Правильна відповідь - гострий психотичний розлад, індукований психоактивними речовинами (ПАР).

Раптовий початок на фоні тривалого недосипання і систематичне вживання стимуляторів - це типова картина психозу, пов’язаного з ПАР.

Так, на шизофренію схоже, але вона потребує тривалішого перебігу та відсутності чіткої зв’язки з речовинами.

Так, манія дійсно передбачає піднесений/роздратований настрій, але мають бути депресивні епізоди, а тут вони не згадуються.

Так, ПТСР дає флешбеки, але не маячні ідеї про "ворога в лікарні" і слухові галюцінації про "атакування" без явних тригерів.

Правильна відповідь - делірій.

Бо флуктуація свідомості протягом доби, дезорієнтація, яскраві зорові галюцинації, посилення ввечері, недавня контузія – класична картина делірію органічного генезу.

ПТСР не дає таких стрибків орієнтації й соматичної нестабільності.

Шизоафективний розлад – це хронічний стан з афективними епізодами, а тут гостра симптоматика, після явної причини (контузії).

Гострий стресовий розлад - схоже, згодна, але він не пояснює розладів свідомості. А вони тут квітнуть.

Правильна відповідь - кататонічний синдром у структурі депресії.

Мутизм, ступор, воскова гнучкість, відмова від їжі – класичні ознаки кататонії.

Попередній виражений депресивний стан робить ймовірним кататонічний депресивний епізод.

Негативні симптоми шизофренії не дають такої гострої, життєво небезпечної картини.

Про симуляцію говорити взагалі неетично й неправдоподібно в умовах настільки тяжкого стану.

ПТСР не включає кататонічної симптоматики. Нема такого в кластерах.

Рубрика "Військовий малює".

"Воскресіння моєї душі".

А тепер мені терміново треба познайомити вас з Олександром. Бо він чекає на оприлюднення своєї роботи, прямо зараз.

Олександр наразі проходить лікування у психіатричній лікарні. Добре знає біографію Врубеля і загалом - багато про художників і світ мистецтва. До війни працював у комунальній службі, чистив колектори.

Моя колега - клінічна психологиня та арттерапевтка Ольга Герасименко - сьогодні записала відео малювання Олександра (з його дозволу), яке я тут викладаю (теж з його дозволу).

Транскрибація того, що говорить Олександр у відео:

- Картина називається «Воскресіння моєї душі». Вона вся яскрава.

- Я хочу померти для старого життя і воскреснути для нового. Щоб наше життя і наша країна були, як птичка воскресла. Щоб Україна жила, процвітала і більше ніхто на нас не нападав.

- Ми, люди, ми просто загралися війною. А треба жити в мирі. Війна вона вже достала всіх. І не буду казати ненормативно, тому що це може будуть дивитися люди культурні. То просто скажу, що воно всіх достало - ця війна і все інше.

- Війна – це погане діло. Це плач матері, плач дітей, плач дружин. Це важко. Важко, коли матері ховають, коли батьки ховають своїх дітей. Коли діти ховають своїх батьків.

Дякуємо Олександру за службу, за стійкість, за віру в краще.

Про наш волонтерський арттерапевтичний проєкт.

Ось кінцевий варіант роботи.

"Воскресіння моєї душі" переназвано на "Воскресіння. Свобода".

Та нам з вами і так, і так подобається.

Наставимо Олександру сердечок?

p.s. Звертаю вашу увагу, які класні ми купуємо хлопцям матеріали для творчості.

Хтось з колег малює чаєм, хтось кавою, хтось простими олівцями, бо має обмежений бюджет, і це зрозуміло... В нас же - якісні фарби, маркери, яскраві фломастери, пензли різного розміру. Не звичайний білий папір для офісу, а спеціальний для малювання, а ще - справжні холсти для митців.

Хлопцям є де "розгорнутися" у творчості, вони страшенно задоволені.

Не втомлююсь дякувати вам за донати на арт-матеріали для терапії військових.

"Провина перед минулими поколіннями - це борг, який неможливо сплатити, бо кредитори мертві".

Не можу знайти автора цитати, але звідкись її пам'ятаю.

Готуюсь до виступу у суботу на великій психоаналітичній конференції.

Обкладинка презентації буде отака.

Травма - як вода. Вона завжди знаходить шлях. Якщо не через слова, то через тіло. Якщо не через свідоме - то через симптом несвідомого. Якщо не в цьому поколінні - то в наступному.

Існує підтип ПТСР, при якому з'являються психотичні симптоми - галюцинації та марення.

Серед факторів ризику - депресія, вживання ПАР, дитяча травма (особливо фізичне та сексуальне насильство), бойова травма (від 15% до 64% ветеранів із ПТСР мають психотичні симптоми).

З опису:
- психотичні симптоми з'являються після травми, а не до неї;
- немає формального розладу мислення;
- тестування реальності відносно збережене;
- марення частіше параноїдного характеру;
- галюцинації часто пов'язані з травмою (наприклад, ветерани чують голоси загиблих побратимів).

Джерело.

Інсайт із курсу "Психотерапія трансгенераційної травми".

Найчастіше, що відбувається на курсі - синхронізація.

Коли хтось ділиться історією, інші впізнають у ній власну (я теж, наприклад). Розмов про передачу родових сценаріїв - із сімейними подіями, які "раптом" відбуваються саме зараз (в мене теж, наприклад).

Психоаналіз називає це резонансом поля або поверненням витісненого у груповому контейнері.

Учасники називають це не випадковістю.
І вони теж праві.

___
Можна забронювати місце на другому потоці (з 6 лютого 2026):
- почитати про курс;
- зареєструватися.

Для сьогоднішньої доповіді на науковій психоаналітичній конференції «Між Еросом та Танатосом: як зберегти психоаналітичне мислення під час війни» придумала купу метафор.

Наприклад, ось таку.

Про напругу у фізиці, яка виникає як різниця потенціалів.

І про таку ж напругу у психіці - напругу повного заряду протилежностей Еросу і Танатосу.

Від якої так, іскри летять.
Але без цієї напруги немає руху, немає енергії.

Або ось ще.

Мурал Бенксі у Бородянці.
«Гімнастка, що балансує на руїнах» (2022).

Дівчинка, яка робить стійку на руїнах будинку. Потужний образ Еросу, який балансує на Танатосі.

Руїни – як надгробок, як матеріалізований слід смертей. І на цьому – гнучке, пластичне тіло, яке все ще вміє тримати рівновагу.

Це, власне, те, чим ми, живі, займаємося майже чотири роки: балансуємо на руїнах смерті.

Або ось.

Розповідала, як Клод Моне писав свої всесвітньо відомі лілеї під час Першої світової.

Спокій в його саду в Живерні час від часу порушувався звуками канонади з фронту, лінія якого проходила за 50 кілометрів від нього.

1 грудня 1914 року він писав: "Живописати - мій найкращий спосіб уникнути думок про ці сумні часи. І все ж мені соромно думати про свої маленькі дослідження форми та кольору, коли так багато людей страждають і вмирають за нас".

Моне свідомо обрав створювати красу (Ерос) як відповідь на руйнування (Танатос).

Метафора, яка підтверджує, що любов і провина - завжди поруч.

Знайшла джерело.

Це парафраз ідеї Бузормені-Надя, а точніше - його концепції "реєстр активів і боргів" (ledger of merits and debts).

Вона про те, що у сім'ї існує система взаємних зобов'язань (матеріальних, фінансових, але й моральних там теж три вагони).

І коли хтось помирає, ці борги залишаються "відкритими", їх неможливо закрити.

Зранку вам, до кави - свіжий номер німецького Der Spiegel, де опубліковане інтерв'ю всесвітньо відомого психіатра, психоаналітика Отто Кернберга про нарцисичний розлад Трампа.

Ось воно.

Мова тут німецька, тож переклала автоматичним перекладачем та відредагувала, щоб ви не витрачали часу.

Головні тези:

- Регресивна група шукає такого лідера, як Трамп або Путін. Відчуття безсилля, знедоленості, втрати контролю над світом запускає архаїчну потребу в "сильній руці". Люди передають лідеру моральну відповідальність — і звільняються від власної совісті. Це така взаємна ідентифікація.

- Злоякісний нарцис при владі - це закономірність. Він інтуїтивно знаходять шлях до влади, бо мають те, чого потребує регресивна група: абсолютну впевненість у своїй правоті, поділ на своїх/ворогів та обіцянку величі для нації ("Зробимо Америку знову великою", "Кордони Росії ніде не закінчуються").

- Демократія створює умови для свого знищення. Відчуття безсилля - побічний продукт демократії. Коли система не дає людям відчуття агентності, вони шукають того, хто візьме все на себе.

Також наводжу прямі цитати.

Страх в інших людях збуджує таких, як Трамп. Але коли він зустрічає рівного собі за силою — він боїться.

Трамп — не унікальний феномен. У США існував попит на такого лідера. За певних умов міг з'явитися хтось подібний. Це питання психології мас, а не однієї особистості.

Трамп і Гітлер розділяють реальність на абсолютне добро (себе) і абсолютне зло (критиків). Обидва справляють враження «звичайної людини», яка бореться за народ.

Трамп боїться Путіна і не наважується йому протистояти. Він приховує цей страх, щоб не зруйнувати свою ілюзію всемогутності.

Трамп атакує менші країни (Венесуела, Колумбія), бо страх в інших людях його збуджує.

Головний висновок Кернберга — проблема не в Трампі, а в суспільстві, яке його породило. Він закликає до агресивної співпраці демократичних сил і соціальних протестів.

Отака ясність розуму.
97 років людині, між іншим.

Скрін мого виступу у минулу суботу, на науковій психоаналітичній конференції.

Що на ньому видно:

- кількість слайдів презентації - 46, це як раз на 40 хвилин;

- прямо зараз - слайд про родинне несвідоме автора концепції передачі міжпоколінської травми Лео Сонді;

- у кімнаті 26 слухачів (це 1/3 загальної кількості учасників, інші - у двох інших кімнатах, слухають доповіді інших колег).

Чого тут не видно - те, як сильно я хвилююся. Бо у психоаналітичній професійній спільноті виступати - це як скласти іспит перед Кернбергом.

М'яко кажучи.

Ще одну статтю хочу вам показати. Її написав Роджер Брук - юнгіанський психотерапевт, який багато років працює з ветеранами в США. І він каже речі, які, чесно кажучи, перевертають звичне уявлення про те, що таке ПТСР і як з ним працювати.

Перше, що він каже: ПТСР - це не хвороба.

Ну, тобто так: є симптоми, є страждання, є флешбеки і нічні жахіття. Але Брук каже: коли ми ставимо ветерану діагноз "ПТСР", ветеран це відчуває як неповагу. Бо він пережив дещо, що більшість людей навіть уявити не може. Він бачив смерть. Він, можливо, вбивав. І тепер йому кажуть: "У тебе розлад, давай ми тобі симптоми приберемо".

Брук пропонує дивитися на посттравматичні симптоми не як на пошкодження, яке треба полагодити. А як на заклик до того, що він називає "шляхом воїна".

Що це означає? Що травма - то це не кінець історії. Це початок якоїсь іншої історії. Глибшої. Про сенс, про відповідальність, про те, хто я тепер, після всього цього.

І якщо ми просто «прибираємо симптоми» — таблетками, техніками, протоколами — ми, можливо, крадемо в людини шанс пройти цей шлях.

Брук звертається до Юнга і каже: є речі, які повторюються у воїнських культурах по всьому світу. Від маорі до древніх греків, від самураїв до сучасних ветеранів. Це універсальні теми:

- Прийняти свою долю воїна. Не жертви, не хворого, а воїна.

- Примиритися з мертвими. З тими, кого ти вбив. З тими, хто загинув поруч.

Тобто людина з бойовим досвідом - не "пацієнт із ПТСР", а Людина на Шляху.

Брук каже, що саме тут відбувається справжня робота. Бо замість психіатричних категорій постають вже морально-духовні питання.

Джерело.

"Айла: Дочка війни" (2017).
Турецький фільм за реальними подіями: під час Корейської війни турецький сержант знаходить п'ятирічну корейську дівчинку, що замерзає серед руїн.

Він бере її до себе, називає Айлою, і протягом півтора року вона живе з військовими. Потім бригаду відправляють додому, а дівчинку залишають в Кореї.

Тобто Айла втрачає спочатку батьків, які зникли десь у вирві війни, їх тіл немає, їх смерті ніхто не засвідчив. А потім вона знову втрачає - людину, яка стала їй батьком.

Дуже цікаво спостерігати, як розгортається трансгенераційна травма.

Як горе втрати живе в тілі Айли. Як вона прив'язується до людей. Як боїться, що будь-хто може зникнути без попередження. Як вже її діти успадковують її спосіб любити: панічно, зі складностями довіри, з неусвідомленим страхом розлуки.

Трансгенераційна травма - це історія про незавершене.

Яке може залишитися назавжди.

Український переклад не знайшла, тільки у титрах.
Може вам вдасться.

А ось вам ще один фільм - "Білий птах" (2023).

І теж про те, як травма не зникає, а передається.

Тож за сюжетом бабуся Сара розповідає онуку Джуліану (якого виключили зі школи за булінг) про своє дитинство під час Другої світової війни у Франції. Як вона уникає облави гестапо, бо її рятує однокласник Жульєн (хлопчик з паралізованою ногою, якого інші цькували). Він ховає її в сараї більше року, його родина ризикує життям.

Нагадую, що Джуліан був булером і цькував слабких. Але ж бабуся показує йому, як сама була жертвою. Це створює когнітивний дисонанс, який має терапевтичний потенціал: хлопець може стати тим, хто рятує, а не тим, хто знищує.

Психоаналітикам тут буде цікаво примружити ліве око, затягнутися папіроскою і поміркувати.

Бо сюжет виглядає і так, що він про агресію бабусі, яка була витіснена у психіку малого.

Адже та маленька дівчинка не могла дозволити собі агресію - це б означало смерть. Тому вона передала її онуку як неусвідомлений мандат: "Будь сильним. Ніколи не будь жертвою. Контролюй, поки не почали контролювати тебе".

І хлопчик повторив сценарій, але з іншого окопу. Він - той, хто має владу. Він - не жертва, не як бабуся.

Це найскладніший парадокс трансгенераційної травми: жертви передають дітям не лише свій страх і біль, а й інтроектований образ агресора. Той, хто вижив, часто ідентифікується з силою, яка його майже знищила.

Крім того, бабуся "змушує" онука взяти на себе її біль. Тепер він має нести не тільки свою провину, а й відповідальність за історичну травму. Що може стати для нього новим тягарем.

Та всього цього у фільмі нема, це я вам по секрету кажу.

Тож залишимо професійний цинізм для вузького кола. Нехай це буде красива історія про те, як добро перемагає зло.

Тим більше, що фільм завершується катарсісом.