Друзі, сьогодні хочемо познайомити вас із концептом Центру «Переродження», який народжувався, розвивався й набирав форми протягом останніх двох років.
Ми створюємо середовище, у якому психологічна глибина поєднується з освітою, авторськими методиками, культурою та соціальними змінами.
Сьогодні в Центрі розвиваються шість напрямів.
1. Індивідуальна робота
Психологічні консультації, аналітичне інтерв’ю, тривалий психологічний і коучинговий супровід особистих та професійних змін.
2. Освітні програми
Навчання фасилітаторів, семінари, вебінари й тематичні програми з аналітичної психології, лідерства, сорому, психології грошей, фінансового сорому, символів і внутрішніх трансформацій.
3. Авторські методики
Трансформаційна гра «Переродження», методичні матеріали та практики для роботи з особистою історією, архетипами, образами й несвідомими процесами.
4. Rebirth Expeditions
Тематичні психологічні експедиції та ретрити, у яких подорож стає простором зустрічі із собою, іншими людьми, культурою та історією місця.
5. Річний супровід
Тривала групова програма в терапевтичному або коучинговому форматі. Це регулярні зустрічі, практика, підтримка групи та час, необхідний для того, щоб зміни стали частиною реального життя.
6. Соціальні проєкти
Для розвитку цього напряму створено громадську організацію «Центр Переродження».
Ми розробляємо психологічні й освітні програми для вразливих груп населення, реалізуємо грантові ініціативи та відкриті до партнерства з організаціями й фахівцями, які працюють заради відновлення людей і спільнот.
Для нас Переродження — це не одна послуга чи окремий продукт.
Це шлях, який може початися з особистої консультації, продовжитися навчанням, груповою програмою або експедицією — і поступово стати зміною, що виходить за межі однієї людини.
У наступних публікаціях ми ближче познайомимо вас із кожним напрямом Центру.
Який із них найбільше відгукується вам зараз?
Ми створюємо середовище, у якому психологічна глибина поєднується з освітою, авторськими методиками, культурою та соціальними змінами.
Сьогодні в Центрі розвиваються шість напрямів.
1. Індивідуальна робота
Психологічні консультації, аналітичне інтерв’ю, тривалий психологічний і коучинговий супровід особистих та професійних змін.
2. Освітні програми
Навчання фасилітаторів, семінари, вебінари й тематичні програми з аналітичної психології, лідерства, сорому, психології грошей, фінансового сорому, символів і внутрішніх трансформацій.
3. Авторські методики
Трансформаційна гра «Переродження», методичні матеріали та практики для роботи з особистою історією, архетипами, образами й несвідомими процесами.
4. Rebirth Expeditions
Тематичні психологічні експедиції та ретрити, у яких подорож стає простором зустрічі із собою, іншими людьми, культурою та історією місця.
5. Річний супровід
Тривала групова програма в терапевтичному або коучинговому форматі. Це регулярні зустрічі, практика, підтримка групи та час, необхідний для того, щоб зміни стали частиною реального життя.
6. Соціальні проєкти
Для розвитку цього напряму створено громадську організацію «Центр Переродження».
Ми розробляємо психологічні й освітні програми для вразливих груп населення, реалізуємо грантові ініціативи та відкриті до партнерства з організаціями й фахівцями, які працюють заради відновлення людей і спільнот.
Для нас Переродження — це не одна послуга чи окремий продукт.
Це шлях, який може початися з особистої консультації, продовжитися навчанням, груповою програмою або експедицією — і поступово стати зміною, що виходить за межі однієї людини.
У наступних публікаціях ми ближче познайомимо вас із кожним напрямом Центру.
Який із них найбільше відгукується вам зараз?
👍1
Свої пʼять речень.
Сьогодні я слухала розмову з 94-річною журналісткою. Одна її думка залишилася зі мною на весь день: своє професійне життя вона значною мірою створила сама.
Вона розповідала, як у сорок років ходила до редакцій, пропонувала свої тексти й просила дати їй місце для публікації — хоча б п’ять речень.
Вона не чекала, поки хтось помітить її або запросить. Вона сама шукала можливості й поступово будувала свою кар’єру.
Мені зараз сорок. І мені важко уявити себе через наступні 54 роки.
Іноді здається, що я вже прожила значну частину життя і мала б багато чого знати, вміти та розуміти. А іноді я відчуваю, що мій шлях лише починається. І буває, що я вже втомлена, хоча ще тільки стою перед новим початком.
Сьогодні я розповіла про цю жінку на зустрічі з колегами. Ми говорили про те, що починати важко в будь-якому віці. А після сорока чи п’ятдесяти — особливо, тому що разом із бажаннями вже є досвід, відповідальність і розуміння ціни власного вибору.
У професії психолога вік може мати особливий шарм. Звичайно, сам по собі він не гарантує ні зрілості, ні глибини. Але досвід, якщо його проживати й осмислювати, поступово може ставати внутрішньою опорою.
Мене зачепило й інше.
У свої 94 роки ця жінка шкодує не про те, що недостатньо працювала. Вона шкодує, що через постійну активність не завжди мала час дочитати книгу, вивчити мову або написати власну.
Її рух допоміг їй створити себе. Але, можливо, він забрав час у якоїсь іншої частини її життя.
І відтоді я думаю: що насправді означає створювати себе?
Наполегливо стукати у двері й просити місце хоча б для п’яти речень? Чи залишати час на книгу, тишу, навчання і те, що не дає швидкого результату?
Можливо, і те, й інше.
Я не знаю, що скажу про своє життя у 94. Але сьогодні ця розмова змінила для мене масштаб часу.
Можливо, у сорок ще не час підбивати підсумки.
Можливо, це ще той вік, коли можна попросити у світу свої п’ять речень — і вирішити, про що вони будуть.
А тепер — вечір суботи. Залишу тут свій настрій із відпустки й піду дивитися «Смерть у Венеції».
Після сьогоднішніх роздумів про час, вік і життя цей фільм здається особливо доречним.
Сьогодні я слухала розмову з 94-річною журналісткою. Одна її думка залишилася зі мною на весь день: своє професійне життя вона значною мірою створила сама.
Вона розповідала, як у сорок років ходила до редакцій, пропонувала свої тексти й просила дати їй місце для публікації — хоча б п’ять речень.
Вона не чекала, поки хтось помітить її або запросить. Вона сама шукала можливості й поступово будувала свою кар’єру.
Мені зараз сорок. І мені важко уявити себе через наступні 54 роки.
Іноді здається, що я вже прожила значну частину життя і мала б багато чого знати, вміти та розуміти. А іноді я відчуваю, що мій шлях лише починається. І буває, що я вже втомлена, хоча ще тільки стою перед новим початком.
Сьогодні я розповіла про цю жінку на зустрічі з колегами. Ми говорили про те, що починати важко в будь-якому віці. А після сорока чи п’ятдесяти — особливо, тому що разом із бажаннями вже є досвід, відповідальність і розуміння ціни власного вибору.
У професії психолога вік може мати особливий шарм. Звичайно, сам по собі він не гарантує ні зрілості, ні глибини. Але досвід, якщо його проживати й осмислювати, поступово може ставати внутрішньою опорою.
Мене зачепило й інше.
У свої 94 роки ця жінка шкодує не про те, що недостатньо працювала. Вона шкодує, що через постійну активність не завжди мала час дочитати книгу, вивчити мову або написати власну.
Її рух допоміг їй створити себе. Але, можливо, він забрав час у якоїсь іншої частини її життя.
І відтоді я думаю: що насправді означає створювати себе?
Наполегливо стукати у двері й просити місце хоча б для п’яти речень? Чи залишати час на книгу, тишу, навчання і те, що не дає швидкого результату?
Можливо, і те, й інше.
Я не знаю, що скажу про своє життя у 94. Але сьогодні ця розмова змінила для мене масштаб часу.
Можливо, у сорок ще не час підбивати підсумки.
Можливо, це ще той вік, коли можна попросити у світу свої п’ять речень — і вирішити, про що вони будуть.
А тепер — вечір суботи. Залишу тут свій настрій із відпустки й піду дивитися «Смерть у Венеції».
Після сьогоднішніх роздумів про час, вік і життя цей фільм здається особливо доречним.
👍1
Життя, яке вже поруч.
Сьогодні, готуючи звичайний сніданок, я подумала про те, що зовнішнє благополуччя і відчуття повноти власного життя — не завжди одне й те саме.
Звісно, умови, у яких ми живемо, мають значення. І не всі життєві складнощі можна порівнювати.
Загроза життю, війна і втрата дому — не те саме, що професійна незадоволеність або пошук себе. Інше місце іноді справді може дати найважливіше: фізичну безпеку, свободу і можливість планувати майбутнє.
Внутрішній стан не може замінити безпеки. Але навіть безпечне й зовні благополучне життя не завжди автоматично стає своїм.
Можна дістатися до омріяної точки на карті, отримати нові можливості — й однаково відчувати порожнечу. Наприклад, якщо щодня робиш не те, чого насправді хочеш, і живеш усупереч власним цінностям.
Іноді за втомою стоїть проста потреба у відпочинку. Тоді після паузи поступово повертаються сили й бажання продовжувати.
А іноді навіть після відпочинку залишається запитання: чи хочу я повертатися до того життя, від якого так прагнула перепочити?
Можливо, це вже не лише про втому, а й про втрату зв’язку із собою та сенсом того, що я роблю.
Великі зміни бувають необхідними. Але, очікуючи на них або прямуючи до них, я не хочу відкладати все своє життя на потім.
Іноді повернення до нього починається з дуже простих речей.
Приготувати нескладний, але красивий сніданок. Запросити близьких до столу. Знайти улюблену книгу. Увечері подивитися старий фільм, на який давно не вистачало часу. Пройтися знайомими вулицями свого району.
Ці речі не розв’язують усіх проблем. Не зупиняють війну, не замінюють безпеки, підтримки й важливих рішень.
Але коли в мене є на це сили, вони допомагають мені відчути: я тут. Я присутня у своєму житті. І це життя — моє.
Повнота життя — не обов’язок і не стан, якого можна вимагати від себе за будь-яких обставин.
Іноді це лише коротка мить близькості, краси або тиші, яку ми змогли помітити й підтримати там, де сьогодні перебуваємо.
Сьогодні, готуючи звичайний сніданок, я подумала про те, що зовнішнє благополуччя і відчуття повноти власного життя — не завжди одне й те саме.
Звісно, умови, у яких ми живемо, мають значення. І не всі життєві складнощі можна порівнювати.
Загроза життю, війна і втрата дому — не те саме, що професійна незадоволеність або пошук себе. Інше місце іноді справді може дати найважливіше: фізичну безпеку, свободу і можливість планувати майбутнє.
Внутрішній стан не може замінити безпеки. Але навіть безпечне й зовні благополучне життя не завжди автоматично стає своїм.
Можна дістатися до омріяної точки на карті, отримати нові можливості — й однаково відчувати порожнечу. Наприклад, якщо щодня робиш не те, чого насправді хочеш, і живеш усупереч власним цінностям.
Іноді за втомою стоїть проста потреба у відпочинку. Тоді після паузи поступово повертаються сили й бажання продовжувати.
А іноді навіть після відпочинку залишається запитання: чи хочу я повертатися до того життя, від якого так прагнула перепочити?
Можливо, це вже не лише про втому, а й про втрату зв’язку із собою та сенсом того, що я роблю.
Великі зміни бувають необхідними. Але, очікуючи на них або прямуючи до них, я не хочу відкладати все своє життя на потім.
Іноді повернення до нього починається з дуже простих речей.
Приготувати нескладний, але красивий сніданок. Запросити близьких до столу. Знайти улюблену книгу. Увечері подивитися старий фільм, на який давно не вистачало часу. Пройтися знайомими вулицями свого району.
Ці речі не розв’язують усіх проблем. Не зупиняють війну, не замінюють безпеки, підтримки й важливих рішень.
Але коли в мене є на це сили, вони допомагають мені відчути: я тут. Я присутня у своєму житті. І це життя — моє.
Повнота життя — не обов’язок і не стан, якого можна вимагати від себе за будь-яких обставин.
Іноді це лише коротка мить близькості, краси або тиші, яку ми змогли помітити й підтримати там, де сьогодні перебуваємо.
❤1
Навесні я проводила відкриту зустріч «Архітектура діяльності та життя психолога». Зустріч завершилася, а тема для мене — ні. Я продовжувала думати про те, як психолог вибудовує не лише практику, а ціле професійне життя. Як у ньому поєднуються клієнтська робота, навчання, дохід, творчі проєкти, публічність, близькі люди й час, коли не потрібно бути фахівцем.
Я добре знаю це питання і з власного досвіду. Коли напрямів багато, кожен із них може бути важливим. Але разом вони не завжди складаються у зрозумілу систему.
Зараз я розробляю короткотривалу програму «Архітектура практики і життя психолога». Перш ніж завершити її, хочу не припускати, а почути, як цю тему переживають мої колеги.
Тому я підготувала анонімну анкету для психологів. Вона займає приблизно 5–7 хвилин, не збирає контактів і не є заявкою на програму.
Якщо вам близька ця тема, буду вдячна за участь:
https://forms.gle/egMLeh9AUy8CWjWE8
Результатами дослідження я поділюся окремо. Можливо, вони допоможуть нам точніше побачити не лише особисті труднощі, а й те, як сьогодні загалом влаштоване професійне життя психолога.
Я добре знаю це питання і з власного досвіду. Коли напрямів багато, кожен із них може бути важливим. Але разом вони не завжди складаються у зрозумілу систему.
Зараз я розробляю короткотривалу програму «Архітектура практики і життя психолога». Перш ніж завершити її, хочу не припускати, а почути, як цю тему переживають мої колеги.
Тому я підготувала анонімну анкету для психологів. Вона займає приблизно 5–7 хвилин, не збирає контактів і не є заявкою на програму.
Якщо вам близька ця тема, буду вдячна за участь:
https://forms.gle/egMLeh9AUy8CWjWE8
Результатами дослідження я поділюся окремо. Можливо, вони допоможуть нам точніше побачити не лише особисті труднощі, а й те, як сьогодні загалом влаштоване професійне життя психолога.
❤1
Кабінет вийшов на сцену
Юнг називав це temenos. Священний окреслений простір, межа якого захищала те, що відбувається всередині. У давніх греків так називали землю навколо храму, землю, куди не заходили випадково.
Кабінет психолога успадкував цю функцію. Двоє людей, зачинені двері, час, що належить лише цій розмові. Простір, у якому несвідоме могло з’явитися без свідків.
Тепер межа розмита.
Психологічне знання розповсюджується стрічками, каруселями, короткими відео. Інформація, яка колись народжувалась у тиші кабінету, тепер живе у форматі, розрахованому на увагу, що триває секунди.
Те, що вимагало часу для визрівання, стискається до формули.
Я запитую себе, що відбувається з процесом індивідуації, коли його етапи перетворюються на контент? Що трапляється з архетиповим образом, коли він стає ілюстрацією до посту, а не переживанням, вистражданим у мовчанні?
Юнг писав про Персону і Тінь. Сцена вимагає Персони.
Кабінет був простором, де вона могла на час зникнути, поступившись місцем справжньому. Коли кабінет виходить на сцену, ці два простори починають зливатися. Публічний голос психолога і приватна глибина клієнта опиняються в одному полі видимості.
Я спостерігаю це в собі так само, як спостерігаю в інших. Кожного разу, коли пишу текст, який міг би прозвучати лише за зачиненими дверима, я стою на цій межі. Між тим, що можна показати, і тим, що має залишитися недоторканим.
Тут проявляється конфлікт, глибший за маркетингову незручність. Психолог мусить бути в кабінеті. Невидимим, мовчазним, присутнім лише для клієнта. Це вимога temenos. І психолог мусить бути автором. Створювати активність, залучати людей, говорити вголос про те, що знає. Це вимога сцени.
Так виникає напруга ідентичності: як утримувати Персону, яка водночас щира, бо люди відчувають фальш, і захищена, бо кабінет вимагає межі.
Є маски, які захищають фальш, і є маски, які захищають правду. Різниця між ними тонка. Персона психолога-автора не може бути грою на публіку. Вона мусить нести в собі те саме, що живе в кабінеті: увагу, чесність, глибину. І водночас вона мусить залишатися захищеною, бо клієнт має право на простір, куди публічність не заходить.
Temenos не зникає. Він переміщується. Тепер, замість стіни кабінету, це межа, яку кожен із нас утримує всередині себе, обираючи щоразу, у якому полі видимості говорити.
На фото: ми з Дашею в кіно.
Точніше в ліфті, підіймаємося в кіно. Одіссея в новому прочитанні була нами прожита сповна.
Юнг називав це temenos. Священний окреслений простір, межа якого захищала те, що відбувається всередині. У давніх греків так називали землю навколо храму, землю, куди не заходили випадково.
Кабінет психолога успадкував цю функцію. Двоє людей, зачинені двері, час, що належить лише цій розмові. Простір, у якому несвідоме могло з’явитися без свідків.
Тепер межа розмита.
Психологічне знання розповсюджується стрічками, каруселями, короткими відео. Інформація, яка колись народжувалась у тиші кабінету, тепер живе у форматі, розрахованому на увагу, що триває секунди.
Те, що вимагало часу для визрівання, стискається до формули.
Я запитую себе, що відбувається з процесом індивідуації, коли його етапи перетворюються на контент? Що трапляється з архетиповим образом, коли він стає ілюстрацією до посту, а не переживанням, вистражданим у мовчанні?
Юнг писав про Персону і Тінь. Сцена вимагає Персони.
Кабінет був простором, де вона могла на час зникнути, поступившись місцем справжньому. Коли кабінет виходить на сцену, ці два простори починають зливатися. Публічний голос психолога і приватна глибина клієнта опиняються в одному полі видимості.
Я спостерігаю це в собі так само, як спостерігаю в інших. Кожного разу, коли пишу текст, який міг би прозвучати лише за зачиненими дверима, я стою на цій межі. Між тим, що можна показати, і тим, що має залишитися недоторканим.
Тут проявляється конфлікт, глибший за маркетингову незручність. Психолог мусить бути в кабінеті. Невидимим, мовчазним, присутнім лише для клієнта. Це вимога temenos. І психолог мусить бути автором. Створювати активність, залучати людей, говорити вголос про те, що знає. Це вимога сцени.
Так виникає напруга ідентичності: як утримувати Персону, яка водночас щира, бо люди відчувають фальш, і захищена, бо кабінет вимагає межі.
Є маски, які захищають фальш, і є маски, які захищають правду. Різниця між ними тонка. Персона психолога-автора не може бути грою на публіку. Вона мусить нести в собі те саме, що живе в кабінеті: увагу, чесність, глибину. І водночас вона мусить залишатися захищеною, бо клієнт має право на простір, куди публічність не заходить.
Temenos не зникає. Він переміщується. Тепер, замість стіни кабінету, це межа, яку кожен із нас утримує всередині себе, обираючи щоразу, у якому полі видимості говорити.
На фото: ми з Дашею в кіно.
Точніше в ліфті, підіймаємося в кіно. Одіссея в новому прочитанні була нами прожита сповна.
❤3
Сьогодні я провела три глибинні інтерв’ю з колегами — психологами й психотерапевтами.
У кожній півгодинній розмові було багато справжнього живого життя.
Професійний шлях, цінності, важливі вибори, сумніви й пошук власного місця у професії. Я дуже люблю такі зустрічі й вдячна колегам за відкритість.
Попереду ще два інтерв’ю з людьми, з якими ми поки не знайомі. Мені цікаво й трохи хвилююче входити в нові професійні історії.
Після сьогоднішніх розмов мені захотілося поставити ті самі запитання і собі. Я не стала собі в цьому відмовляти)
Самоінтерв’ю:
1. Як почався ваш шлях у психології?
Він довго був бажаним, але відстроченим.
Свій офіційний відлік я веду з 2023 року, коли розпочала професійне навчання на психологиню. Водночас уже наприкінці першого курсу я проводила для колег семінар про використання авторських технік у консультуванні та роботі з групами.
На той момент я вже створила власний інструмент, випробувала його в роботі, отримала грант на проведення терапевтичних і підтримувальних груп, організувала ретрит та почала формувати навчальну програму для колег.
Мені самій потрібно було прийняти цю швидкість. Я ще тільки входила у професію, а вона вже відкривала переді мною значно більше ролей, ніж я спочатку уявляла.
2. Які професійні ролі з’явилися на цьому шляху?
Спочатку я бачила себе в індивідуальній психотерапії.
Поступово поруч з’явилися ролі авторки власного інструменту, фасилітаторки, ведучої груп, викладачки, організаторки освітніх і соціальних проєктів.
Кожна з них потребувала внутрішнього прийняття. Потрібно було визнати, що це також частини моєї професійної ідентичності, навіть коли я ще не встигла повністю звикнути до них.
3. Чому сьогодні ви досліджуєте професійний шлях психологів?
Тому що всі його виклики проходять і через моє життя.
Індивідуальна та групова практика, постійне навчання, створення авторських продуктів і програм, організація діяльності, фінанси, маркетинг, партнерства, волонтерство, публічність і професійна видимість.
Саме тому одним із напрямів Центру аналітичної психології та коучингу «Переродження» стає дослідження професійного життя психологів.
Після перших інтерв’ю я ще ясніше бачу, що універсальної архітектури практики не існує.
Професійна діяльність виростає з внутрішньої архітектури людини — її цінностей, способу мислення, досвіду, амбіцій, мотивації та тих ролей, які вона поступово дозволяє собі прийняти.
Для когось природною стає камерна індивідуальна практика. Для когось — групи, викладання, публічні виступи, дослідження чи створення власного методу. А в чиємусь житті кілька напрямів зустрічаються одночасно й поступово шукають свою форму.
4. Яку фразу про власний досвід ви могли б подарувати аудиторії?
Іноді професійна роль приходить раніше, ніж внутрішній дозвіл її прийняти.
І тоді шлях полягає в тому, щоб не чекати повної готовності, а поступово дозволяти собі ставати тією людиною, якою ти вже є.
У кожній півгодинній розмові було багато справжнього живого життя.
Професійний шлях, цінності, важливі вибори, сумніви й пошук власного місця у професії. Я дуже люблю такі зустрічі й вдячна колегам за відкритість.
Попереду ще два інтерв’ю з людьми, з якими ми поки не знайомі. Мені цікаво й трохи хвилююче входити в нові професійні історії.
Після сьогоднішніх розмов мені захотілося поставити ті самі запитання і собі. Я не стала собі в цьому відмовляти)
Самоінтерв’ю:
1. Як почався ваш шлях у психології?
Він довго був бажаним, але відстроченим.
Свій офіційний відлік я веду з 2023 року, коли розпочала професійне навчання на психологиню. Водночас уже наприкінці першого курсу я проводила для колег семінар про використання авторських технік у консультуванні та роботі з групами.
На той момент я вже створила власний інструмент, випробувала його в роботі, отримала грант на проведення терапевтичних і підтримувальних груп, організувала ретрит та почала формувати навчальну програму для колег.
Мені самій потрібно було прийняти цю швидкість. Я ще тільки входила у професію, а вона вже відкривала переді мною значно більше ролей, ніж я спочатку уявляла.
2. Які професійні ролі з’явилися на цьому шляху?
Спочатку я бачила себе в індивідуальній психотерапії.
Поступово поруч з’явилися ролі авторки власного інструменту, фасилітаторки, ведучої груп, викладачки, організаторки освітніх і соціальних проєктів.
Кожна з них потребувала внутрішнього прийняття. Потрібно було визнати, що це також частини моєї професійної ідентичності, навіть коли я ще не встигла повністю звикнути до них.
3. Чому сьогодні ви досліджуєте професійний шлях психологів?
Тому що всі його виклики проходять і через моє життя.
Індивідуальна та групова практика, постійне навчання, створення авторських продуктів і програм, організація діяльності, фінанси, маркетинг, партнерства, волонтерство, публічність і професійна видимість.
Саме тому одним із напрямів Центру аналітичної психології та коучингу «Переродження» стає дослідження професійного життя психологів.
Після перших інтерв’ю я ще ясніше бачу, що універсальної архітектури практики не існує.
Професійна діяльність виростає з внутрішньої архітектури людини — її цінностей, способу мислення, досвіду, амбіцій, мотивації та тих ролей, які вона поступово дозволяє собі прийняти.
Для когось природною стає камерна індивідуальна практика. Для когось — групи, викладання, публічні виступи, дослідження чи створення власного методу. А в чиємусь житті кілька напрямів зустрічаються одночасно й поступово шукають свою форму.
4. Яку фразу про власний досвід ви могли б подарувати аудиторії?
Іноді професійна роль приходить раніше, ніж внутрішній дозвіл її прийняти.
І тоді шлях полягає в тому, щоб не чекати повної готовності, а поступово дозволяти собі ставати тією людиною, якою ти вже є.
❤2
Для живої душі.
Бажаю ніжної неділі, нехай ці прекрасні звуки музики обійматимуть ваші 💕
https://youtu.be/FgHIeDsyifw?si=bfv-TUSpeGALfpM0
Бажаю ніжної неділі, нехай ці прекрасні звуки музики обійматимуть ваші 💕
https://youtu.be/FgHIeDsyifw?si=bfv-TUSpeGALfpM0
YouTube
Surreal AI Film • Where the Heart Finds Peace (4K)
There are places...
where happiness was never hiding.
It was always there.
In the sound of waves touching the shore.
In warm hands wrapped around a cup of tea.
In quiet mornings.
In slow evenings.
In someone waiting for you without looking at the clock.…
where happiness was never hiding.
It was always there.
In the sound of waves touching the shore.
In warm hands wrapped around a cup of tea.
In quiet mornings.
In slow evenings.
In someone waiting for you without looking at the clock.…
❤2
Скільки правди витримує близькість?
Близькість рідко виникає одразу. Вона складається з маленьких повторюваних досвідів:
мене слухають;
моє «ні» витримують;
мою тишу не кваплять;
мої почуття не висміюють;
поруч зі мною залишаються, коли я втомлена, розгублена або засмучена.
У близькості завжди є ризик. Показати себе живою людиною і не знати наперед, як на це відреагують.
Тому саме у важливих стосунках ми іноді замовкаємо, стаємо зручними, приховуємо образу, перевіряємо любов або віддаляємося першими.
Колись ці способи могли захищати нас від відкидання. З часом вони починають заважати зустрічатися по-справжньому.
Близькість потребує невеликих проявів чесності:
«Мені зараз боляче».
«Я злюся».
«Мені потрібен час».
«Я сумую за тобою».
«Мені важливо знати, що я можу бути тут собою».
Поруч із близькою людиною можна залишатися окремою. Мати власні почуття, бажання, межі й погляди. І поступово відкривати одне одному більше правди.
З якої фрази для вас починається близькість?
Близькість рідко виникає одразу. Вона складається з маленьких повторюваних досвідів:
мене слухають;
моє «ні» витримують;
мою тишу не кваплять;
мої почуття не висміюють;
поруч зі мною залишаються, коли я втомлена, розгублена або засмучена.
У близькості завжди є ризик. Показати себе живою людиною і не знати наперед, як на це відреагують.
Тому саме у важливих стосунках ми іноді замовкаємо, стаємо зручними, приховуємо образу, перевіряємо любов або віддаляємося першими.
Колись ці способи могли захищати нас від відкидання. З часом вони починають заважати зустрічатися по-справжньому.
Близькість потребує невеликих проявів чесності:
«Мені зараз боляче».
«Я злюся».
«Мені потрібен час».
«Я сумую за тобою».
«Мені важливо знати, що я можу бути тут собою».
Поруч із близькою людиною можна залишатися окремою. Мати власні почуття, бажання, межі й погляди. І поступово відкривати одне одному більше правди.
З якої фрази для вас починається близькість?
❤2
Психіка здатна себе зцілювати. І саме тому часом знову приводить нас у знайомий конфлікт. Вона повертається туди, де колись не вдалося захиститися, відповісти, вийти, зберегти себе. Наче старий сценарій ще можна переграти. Без усвідомлення ця спроба зцілення стає повторенням травми.
👍1
Ми ще тільки знайомимося з простором Центру «Переродження».
Відчиняємо кабінети, розставляємо книжки, помічаємо нові деталі. Деякі двері досі залишаються для нас загадкою.
А цей кіт ходить коридорами так, наче знає тут кожен поворот.
Іноді він зупиняється біля дверей, яких ми раніше не помічали. Сідає поруч і чекає. За мить двері відчиняються.
Схоже, він живе тут значно довше за нас.
Ми назвали його Ребарсіком. У цьому імені зустрілися Rebirth і маленький барс — незалежний, уважний і трохи загадковий.
На шиї у нього вже був медальйон із компасом Центру. Звідки він його отримав і що показує цей компас, ми запитали одразу.
Ребарсік подивився на нас так, наче запитання було зайвим, і відповідати відмовився.
Відтепер він гулятиме простором Центру й запрошуватиме нас до різних кімнат. У кожній буде своя тема, історія і розмова.
Сьогодні він погодився лише познайомитися.
Зустрічайте — Ребарсік, давній господар Центру «Переродження»
https://www.rebirth.education
Відчиняємо кабінети, розставляємо книжки, помічаємо нові деталі. Деякі двері досі залишаються для нас загадкою.
А цей кіт ходить коридорами так, наче знає тут кожен поворот.
Іноді він зупиняється біля дверей, яких ми раніше не помічали. Сідає поруч і чекає. За мить двері відчиняються.
Схоже, він живе тут значно довше за нас.
Ми назвали його Ребарсіком. У цьому імені зустрілися Rebirth і маленький барс — незалежний, уважний і трохи загадковий.
На шиї у нього вже був медальйон із компасом Центру. Звідки він його отримав і що показує цей компас, ми запитали одразу.
Ребарсік подивився на нас так, наче запитання було зайвим, і відповідати відмовився.
Відтепер він гулятиме простором Центру й запрошуватиме нас до різних кімнат. У кожній буде своя тема, історія і розмова.
Сьогодні він погодився лише познайомитися.
Зустрічайте — Ребарсік, давній господар Центру «Переродження»
https://www.rebirth.education
❤1
Сьогодні ми зустрілися з колегами й остаточно зібрали програму експедиції до Умані.
Ми пройшли всі чотири дні маршруту по годинах, звірили психологічну програму, екскурсії, практики, переходи між локаціями й маленькі деталі, з яких складається цілісний досвід.
Я дивилася на готову програму і ловила себе на думці, що вже хочу поїхати. Причому хочу прожити її і як авторка, і як учасниця.
У ці чотири дні ми вклали дуже багато уваги й любові. Тут буде Умань, «Софіївка», Трипільська культура, робота з глиною, особистий маршрут кожної учасниці й кілька сюрпризів, про які ми поки мовчимо.
У цьому сезоні в нас справді неймовірна міжнародна команда. Частина підготовки відбувається дистанційно, а в жовтні ми з’їдемося з різних міст і країн, щоб прожити цей маршрут разом із дванадцятьма учасницями.
Спільні фотографії залишилися в Альони, тому сьогодні покажу кілька деталей нашого робочого дня.
Усі подробиці Rebirth Journey: Золота Умань — зовсім скоро.
Ми пройшли всі чотири дні маршруту по годинах, звірили психологічну програму, екскурсії, практики, переходи між локаціями й маленькі деталі, з яких складається цілісний досвід.
Я дивилася на готову програму і ловила себе на думці, що вже хочу поїхати. Причому хочу прожити її і як авторка, і як учасниця.
У ці чотири дні ми вклали дуже багато уваги й любові. Тут буде Умань, «Софіївка», Трипільська культура, робота з глиною, особистий маршрут кожної учасниці й кілька сюрпризів, про які ми поки мовчимо.
У цьому сезоні в нас справді неймовірна міжнародна команда. Частина підготовки відбувається дистанційно, а в жовтні ми з’їдемося з різних міст і країн, щоб прожити цей маршрут разом із дванадцятьма учасницями.
Спільні фотографії залишилися в Альони, тому сьогодні покажу кілька деталей нашого робочого дня.
Усі подробиці Rebirth Journey: Золота Умань — зовсім скоро.
❤2
Мені близький час, коли думка потребувала тиші, лист — уваги, а розмова — справжньої присутності.
Коли людину ще не намагалися вмістити в короткий опис, діагноз чи зручну для алгоритмів форму. Я живу сьогодні. У світі швидких відповідей і зручних форматів. Я користуюся сучасними інструментами. Але не хочу жити за логікою швидкості. Мені важливі гідність людини, складність її внутрішнього світу, пам’ять і стосунок. Моя сучасність — це технології без втрати людяності. А моя робота — повертати людині її об’єм.
Коли людину ще не намагалися вмістити в короткий опис, діагноз чи зручну для алгоритмів форму. Я живу сьогодні. У світі швидких відповідей і зручних форматів. Я користуюся сучасними інструментами. Але не хочу жити за логікою швидкості. Мені важливі гідність людини, складність її внутрішнього світу, пам’ять і стосунок. Моя сучасність — це технології без втрати людяності. А моя робота — повертати людині її об’єм.
❤1
Audio
Після сьогоднішнього допису в Instagram захотілося продовжити цю розмову.
У голосовому — думки, які не вмістилися в кілька абзаців.
Про 19 років шлюбу, про очікування від партнера і про те, чому іноді ми просимо в іншої людини те, чого самі собі не даємо.
У голосовому — думки, які не вмістилися в кілька абзаців.
Про 19 років шлюбу, про очікування від партнера і про те, чому іноді ми просимо в іншої людини те, чого самі собі не даємо.
Сьогодні — два роки, як я живу в Києві.
На фото я тримаю ключі від квартири, куди приїхала 5 серпня 2024 року. Тоді в мене було заплановано два перегляди. Я зайшла в першу квартиру на проспекті Науки — і залишилася тут.
В аудіо розповідаю про ці два роки, про переїзд із Покровська, Київ, який постійно змінюється, і про те, як разом із моїм життям поступово вибудовується професійна архітектура та Центр «Переродження».
Також запрошую на відкриту Zoom-зустріч 8 серпня о 12:00, де представлю перші результати дослідження професійного життя психологів.
На фото я тримаю ключі від квартири, куди приїхала 5 серпня 2024 року. Тоді в мене було заплановано два перегляди. Я зайшла в першу квартиру на проспекті Науки — і залишилася тут.
В аудіо розповідаю про ці два роки, про переїзд із Покровська, Київ, який постійно змінюється, і про те, як разом із моїм життям поступово вибудовується професійна архітектура та Центр «Переродження».
Також запрошую на відкриту Zoom-зустріч 8 серпня о 12:00, де представлю перші результати дослідження професійного життя психологів.
❤2