Те що відбувається насправді: такий собі міні-серіал. Багаті молоді люди придумують собі розваги: поїздку в сусідній маєток, домашній театр, бал, etc, на деякий час та чи інша подія стає місцевою топ темою, до неї то готуються, то розхльобують наслідки, й загалом відносно весело й безтурботно проводять час. В основному, все дуже мило й затишно. Є щось заспокійливе в цій атмосфері заможних англійських віталень.
Ніколи нічого не читав в Джейн Остін, я чогось завжди думав що це більше про "ах почуття", "ах кохання", а виявляється воно скоріше "смішне про людей", ніж оте "ах".
Ніколи нічого не читав в Джейн Остін, я чогось завжди думав що це більше про "ах почуття", "ах кохання", а виявляється воно скоріше "смішне про людей", ніж оте "ах".
Вільям Фолкнер. Світло в серпні.
4 гноміка з 5
Хороша книга, насправді. Просто… якби в мене була звичка читати анотації, а в анотації було сказано що це про расизм, відголоски громадянської війни, на американському півдні, з вкрапленнями американської ж версії християнства, - я б навряд взяв це читати. Просто не цікаво. З тієї ж причини, я, наприклад, уникаю модного в цьому сезоні Персіваля Еверетта. Особливо, якщо ще згадати, що про расизм в Америці, так само як про кріпацтво й Голодомор в Україні, прийнято писати не з позиції “ніколи знову”, а з позиції “можем повторіть”: тобто замість роздумів про те як так сталося що одна людина може таке робити по відношенню до іншої людини, ми отримуємо покрокову інструкцію, з засудженням кожного кроку, звичайно, але ж те що ми засуджуємо треба детально задокументувати... Не має місця для “банальності Зла”, є просто багато Зла.
Більш того, якщо у європейців, в якості альтернативи Злу, десь маячить Добро, і навіть в самій безнадійній ситуації, ми можемо собі уявити оту саму надію, якої нас навмисне позбавили, то у деяких американців, зокрема й у героїв Фолкнера, не те що надії нема, у них навіть поняття про надію нема. “Залиш сподівання...” - кажуть нам нам при вході в Пекло, а їм навіть залишити нема чого, вони взагалі не в курсі про що йдеться. Весь світ поділений між “погано” й цитатами з Біблії, які примушують пережити релігійний екстаз, не для просвітлення, а щоб було ще гірше. Тому коли тут виринає священник, який в проповідях змішує Бога і кавалеристів - це неабияке явище, на фоні картонних героїв, що ніби зійшли з “Американської готики”: вони не “картонні”, тому що Фолкнер поганий письменник і щось полінувався прописати; так само як і на картині Гранта Вуда - деталей багато, просто самі герої такі, з них ніби трохи відкачали життя; в них не то ще сил на якесь “над-Я” нема, щоб колективно Творити щось більше за себе, в них власне “Я” напівпорожнє.
Тут мало б бути але. Але його не буде в чистому вигляді. Ця книга вилилась для мене в певну форму боротьби між не цікавими темами й специфічними персонажами з одного боку, й бурхливим сюжетом, покрученою формою і особливим стилем (чи скоріше “стилями”) - з іншого. Сюжет й стиль перемогли, головним чином тому що вони були з нами до кінця, а расизм, наприклад, вичерпався десь на середині, в районі, (знову ж: стилістично блискучої) оповіді про сімʼю Берденів.
Тому: не можу сказати що в повному захопленні, але.. ну тут є на що звернути увагу. Стало трохи зрозуміло звідки взялися “Кривавий меридіан” Маккарті і деякі фінти “Веселки тяжіння” Пінчона.
4 гноміка з 5
Хороша книга, насправді. Просто… якби в мене була звичка читати анотації, а в анотації було сказано що це про расизм, відголоски громадянської війни, на американському півдні, з вкрапленнями американської ж версії християнства, - я б навряд взяв це читати. Просто не цікаво. З тієї ж причини, я, наприклад, уникаю модного в цьому сезоні Персіваля Еверетта. Особливо, якщо ще згадати, що про расизм в Америці, так само як про кріпацтво й Голодомор в Україні, прийнято писати не з позиції “ніколи знову”, а з позиції “можем повторіть”: тобто замість роздумів про те як так сталося що одна людина може таке робити по відношенню до іншої людини, ми отримуємо покрокову інструкцію, з засудженням кожного кроку, звичайно, але ж те що ми засуджуємо треба детально задокументувати... Не має місця для “банальності Зла”, є просто багато Зла.
Більш того, якщо у європейців, в якості альтернативи Злу, десь маячить Добро, і навіть в самій безнадійній ситуації, ми можемо собі уявити оту саму надію, якої нас навмисне позбавили, то у деяких американців, зокрема й у героїв Фолкнера, не те що надії нема, у них навіть поняття про надію нема. “Залиш сподівання...” - кажуть нам нам при вході в Пекло, а їм навіть залишити нема чого, вони взагалі не в курсі про що йдеться. Весь світ поділений між “погано” й цитатами з Біблії, які примушують пережити релігійний екстаз, не для просвітлення, а щоб було ще гірше. Тому коли тут виринає священник, який в проповідях змішує Бога і кавалеристів - це неабияке явище, на фоні картонних героїв, що ніби зійшли з “Американської готики”: вони не “картонні”, тому що Фолкнер поганий письменник і щось полінувався прописати; так само як і на картині Гранта Вуда - деталей багато, просто самі герої такі, з них ніби трохи відкачали життя; в них не то ще сил на якесь “над-Я” нема, щоб колективно Творити щось більше за себе, в них власне “Я” напівпорожнє.
Тут мало б бути але. Але його не буде в чистому вигляді. Ця книга вилилась для мене в певну форму боротьби між не цікавими темами й специфічними персонажами з одного боку, й бурхливим сюжетом, покрученою формою і особливим стилем (чи скоріше “стилями”) - з іншого. Сюжет й стиль перемогли, головним чином тому що вони були з нами до кінця, а расизм, наприклад, вичерпався десь на середині, в районі, (знову ж: стилістично блискучої) оповіді про сімʼю Берденів.
Тому: не можу сказати що в повному захопленні, але.. ну тут є на що звернути увагу. Стало трохи зрозуміло звідки взялися “Кривавий меридіан” Маккарті і деякі фінти “Веселки тяжіння” Пінчона.
Thomas Bernhard. Wittgenstein's Nephew: A Friendship (Томас Бернгард. Племінник Вітгенштайна)
5 гноміків з 5.
Невеличка автобіографічна повість, в якій Томас Бернгард розповідає про свою дружбу з Полем Вітгенштайном - племінником відомого філософа Людвіга Вітгенштайна. Вітгенштайни, як виявляється, - відома й заможна австрійська родина, але шо дядько, шо племінник, трохи розійшлися з родичами в поглядах на те чим відомим і заможним австрійцям варто займатися. Племінник, до того ж, мав психічний розлад. Як зазначає Бернгард: обидва мали екстраординарне мислення, але “the one published his brain, the other put his brain into practice”.
Спомини про Поля поєднані з історіями про самого себе. Минулого року я читав “Woodcutters” (Лісоповал/Holzfällen: Eine Erregung) Бернгарда - вони трохи переплетені. У Woodcutters, які були написані пізніше, Бернгард конкретно проїхався по акторам віденського Бурґтеатру й усяким “заслуженим” діячам культури, які, в певний момент, перестають займатися культурою, а починають тусити поблизу владних кабінетів - тут є дві історії на цю ж тему. Ще одна паралель: якщо не зраджує памʼять в “Woodcutters” головний герой отримує запрошення на вечерю, на якій він буде сидіти в кутку і всіх ненавидіти :), якраз зустрівши своїх старих “друзів”, коли вони скупили всі книжки Вітгенштайна (Людвіга): не те щоб вони збиралися, чи мали інтелектуальну спроможність, їх читати, але він був модний в цьому сезоні, тому не могли пройти мимо й не розказати про це всім навколо.
Тим не менш, ця повість не настільки похмура як Woodcutters, - не дивлячись на те що це спомини про друга який помер, і який помирав увесь час їх знайомства (майже цитата), - і трохи менш їдка. Також написана одним абзацом. Схожа і структура оповіді: з постійним перескакуванням по таймлайну, з першою половиною яка відбувається до центральної події (тут: обидва герої опиняються в одній лікарні, в різних відділеннях, в Woodcutters - початок званої вечері) - відповідно ми стрибаємо від події “назад” в часі, і з другою половиною, яка майже лінійно розповідає про те що було після.
5 гноміків з 5.
Невеличка автобіографічна повість, в якій Томас Бернгард розповідає про свою дружбу з Полем Вітгенштайном - племінником відомого філософа Людвіга Вітгенштайна. Вітгенштайни, як виявляється, - відома й заможна австрійська родина, але шо дядько, шо племінник, трохи розійшлися з родичами в поглядах на те чим відомим і заможним австрійцям варто займатися. Племінник, до того ж, мав психічний розлад. Як зазначає Бернгард: обидва мали екстраординарне мислення, але “the one published his brain, the other put his brain into practice”.
Спомини про Поля поєднані з історіями про самого себе. Минулого року я читав “Woodcutters” (Лісоповал/Holzfällen: Eine Erregung) Бернгарда - вони трохи переплетені. У Woodcutters, які були написані пізніше, Бернгард конкретно проїхався по акторам віденського Бурґтеатру й усяким “заслуженим” діячам культури, які, в певний момент, перестають займатися культурою, а починають тусити поблизу владних кабінетів - тут є дві історії на цю ж тему. Ще одна паралель: якщо не зраджує памʼять в “Woodcutters” головний герой отримує запрошення на вечерю, на якій він буде сидіти в кутку і всіх ненавидіти :), якраз зустрівши своїх старих “друзів”, коли вони скупили всі книжки Вітгенштайна (Людвіга): не те щоб вони збиралися, чи мали інтелектуальну спроможність, їх читати, але він був модний в цьому сезоні, тому не могли пройти мимо й не розказати про це всім навколо.
Тим не менш, ця повість не настільки похмура як Woodcutters, - не дивлячись на те що це спомини про друга який помер, і який помирав увесь час їх знайомства (майже цитата), - і трохи менш їдка. Також написана одним абзацом. Схожа і структура оповіді: з постійним перескакуванням по таймлайну, з першою половиною яка відбувається до центральної події (тут: обидва герої опиняються в одній лікарні, в різних відділеннях, в Woodcutters - початок званої вечері) - відповідно ми стрибаємо від події “назад” в часі, і з другою половиною, яка майже лінійно розповідає про те що було після.
Луї-Фердінан Селін. Смерть в кредит.
5 гноміків з 5
Таке враження, що Селін подививсь на “втрачене” дитинство Пруста, і такий: “І це дитинство?! Я вам покажу справжнє дитинство!”… і показав. Тому замість мадленок і багатогодинного обнюхування глоду тут блювотиння, гівно й урина, замість млосного мистецького засинання з благопристойними буржуазними снами, тут сюрреалістичний температурний потік, який перемішує все і вся, і ніхто не переживає, чи поцілують його на ніч: якщо батько з матірʼю не попиздилися і тобі, відповідно, не перепало - це вже свято. Навіть можна собі уявити… тут є така сцена, коли Фердинан з матірʼю приносять крам, яким торгують, в будинок багатих клієнтів, і пані краде в них дорогу носову хустинку, вони це помічають, але нічого не говорять, щоб не зіпсувати стосунки з нею і з її подругами… так от, можна собі уявити, що це матір Пруста поцупила у матері Селіна ту хустинку. Ну бо ліниві витівки багатих побудовані на животінні і злиднях бідних.
Зараз люблять все класифікувати, то, напевно, це можна було б назвати “романом дорослішання”. З одним великим “але”. Як правило, такі твори мають певну повчальну мету, або ж хоча б більш-менш оптимістично налаштовані. Тобто тобі, як молодій людині, чи то кажуть: “от такі проблеми бувають, ось як з них можна вибратися”, чи то обмежуються банальним “все буде добре”. Дорослі ж, в такому разі, мають змогу помедитувати трохи над власним дитинством, переживаннями й помилками. Такий собі допоміжний засіб виховання “добропорядного громадянина”, добропорядного стада громадян, “людського ресурсу”, яким пани зможуть розпоряджатися за власним бажанням: можуть ним воювати, можуть тирити заради розваги носовички. Пани, до того ж, мають ще й гарантовану соціальну планку, нижче якої вони не впадуть, просто не зможуть: в разі чого завжди є опція - рознести собі голову з дробовика, повісивши на холопів проблеми з відшкрібанням шматочків мозку від підлоги й предметів інтерʼєру. У холопів також є така планка, але не знизу, а зверху: вище якої вони не піднімуться. Що б вони не робили - може бути тільки гірше, ситуація може тільки перетікати з однієї халепи в іншу, краще - точно не буде, головне, щоб не стало зовсім погано. “Дорослішання”, в цьому контексті, - це пізнання того, як все влаштовано, втрата надій, втрата поваги й довіри до людей. Селін виносить це дорослішання з виховної мушлі й переповідає, як воно може бути насправді. Мерзенно, але не те щоб неправдиво, настільки, наскільки оповідки в принципі можуть бути правдивими чи неправдивими.
Книга, наче написана для її власних героїв, але ці герої навряд читають книги. Це трохи злі, жорстокі, виснажені люди, які не проти розважитися спостереженням за болем інших (і яких Селін любить і ненавидить та зневажає одночасно): сусіди чубляться - непогано, хтось вмирає - треба зауважити кожну деталь, хтось вже помер - ще краще, на крайняк - якщо хтось може розповісти про це все, та й про інше, - також підходить, перебільшення, вигадані деталі, чим далі, тим дивніші - згодиться, продовжуй. Батько Фердинана, а потім сам Фердинан збирають щовечора сусідів, розповідаючи про свої “пригоди”, ця книга - по суті та сама розповідь. Така сама за стилем: короткі речення, купа вигуків і того, що ви самі маєте додумати… Причому Селін явно вправляється в тому, як таким чином писати/розповідати про… широке коло речей: від епічної легенди до забльованого корабля й “жуль-вернівської” історії про “чокнутого професора”.
“Смерть у кредит” вважалася своєрідним приквелом до “Подорожі на край ночі”, але маючи нещодавно віднайдені/видані “Війну” й “Лондон” - більше схоже на приквел якраз до них. В “Війні” є епізод з тими ж самими батьками, і там же ж починається історія Анжель, яку оповідач згадує на початку “Смерті у кредит”. “Смерть у кредит” за структурою сюжету дуже нагадує “Лондон”, але якщо “Лондон” не був доведений до кінця й опублікований, там повна історія, але вона навіть стилістично трохи дьоргана, то “Смерть...” - це в принципі закінчений твір.
5 гноміків з 5
Таке враження, що Селін подививсь на “втрачене” дитинство Пруста, і такий: “І це дитинство?! Я вам покажу справжнє дитинство!”… і показав. Тому замість мадленок і багатогодинного обнюхування глоду тут блювотиння, гівно й урина, замість млосного мистецького засинання з благопристойними буржуазними снами, тут сюрреалістичний температурний потік, який перемішує все і вся, і ніхто не переживає, чи поцілують його на ніч: якщо батько з матірʼю не попиздилися і тобі, відповідно, не перепало - це вже свято. Навіть можна собі уявити… тут є така сцена, коли Фердинан з матірʼю приносять крам, яким торгують, в будинок багатих клієнтів, і пані краде в них дорогу носову хустинку, вони це помічають, але нічого не говорять, щоб не зіпсувати стосунки з нею і з її подругами… так от, можна собі уявити, що це матір Пруста поцупила у матері Селіна ту хустинку. Ну бо ліниві витівки багатих побудовані на животінні і злиднях бідних.
Зараз люблять все класифікувати, то, напевно, це можна було б назвати “романом дорослішання”. З одним великим “але”. Як правило, такі твори мають певну повчальну мету, або ж хоча б більш-менш оптимістично налаштовані. Тобто тобі, як молодій людині, чи то кажуть: “от такі проблеми бувають, ось як з них можна вибратися”, чи то обмежуються банальним “все буде добре”. Дорослі ж, в такому разі, мають змогу помедитувати трохи над власним дитинством, переживаннями й помилками. Такий собі допоміжний засіб виховання “добропорядного громадянина”, добропорядного стада громадян, “людського ресурсу”, яким пани зможуть розпоряджатися за власним бажанням: можуть ним воювати, можуть тирити заради розваги носовички. Пани, до того ж, мають ще й гарантовану соціальну планку, нижче якої вони не впадуть, просто не зможуть: в разі чого завжди є опція - рознести собі голову з дробовика, повісивши на холопів проблеми з відшкрібанням шматочків мозку від підлоги й предметів інтерʼєру. У холопів також є така планка, але не знизу, а зверху: вище якої вони не піднімуться. Що б вони не робили - може бути тільки гірше, ситуація може тільки перетікати з однієї халепи в іншу, краще - точно не буде, головне, щоб не стало зовсім погано. “Дорослішання”, в цьому контексті, - це пізнання того, як все влаштовано, втрата надій, втрата поваги й довіри до людей. Селін виносить це дорослішання з виховної мушлі й переповідає, як воно може бути насправді. Мерзенно, але не те щоб неправдиво, настільки, наскільки оповідки в принципі можуть бути правдивими чи неправдивими.
Книга, наче написана для її власних героїв, але ці герої навряд читають книги. Це трохи злі, жорстокі, виснажені люди, які не проти розважитися спостереженням за болем інших (і яких Селін любить і ненавидить та зневажає одночасно): сусіди чубляться - непогано, хтось вмирає - треба зауважити кожну деталь, хтось вже помер - ще краще, на крайняк - якщо хтось може розповісти про це все, та й про інше, - також підходить, перебільшення, вигадані деталі, чим далі, тим дивніші - згодиться, продовжуй. Батько Фердинана, а потім сам Фердинан збирають щовечора сусідів, розповідаючи про свої “пригоди”, ця книга - по суті та сама розповідь. Така сама за стилем: короткі речення, купа вигуків і того, що ви самі маєте додумати… Причому Селін явно вправляється в тому, як таким чином писати/розповідати про… широке коло речей: від епічної легенди до забльованого корабля й “жуль-вернівської” історії про “чокнутого професора”.
“Смерть у кредит” вважалася своєрідним приквелом до “Подорожі на край ночі”, але маючи нещодавно віднайдені/видані “Війну” й “Лондон” - більше схоже на приквел якраз до них. В “Війні” є епізод з тими ж самими батьками, і там же ж починається історія Анжель, яку оповідач згадує на початку “Смерті у кредит”. “Смерть у кредит” за структурою сюжету дуже нагадує “Лондон”, але якщо “Лондон” не був доведений до кінця й опублікований, там повна історія, але вона навіть стилістично трохи дьоргана, то “Смерть...” - це в принципі закінчений твір.
Незважаючи на короткі прості речення, що, відповідно, створюють дуже швидкий текст - це доволі повільне читання. Треба час на те, щоб це все перетравити. І яскраву феєрію, і відверту крінжатіну. Вражає і контентом, і тим, як це написано, і тим, яких ефектів можна досягати так пишучи. Втім, як і всі книги Селіна - це не універсальна класична історія, в якій Добро шототам.
Блейн Гарден. Втеча з Табору 14
3 гноміка з 5.
Чувак який народився в північнокорейському трудовому таборі тікає і з табору, і з Північної Кореї, але це не точно, бо він не дуже надійний оповідач. Тікати він буде сторінок 50, більше половини - про сам табір, а також трохи про адаптацію у вільному світі.
Виглядає як декілька великих газетних статей, що розтягнуті на книгу. Від книги хотілося б таки більше: подробиць, рефлексії, аналізу… чогось. Бо книга має прожити довше за газетну публікацію. А так, без того самого “чогось”, через майже 15 років після публікації і більше ніж 20 років після самої втечі, книга виглядає трохи застарілою: історія героя вже встигла змінитися - він не надто бажав, а може й не був готовий, її розповідати як є, історія Північної Кореї продовжується, вже з новим лідером, те що викладене в книзі не має тієї актуальності. А більше там нічого й нема. Дивує що книгу взагалі обрали для перекладу.
Може бути цікавою якщо ви ніколи нічого не чули про Північну Корею.
3 гноміка з 5.
Чувак який народився в північнокорейському трудовому таборі тікає і з табору, і з Північної Кореї, але це не точно, бо він не дуже надійний оповідач. Тікати він буде сторінок 50, більше половини - про сам табір, а також трохи про адаптацію у вільному світі.
Виглядає як декілька великих газетних статей, що розтягнуті на книгу. Від книги хотілося б таки більше: подробиць, рефлексії, аналізу… чогось. Бо книга має прожити довше за газетну публікацію. А так, без того самого “чогось”, через майже 15 років після публікації і більше ніж 20 років після самої втечі, книга виглядає трохи застарілою: історія героя вже встигла змінитися - він не надто бажав, а може й не був готовий, її розповідати як є, історія Північної Кореї продовжується, вже з новим лідером, те що викладене в книзі не має тієї актуальності. А більше там нічого й нема. Дивує що книгу взагалі обрали для перекладу.
Може бути цікавою якщо ви ніколи нічого не чули про Північну Корею.
Лю Цисінь. Проблема трьох тіл.
1 гномік з 5.
Ображена на людство і власне життя, китайська вчена-астрофізик запрошує на Землю не дуже дружелюбних іншопланетян, АЛЕ КНИГА НЕ ПРО ЦЕ. Просто найпривабливіша сюжетна лінія, яку цікаво читати, навіть якщо знаєш до чого все йде. Взагалі книга побудована так, що її важко описати не заспойлеривши (навіть сама згадка про іншопланетян - це спойлер, але він є в анотації, тому совість не мучає), тут поєднуються дві особливості конструкції:
“епічний” характер оповіді. Мається на увазі покрокове розгортання сюжету, в якому кожен наступний крок не сильно залежить від попередніх та/або ніяк не обумовлений вже наявними у нас знаннями про світ. Наприклад: якщо герой вбиває людину, його ловлять, судять і страчують - це доволі логічний ланцюжок, який ми можемо передбачити. Якщо герой вбиває людину, за ним женеться поліція, він вибігає на дорогу і його затоптує динозавр, і потім автор нам каже: “а, ну да, в цьому світі є динозаври, знайомтесь: Барсік, трицератопс”… то це виключно добра воля того самого автора: витягнути Барсіка з мішка. У Лю Цисіня великий мішок. (І коли ми почнемо просто перераховувати що було в тому мішку - це буде спойлер).
якщо “епічні” розповіді - це, як правило, подорожі, або принаймні більш-менш послідовне розгортання сюжету, то тут у нас декілька сюжетних ліній: різний час, навіть різні планети. Більш того: якщо від декількох сюжетних ліній очікуєш, шо врешті-решт вони зійдуться всі докупи і буде великий бада-бум, то тут також ні: це не кульки які зіштовхуються і зіткнення має серйозний вплив на подальший напрямок руху, тут кульки проходять одна поміж іншу по дотичній, лише трохи змінюючи траєкторію одна одної. Три історії - три різні фінали, і ніякого великого вибуху.
Доволі постмодерне поєднання, якщо подумати, але - але. Постмодерними творами все одно рухають якісь ідеї, або хоча б ідея про відсутність ідеї. Тут ідеї ніби є, але існують вони поза сюжетом. Наприклад, в книзі можна помітити:
традиційне екологічне питання про те, чи вартує прогрес тієї шкоди, що він завдає навколишньому середовищу
в той же час, думку про те, що екологічний (і не тільки) активізм не працює, скоріше навіть схоже на те, що це змова, реальною метою якої є не врятувати природу, а знищити людство
або ж виринає ідея того, що сама наявність підтвердження існування позаземних цивілізацій, може докорінно змінити людство, не факт що на краще.
… і так далі.
Але: воно виринає в тексті, далі сюжет продовжує розгортатися сам по собі, а потім, зненацька: “а памʼятаєте ми оце думали, так от: воно насправді так і є”, але й це ніяк не впливає на подальший розвиток, бо Барсіки в мішку ще є. В негативних відгуках на цю книгу, як я бачу, жаліються на “картонних персонажів”, то от якраз “картонні персонажі” - це взагалі не дивина для наукової фантастики, скоріше навіть особливість жанру, у якому автори, традиційно, надавали більшої переваги або екшину, або дослідженню навколонаукових філософських питань, а не глибоким внутрішнім переживанням персонажів. Але коли на ті самі філософські питаннячка забивають - оце дивно.
Про персонажів лише одна нотатка: у головного героя є жінка й дитина. Вони виринають один раз в епізоді, в якому вони не дуже потрібні. Потім герой бухає, спить в машині, десь вештається й не повертається додому, знову бухає etc… при цьому, він жодного разу не думає про сімʼю, а сімʼя, відповідно, ніяк не висловлює своє занепокоєння, турботу, та будь що. Більш того: про сімʼю нам повідомляють уже після того (привіт, Барсік!) як повідомили про зацікавленість іншою жінкою, без зрад - вони навіть ніколи не розмовляли. Але ця зацікавленість - є такою-сякою мотивацією і рухає сюжет. Відповідно питання: а нафіга цьому персонажу взагалі жінка с дитиною? Це виключно тому що зразковий китайський академік має бути зразковим сімʼянином? Пофігу шо він лише раз на тиждень вдома ночує?
1 гномік з 5.
Ображена на людство і власне життя, китайська вчена-астрофізик запрошує на Землю не дуже дружелюбних іншопланетян, АЛЕ КНИГА НЕ ПРО ЦЕ. Просто найпривабливіша сюжетна лінія, яку цікаво читати, навіть якщо знаєш до чого все йде. Взагалі книга побудована так, що її важко описати не заспойлеривши (навіть сама згадка про іншопланетян - це спойлер, але він є в анотації, тому совість не мучає), тут поєднуються дві особливості конструкції:
“епічний” характер оповіді. Мається на увазі покрокове розгортання сюжету, в якому кожен наступний крок не сильно залежить від попередніх та/або ніяк не обумовлений вже наявними у нас знаннями про світ. Наприклад: якщо герой вбиває людину, його ловлять, судять і страчують - це доволі логічний ланцюжок, який ми можемо передбачити. Якщо герой вбиває людину, за ним женеться поліція, він вибігає на дорогу і його затоптує динозавр, і потім автор нам каже: “а, ну да, в цьому світі є динозаври, знайомтесь: Барсік, трицератопс”… то це виключно добра воля того самого автора: витягнути Барсіка з мішка. У Лю Цисіня великий мішок. (І коли ми почнемо просто перераховувати що було в тому мішку - це буде спойлер).
якщо “епічні” розповіді - це, як правило, подорожі, або принаймні більш-менш послідовне розгортання сюжету, то тут у нас декілька сюжетних ліній: різний час, навіть різні планети. Більш того: якщо від декількох сюжетних ліній очікуєш, шо врешті-решт вони зійдуться всі докупи і буде великий бада-бум, то тут також ні: це не кульки які зіштовхуються і зіткнення має серйозний вплив на подальший напрямок руху, тут кульки проходять одна поміж іншу по дотичній, лише трохи змінюючи траєкторію одна одної. Три історії - три різні фінали, і ніякого великого вибуху.
Доволі постмодерне поєднання, якщо подумати, але - але. Постмодерними творами все одно рухають якісь ідеї, або хоча б ідея про відсутність ідеї. Тут ідеї ніби є, але існують вони поза сюжетом. Наприклад, в книзі можна помітити:
традиційне екологічне питання про те, чи вартує прогрес тієї шкоди, що він завдає навколишньому середовищу
в той же час, думку про те, що екологічний (і не тільки) активізм не працює, скоріше навіть схоже на те, що це змова, реальною метою якої є не врятувати природу, а знищити людство
або ж виринає ідея того, що сама наявність підтвердження існування позаземних цивілізацій, може докорінно змінити людство, не факт що на краще.
… і так далі.
Але: воно виринає в тексті, далі сюжет продовжує розгортатися сам по собі, а потім, зненацька: “а памʼятаєте ми оце думали, так от: воно насправді так і є”, але й це ніяк не впливає на подальший розвиток, бо Барсіки в мішку ще є. В негативних відгуках на цю книгу, як я бачу, жаліються на “картонних персонажів”, то от якраз “картонні персонажі” - це взагалі не дивина для наукової фантастики, скоріше навіть особливість жанру, у якому автори, традиційно, надавали більшої переваги або екшину, або дослідженню навколонаукових філософських питань, а не глибоким внутрішнім переживанням персонажів. Але коли на ті самі філософські питаннячка забивають - оце дивно.
Про персонажів лише одна нотатка: у головного героя є жінка й дитина. Вони виринають один раз в епізоді, в якому вони не дуже потрібні. Потім герой бухає, спить в машині, десь вештається й не повертається додому, знову бухає etc… при цьому, він жодного разу не думає про сімʼю, а сімʼя, відповідно, ніяк не висловлює своє занепокоєння, турботу, та будь що. Більш того: про сімʼю нам повідомляють уже після того (привіт, Барсік!) як повідомили про зацікавленість іншою жінкою, без зрад - вони навіть ніколи не розмовляли. Але ця зацікавленість - є такою-сякою мотивацією і рухає сюжет. Відповідно питання: а нафіга цьому персонажу взагалі жінка с дитиною? Це виключно тому що зразковий китайський академік має бути зразковим сімʼянином? Пофігу шо він лише раз на тиждень вдома ночує?
😁1
Проте, це не те що бісить в цій книзі. Важко не звернути увагу, але з цією кашею можна миритися. Те, що справді бісить - стиль:
по-перше, більша частина написана в якомусь формальному, “командно-адміністративному” стилі. Виникає враження, що це не художній твір, а доповідь про художній твір, подана до Літературного Комітету Комуністичної Партії.
по-друге, якщо вже доповідь подавали в Комітет, то не можна було не додати трохи пропаганди.
по-третє, перекладач явно, хоча б у себе в голові, перекладав з російської. Вийшло не дуже. Тут багато русизмів, багато фраз, які норм звучать російською, а українською не дуже - варто було б переформулювати. Найбільш виразний приклад - перекладачу сильно не вистачає російського “заката”. В російській це слово має одне значення: “захід сонця”, але може вживатися для позначення занепаду чого-небудь, е.g. “закат карьеры” чи “закат цивилизации”. В українській “захід” має три різні значення: сторона світу, “захід” як “культурний захід” і власне “захід сонця”, причому окремо слово “захід” на позначення “заходу сонця” якось не прийнято вживати. Тут це робиться постійно, і воно виморожує. Навіть остання сцена книги: героїня дивиться на захід сонця і вимовляє: “Мой закат, и закат всего человечества”, ой, вибачте: “Мій захід, і захід усього людства”.
До того ж автор нехтує увагою до деталей, які сам повідомляє, хоча вони аж ніяк не обов’язкові. Найбільш феєричні приклади:
Буквально наступна сторінка:
Так єдина форма чи не єдина?! Шо це за Барсік-шизофренія? Причому якби на перше питання він просто відповів “Так, справді” проблеми не було б.
Або, описуючи іншопланетну цивілізацію, один з її представників говорить таке:
Там відносно довга промова, і потім обговорення, це важливий для розуміння тієї самої цивілізації шматок. Я навіть пропущу питання про те, чи може той іншопланетянин розмірковувати про те чого в них немає. Бо якщо нема, то у нього навіть в голові цієї концепції нема. Але, за декілька сторінок інший іншопланетянин каже:
Де-де?! У них нема літератури. Яка, бляха, наукова фантастика?!
І так на кожному кроці. Десь більше, десь менше. Десь це побутові деталі, десь більш науково-технологічні.
Дуже велике розчарування. Я про цю книгу й всю трилогію чув тільки хороше, причому не тільки від тих хто хвалить усе, що читає, а тут… ну це навіть не “середньої паршивості”, просто погана книга. Причому мені сподобався початок - інакше я б і не продовжував читати, але чим далі по тексту, тим гірше й гірше. У мене наче й є вся трилогія, не знаю що тепер з нею буду робити, якщо першу частину я себе фактично примусив дочитати.
по-перше, більша частина написана в якомусь формальному, “командно-адміністративному” стилі. Виникає враження, що це не художній твір, а доповідь про художній твір, подана до Літературного Комітету Комуністичної Партії.
по-друге, якщо вже доповідь подавали в Комітет, то не можна було не додати трохи пропаганди.
по-третє, перекладач явно, хоча б у себе в голові, перекладав з російської. Вийшло не дуже. Тут багато русизмів, багато фраз, які норм звучать російською, а українською не дуже - варто було б переформулювати. Найбільш виразний приклад - перекладачу сильно не вистачає російського “заката”. В російській це слово має одне значення: “захід сонця”, але може вживатися для позначення занепаду чого-небудь, е.g. “закат карьеры” чи “закат цивилизации”. В українській “захід” має три різні значення: сторона світу, “захід” як “культурний захід” і власне “захід сонця”, причому окремо слово “захід” на позначення “заходу сонця” якось не прийнято вживати. Тут це робиться постійно, і воно виморожує. Навіть остання сцена книги: героїня дивиться на захід сонця і вимовляє: “Мой закат, и закат всего человечества”, ой, вибачте: “Мій захід, і захід усього людства”.
До того ж автор нехтує увагою до деталей, які сам повідомляє, хоча вони аж ніяк не обов’язкові. Найбільш феєричні приклади:
— Професоре Ван, ваше “Літаюче лезо” справді у формі ниток?
Ван Мяо кивнув:
— За сьогоднішнього рівня розвитку технологій єдина форма, яку ми можемо виготовити, — це нитка. […]
Буквально наступна сторінка:
— Цю проблему легко вирішити, — сказав Ван Мяо. — У нас є певна кількість листового “Літаючого леза”.
Так єдина форма чи не єдина?! Шо це за Барсік-шизофренія? Причому якби на перше питання він просто відповів “Так, справді” проблеми не було б.
Або, описуючи іншопланетну цивілізацію, один з її представників говорить таке:
У нас немає ні літератури, ні мистецтва, ні прагнення до краси й отримання насолоди.
Там відносно довга промова, і потім обговорення, це важливий для розуміння тієї самої цивілізації шматок. Я навіть пропущу питання про те, чи може той іншопланетянин розмірковувати про те чого в них немає. Бо якщо нема, то у нього навіть в голові цієї концепції нема. Але, за декілька сторінок інший іншопланетянин каже:
Це широко відома ідея в науковій фантастиці, про яку чули більшість з нас.
Де-де?! У них нема літератури. Яка, бляха, наукова фантастика?!
І так на кожному кроці. Десь більше, десь менше. Десь це побутові деталі, десь більш науково-технологічні.
Дуже велике розчарування. Я про цю книгу й всю трилогію чув тільки хороше, причому не тільки від тих хто хвалить усе, що читає, а тут… ну це навіть не “середньої паршивості”, просто погана книга. Причому мені сподобався початок - інакше я б і не продовжував читати, але чим далі по тексту, тим гірше й гірше. У мене наче й є вся трилогія, не знаю що тепер з нею буду робити, якщо першу частину я себе фактично примусив дочитати.
👍1
Томас Пінчон. Vineland
5 гноміків з 5.
Зойд Вілер замість того щоб, як завжди, стрибнути з вікна (пардон: “у вікно”, це різні процеси), одягає жіночу сукню, бере бензопилу і думає трохи поімпровізувати, бо треба вкотре довести, що він все ще має проблеми з ментальним здоровʼям, інакше позбавлять виплат. Далі абсурдність, щоб не сказати “їбанутість”, того що відбувається тільки зростає, допоки ти до неї не звикнеш і вона не перестане тебе турбувати, що, принагідно, є підходящим моментом для того щоб почати розмову про державне управління, адже якщо є ті кому виписують чеки, є й ті хто їх виписує. Так само, як… оскільки події відбувається в 60-х і 80-х, секс - наркотики - рок-н-рол… якщо є ті хто вживає і розповсюджує, то не може не бути й тих хто з ними героїчно бореться: людей з синдромом вахтера і невеличкою армією, у яких власні таракани (ок-ок, в цій інтерпретації “власний пеніс”) змішалися з законом і начисто винесли всю мораль з хати.
15-ти серійний міні-серіал, кожна частина якого є одночасно і окремим міні-шедевром, і гарно допасована в загальну структуру. З усіма цими хіппі, Годзілою, ніндзями, мафією, комуністами, іншопланетянами, буддистами, кармою і так далі і так далі. Скажена суміш. Зріз епохи. Одночасно: трилер, який замість страху використовує параною. Англійською читається не те щоб легко, pynchonwiki трохи допоміжна в плані приміток (проте не всі вони однаково корисні), але книга цікава, і досвід цікавий, досвід… кармічного коригування, чи шо? 🙂
5 гноміків з 5.
Зойд Вілер замість того щоб, як завжди, стрибнути з вікна (пардон: “у вікно”, це різні процеси), одягає жіночу сукню, бере бензопилу і думає трохи поімпровізувати, бо треба вкотре довести, що він все ще має проблеми з ментальним здоровʼям, інакше позбавлять виплат. Далі абсурдність, щоб не сказати “їбанутість”, того що відбувається тільки зростає, допоки ти до неї не звикнеш і вона не перестане тебе турбувати, що, принагідно, є підходящим моментом для того щоб почати розмову про державне управління, адже якщо є ті кому виписують чеки, є й ті хто їх виписує. Так само, як… оскільки події відбувається в 60-х і 80-х, секс - наркотики - рок-н-рол… якщо є ті хто вживає і розповсюджує, то не може не бути й тих хто з ними героїчно бореться: людей з синдромом вахтера і невеличкою армією, у яких власні таракани (ок-ок, в цій інтерпретації “власний пеніс”) змішалися з законом і начисто винесли всю мораль з хати.
15-ти серійний міні-серіал, кожна частина якого є одночасно і окремим міні-шедевром, і гарно допасована в загальну структуру. З усіма цими хіппі, Годзілою, ніндзями, мафією, комуністами, іншопланетянами, буддистами, кармою і так далі і так далі. Скажена суміш. Зріз епохи. Одночасно: трилер, який замість страху використовує параною. Англійською читається не те щоб легко, pynchonwiki трохи допоміжна в плані приміток (проте не всі вони однаково корисні), але книга цікава, і досвід цікавий, досвід… кармічного коригування, чи шо? 🙂
“So if I’m not you, who am I?”
“Makes you think, doesn’t it?”
👀1
Альфред Деблін. Гори моря і велетні.
3 гноміка з 5.
Експериментальна спроба створити щось середнє між історичною хронікою і міфом про далеке майбутнє. Від хроніки тут зацікавленість в тому “Що?”, а не “Чому?”, куций загальний опис подій, з випадковими зупинками на щось цікавеньке й поступове збільшення деталізації з наближенням до моменту, в який ця хроніка складається. Від міфу: певна поетичність й архитиповість, архитиповість аж до того, що більшість діалогів виглядають як середнє арифметичне, розмите, слова що вимовляли десятки-сотні-тисячі разів, в різних контекстах, а може й в тих самих, і ось їх вклали в вуста персонажів, і вони знову ведуть ту саму розмову, і ця розмова не має жодного конкретного сенсу тут і зараз, окрім сенсу що надає їй віковічна повторюваність. І від хроніки, і від міфу: неточність і концентрація на тому що може вразити потенційного слухача оповіді: криваві, мерзенні, натуралістичні подробиці, перебільшення, масштабність, якщо для збереження широти оповіді треба знехтувати деталями - хай буде. В один момент фабрики можуть стати майже автономними й не потребуватимуть великої кількості робітників, в інший - тисячі робітників залишать свої робочі місця й почнуть повстання.
В уяві виникає лікар-психіатр Деблін, який після напруженого робочого дня, під сигари й віскі, зачитує колегам чергову порцію песимістичних оповідок про занепад невиліковно хворого людства й вони ржуть над кожним абзацом: тут головне щоб цим людцям було ще-якось-по-особливому-кепсько, як ми до такого стану докотилися - не так вже й важливо. Якщо, як правило, в фантастиці, ми спостерігаємо розвиток певних наукових, соціально-економічних, політичних ідей та процесів, то тут єдиною ідеєю є те що все має бути погано. Здається ніщо не може зупинити Дебліна в його прагненні катастроф і деградації. Логіка процесів точно не може.
Тим не менш, як на мене, середина оповіді доволі нудна (десь від “Мардука” до “Ісландії”), не можу сказати що прямо примушував себе продовжувати, але… трохи було й такого. Останні розділи виправили ситуацію, проте там шизоїдний температурний сон. Може просто призвичаївся до того як це читати: краще особливо не вдумуватися. Пролітають століття, тирани, маси людей, вбивчі машини, війни, нещастя й руйнування… ну і нехай собі летять.
3 гноміка з 5.
Експериментальна спроба створити щось середнє між історичною хронікою і міфом про далеке майбутнє. Від хроніки тут зацікавленість в тому “Що?”, а не “Чому?”, куций загальний опис подій, з випадковими зупинками на щось цікавеньке й поступове збільшення деталізації з наближенням до моменту, в який ця хроніка складається. Від міфу: певна поетичність й архитиповість, архитиповість аж до того, що більшість діалогів виглядають як середнє арифметичне, розмите, слова що вимовляли десятки-сотні-тисячі разів, в різних контекстах, а може й в тих самих, і ось їх вклали в вуста персонажів, і вони знову ведуть ту саму розмову, і ця розмова не має жодного конкретного сенсу тут і зараз, окрім сенсу що надає їй віковічна повторюваність. І від хроніки, і від міфу: неточність і концентрація на тому що може вразити потенційного слухача оповіді: криваві, мерзенні, натуралістичні подробиці, перебільшення, масштабність, якщо для збереження широти оповіді треба знехтувати деталями - хай буде. В один момент фабрики можуть стати майже автономними й не потребуватимуть великої кількості робітників, в інший - тисячі робітників залишать свої робочі місця й почнуть повстання.
В уяві виникає лікар-психіатр Деблін, який після напруженого робочого дня, під сигари й віскі, зачитує колегам чергову порцію песимістичних оповідок про занепад невиліковно хворого людства й вони ржуть над кожним абзацом: тут головне щоб цим людцям було ще-якось-по-особливому-кепсько, як ми до такого стану докотилися - не так вже й важливо. Якщо, як правило, в фантастиці, ми спостерігаємо розвиток певних наукових, соціально-економічних, політичних ідей та процесів, то тут єдиною ідеєю є те що все має бути погано. Здається ніщо не може зупинити Дебліна в його прагненні катастроф і деградації. Логіка процесів точно не може.
Тим не менш, як на мене, середина оповіді доволі нудна (десь від “Мардука” до “Ісландії”), не можу сказати що прямо примушував себе продовжувати, але… трохи було й такого. Останні розділи виправили ситуацію, проте там шизоїдний температурний сон. Може просто призвичаївся до того як це читати: краще особливо не вдумуватися. Пролітають століття, тирани, маси людей, вбивчі машини, війни, нещастя й руйнування… ну і нехай собі летять.
Оксана Ковальчук. Залишена.
3 гноміка з 5.
Біля села на Поліссі знаходять труп Лори Палмер. Річки поряд не було, тому знайшли прямо в лісі. Функціонуючої лісопильні в селі також нема, може була до Чорнобильської катастрофи, багато що там було, а тепер немає. Місцевий коронер запив, тому з району приїздить CSI. Здається навіть сам Гіл Гріссом, бо в ентомології шарить. Щоправда, під впливом сумки з наркотою, він швидко перетворюється чи то на Шерлока Холмса, чи то на агента Дейла Купера. В ролі шерифа Гарі Трумена - Гарольд з мемів, в ролі жінки з поліном - Галінка з вєліком. Оповідь ведеться від імені диктофона. Даяна матеріалізувалася в особі головної героїні.
Приблизно така дурня лізла в голову, коли читав відгуки про “Полісський Твін Пікс" і шукав причину щоб таки дочитати. Бо замість "Твін Піксу" тут якийсь куций український поліційний серіал, актори якого навіть не намагаються грати: “відбувають” роль й чекають кінця робочого дня. Але з серіалу ти будеш крінжувати від 20 до 40 хвилин екранного часу, а тут… трохи довше… десь пів книги, коли майже нічого не відбувається. До того ж це “нічого” - дуже швидке перегортання безглуздих сцен, в які не встигаєш зануритися: один-два абзаци тексту, декілька сторінок розмови, перерва на голубці і далі по колу. Оповідь в якій не вистачає власне оповіді. Розмови записані на диктофон, з короткими коментарями поміж. Коментарі містять багато прекрасних, несподіваних порівнянь, але вони погано допасовуються до загального сумирного тону.
У другій половині стає трохи краще: розмови не такі безглузді, зʼявляються навіть монологи, нарешті щось починає відбуватися… а потім… а потім за 30 сторінок до кінця ти дивишся на сторінку, сторінка дивиться на тебе, і ти розумієш що це власне і все, історії по-суті то й не сталося.
Я читав оповідання Оксани Ковальчук в одному з “Бабаїв” (той що з відеокасетою) - от воно дуже сподобалося. А тут якийсь сільський детектив, трохи драматичний, за “найкращими” лекалами української прози про село: всі страждають - люди, коти, навіть машина.
3 гноміка з 5.
Біля села на Поліссі знаходять труп Лори Палмер. Річки поряд не було, тому знайшли прямо в лісі. Функціонуючої лісопильні в селі також нема, може була до Чорнобильської катастрофи, багато що там було, а тепер немає. Місцевий коронер запив, тому з району приїздить CSI. Здається навіть сам Гіл Гріссом, бо в ентомології шарить. Щоправда, під впливом сумки з наркотою, він швидко перетворюється чи то на Шерлока Холмса, чи то на агента Дейла Купера. В ролі шерифа Гарі Трумена - Гарольд з мемів, в ролі жінки з поліном - Галінка з вєліком. Оповідь ведеться від імені диктофона. Даяна матеріалізувалася в особі головної героїні.
Приблизно така дурня лізла в голову, коли читав відгуки про “Полісський Твін Пікс" і шукав причину щоб таки дочитати. Бо замість "Твін Піксу" тут якийсь куций український поліційний серіал, актори якого навіть не намагаються грати: “відбувають” роль й чекають кінця робочого дня. Але з серіалу ти будеш крінжувати від 20 до 40 хвилин екранного часу, а тут… трохи довше… десь пів книги, коли майже нічого не відбувається. До того ж це “нічого” - дуже швидке перегортання безглуздих сцен, в які не встигаєш зануритися: один-два абзаци тексту, декілька сторінок розмови, перерва на голубці і далі по колу. Оповідь в якій не вистачає власне оповіді. Розмови записані на диктофон, з короткими коментарями поміж. Коментарі містять багато прекрасних, несподіваних порівнянь, але вони погано допасовуються до загального сумирного тону.
У другій половині стає трохи краще: розмови не такі безглузді, зʼявляються навіть монологи, нарешті щось починає відбуватися… а потім… а потім за 30 сторінок до кінця ти дивишся на сторінку, сторінка дивиться на тебе, і ти розумієш що це власне і все, історії по-суті то й не сталося.
Я читав оповідання Оксани Ковальчук в одному з “Бабаїв” (той що з відеокасетою) - от воно дуже сподобалося. А тут якийсь сільський детектив, трохи драматичний, за “найкращими” лекалами української прози про село: всі страждають - люди, коти, навіть машина.
Роджер Желязни. Проклін-зона.
4 гноміка з 5
Це як “Туман” Стівена Кінга, але у головного героя є танк, а у павуків нема :) Ну майже. Сюжети різні, але головний action сходиться: нападають якісь тварюки, їх вбивають. В одному випадку тварюки зʼявилися в результаті ядерної війни, в іншому - експериментів уряду. Чого боялися, про те й писали.
“Проклін-зона” - територія випалена ядерними вибухами, з дивною фауною й не менш дивними “природними” явищами, охоплює майже всі Сполучені Штати, окрім невеликих клаптиків на східному й західному узбережжі. Традиційна велика американська подорож: автівкою з одного узбережжя на інше, стала не такою вже й простою, тому… в неї нас й відправляють.
Коротка динамічна історія, трохи експериментів зі стилем, не найкраще що написав Желязни, але на вечір-два почитати — норм.
4 гноміка з 5
Це як “Туман” Стівена Кінга, але у головного героя є танк, а у павуків нема :) Ну майже. Сюжети різні, але головний action сходиться: нападають якісь тварюки, їх вбивають. В одному випадку тварюки зʼявилися в результаті ядерної війни, в іншому - експериментів уряду. Чого боялися, про те й писали.
“Проклін-зона” - територія випалена ядерними вибухами, з дивною фауною й не менш дивними “природними” явищами, охоплює майже всі Сполучені Штати, окрім невеликих клаптиків на східному й західному узбережжі. Традиційна велика американська подорож: автівкою з одного узбережжя на інше, стала не такою вже й простою, тому… в неї нас й відправляють.
Коротка динамічна історія, трохи експериментів зі стилем, не найкраще що написав Желязни, але на вечір-два почитати — норм.