- Іноді приходить клієнт з таким відчуттям себе чужого серед всього світу, що хочеться приєднатися до нього в цій його інакшості. Є вірогідність, що це якраз і матиме терапевтичний ефект. Бо коли він нарешті усвідомить, що не один такий «єдиноріг» на цій фермі – з самоприйняттям стане простіше. А там і до прощення себе рукою дістати.

- Іноді клієнт приходить не за лікуванням, а навпаки – за підтвердженням і укріпленням діагностичної гіпотези. Бо інакше не функціонує його родинний сценарій. Тільки коли є патологічна поведінка одного з членів родини – всі інші ролі стають на свої місця. Якщо забрати діагноз – розсипається вся конструкція.

Іноді сильно хочеться знайти чарівні слова, після яких клієнт все зрозуміє, виправить помилки і заживе багато й щасливо. Та нема таких слів. І іноді треба віддати клієнту право робити шопопало зі своїм життям, бо воно його. І право не одужувати – теж його. А наше – не підміняти терапію вихованням.

Іноді добре працює наративна експозиційна терапія у форматі серіалу: ключова травматична/нагальна подія + 3 сюжетні сцени до неї + 3 після. Виходить непогане 7D, яке можна крутити з різних боків, наблизитися максимально і вже не так боятися дивитися.

- Іноді незмога сказати "ні" не залишається на рівні слів, а соматизується, переходячи у тіло. Вагінізм у таких випадках - як символічне “стоп”.

Або - як результат ранньої заборони на агресію і відмову (коли "ні" в дитинстві каралося, ігнорувалося або висміювалося). Сформувався патерн про те, що вижити можна лише через згоду, підлаштовування, терпіння, "щоб не образити", "щоб не втратити". Доки не виникне протест.

Або - як маркер того, що секс перестає бути простором твого бажання і стає полем виконання чужих бажань. Тут може йти мова про порушені межі, тиск, контроль, знецінення. І не обов'язково в сексуальному сенсі, можливо взагалі, у стосунках з іншими.

У всіх описаних випадках тіло вимикає доступ, як форму самозахисту. І вмикає спазм. Як останній рубіж кордону.

Лікується вагінізм не стільки вправами на розслабленням м’язів (хоча і цим теж), скільки поверненням права на відмову і на суб’єктність.

- Іноді нарцисичний розлад чудово маскується під межовий.

Різниця стає очевидною, якщо подивитися на терапевтичний запит і тривалість терапії.

У моєму клінічному досвіді було три випадки справжнього нарцисичного розладу. Жоден із них не мав запиту на терапію як таку. І жоден не протримався довше 8-10 сесій.

Перший запит виглядав як консультування щодо здійснення злочину. Не з позиції тривоги чи сумніву, а як холодний інструментальний запит: “як краще”, “які ризики”.

Другий був сатисфакцією зруйнованої самооцінки. Людина прийшла не за допомогою, а за можливістю завдати болю через терапевтичний простір.

Третій - акт самоствердження. Сесії були сценою для демонстрації клієнтом власних переваг, щоб “переграти” терапевта і довести власну геніальність.

Це і є принципова відмінність: при межовому розладі за хаосом і афектами все одно є страждання і потреба в утриманні. У нарцисичному - немає страждання як такого. Є корисливе використання контакту.