Вірджинія Вулф. Власна кімната.
3 гноміки з 5

Клаптик землі і два раба, або ж власну кімнату й гарантований безумовний дохід в 500 фунтів (25-30 тис. на сучасні гроші) на рік потребує жінка для того щоб бути письменницею, бо… в чоловіків-письменників все це є. До такої дещо суперечливої тези приходить Вірджинія Вулф. Якщо перекладати сучасною мовою: це спроба за образом і подобою привілейованого білого чоловіка виліпити привілейовану білу жінку, яка, як варіант дозвілля, зможе дозволити собі трохи погратися в оцю вашу літературу, але без напруження: “Книжка має бути якось пристосована до тіла, тож можна ризикнути й сказати, що книжки, написані жінкою, мають бути коротшими, ніж чоловічі, й оформлені так, щоб не вимагати довгих годин постійної й безперервної роботи.”. Що ж до всіх інших, непривілейованих, то пофігу на них “Бо геній на кшталт Шекспіра не народжується в середовищі трудового, неосвіченого, поневоленого люду. Він не народився в Англії серед саксів і бритів. Він не народиться і сьогодні серед робітничого класу”.

Але на дворі модерна доба, і її образ аристократичної жіночої письменниці, не витримує перевірки реальністю. Суто професійно, через аналіз свого сприйняття чужих текстів, вона це відчуває. А як людина продовжує плекати надію на нову золоту аристократичну добу, на цей раз вже рівноправну. Красиву, і трохи наївну формулу “писати треба тоді, коли не можеш не писати”, Вірджинія Вулф перетворює в “якщо є гроші - можеш трохи пописати" - в ліниве захоплення багатіїв (я так підозрюю що для неї воно чимось таким і було). Чому багатіїв - це ж всього 25-30 тис фунтів на рік - середня зарплата в Британії, ну.. тому що для того щоб отримувати такі гроші не працюючи, вам бажано б мати капітал в (+/-) мільйон, що не так вже й мало.

Було цікаво читати про її сприйняття літературних творів, вона добре підсвічує проблеми нерівності статей, актуальні на час написання, цікаво поєднані “сухий” есей з художніми елементами (початок взагалі майже художній твір), але коли справа переходить від творчості й окремих деталей, до принципів й (соціально-економічних, але не тільки) узагальнень - хороша письменниця перетворюється в погану мислительку

Чим ще занятися серед ночі? - порівнювати переклади! 🙂

Арсен Люпен - шляхетний грабіжник.

Оригінал:

—Une amie de couvent, qui s'est fâchée avec sa famille pour épouser une sorte d'ouvrier. À la mort de son mari, je l'ai recueillie avec son fils, et leur ai meublé un appartement dans cet hôtel.

Google translate:

— Подруга з монастирської школи, яка посварилася з родиною, щоб вийти заміж за якогось робітника. Після смерті чоловіка я прийняла її та її сина до себе та обставила для них квартиру в цьому готелі.

Російською:

— Мы дружили в монастыре, она порвала со своей семьей, чтобы выйти замуж за простого человека, чуть ли не рабочего. После смерти ее мужа я взяла ее вместе с сыном к себе, обставила им квартирку в этом доме.

Український переклад від НК Богдан:

— Моя подруга з монастиря; зі своєю сім'єю вона порвала стосунки, щоб вийти заміж за чоловіка простого роду, мало не робітника. По чоловіковій смерті я взяла її разом зі сином до себе, умеблювала їм квартирку в цьому будинку.

Спочатку стало цікаво що за "подруга з монастиря". Одна одружена, інша була одружена - що вони робили в монастирі? Але то таке: дивилися в один словник, не помітили проблему, вирішили не конкретизувати. Буває.

Але от далі, оригінальне речення просте й каже нам "за якогось робітника". Російською перекладач вирішив конкретизувати: "за простого человека, чуть ли не рабочего", і українською відбувається теж саме: "чоловіка простого роду, мало не робітника". От в таке співпадіння важко повірити. Особливо якщо потім ще й синхронно виникає "квартирка".

От і питання, а з якої мови це перекладали?

І інше питання, воно тут не сильно очевидне, але натяки є (є набагато більш очевидні приклади в тексті). Росйською - це стилістично звичайне речення. Крім мерзотної "квартирки" (але це мої таракани, я не люблю таких зменшувальних форм російською) - тут нічого особливого. А от українською воно стилізоване так ніби його писав умовний Іван Франко: початок XX століття, Галичина, з вишенкою на торті у вигляді "зі сином". От нахєра? Це відносно відома книга, класика детектива, я її вперше читаю, але багато хто міг читати і перечитувати російською - є люди які від цих історій про Арсена Люпена фанатіють. І от ви купляєте свою улюблену книгу щоб перечитати українською і бачите замість знайомого простого тексту оце от: рендомно стилізоване під старовину, з купою рідковживаних слів (в цей приклад не потрапили). Ви закриваєте цю книгу, берете з полички улюблений примірник російською, і ставити подумки галочку: "українською так і не навчилися нормально перекладати, хай їбуться зі своєю галицькою як хочуть, а я просто хочу книгу почитати".

Моріс Леблан. Арсен Люпен - шляхетний грабіжник.
4 гноміка з 5.

Намагаюся відсмикувати себе від клавіатури, щоб не писати цей відгук, але руки так і тягнуться.

Якось так сталося що я ніколи не читав історій про Арсена Люпена, не потрапляли до рук, або якщо й читав, то не памʼятаю. Я знав що це щось по типу Шерлока Холмса, але по іншу сторону барикад, і хоча у цих історій не настільки багато шанувальників, все ж вони були й залишаються доволі популярними. Ганну Раяніемі он цілу трилогію написав засновуючись в тому числі на образі створеному Морісом Лебланом. “Квантовий Злодій” і підштовхнув мене до ідеї ознайомитися з першоджерелом, так би мовити.

І… хм. крім самих історій, я здається отримав варіант відповіді на питання яке в мене час від часу виникало під час перечитування деяких більш-менш класичних детективів чи фантастики: Якби я читав оце зараз вперше, в цьому виданні, мені воно б так само сподобалося? Я б звернув увагу на те саме? В мене були б ті самі емоції? Умовно: Чи помітив би я кота в “Дверях в літо” Гайнлайна? Що б я знав про 42 ім. Дугласа Адамса? Якщо ти це перечитуєш, то так чи інакше намагаєшся повернутися до емоцій які мав вперше, принаймні я намагаюся, і як би деякі перекладачі не старалися - їм важко мене в цьому зупинити. Хоча іноді це все ж: “якщо не відчую, то пригадаю”. І, так: якщо це ті самі переклади, тією ж мовою - то це майже гарантовано спрацьовує: є твори які я перечитував через 10-15 років приблизно з тими ж враженнями. Але як це було б читати вперше… і коли перекладач робить щось дивне… і ти не відразу розумієш що саме він робить… і чому… а історія тим часом починає виглядати досить гівняно… не той темп… не ті слова… якийсь сумбур. Як це взагалі може комусь подобатись?

Приблизно так в мене було й тут. Почав читати і розумію що щось не так.

Це наче мав би бути дуже простий і швидкий текст: короткі речення, ще коротші діалоги, багато реплік навіть не договорюють до кінця, таку концентрацію “!” і “?” деінде ще треба пошукати, і тим не менш ти дуже повільно рухаєшся по тексту, бо перекладач, здається, сидів зі словником рідковаживаних і застарілих слів і обирав щось таке… не саме очевидне. Чи скоріше: не прям таке що відправить в Гугл, радше те що примусить пригальмувати й подумати. “Зізнатися, в мене зроду не заповідалося нічого успішнішого” - каже нам третє речення першого оповідання. Чого-чого не робилося? Я можу здогадатися приблизно. Але це точно не “Що ж до мене, то я ніколи не здійснював подорожі, що розпочиналася б під щасливішими знаками.”.

Я так розумію логіка перекладу була така: книга видана в 1907 році, на той час літературне життя України змістилося кудись туди в Австро-Угорщину, й перекладач намагався відтворити відповідний словарний запас й стилістику. Ідея цікава, звичайно. Але… виглядає тоді так що монументальний “Собор Паризької Богоматері”, написаний на 70 років раніше, в українському перекладі, звучить сучасніше ніж… легкі детективні оповідання. Оповідання які мали б нестися з неймовірною швидкістю, мали б захоплювати, не давати читачеві оговтатися, - гальмують на кожному кроці.

Після декількох оповідань я пішов в відгуки на Goodreads, і зі здивуванням побачив що не я один такий, а люди жаліються на:
“галицький діалект”
те що перекладач надихався російським перекладом.

Пекельне поєднання, якщо задуматися.

Не знаю стосовно саме галицького діалекту, я навряд його відрізню від рідковживаного й застарілого. А стосовно російської стало цікаво й я поліз порівнювати. Не маю однозначної думки: є деякі моменти які вказують на те що в певних випадках перекладач дійсно міг надихатися російським текстом (див. вище), з іншого боку, в інших випадках, видно що оригінал десь там на столі також був.

Водночас мене зацікавила інша особливість: російською це той самий нормальний, легкий текст, без “спецефектів” - якщо ви знаєте російську - ви без проблем його прочитаєте, концентруючись на швидкоплинній історії. Тобто, якщо чувак ним надихався: він його не просто переклав, він по-суті його спотворив. Він навмисно зробив щоб українською його читати було важче. Він навмисно зробив щоб український переклад не всім зайшов, але було соромно це визнати, бо це ж “та сама” “висока” українська. Росіяни хочуть щоб ми читали російською, щоб всі читали російською - вони беруть і перекладають текст так щоб ви його читали і отримували задоволення, українці перекладають текст так щоб… щоб шо? шоб вивчити слова якими ми не будемо користуватися? шоб вивчити стиль яким ми не будем писати? щоб проникнутися красою і милозвучністю українською мови? я взагалі сюди подеградувати приходив, відчепіться.

І… ги-ги, я знайшов свій спосіб деградації. Все-таки XXI-ше сторіччя. Для приколу я взяв наступне оповідання яке збирався читати (“Червову сімку”) французькою і попросив Claude його перекласти 🙂 Почав читати результат, і… не зміг відлипнути від екрану допоки не дочитав. Переклад далеко не ідеальний, скоріше: “краще ніж можна було б очікувати, але гірше ніж могло б бути”, але… в такому варіанті історія мені сподобалась. Тому попросив Claude доперекладати й в так прочитав всі наступні оповідання. Не можу сказати що рекомендую, але досвід цікавий. В принципі я тепер трохи краще розумію французьке видавництво, яке вирішило змінити живих перекладачів на ШІ: так, воно можливо не потягне щось складне і високохудожнє, але з відносно простими текстами може впоратися досить непогано, потребує тільки редактора.

Після заміни Ігоря Андрущенка на Claude оповідання мені сподобались. Маленькі, яскраві, зі своєю унікальною інтригою Якщо в звичайних детективних оповіданнях нас, як правило, цікавить питання “Хто це зробив?”, то тут основним питанням стає “Шо і як відбудеться і до чого тут Арсен Люпен?”. Відповіді не дуже розмаїті, але в них є свій шарм.

Джейн Остін. Менсфілд Парк.
5 гноміків з 5

Дівчинку з бідної сімʼї бере на виховання тітка, яка свого часу вдало вискочила заміж і тепер разом з чоловіком і дітьми мешкає в Менсфілд Парк. Вимоги до племінниці доволі специфічні: вона не має бути кращою за "панських" доньок, але й не гіршою за певний базовий рівень, щоб не соромно було показати сусідам; вона не служниця, але водночас має певні домашні обовʼязки, яких, очевидно, власні діти не мають. Тобто для слуг вона точно "пані", а для "панів" - не рівня. Серединка на половинку.

Тут, за традицією, я мав би сказати "але, не дивлячись на це, вона змогла,...". І змалювати отой тип супермена, чи супервумен, в нашому випадку, що "один проти всіх", красивий-сильний-розумний, пре напролом, долає перешкоди, розбавляє пригоди відбірним гумором і врешті-решт перемагає. Ну й ще трохи страждань на початку, бо звідкись це все мало б взятися. Але всього цього тут нема, і я так розумію це одна з основних претензій сучасних читачів до цієї книги. Претензія, що зводиться до того що... ФАННІ ПРАЙС - НЕ МУЖИК! (я не стільки про стать, скільки про стереотипні вимоги до того що СПРАВЖНІЙ МУЖИК має й не має робити). Щоб далеко не бігати: інший ряд претензій грунтується на ігноруванні того що це не любовний роман, в сучасному розумінні, хоча й романтичні лінії тут вимальовують багатокутник.

Але все ж обставини не можуть не позначитися на характері героїні, просто це відбувається не “всупереч”, а "за течією". Це людина яка може сидіти на лавці в парку, в той час як всі інші парочками розбіглися по кущах (це реальний епізод), не відчуваючи заздрості й того що здається десь її в цьому житті наїба... сильно обділили, а, навпаки, відчуваючи щиру радість за інших. Таке споглядання, знаходження більше поза ситуацією, ніж в середині неї, розвиває спостережливість, а спостережливість породжує оціночні судження. І оскільки вимоги до самої Фанні були трохи суворіші, а її найліпший друг в цьому домі - панський син Едмунд - майбутній священник (очевидно, людина не самих легковажних поглядів), то й судить інших вона також за вельми консервативними лекалами.

Проте це не історія в якій зіштовхуються характери й ідеали, що ведуть непримиренну битву, поки не переможе Добро. Все-таки це англійське вище суспільство, воно тут скоріше не жорстке й пристрасне, а стримане й відсторонене, навіть злість і роздратування загорнуті так, що “наче й зрозуміло що послали, але не зрозуміло куди”. Історія з суперечками, куди ж без них, але без глобального конфлікту, який мав би щось-кудись рухати.

Звичайно, якщо є час і натхнення, конфлікти можна пошукати, й ви безперечно їх знайдете... але це дуже специфічне заняття: шукати те чого нема. Он в Вікіпедії є декілька екранів тексту про рабство в романі, які грунтуються на *одній* згадці:

“But I do talk to him more than I used. I am sure I do. Did not you hear me ask him about the slave-trade last night?”
“I did—and was in hopes the question would be followed up by others. It would have pleased your uncle to be inquired of farther.”
“And I longed to do it—but there was such a dead silence! And while my cousins were sitting by without speaking a word, or seeming at all interested in the subject, I did not like—I thought it would appear as if I wanted to set myself off at their expense, by shewing a curiosity and pleasure in his information which he must wish his own daughters to feel.”

й тому факті що в цієї сімʼї були плантації на Антігуа, на які по справам на деякий час відлучалися батько з сином, без конкретизації по яким саме справам. Люди про це на повному сурьйозі наукові роботи пишуть. (Я бачив цей розділ в Вікіпедії на початку читання, й усю книгу думав "ну, ну, ну де ж рабство? що про рабство думала головна героїня?", яке ж було моє розчарування, коли я нарешті той розділ прочитав, так і не знайшовши рабства в романі).

Те що відбувається насправді: такий собі міні-серіал. Багаті молоді люди придумують собі розваги: поїздку в сусідній маєток, домашній театр, бал, etc, на деякий час та чи інша подія стає місцевою топ темою, до неї то готуються, то розхльобують наслідки, й загалом відносно весело й безтурботно проводять час. В основному, все дуже мило й затишно. Є щось заспокійливе в цій атмосфері заможних англійських віталень.

Ніколи нічого не читав в Джейн Остін, я чогось завжди думав що це більше про "ах почуття", "ах кохання", а виявляється воно скоріше "смішне про людей", ніж оте "ах".

Вільям Фолкнер. Світло в серпні.
4 гноміка з 5

Хороша книга, насправді. Просто… якби в мене була звичка читати анотації, а в анотації було сказано що це про расизм, відголоски громадянської війни, на американському півдні, з вкрапленнями американської ж версії християнства, - я б навряд взяв це читати. Просто не цікаво. З тієї ж причини, я, наприклад, уникаю модного в цьому сезоні Персіваля Еверетта. Особливо, якщо ще згадати, що про расизм в Америці, так само як про кріпацтво й Голодомор в Україні, прийнято писати не з позиції “ніколи знову”, а з позиції “можем повторіть”: тобто замість роздумів про те як так сталося що одна людина може таке робити по відношенню до іншої людини, ми отримуємо покрокову інструкцію, з засудженням кожного кроку, звичайно, але ж те що ми засуджуємо треба детально задокументувати... Не має місця для “банальності Зла”, є просто багато Зла.

Більш того, якщо у європейців, в якості альтернативи Злу, десь маячить Добро, і навіть в самій безнадійній ситуації, ми можемо собі уявити оту саму надію, якої нас навмисне позбавили, то у деяких американців, зокрема й у героїв Фолкнера, не те що надії нема, у них навіть поняття про надію нема. “Залиш сподівання...” - кажуть нам нам при вході в Пекло, а їм навіть залишити нема чого, вони взагалі не в курсі про що йдеться. Весь світ поділений між “погано” й цитатами з Біблії, які примушують пережити релігійний екстаз, не для просвітлення, а щоб було ще гірше. Тому коли тут виринає священник, який в проповідях змішує Бога і кавалеристів - це неабияке явище, на фоні картонних героїв, що ніби зійшли з “Американської готики”: вони не “картонні”, тому що Фолкнер поганий письменник і щось полінувався прописати; так само як і на картині Гранта Вуда - деталей багато, просто самі герої такі, з них ніби трохи відкачали життя; в них не то ще сил на якесь “над-Я” нема, щоб колективно Творити щось більше за себе, в них власне “Я” напівпорожнє.

Тут мало б бути але. Але його не буде в чистому вигляді. Ця книга вилилась для мене в певну форму боротьби між не цікавими темами й специфічними персонажами з одного боку, й бурхливим сюжетом, покрученою формою і особливим стилем (чи скоріше “стилями”) - з іншого. Сюжет й стиль перемогли, головним чином тому що вони були з нами до кінця, а расизм, наприклад, вичерпався десь на середині, в районі, (знову ж: стилістично блискучої) оповіді про сімʼю Берденів.

Тому: не можу сказати що в повному захопленні, але.. ну тут є на що звернути увагу. Стало трохи зрозуміло звідки взялися “Кривавий меридіан” Маккарті і деякі фінти “Веселки тяжіння” Пінчона.

Thomas Bernhard. Wittgenstein's Nephew: A Friendship (Томас Бернгард. Племінник Вітгенштайна)

5 гноміків з 5.

Невеличка автобіографічна повість, в якій Томас Бернгард розповідає про свою дружбу з Полем Вітгенштайном - племінником відомого філософа Людвіга Вітгенштайна. Вітгенштайни, як виявляється, - відома й заможна австрійська родина, але шо дядько, шо племінник, трохи розійшлися з родичами в поглядах на те чим відомим і заможним австрійцям варто займатися. Племінник, до того ж, мав психічний розлад. Як зазначає Бернгард: обидва мали екстраординарне мислення, але “the one published his brain, the other put his brain into practice”.

Спомини про Поля поєднані з історіями про самого себе. Минулого року я читав “Woodcutters” (Лісоповал/Holzfällen: Eine Erregung) Бернгарда - вони трохи переплетені. У Woodcutters, які були написані пізніше, Бернгард конкретно проїхався по акторам віденського Бурґтеатру й усяким “заслуженим” діячам культури, які, в певний момент, перестають займатися культурою, а починають тусити поблизу владних кабінетів - тут є дві історії на цю ж тему. Ще одна паралель: якщо не зраджує памʼять в “Woodcutters” головний герой отримує запрошення на вечерю, на якій він буде сидіти в кутку і всіх ненавидіти :), якраз зустрівши своїх старих “друзів”, коли вони скупили всі книжки Вітгенштайна (Людвіга): не те щоб вони збиралися, чи мали інтелектуальну спроможність, їх читати, але він був модний в цьому сезоні, тому не могли пройти мимо й не розказати про це всім навколо.

Тим не менш, ця повість не настільки похмура як Woodcutters, - не дивлячись на те що це спомини про друга який помер, і який помирав увесь час їх знайомства (майже цитата), - і трохи менш їдка. Також написана одним абзацом. Схожа і структура оповіді: з постійним перескакуванням по таймлайну, з першою половиною яка відбувається до центральної події (тут: обидва герої опиняються в одній лікарні, в різних відділеннях, в Woodcutters - початок званої вечері) - відповідно ми стрибаємо від події “назад” в часі, і з другою половиною, яка майже лінійно розповідає про те що було після.

“все блює”

Луї-Фердінан Селін. Смерть в кредит.

Луї-Фердінан Селін. Смерть в кредит.
5 гноміків з 5

Таке враження, що Селін подививсь на “втрачене” дитинство Пруста, і такий: “І це дитинство?! Я вам покажу справжнє дитинство!”… і показав. Тому замість мадленок і багатогодинного обнюхування глоду тут блювотиння, гівно й урина, замість млосного мистецького засинання з благопристойними буржуазними снами, тут сюрреалістичний температурний потік, який перемішує все і вся, і ніхто не переживає, чи поцілують його на ніч: якщо батько з матірʼю не попиздилися і тобі, відповідно, не перепало - це вже свято. Навіть можна собі уявити… тут є така сцена, коли Фердинан з матірʼю приносять крам, яким торгують, в будинок багатих клієнтів, і пані краде в них дорогу носову хустинку, вони це помічають, але нічого не говорять, щоб не зіпсувати стосунки з нею і з її подругами… так от, можна собі уявити, що це матір Пруста поцупила у матері Селіна ту хустинку. Ну бо ліниві витівки багатих побудовані на животінні і злиднях бідних.

Зараз люблять все класифікувати, то, напевно, це можна було б назвати “романом дорослішання”. З одним великим “але”. Як правило, такі твори мають певну повчальну мету, або ж хоча б більш-менш оптимістично налаштовані. Тобто тобі, як молодій людині, чи то кажуть: “от такі проблеми бувають, ось як з них можна вибратися”, чи то обмежуються банальним “все буде добре”. Дорослі ж, в такому разі, мають змогу помедитувати трохи над власним дитинством, переживаннями й помилками. Такий собі допоміжний засіб виховання “добропорядного громадянина”, добропорядного стада громадян, “людського ресурсу”, яким пани зможуть розпоряджатися за власним бажанням: можуть ним воювати, можуть тирити заради розваги носовички. Пани, до того ж, мають ще й гарантовану соціальну планку, нижче якої вони не впадуть, просто не зможуть: в разі чого завжди є опція - рознести собі голову з дробовика, повісивши на холопів проблеми з відшкрібанням шматочків мозку від підлоги й предметів інтерʼєру. У холопів також є така планка, але не знизу, а зверху: вище якої вони не піднімуться. Що б вони не робили - може бути тільки гірше, ситуація може тільки перетікати з однієї халепи в іншу, краще - точно не буде, головне, щоб не стало зовсім погано. “Дорослішання”, в цьому контексті, - це пізнання того, як все влаштовано, втрата надій, втрата поваги й довіри до людей. Селін виносить це дорослішання з виховної мушлі й переповідає, як воно може бути насправді. Мерзенно, але не те щоб неправдиво, настільки, наскільки оповідки в принципі можуть бути правдивими чи неправдивими.

Книга, наче написана для її власних героїв, але ці герої навряд читають книги. Це трохи злі, жорстокі, виснажені люди, які не проти розважитися спостереженням за болем інших (і яких Селін любить і ненавидить та зневажає одночасно): сусіди чубляться - непогано, хтось вмирає - треба зауважити кожну деталь, хтось вже помер - ще краще, на крайняк - якщо хтось може розповісти про це все, та й про інше, - також підходить, перебільшення, вигадані деталі, чим далі, тим дивніші - згодиться, продовжуй. Батько Фердинана, а потім сам Фердинан збирають щовечора сусідів, розповідаючи про свої “пригоди”, ця книга - по суті та сама розповідь. Така сама за стилем: короткі речення, купа вигуків і того, що ви самі маєте додумати… Причому Селін явно вправляється в тому, як таким чином писати/розповідати про… широке коло речей: від епічної легенди до забльованого корабля й “жуль-вернівської” історії про “чокнутого професора”.

“Смерть у кредит” вважалася своєрідним приквелом до “Подорожі на край ночі”, але маючи нещодавно віднайдені/видані “Війну” й “Лондон” - більше схоже на приквел якраз до них. В “Війні” є епізод з тими ж самими батьками, і там же ж починається історія Анжель, яку оповідач згадує на початку “Смерті у кредит”. “Смерть у кредит” за структурою сюжету дуже нагадує “Лондон”, але якщо “Лондон” не був доведений до кінця й опублікований, там повна історія, але вона навіть стилістично трохи дьоргана, то “Смерть...” - це в принципі закінчений твір.

Незважаючи на короткі прості речення, що, відповідно, створюють дуже швидкий текст - це доволі повільне читання. Треба час на те, щоб це все перетравити. І яскраву феєрію, і відверту крінжатіну. Вражає і контентом, і тим, як це написано, і тим, яких ефектів можна досягати так пишучи. Втім, як і всі книги Селіна - це не універсальна класична історія, в якій Добро шототам.

Блейн Гарден. Втеча з Табору 14
3 гноміка з 5.

Чувак який народився в північнокорейському трудовому таборі тікає і з табору, і з Північної Кореї, але це не точно, бо він не дуже надійний оповідач. Тікати він буде сторінок 50, більше половини - про сам табір, а також трохи про адаптацію у вільному світі.

Виглядає як декілька великих газетних статей, що розтягнуті на книгу. Від книги хотілося б таки більше: подробиць, рефлексії, аналізу… чогось. Бо книга має прожити довше за газетну публікацію. А так, без того самого “чогось”, через майже 15 років після публікації і більше ніж 20 років після самої втечі, книга виглядає трохи застарілою: історія героя вже встигла змінитися - він не надто бажав, а може й не був готовий, її розповідати як є, історія Північної Кореї продовжується, вже з новим лідером, те що викладене в книзі не має тієї актуальності. А більше там нічого й нема. Дивує що книгу взагалі обрали для перекладу.

Може бути цікавою якщо ви ніколи нічого не чули про Північну Корею.