Інсайт із курсу "Психотерапія трансгенераційної травми".

Одне з найсильніших (моїх) вражень - від того, як працюють наративи.

Як добре, що я не перетворила курс у тримісячний потік лекційного бубубу. А після кожного невеличкого блоку - зупинялася, запитувала рефлексію, пропонувала техніки.

Коли людина може сказати: "Ось що зі мною сталося, ось що я відчувала, ось що це означає" - родинний травматичний досвід перестає бути чимось безформним, що захоплює зсередини. Він отримує межі. Він стає частиною біографії, а не всією біографією.

Debra Kaminer у статті "Healing Processes in Trauma Narratives" (2006) виділяє шість терапевтичних процесів, через які створення травматичного наративу сприяє одужанню:

1. Емоційний катарсіс - вивільнення накопиченого афекту.
2. Створення лінгвістичної репрезентації - надання слів невимовному.
3. Габітуація тривоги - зниження інтенсивності через повторне переживання.
4. Емпатичне свідчення несправедливості - визнання кривди.
5. Розробка пояснювального наративу - надання подіям сенсу.
6. Виявлення цінності у труднощах - можливість посттравматичного зростання.

Трансгенераційна травма терапевтується не у вакуумі. А між внутрішнім переживанням і зовнішнім виразом, між терапевтом і клієнтом.

Ну або між викладачем і учасником курсу.
Як от в нас.

___
Можна забронювати місце на другому потоці (з 6 лютого 2026):
- почитати про курс;
- зареєструватися.

І про ще один інсайт з курсу "Психотерапія трансгенераційної травми" - про свідчення.

Коли історія отримує свідка - вона не тільки краще усвідомлюється оповідачем, а й трансформується у сприйнятті. Перетворюючись із рани - у досвід.

Відома нам усім Джужіит Герман у своїй класичній праці "Травма і відновлення" пише про свідчення - як центральний елемент одужання від травми:

"Травма ізолює; група - відтворює почуття належності. Травма соромить і стигматизує; група - свідчить і підтверджує. Травма принижує жертву; група - піднімає її. Травма дегуманізує жертву; група - відновлює її людяність".

Крім того, Герман наголошує, що свідок не залишається нейтральним. Він або підтримує оповідача, або підтримує кривдника: "Коли травматичні події створені людьми, той, хто свідчить, опиняється у конфлікті між жертвою і кривдником. Залишатися нейтральним морально неможливо. Спостерігач змушений обрати сторону".

То ми на курсі, ясна річ, чию сторону обираємо.

А ще Rimé (2007) пише про емоційний клімат спільноти, що формується через поділ емоцій.

Коли історія отримує не одного, а багатьох свідків (як на курсі), вона:
- Перестає бути "моєю ненормальністю";
- Стає частиною колективного досвіду;
- Отримує соціальне визнання.

Вищезгадана Герман називає це "breaking silence" - розривом мовчання.

Свідчення - це акт опору.
Це повернення власного голосу.
Це відновлення суб'єктності: "Я не об'єкт, якому щось зробили. Я суб'єкт, який може розповідати свою історію".

Це дійсно працює.

80% колишніх військовополонених України повідомляють про сексуальне насильство у російському полоні.

Чоловіки стикаються з жорстокою реальністю ґвалтування у російському ув'язненні, але система, створена для допомоги їм у зціленні, трагічно не досягає успіху.

Джерело: Opinion: Silent victims of sexual violence, Ukraine’s male POWs deserve real support

72% поранених не очікують, що держава продовжить про них турбуватися.

Зображення стійкості чоловіків-військових як "сильних" створює ідею, що вразливість - це щось протилежне маскулинності і "справжній чоловік справляється сам". Повернувшись з фронту, хлопці відчувають провину за побратимів, які залишились/загинули.

Розвиваються дезадаптивні механізми подолання травми: зловживання речовинами, ризикована та агресивна поведінка, соціальна ізоляція. Домашнє насильство теж зростає.

Джерело: BEARR Trust (2024)

Не знаю, хто автор цієї ілюстрації.
Та вона про те, як мозок-айсберг плаває у холодній воді реальності, демонструючи найбільш тривожну правду: ми бачимо лише верхівку того, що нами керує.

Фройд писав: "Розум як айсберг плаває з однією сьомою своєї маси над водою". Один до семи. 14% проти 86%.

Ми керуємо лише уламком самих себе.

І там, у глибинах - акули.

Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:
професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереження

Про кейс №1.

Іноді донька, в сильному бажанні ідентифікуватися з матір’ю, може мати доросле особисте життя вже в підлітковому віці. І навіть не усвідомлювати, наскільки знекровленими у цьому є її власні почуття, бо "я буду дорослою жінкою замість тебе" - містить меланхолійне оніміння.

Вона ніби бере материн сценарій сексуальності, але проживає його без свого тіла, без свого бажання, без свого "Я". Звідси ранні, але емоційно порожні зв’язки, в яких багато дій і мало усвідомленого проживання.

І звичайно ж питання у таких випадках не в тому, чи хочу я цього, а "чи достатньо я жінка, щоб врятувати маму".

Про кейс №2.

Іноді клієнту вдається настільки відверто розкритися, що він і сам не очікує цього. І тому після найвідвертішої сесії він може зникнути. Поки терапевт хвилюється, що зробив щось не те, клієнт переживає власний акт психологічного ексгібіціонізму.

Це той момент, коли людина раптом показує назовні те, що роками ховала навіть від себе. І після цього стає страшно: "тепер мене точно зненавидять / засудять / покинуть". Зникнення тут стає маленькою перемогою над внутрішньою забороною на існування. Головне - щоб терапевт витримав свою тривогу й не побіг рятувати там, де людині потрібно пережити: так, я справді себе маніфестував.

Про кейс №3.

Іноді потреба у межових коливаннях буває настільки сильною, що навіть коли починають діяти препарати і людина стабілізується - це не стирає звичні гойдалки. Тоді клієнт починає розхитувати терапевта: перенесенням хаосу в рамку.

Це спроба повернути собі знайомий рівень напруги й нестабільності: якщо всередині тихіше, треба потрясти зовнішнє. І тоді терапевтичне завдання в тому, щоб допомогти психіці витримати новий досвід.

А взагалі вчора підібралося багато кейсів про 17–20-річних дівчат. І всі як на підбір - про складнощі у стосунках з матерями й власною сексуальною ідентичністю.

Ніколи не вгадаєш, які кейси буде обговорювати група кожного разу, як саме спрацює поле.

І це дуже містично психоаналітично.

Наступна інтервізія - за тиждень.

22 грудня 2025, понеділок
18:00 - 21:00 (за Києвом)

Про групові інтервізії та можливість приєднатися.

До речі, у 2026-му з колегою – клінічною психологинею та арттерапевткою Ольгою Герасименко – плануємо групові інтервізії з розборами малюнкових тестів Вартегга.

З 2024 року ми працюємо з військовими – пацієнтами Київської міської психіатричної лікарні №1 імені І. П. Павлова. За цей час накопичилося багато діагностичного матеріалу: малюнкові тести, живопис, роботи з глини, різні поробки. Ми готові ділитися напрацьованим досвідом і підходами до інтерпретацій.

Якщо ваші клієнти втомилися від опитувальників, а ви плануєте практикувати арт-терапевтичну психодіагностику (на малюнковому тесті Вартегга) - додавайтеся у нову Телеграм-групу та обирайте бажану регулярність зустрічей:

https://t.me/+L9CT-vxHWCRjMDAy

Навіть через 50 років ветерани можуть мати активні симптоми ПТСР - особливо механізми інтрузій й уникання (джерело).

Тобто, як ми наразі будемо говорити/мовчати про війну - такі трансгенераційні травми через 50 років нестимуть наші нащадки.

Звіт, опублікований парламентом Ізраїлю у жовтні цього року, повідомляє про психіатричні наслідки війні з ХАМАС:

- 279 солдатів намагалися покінчити з собою з січня 2024 по липень 2025 року;

- за перші 2 роки війни з ХАМАС майже 11 000 солдатів отримали психіатричні діагнози (ПТСР, тривога, депресія), що становить понад 1/3 від загальної кількості 31 000 військових із такими пораненнями у всіх конфліктах Ізраїлю з моменту його заснування майже 80 років тому.

Тобто логіка проста й жорстка: війна не «закінчується» для психіки з підписанням договору. Колективне тіло ще десятиліттями перетравлює те, що сталося.

Джерело.

У пам’яті - довгі корені.

Навіть якщо завтра війна закінчиться, "четвертий рік повномасштабної" вже у тонких прошарках психіки - нашої й наступних поколінь. Працювати з цим доведеться десятиліттями, як з наслідками Другої світової, Голокосту, інших затяжних конфліктів.

Знайшла свіжий (2025) систематичний огляд досліджень про вплив міжпоколінної травми на нащадків другого покоління.

Тут є цікаві висновки:

- У дітей німецьких біженців часів Другої світової загальний рівень психопатології сильно залежав не стільки від факту ПТСР у батьків, скільки від того, наскільки важким вони самі відчували їхній досвід втечі;

- ПТСР матерів підвищує ризик ПТСР у дітей незалежно від стану батька; коли ПТСР мають обоє батьків, ризики зростають ще більше;

- Важливі не тільки симптоми, а й контейнування травми в сім’ї: чи говорять про травму, чи вона замовчується; чи є насильство; який стиль виховання й передача наративів ("ми – жертви" чи "ми – ті, хто вижив");

- Якість післявоєнної політики, програм підтримки ветеранів і родин, а також відкритість/закритість суспільного діалогу про війну будуть прямими факторами трансгенераційних наслідків.

Кажу ж, у пам’яті - довгі корені.

Сьогодні зранку кавую про оцю картинку, яка трапилася.

Троє дітей, маленька коробочка, дівчинка думає: "Сподіваюся, це поні!" От прям ідеальна ілюстрація того, як працює людська психіка, коли їй дуже-дуже хочеться чогось, що фізично неможливо.

Бо ж погляньте на розмір коробки. Там поні не вміститься навіть теоретично. Навіть якби це була мініатюра.

Але дитина сподівається.
Вона бачить коробку, розуміє, що поні туди не влізе, але хоче поні настільки сильно, що мозок вибудовує версію реальності, де це можливо. Може там розбірне поні? Може сертифікат на поні? Може чарівна паличка? Психіка знаходить лазівки, аби зберегти надію.

Найсмішніше, що ми всі такі.
Ми, дорослі, робимо те саме, просто наші "поні" інші. Стартуємо проєкти, які навряд спрацюють. Заходимо у стосунки, які не мають майбутнього. Ігноруємо здоров'я, сподіваючись, що пронесе.

Згадаємо березень 2022, танки рф під Київом, весь світ каже "за три дні впаде", а ми дивимося на маленьку коробочку нашої армії, нашої зброї, нашого досвіду - і сподіваємося, что переможемо. Логічно? Ні. Реалістично? Сумнівно. Але та надія дала сили, які змінили реальність.

Людина, яка вірить, що у коробці може бути поні, має більше шансів діяти, пробувати, боротися, ніж та, яка опускає руки, реалістично визнавши: "Ну там максимум листівка".

Так, іноді в коробці дійсно немає поні.
І можна її за це зненавидіти. Звинуватити тих, хто її подарував, проклясти себе за наївність. Можна впасти у відчай і більше не сподіватися ні на що. Ніколи.

А можна подякувати за те, що у коробці щось інше, і це теж ок. Або піти і знайти те поні в іншому місці. Це шлях резильєнтності.

Адже життя - це серія коробочок. Маленьких, великих, потворних, красивих. В більшості з них не те що поні нема - там дохлі миші викладені візерунками.

Та якщо зупинитися сподіватися - можна втратити головне, що робить тебе живим.

Перестати відкривати коробки.

Рубрика "Військовий малює".

"Акула".
Живопис Віталія - хлопця з діагностичною версією шизофренії. На момент малювання він ще проходив обстеження. Ольга Герасименко, яка з ним малювала, розповідає, що хлопцю дуже важко встановлювати контакт з оточуючими, хоча й він шукає його постійно.

То зробимо психоаналітичний розбір малюнка, хочете?

Що ми тут бачимо.
Величезну акулу, що виринає з темної глибини. Вона майже без очей, зате з гіпертрофованою пащею й багатьма рядами зубів – чиста функція знищення. У тій пащі – гібрид риби й ракети. Вище – такі ж ракето-акули, що несуться паралельним строєм. По краях – кілька інших акул. Картина у холодних синьо/бірюзових тонах.

Це те, що зчитується буквально.

Тепер про вшиті контексти.
Все полотно – про хижацтво, полювання й море як мапу війни.

Акула - тотальна загроза, військова машина, психіка на війні. Вона займає центр, з’їдає простір. Зуби гіперболізовані, наче у монстра, що знищує до кісток. Так може переживатися і ворог, і військова система (армія, держава), і навіть власна (оральна?) агресія.

Ракето-риби - про злиття природного й технічного (тварина + залізо). Людина, що довго воює, може відчувати себе напів-зброєю, напів-живою істотою. Ракето-риба у пащі акули – перехоплена, затиснута між зубами, як фантазія про власний контроль: "хочеться схопити ті ракети зубами й згризти, поки не долетіли". Це бажання "з’їсти небезпеку", а може й "пережувати війну".

Військовий одночасно (несвідомо) ототожнюється з двома фігурами:

1. Я – велика акула. Той, хто вижив за рахунок того, що став хижаком.

2. Я – ракето-риба в пащі. Стиснутий між зубами, без права вирішувати. Переповнений страхом, що війна мене пережує.

Ці ідентифікації можуть постійно змінюватися і вести до розщеплення "Я", яке то всемогутнє і небезпечне, то абсолютно безсиле. Це, до речі, і є той маркер шизофренії, яку у хлопця діагностують.

І про море.
Як метафору несвідомого: зверху світліше, знизу - темна безодня. Акула підіймається з глибини, як непрожиті травматичні переживання, що спливають нагору, коли захисти слабшають (при тій же шизофренії, знов-таки).

Як на мене - ну дуже діагностична робота.

Про наш волонтерський арттерапевтичний проєкт.

Алеппо, 2017 рік. Чоловіку 70. Його звуть Абу Омар, і він сидить серед руїн свого будинку.

Абу Омар колекціонував вінтажні американські авто. Третину з них було знищено або вкрадено. Фотограф Джозеф Ейд прийшов до нього після останнього штурму міста.

А той каже: "Я відремонтую автомобілі. Я відбудую все. А зараз поставлю тобі платівку - старі арабські пісні "золотої ери". Це старий грамофон. Він механічний і не потребує електрики, то ми послухаємо музику. Але спочатку запалю трубку, бо ніколи не слухаю музику без неї".

Трубка теж зламана. Він заклеює її скотчем. Заповнює тютюном. Запалює. Ставить платівку.

І сідає. На зламаному ліжку. Серед руїн. Серед уламків свого життя.

Фотограф пише:
"Він затягнувся з трубки. Здавалося, він був десь ще. Дивився у вікно з виразом людини, яка спостерігає за прекрасним заходом сонця. Музика пливла над руїнами його дому".

Це фото облетіло світ.
Бо воно про людяність, яка виживає у пеклі.

І цей 70-річний чоловік серед руїн, який курить зламану трубку і слухає музику, каже світу: "Я все ще тут. І я не здамся".

---
Отут - оригінал фото.
А тут - розповідь фотографа.

Ви ж пам'ятаєте, як я люблю метафори?

Ось знайшла для вас.
Про трансгенераційну травму.

Дивіться.
Є два сірники й пластир між ними.
Він тримає їх разом, бо це дещо спільне, що поєднує.

Далі спалахує перший сірник. Це може бути війна, насильство, голод, будь-яка подія, що руйнує. І тут стається те, що ми називаємо трансгенераційною травмою: вогонь перекидається на сірник поруч не напряму, а через отой несвідомий з'єднувач.

Зв’язок між поколіннями не вимикається, коли одному з них боляче. Навпаки – чим міцніша лояльність (пластир) і чим натуральніша основа (бавовняна) - тим швидше передається полум'я.

Наприкінці в кадрі лишаються два обгорілих сірники й порожнеча між ними. Нема вже ані пластиру, ані ілюзії, що сірники могли вцілити. Є лише наслідки: різні покоління, які згоріли у спільному вогні.

Для мене це відео про те, чому в роботі з трансгенераційною травмою мало просто "триматися разом" і заклеювати все мовчанням, міфами й героїчними історіями.

Потрібно не пластири клеїти, а бачити вогонь і зупиняти його.

___
"Психотерапія трансгенераційної травми" (з 6 лютого 2026):
- почитати про курс;
- зареєструватися.

З одного боку, нащадки третього покоління тих, хто вижив у Голокості, демонструють підвищену реактивність на стрес, особливо під час виникнення труднощів.

З іншого боку, у соціально-емоційній сфері вони часто демонструють перехід від негативної емоційності до ознак психологічної сили. Серед них - підвищена гордість, стійкість, сильніша ідентифікація зі своєю культурною спадщиною, більша співпраця у групових умовах та підвищена самооцінка.

Джерело.

Епігенетика - це вивчення того, як фактори навколишнього середовища та життєвий досвід можуть впливати на експресію генів без змін базової послідовності ДНК.

Епігенетичні дослідження дають розуміння того, як травма може залишати тривалі біологічні сліди, які передаються у наступне покоління.

Завершився мій вільний ранок середи. Страждаю страшенно від дефіциту часу – писала б тут для вас безкінечно.

Та час пірнати у роботу.
Залишаю вам півдюжини устрицьпостів – міркувати й рефлексувати. Тільки не ковтайте одним ковтком, то ж не шоти.

Тихого робочого дня усім.