У Дніпрі провулок Міцкевича у Новокодацькому районі перейменували на честь полеглого бійця ДУК ПС Андрія Широкова, відомого за позивним «Сім’янин». Відповідне рішення ухвалили депутати під час 65-ї сесії міської ради за зверненням «Правого сектора», мешканців та родини загиблого воїна.

З початком російсько-української війни у 2014 році Андрій добровільно приєднався до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Згодом служив снайпером у 1-му батальйоні 54 ОМБР ЗСУ. Брав участь у боях за Піски, шахту «Бутівка» та двічі обороняв Донецький аеропорт. Був двічі поранений.

18 грудня 2016 року Андрій Широков загинув під час артилерійського обстрілу на Світлодарській дузі . Після його смерті родина та побратими ініціювали перейменування провулка, на якому він проживав, на його честь. Процес тривав кілька років і завершився ухваленням рішення міською радою.

Це перейменування є виявом глибокої поваги до мужності та самопожертви Андрія Широкова, який віддав своє життя за незалежність України.

🇺🇦 УКРАЇНСЬКИЙ ДОНБАС

Війна за український Донбас триває століттями. Сьогодні річниця визволення Донецького басейну Армією Української Народної Республіки.

За спогадами генерала Армії УНР Володимира Сікевича, в ніч на 24 квітня о 03:26 під його керівництвом над залізничною станцією Колпакове (тодішній кордон УНР і Всевеликого війська Донського) було піднято український прапор.

Три тижні запеклих боїв. Паніка більшовицьких загонів. Так звані “герої” тодішньої «ДНР» — Артем і Ворошилов — втекли вглиб росії. До українського війська долучилися кілька повстанських загонів. Робітники Краматорська подарували синьо-жовтий прапор — як символ підтримки та віри в Україну.

А позаду — десятки катівень, де більшовики залишили сліди масових розстрілів українців.

У ці дні Донбас повернувся додому. В Україну.

Синьо-жовтий прапор ще замайорить на кордоні України з Козацькою державою!

ЯК НАШІ ПРЕДКИ ЗЕМЛЮ БОРОНИЛИ: ЗВИТЯГИ ВОЯКІВ УПА

Історія — вчителька життя. Так вважали римляни — нація, що підкорила більшість цивілізацій свого часу. На жаль, українці досі не зробили власних висновків. Натомість чуємо: «я вас туди не посилав», «ця війна мені набридла», «це війна політиків».

А що якби такими словами мислили воїни УПА? Чи була б сьогодні Україна?

⸻

▪️Дякувати Богові, тоді виросло покоління іншого ґатунку.

У ці дні згадуємо одну з найвеличніших битв повстанців — бій під Гурбами на Рівненщині. Відбувся з 21 по 25 квітня 1944 року.
5 тисяч вояків УПА — проти 30-тисячного підрозділу НКВС із танками, артилерією, авіацією. Окупанти ретельно готувалися, стягнувши сили на лінію Шепетівка — Рівне — Збараж.

Уже 23 квітня розпочався штурм. Каральні загони атакували з кількох напрямків, головний удар — у районі Антонівців.
Попри нерівність сил, повстанці давали відсіч і організовано відступали, завдаючи втрат ворогу. Основні сили українців опинилися в оточенні. Асоціації з недавніми боями очевидні — ворог той самий.

Бої тривали кілька днів. Та фронт вистояв.
25 квітня повстанці організовано прорвали кільце і вийшли з оточення.

Так, втрати були важкими: понад 100 загиблих, кілька сотень поранених, близько сотні полонених.
Втім, втрати ворога — близько 900 вбитих і кілька тисяч поранених. Це рівень цілої бригади навіть за сучасними мірками.

Справжній привід згадати про Героїв. Земля тоді горіла під ногами окупанта. Так буде й надалі.

Сьогодні мало б виповнитися 25 років колишньому керівникові одеської «Правої молоді» та командирові 25-ї Резервної сотні ДУК «Правий сектор» – Сергію Коновалову.

Друг «Роланд» був справжнім ідейним націоналістом, відданим борцем за Українську Самостійну Соборну Державу. З юних років він обрав шлях боротьби — добровольцем вирушив на фронт, де в лавах ДУК «Правий сектор» боронив Україну.

Згодом очолив Резервну сотню, що базувалась в Одесі, і займався підготовкою побратимів до ротацій у бойові підрозділи. Його завзяття, принциповість і внутрішня сила стали прикладом для багатьох.

У 2022 році він віддав життя за Батьківщину, залишившись вірним своїй присязі до кінця.

Світла пам’ять, друже. Ти не дожив до свого 25-ліття, але твій подвиг живе. Боремося далі – за тебе, за полеглих, за Україну.

Аварія на Чорнобильській атомній електростанції

26 квітня 1986 року стався вибух четвертого енергоблока Чорнобильської АЕС. Причини катастрофи досі є предметом наукових дискусій, але одне безсумнівне: це була одна з найстрашніших техногенних трагедій людства. Її наслідки мали катастрофічний вплив на людей, природу і весь світ.

Тисячі ліквідаторів, часто без належного захисту і розуміння реальної небезпеки, боролися з наслідками аварії. Техніка виходила з ладу через високу радіацію, а основне навантаження лягло на плечі людей, які віддавали своє здоров’я та життя, аби запобігти ще більшим руйнуванням.

Ця трагедія назавжди залишиться свідченням злочинної недбалості радянської влади, яка приховувала масштаби катастрофи, зневажала життя громадян і затягувала евакуацію. Сьогодні, в умовах війни з росією, ми маємо чітко усвідомлювати, як важливо не допустити повернення тих самих підходів і нормативів, що діяли за часів радянської окупації. Пам’ять про Чорнобиль — це не лише скорбота, а й застереження.

РІЧНИЦЯ РАТИФІКАЦІЇ ХАРКІВСЬКИХ УГОД: ВІДКРИТІ ДВЕРІ ДО ОКУПАЦІЇ КРИМУ

27 квітня 2010 року Верховна Рада України ратифікувала українсько-російську угоду про продовження базування Чорноморського флоту РФ у Криму.

Угода, підписана Віктором Януковичем і Дмитром Мєдвєдєвим, передбачала продовження перебування російських військ на півострові до 2042 року. В обмін Росія надала Україні знижку на природний газ у розмірі до 100 $.

У день голосування в стінах парламенту відбувалися сутички: опозиціонери закидали спікера Володимира Литвина яйцями й папірцями, застосовували димові шашки. Під Радою протестували тисячі громадян, сталися сутички з міліцією.

Попри спротив, угоди були ратифіковані. Було фактично легалізовано присутність ворожого військового контингенту в Криму, що згодом стало однією з головних причин успішної операції із захоплення півострова у 2014 році.

Так ніби й не було спроб захоплення Криму “козачками” у 90-х чи кризи навколо Тузли у 2003 році. Це була не легковажність — це була державна зрада.

Депортація українців: Операція “Вісла”

28 квітня 1947 року розпочалася операція “Вісла” — одна з трагічних сторінок в історії українського народу.

Під керівництвом польської влади було організовано масове насильницьке виселення українців: лемків, бойків, надсянців і холмщаків із їхніх прадавніх земель на захід та північ Польщі. Формальною метою операції декларувалося “ліквідування підпілля ОУН і УПА”, однак фактично це була спланована етнічна чистка — спроба остаточно знищити національну ідентичність українців через їхню насильницьку асиміляцію.

За кілька місяців понад 140 тисяч українців були примусово виселені й розпорошені по чужих регіонах. Тисячі загинули в дорозі, у в’язницях або під час спротиву депортації.

Операція “Вісла” залишається болючою пам’яттю про втрату рідних земель і про цілеспрямовану спробу нищення українського народу.

Ми зобов’язані пам’ятати.

Вічна пам’ять жертвам!

Бої за гору Маківку: відвага та спротив Українських Січових Стрільців

Рівно 110 років тому, 29 квітня 1915 року, розпочалася героїчна оборона гори Маківка.

На висоті 958 метрів січові стрільці мужньо стримували наступ російських військ. Попри численні атаки, ворог щоразу зазнавав тяжких втрат. Січові стрільці не лише тримали оборону, а й рішуче контратакували, змушуючи противника відступати. Лише ціною надзвичайних зусиль та кинувши в бій усі наявні резерви, росіянам 3–4 травня вдалося захопити вершину. Проте заплатили вони за це жахливу ціну: два полки були практично знищені, загальні втрати перевищили 3000 вояків.

Оборона Маківки мала стратегічне значення: вона затримала просування росіян через карпатські перевали та дала змогу німецьким військам зосередитися для подальшого успішного прориву, що спричинив загальний відступ російської армії з Галичини.

У ніч на 13 травня 1915 року російські війська залишили гору Маківка без бою. Висота, здобута ними ціною величезних жертв, була втрачена за дев’ять днів.

ОСТАННІЙ ГЕТЬМАН УКРАЇНИ

29 квітня — річниця проголошення Української Держави під проводом Гетьмана Павла Скоропадського.

Весна 1918 року. Україна перебуває у глибокій кризі. Центральна Рада, очолювана соціалістами й федералістами, не здатна ефективно реагувати на загрози. Вона втратила контроль над внутрішньою ситуацією, соціальні та політичні процеси вийшли з-під впливу державної влади. Замість державотворення — політична боротьба і суперечки. Майбутнє України здавалося примарним.

У критичний момент відповідальність за долю держави бере на себе Павло Скоропадський — аристократ, військовик, нащадок славетного козацького роду. Його бачення — створення сильної незалежної держави з ефективними інституціями, професійною армією та авторитетом на міжнародній арені.

За сім із половиною місяців існування Гетьманату в державі було досягнуто реальних зрушень у сфері економіки, адміністрації, культури, освіти, релігійного життя. Попри це, втілити повний задум завадили як внутрішні протиріччя, так і зовнішній тиск.

Сьогодні минають треті роковини загибелі Максима Матузки, друга «Марса» — бійця ДУК «Правий Сектор» та колишнього очільника Правої Молоді Сумщини.

Максим народився 22 січня 2000 року в селі Нижня Сагарівка Сумської області. Після закінчення школи навчався у Сумському коледжі харчової промисловості.

З ранніх років долучився до Національно-визвольного руху «Правий Сектор». Брав активну участь у патріотичному вихованні молоді, проходив вишколи для всебічного розвитку та протидіяв проросійським впливам. Згодом очолив Сумську обласну організацію «Права Молодь».

У 2021 році добровільно вступив до лав Добровольчого Українського Корпусу «Правий Сектор». Навіть у цивільному житті жив боротьбою — нею дихав, у ній бачив сенс свого існування.

Максим загинув 30 квітня 2022 року внаслідок ворожого артилерійського обстрілу поблизу Мар’їнки Донецької області.

Для нього боротьба була не обов’язком, а способом життя. І це життя він віддав за Україну — без вагань, з гідністю та честю.

Вічна пам’ять Герою.

Пам’яті Дениса Бондаренка «Джури/Юніора»

Сьогодні минає ще один рік без Дениса Бондаренка — юнака, який віддав життя за Україну, боронячи Маріуполь і «Азовсталь». 1 травня 2022 року його серце зупинилося від кулі снайпера. Йому було лише 18…

Денис родом із села Стецьківка на Сумщині. З юних років він вирізнявся свідомістю, активною громадянською позицією та відданістю національній ідеї. Виховував молодь у грі «Джура», був активним у русі «Права Молодь», системно тренувався, навчався, готувався. Його метою було стати бійцем полку «Азов» — і він досяг цього, незважаючи ні на що.

З початком повномасштабного вторгнення Денис став на захист Маріуполя. Разом із побратимами тримав оборону в підземеллях «Азовсталі» до останнього. Його життя було коротким, але сповненим сенсу, гідності й боротьби.

Ми пам’ятаємо. І доки пам’ятаємо — він живе.

Слава Герою!

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР НАД КИЄВОМ

У ніч проти 1 травня 1966 року над будівлею Київського інституту народного господарства (нині — Київський національний економічний університет) замайорів синьо-жовтий прапор. Двоє молодих українців зірвали радянське червоне полотнище й замінили його на національний прапор України.

Цими відчайдухами були 26-річний робітник Віктор Кукса та 28-річний студент інституту Григорій Москаленко.

1 травня — день традиційного радянського маршу трудящих. Колони формувалися саме навпроти інституту. І цього разу, замість червоного прапора, тисячі українців побачили над будівлею синьо-жовтий стяг — символ нації, яку хотіли стерти.

Дев’ять місяців чекісти шукали винних. І знайшли. Обох засудили: Москаленка — до трьох років, Куксу — до двох. Вони відбули повні строки.

Цей вчинок — ще одне свідчення того, що боротьба українців за свободу ніколи не припинялася. Навіть у найтемніші часи. Навіть під найстрашнішою окупацією.

Не припиняймо боротьби і зараз!

ГЕРОЇ ОДЕСИ: ТІ, ХТО ЗУПИНИЛИ «РУССКУЮ ВЄСНУ»

Одинадцять років тому Одеса вистояла. Місто, яке проросійські сили прагнули втопити у хаосі, зберегло себе — завдяки рішучості й мужності своїх захисників. Це була перемога українського духу над чадом палаючої «русской вєсни».

Сьогодні в українському місті Одеса перехожі минають залізну огорожу на розі Дерибасівської та Преображенської. На ній — чорно-білі портрети з синьо-жовтими та червоно-чорними стрічками. Завжди живі квіти. Але скільки з нас зупиняються? Скільки пам’ятають, ким були ці люди?

2 травня 2014 року від куль сепаратистів загинули справжні сини України: Андрій Бірюков та десятник «Правого сектора» Ігор Іванов. Вони були на передовій спротиву, стримуючи загрозу повторення донецького сценарію. Їхня жертовність стала однією з підвалин сьогоднішнього миру в місті.

Пам’ятаймо. Не дозволяймо забути, яку ціну заплачено за свободу.