А я думаю вот какую мысль.
Когда были бабушки и дедушки, я помню
9 мая как светлый праздник - их праздник, фото дедушки на параде Победы.
Потом - в школе, помню его как день памяти. С минутами молчания и скорби.
Мы всегда воспринимали войну как горе.
С девизом «больше никогда». Казалось, это всенародная позиция среди бывшего СССР.
А потом отжали Крым, вся эта история с вторжением на Донбасс, и наше 9 мая и 9 мая в РФ стали разными. У них - «можем повторить». У нас — все ещё день памяти и «никогда больше». Мы празднуем конец Второй Мировой войны.
Нет того «Отечества», и хрен бы с ним, спасибо что все это кончилось.
А 9 мая этого года я жду как приговора, потому что блядь будет ебучий фейерверк во славу ебучего федеративного «отечества», которое хочет ценой руин возродить из пепла сука дух товарища Сталина.

Повертаюся додому, у Київ… Через це і радісно, і тривожно одночасно.
Я полишаю більш безпечне місце, щоб зняти з паузи своє життя.
Я уявляю, як буду гуляти Києвом, буду спати у своєму ліжечку, але про себе планую план втечі у разі повторної небезпеки…

Наш мозок значно завищує ймовірність негативних подій за відсутності ілюзії контролю і навпаки, занижує - за умови ілюзії контролю. Чим більш катастрофічна і емоційна подія, тим більша вірогідність, що людина буде боятися цього.

Вірогідність загинути в авто в десять раз більше, ніж від ракети.
Остання смерть від ракети в Києві була в кінці квітня. А від ДТП щомісяця гине 8 людей. Чи, наприклад, ймовірність загибелі військово від ракети в тилу - це десь не більше 0,000001%. Тобто, ризик загинути від ракети в мільйони раз нижчий.

Але мозок людини дуже погано оцінює низькі ймовірності. Крім того, на наше сприйняття ймовірності якоїсь події сильно впливає інформація, яку ми споживаємо. Якщо ми кожен день читаємо про ракети в новинах і щодня чуємо сигнали повітряної тривоги, то ми ЗНАЧНО перебільшуємо небезпеку загинути від ракети.

P.S. Мене це дуже заспокоює і знімає тривогу.

P.S.S. Якщо цікаво почитати про когнітивні викривлення, то раджу Канемана "Мислення швидке і повільне"

Натхненна текстом Andriy Kosestsky(FB) (с)

Тривожну валізу я почала збирати вже, коли все почалось. Я до останнього не вірила, що щось може статися.

Цікаво, що першими чомусь були речі для кота. А далі все дуже строго і практично - документи, гроші, зручні речі на перший час. Був навіть посуд для походу в гори на кшталт залізної кружки та тарілки. Все прям, як в житті…дуже стримано і по ділу.

В список необхідних речей потрапили книжки і записи для навчання по психології. Спойлер - я навіть не відкрила їх.
Це якось говорить про мої пріоритети в житті? Мабуть, що в той момент вони вже змінились, а я ще не була в курсі. А може це сталося ще раніше? Чи я щось про себе насправді не знаю?
Це, те, що мені ще доведеться дізнатись, яка ж я стала після 24 лютого….

Самою не «серйозною» річчю виявилась дитяча ручка з рожевим балабончиком і майже НІЧОГО для себе. Ні того, що мене буде зігрівати спогадами, ніяких приємних і красивих речей. Мені тааак не вистачало джинсів і чогось крім спортивних штанів. Я дуже сумувала за деякими косметичними засобами, які завжди піднімають мені настрій.

Дещо, звичайно, залишилось незмінним. Це моя любов до коханого, бо таки нову книжку і годинник, які він подарував я не забула.

Вже зараз, я, з жахом думаю, що могла більше не повернутись додому, залишивши там, свої улюблені сережки, книгу «Мандрівний замок Хаула», свою колонку JBL під яку ранками робила зарядку, фарбу для брів, яка виявилась дуже цінною для мене.

В квартирі залишилась моя коробка зі спогадами, де лежить браслет з найкращого(поки що) концерту гурту Coldplay. Там же була і кофта, яку я купила напередодні і ще ні разу не одягла. До речі, після того, як повернулася додому, - цілих 3 дні її не знімала.

А найціннішими є квартирні спогади. Це провести ще один п’ятничний вечір піци на улюбленому дивані з нетфліксом, купити продуктів зі списку, який висить на нашій «дошці оголошень» вдома і проявити нарешті фотки з мого плівкового фотоапарата за яким дуже скучила…

Коридор і ми з котом. Ёбана русня!

В Касатку чи в Зіг Заг? Пам’ятаю як суботніми ранками ми, позіхаючи, збиралися на пізній сніданок. Було таке яскраве відчуття стабільності наче я дивлюся улюблений фільм, де знаю, чим все скінчиться. Знаю, де буду завтра пити каву, де куплю наступну сукню і коли мені на ту хвилюючу робочу зустріч, презентацію до якої я все ніяк не можу доробити.

Лютий став моєю ракетою, яка запустила мене у космос. Мене викинуло у відкритий комічний простір, де я бездумно і безконтрольно літаю, не маючи опор, щоб скорегувати свій рух. Зачепитися нема за що і скільки триватиме не ясно.

Куди ти мене несеш, космосе? Де твій кінець? Чому ти такий холодний і непривітний?

Пам’ятаю, як календар нагадав, що мені до перукаря, 3 квітня… чи могла я уявити, коли робила запис, де буду? Тоді моє життя було розплановане і я знала, де буду на місяці вперед.

Саме перед початком війни, я намагалася оптимізувати свій графік і була щаслива від того, що вечір понеділка у мене тепер буде вільний. Лютий звільнив мені всі вечори…

З кожним днем я почала все більше помічати людей, які літали поряд зі мною. Ми стукалися один об одного, як ті кеглі на боулінгу. Спочатку випадково і незграбно, а потім зрозуміли, що можемо допомагати направляти один одного на нашому шляху, зустрічаючись і відштовхуючись…

Дарова! Є тут хто живий? 😁
Шось так захотілось спробувати знов тг. Я і назву канальчіка оновила 🙌

Хотіла фотосесію у стилі бунтівниці. Вийшло кайфовіше ніж очікувала. Люблю це відчуття коли можу побачити себе інакшою. І схоже, що вийшло закарбувати свій стан, який «ріс» в мені уже деякий час. Ще й з таксистом посварилась перед. По ділу. Рейтинг на уклоні впав.

Прощаюсь зі своєю старою читалкою. Більше 10років тому мій колишній приїхав до мене під будинок з великими букетом соняшників, які зірвав десь між Рівним і Києвом, і цим подарунком. Мій друг подорожував зі мною просто всюююююди, це те, що зі мною у сумці ЗАВЖДИ. Ну як так можна привʼязатись до речі 💔

Заходжу в Трускавці в кавʼярню. Кажуть, що виключили світло. Дивуюсь чому кавʼярня у Трускавці підключена до 5ої Київської ТЕЦ.

ВИ ТАМ ЯК?!
хуйова ніч у Києві 🫂😭

Просто залишу це тут

Я приїхала в Трускавець до подруги. Вперше тут в дорослому віці. Але не вперше доросла. Ми з мамою їздили сюди в санаторій. В одну із поїздок мамі пообіцяли, що дитина «входить у вартість» але виявилось, що за моє місце треба було платити додатково. Мама в паніці, що грошей не вистачить тепер на поїздку. Я пропоную дістати всі гроші і рахувати по купкам, що куди ми маємо витратити і скільки грошей нам треба. Спрацювало. Сумно бути дорослою дитиною