Питаєте, де брати те клінічне мислення.

Качати.
Як м'язи у спортзалі.
Регулярно ходити на "тренування" - супервізії та інтервізії.

Слухати кейси колег, генерити гіпотези, тренувати мозок. Запам'ятовувати, нотувати, робити висновки. Бо клінічне мислення - це не осяяння небесне, а техніка і регулярність.

Колеги іноді нікуди не ходять. Як у спортклуб: і хотіли б, і могли б. Але красивої спортивної форми нема. І крепатура болить. І всі там накачані, одна я - шопопало. Так що ну його.

Це ок насправді.
Сильні м'язи мати всім необов'язково.
Інше питання - як без них підняти гантелю? А гірю? А штангу, яка прийшла на прийом лягла в руки?

Ну то таке.
Можна і не підіймати.

Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:
професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереження

Вчора встигли розглянути чотири круті кейси, але я геть не встигаю писати про всі.

Тож прокоментую один, про сепарацію.
Дорослої дитини від ще більш дорослої матері, яка у процесі роботи шле промінчики ненависті психологу. За те, що "відібрав" у неї "дитину". Бо манюня 40+ рочків прийшов і сказав, що з’їжджає з сімейного гніздечка, бо, врешті, хоче будувати особисте життя та й власну особистість заодно.

То як працювати психологу, котрого і вздовж, і поперек хльостає роздратована (не його) мати, для якої звернення дитини до психолога пішло не за планом? Вона ж "просто хотіла онуків".

Перше і головне: у жодному разі не конфронтувати, бо битви нарцисичної матері - її улюблений вид змагань. Де перемога дістається тому, хто їде на егоцентричному паливі. Тобто не вам.

Друге: важливо тримати рамку, займати метапозицію і робити свою справу.

Третє. У дорослих несепарованих дітей всередині живе настанова: "Я рятую маму своєю присутністю". Тож варто запропонувати іншу версію, більш зрілу: "Я піклуюся про себе - і це найкраще, що я можу зробити для стосунків із мамою".

Сепарація завжди має присмак театру: спочатку ти починаєш усвідомлювати, як все влаштовано у закуліссі. Потім споглядаєш ролі на сцені: мати - жертва, ти - втілення зради, психолог - той ще лиходій, ясна річ. А потім, коли знімаєш із себе костюм героя, від якого цілком залежало "мамине щастя" - на мить стає порожньо. І навіть відчуваєш гіркоту втрати.

Нормально над цим посумувати.
Ненормально - жити не своїм життям.

Наступна інтервізія - за тиждень.

6 жовтня 2025, понеділок
18:00 - 21:00 (за Києвом)

Про групові інтервізії та можливість приєднатися.

Недоброго ранку.

"Харків стоїть... І Суми, і Дніпро, і Кривий Ріг, і Чернігів" - так називається робота художниці Марії Полякової (Київ, 2025).

Всю ніч Харків, Полтава, Дніпро, Одеса були під атакою. У людей досі у вухах - шум збитих уламків, а в горлі - присмак пилу.

Та зранку міста підводяться, промивають очі і ставлять чайники. І дітям до школи.

До речі, таки зверстала сайт Опитувальника міжпоколінної передачі історичної травми HITT-Q. Пара безсонних ночей через обстріли - і готова невеличка локація у мережі, де тепер живе інструмент роботи психологічної спільноти.

https://hitt-q.com

Також виклала туди деякі результати, які проявилися у процесі української адаптації. Думаю вам буде цікаво поміркувати над ними.

Всі ілюстрації придбані, логотип створений власноруч, графіки відмальовані вручну, бо ікселевські вийшли громіздкі та нечитабельні.

І ще сьогодні починається тримісячний курс "Психотерапія трансгенераційної травми".

Планую щотижневі (обережні) інсайти з роботи групи. За прикладом моїх для вас "звітів" про інтервізійну групу, коли ідея чи феномен передані, але подробиці лишаються конфіденційними і кейс невпізнаваний.

Як вам, хотілося б за лаштунки групи трошки заглядати? Цікаво про всяке таке по темі трансгенераційної травми?

Станом на 1 липня 2025, статус учасника бойових дій в Україні отримали 1 285 484 особи. Джерело: Міністерство у справах ветеранів України.

Це тільки ті, хто отримав відповідний юридичний статус. Тих же, хто побував у горнилі пекла - набагато, набагато більше.

Плюс ще 3 місяці (липень, серпень, вересень) зверху.

Сьогодні в мене під час роботи вимкнувся смартфон. Ні з того, ні з цього - просто чорний екран. І навіть неможливо перезавантажити.

Це от прям буквальний приклад ПТСР із дисоціативними симптомами - окремий специфікатор DSM-5. Коли присутні всі класичні ознаки ПТСР плюс стійкі епізоди від’єднання.

Коли під час спогаду або стресу замість паніки людина наче емоційно німіє, може казати "це ніби не зі мною", "це все нереальне". Спогади можуть розсипатися на фрагменти або взагалі з'являтися амнезійні провали.

У клінічній картині багато інтрузій, ранній початок ПТСР (часто з дитинства), множинні травми в анамнезі, коморбідні стани (депресія, тривога, соматоформний розлад), високий ризик суїцидальності.

Дисоціативний ПТСР - інша (більш важча) конфігурація ПТСР із власною нейробіологією. Та про неї трохи згодом.

А поки - запам'ятаємо метафору чорного екрану.

Ні, не згодом. Пишу, поки перерва.

У дисоціативному ПТСР є унікальна нейробіологічна особливість.

На тлі надмірного контролю з боку префронтальної кори - має місце гіпофункція амігдали.

Це кардинально відрізняється від класичного ПТСР, де спостерігається гіперактивація емоційної мережі. Тобто навіть серце може не почати битися сильніше при хвилюванні, уявляєте?

Тому препарати, які підвищують збудливість нервової системи - зокрема СІЗЗС у стандартних дозуваннях - можуть посилити симптоми дереалізації. І тому експозиція до травматичних спогадів у таких пацієнтів - небезпечна через ретравматизацію.

Ну і ще одна цифра: дисоціативний підтип діагностується у ~30% пацієнтів з ПТСР.

Тобто 2–3 з 10 військових із діагностованим ПТСР будуть саме такими. Побачити це - вже половина терапії. Інша половина - визнати, що швидкість тут вбиває, а повільність лікує.

Тож: більше коротких запитань, спостереження за тілесними реакціями, повільних переходів, повернень у відчуття, достатньо часу на включання. І менше героїзму терапевта, який "може все" (ні).

Критерій правильного темпу: клієнт лишається присутнім. Якщо очі скляніють, голос гасне, тіло завмирає - це червоний світлофор тормозити, збавляти інтенсивність і повертати людину в тут-і-тепер.

87% українців у 2024 році пережили щонайменше одну стресову ситуацію. Лише 10% сказали, що не мали жодної; це — найгірші показники з 2000 року.

Найчастіші причини — бомбардування та обстріли (39%) і розлука з близькими (30%). Ще чверть — смерть близьких упродовж року.

Такий масштаб досвіду нервова система мусить тягнути щодня.

Тим часом клієнти, коментуючи свій стан, посилаються то на "авітаміноз", то на "глисти", то взагалі - "гадки не маю, чому мені так погано - наче й нема причини".

Дивовижно, як ми досі знецінюємо потрясіння та силу їхнього впливу.

Ранку нового тижня.
Інсайти курсу "Психотерапія трансгенераційної травми", який стартував у минулий уікенд.

Почну з видатного.
Серед учасників групи є дівчина, яку звати (ім`я та прізвище), як мою сестру, ще й частка її імейлу містить"sis". Ні, це не сестра, але я зацінила, як працює поле: на курс "до мене" прийшла людина, яка актуалізувала мою власну родинну трансгенерацію.

Пропонувала учасникам написати в чат одне слово, яке описує, для чого їм це навчання - найчастішою відповіддю була "правда". Друге місце посідають дієслова: "дізнатися", "розібратися", "змінити", "зрозуміти"...

Спостерігаю, як формується контейнер. Насправді їх два: груповий - спільнота учасників - і мій. Логічно, що мій - більший. Минуло лише перше заняття, а вже повідкривалися і крани, і рани.

Роботи непочатий край.
І це означає, що ми вже біля дверей, за якими починається процес.
___
Можна забронювати місце на другому потоці (з 6 лютого 2026):
- почитати про курс;
- зареєструватися.

Оперантна поведінка - це не симуляція. Бо вона не свідома.
Це те, що закріплюється підкріпленням з боку оточення. Коли середовище (не усвідомлюючи того) нагороджує наші певні дії.

Наприклад, поскаржився - отримав увагу/співчуття, уникнув навантаження - звільнили від роботи/обов’язків. Повідомив про тривогу - одразу сунули рятівну пігулку заспокійливого.

Підкріпляючі реакції, які непомітно підтримують синдром.

Клінічно тут варто картувати підкріплення: хто/що посилює страждання і хто/що їх послаблює. Далі - логічно - давати собі менше винагород за скаргу, більше - за функцію. Хвалити/фіксувати кроки активності, самообслуговування, контактів.

Інша справа, що людині може не хотітися зменшувати драматизацію, адже і біль може насолоджувати, і материнські груди, надані по першій вимозі - заспокоювати (обидва пункти - за Фройдом)...

Та все одно це страждання, і якщо є мотивація від них відкараскатися - варто перекроювати підкріплення так, щоб система винагороджувала відновлення, а не симптом. Це повільно, але працює.

Моя колега Катерина Гурина збирає відкриту терапевтичну групу "Я поїхала, але моє серце все ще вдома" - для всіх, хто переживає вимушений переїзд і живе між "тут" і "там".

Вже післязавтра, у середу, 8 жовтня.
19:00 за Києвом.
Онлайн: Zoom або прямий ефір у Телеграм, залежно від кількості учасників. Буде запис.

Це безкоштовно.

Приєднатися: https://t.me/+dTK6KqU7P_A5OGJi

Катя працює в методі ЕОТ і разом з вами буде м’яко робити вправи на заземлення й контакт, прояснювати відчуття розірваності та шукати спосіб відчути ДІМ усередині себе.

Якщо тема ваша - приходьте й беріть із собою ковток тепла.

Інсайти вчорашньої інтервізійної групи:
професійні рефлексії, клінічні нотатки, мікроспостереження

Іноді клієнт зустрічається з власною безпомічністю - і терапевтичне поле ніби завмирає. Ніякі "ефективні" техніки не заходять, слова не допомагають, зусилля розчиняються у повітрі, як отой попіл після збиття.

Це така чесна точка контакту з реальністю: нічого справді не працює, сил нема і напрямок втрачено.

У такі моменти найважче - витримати сам факт безсилля. Дати йому ім’я, дозволити бути, не тікати у КПТ-вправи. Коли досвід названо і визнано, він перестає бути могутнім.

Терапевт у цьому місці знімає з себе (як я часто кажу) плащ Бога і чесно визнає: ми обидва не знаємо, як далі.

Та саме на тому дні й стається відштовх: повільно повертається відчуття часу, психіка відновлює ресурс, з’являється перша дія, за якою буде друга.

Безпорадність втрачає свій абсолютизм і перетворюється на етап.

Який вже можна пройти.
Удвох.

Наступна інтервізія - за тиждень.

13 жовтня 2025, понеділок
18:00 - 21:00 (за Києвом)

Про групові інтервізії та можливість приєднатися.

Ще одну тему вчора обговорювали на інтервізії - власне, ведення групи інтервізій.

Бо може здаватися, що це як очолити тусовку або погратися у директора.

Насправді ж вести інтервізію - означає бути водночас і тайм-менеджером, і контейнером, і опорою, і модератором групового несвідомого. Ну й "достатньо хорошою матір'ю" (с) теж, куди без неї.

При всьому тому ти маєш бути непомітним. Щоб всім вистачило місця, навіть мовчазникам. Якщо треба - сидітимеш і триматимеш свої коменти при собі, якщо вони зараз недоречні. Як ведучий - ти не керуєш у звичному сенсі. Ти провітрюєш атмосферу, вмикаєш і вимикаєш світло, прибираєш після. Все. Бо це не твій особистий ярмарок марнославства.

А після, наступного дня, встаєш на світанку і пишеш самарі ключових сенсів. Щоб група згадала, що вона пережила. А хтось з колег - підписників твого каналу - прочитав і відрефлексував, адже зустрічав таке в роботі, але не міг сформулювати...

Ви колись організовували та проводили групові інтервізії?

Спробуйте.

Сьогодні буде мультивікторина, яку ми вже з вами проводили неодноразово. Коли умова задачі - одна, а до неї - кілька питань, пам'ятаєте?

Коли будете відповідати - підглядайте в умови задачі, щоб не забути, про що йдеться.

Отже, кейс.
Жінка, 27 років, ВПО. 14 місяців тому загинув її батько. Нині - щоденна пекуча туга, жадання побачити батька, труднощі прийняття його смерті, відчуття "частина мене зникла", уникнення місць пам’яті. Кошмарів майже немає, флешбеки рідкі. Настрій знижується переважно при спогадах про батька; інколи здатна відчути радість із друзями. Запит: "В мене депресія, допоможіть".

Це ускладнена/пролонгована реакція горювання (УРГ). Бо минуло >12 місяців від смерті близької людини; є щоденна пекуча туга, жадання побачити батька (сепараційний дистрес); труднощі прийняття смерті; відчуття "частина мене зникла", уникнення місць пам’яті.

Для ПТСР нема провідних травматичних інтрузій/гіперзбудження; фокус не на загрозі, а на втраті.

Для депресивного епізоду нема тотального зниження настрою - лишається здатність до радості з друзями.

Для розладу адаптації не підходять часові рамки - подія >12 міс тому.

Для "нормальної скорботи" надто велика інтенсивність (щоденна пекуча туга, уникання).