляв зі своїм сином узбережжям і побачив мертвих тюленів. Місцеві сказали, що так люди намагаються зберегти рибу для себе, а не для тварин. А ще, що раніше тут вірили в селкі і не вбивали благородних звірів. Селкі – це міфічні створіння в образі тюленів, які скидали свою шкіру і перетворюватись на юнаків чи дівчат. За легендами, вони допомагали людям допливати до берегів, а красивих викрадали. Чому б це не анімувати? Бен і Сірша – брат і сестра. Їхня мати селкі і зникає в морі, а батько вирішує втекти від міфів до міста. Але Сірша не може. А Бен не може залишити її в подорожі магічним світом. Фільм знову номінували на Оскар і критики кажуть, що ця 2Д анімація якістю нагадує 5Д.
“Пророк” Роджер Аллерс (2014). Любите “Король Лев”? Його режисер зняв мультфільм про поетичну книгу-бестселер ліванського митця. “Пророк” – це філософсько-релігійна поема про життя, любов та сенси. Як зробити з неї мультфільм? Знайдіть Сальму Гаєк, якій в дитинстві ліванський шедевр читав дідусь. Візьміть кілька режисерів з найрізноманітнішими стилями анімації і змішайте їх в одну стрічку. Зробіть дві сюжетні лінії: про мовчазну дівчинку та ідеологічного в’язня, якого люблять всі; та повчальні історії, які відповідають тексту поеми. Можна просто віддатися вдало підібраній музиці та зворушливій історії, а можна подумати про філософський текст. Зрештою, мультфільм ж про свободу вибору та слова.
“Хлібодавиця” Нора Творні (2017). Були в лісі, були в морі, були в поемі, будемо в пустелі. Кому жити краще: хлопчикам чи дівчаткам? Парвана знає відповідь. Коли таліби захопили Афганістан, вони заборонили жінкам вчитися, пересуватися без чоловіків і мати права. Батька Парвани забрали до в’язниці, а у неї є лише мама, сестра та брат-немовля. Тому вона стрижеться під хлопчика і утримує сім’ю. “Мультфільм про темні часи та світлу надію”. Надію, яку героїня знаходить лише в казках та історіях. Ви не хотіли дивитися репортажі про Афганістан та не вірите в сексизм? Анджеліна Джолі, продюсерка фільму, зробила все, щоб ви переглянули, перейнялися і зрозуміли. Бо несправжня лише висококласна анімація, історія – переказана з інтерв’ю. Хочете дізнатися щось нове та повірити в Парвану – дивіться,і розповідайте друзям і дітям.
#пусто_про_кіно
“Таємниця абатства Келс” Томм Мур (2009). Втікаємо від снігу в зелені та густі ліси Ірландії у IX столітті, до рудоволосих хлопчиків з мистецькими мріями та рудобородих чоловіків-зануд, які захищають місто від нападу норманів. Якщо ви хочете пожити в світі, де нормально товаришувати з духами лісу та перемагати язичницькі нечисті сили, при цьому створюючи християнську книжку, гайда дивитися. Це перший мультфільм режисера і він отримав номінацію на Оскар. Важко не помітити щось шедевральне у картині, де поєднано кілька різновидів 2Д-анімації, а боротьба з ворогами нагадує чи то гру в змійку, чи то фільми німецьких експресіоністів. Це не просто історія про абатство, якому загрожує напад вікінгів та до якого потрапляє майстер-ілюстратор Ейдан і вчить хлопчика малювати. Вона заснована на реальних фактах про створення Келлської книги, книги-легенди та гордості Ірландії, яка складається з чотирьох Євангелій; та історії містечка Келлс із монастирем з 554 року. Цікаво, що ім’я кота старця Ейдана Пангур Бан – це назва старовинної поеми, яку монах присвятив своєму коту, а Ейшлін – ім’я духу лісу – це ірландський поетичний жанр, де Ірландія постає у вигляді жінки.
“Пісня моря” Томм Мур (2014). Якщо в лісах забагато кліщів і їхня відсутність в попередній картині вас не цікавить, маємо мультфільм про море. І про тих, хто не хоче звідти повертатись. Якось Томм Мур гуляв зі своїм сином узбережжям і побачив мертвих тюленів. Місцеві сказали, що так люди намагаються зберегти рибу для себе, а не для тварин. А ще, що раніше тут вірили в селкі і не вбивали благородних звірів. Селкі – це міфічні створіння в образі тюленів, які скидали свою шкіру і перетворюватись на юнаків чи дівчат. За легендами, вони допомагали людям допливати до берегів, а красивих викрадали. Чому б це не анімувати? Бен і Сірша – брат і сестра. Їхня мати селкі і зникає в морі, а батько вирішує втекти від міфів до міста. Але Сірша не може. А Бен не може залишити її в подорожі магічним світом. Фільм знову номінували на Оскар і критики кажуть, що ця 2Д анімація якістю нагадує 5Д.
“Пророк” Роджер Аллерс (2014). Любите “Король Лев”? Його режисер зняв мультфільм про поетичну книгу-бестселер ліванського митця. “Пророк” – це філософсько-релігійна поема про життя, любов та сенси. Як зробити з неї мультфільм? Знайдіть Сальму Гаєк, якій в дитинстві ліванський шедевр читав дідусь. Візьміть кілька режисерів з найрізноманітнішими стилями анімації і змішайте їх в одну стрічку. Зробіть дві сюжетні лінії: про мовчазну дівчинку та ідеологічного в’язня, якого люблять всі; та повчальні історії, які відповідають тексту поеми. Можна просто віддатися вдало підібраній музиці та зворушливій історії, а можна подумати про філософський текст. Зрештою, мультфільм ж про свободу вибору та слова.
“Хлібодавиця” Нора Творні (2017). Були в лісі, були в морі, були в поемі, будемо в пустелі. Кому жити краще: хлопчикам чи дівчаткам? Парвана знає відповідь. Коли таліби захопили Афганістан, вони заборонили жінкам вчитися, пересуватися без чоловіків і мати права. Батька Парвани забрали до в’язниці, а у неї є лише мама, сестра та брат-немовля. Тому вона стрижеться під хлопчика і утримує сім’ю. “Мультфільм про темні часи та світлу надію”. Надію, яку героїня знаходить лише в казках та історіях. Ви не хотіли дивитися репортажі про Афганістан та не вірите в сексизм? Анджеліна Джолі, продюсерка фільму, зробила все, щоб ви переглянули, перейнялися і зрозуміли. Бо несправжня лише висококласна анімація, історія – переказана з інтерв’ю. Хочете дізнатися щось нове та повірити в Парвану – дивіться,і розповідайте друзям і дітям.
#пусто_про_кіно
