З того на що звернув увагу зараз:
• “Довгий джонт" і “Пляжний світ” - по-суті наукова фантастика, можливо більш фантастика, ніж наукова. Схоже на оповідання Кідрука в одному з “Бабаїв”
• “Пліт” і “Нона" вражають надмірною жорстокістю
• “Весільний концерт”, “Вантажівка дядька Отто”, “Чоловік, який ніколи не ручкався” - прикольна атмосфера “старої” америки (початку XX століття)
• “Балада про гнучку кулю” - тут дивно. Я памʼятав назву “форніти”, і памʼятав що мені сподобалося оповідання, але зовсім не памʼятав ні сюжету, ні хто ті форніти такі. Тепер знаю. Треба нагодувати клавіатуру і вимкнути електрику (хоча електрику зараз вимикають і без нашої участі, опромінення телефону мабуть достатньо).

Данте Аліг'єрі. Божественна комедія: Чистилище.

4 гноміка з 5.

Данте з Вергілієм продовжують свою подорож, на цей раз по горі Чистилища. Чистилище - дивна місцина, гріхи які там покутують приблизно ті ж самі що й в Пеклі, але тут є можливість відбути покарання й піти далі по етапу (муки в Пеклі вічні, або, принаймні, до Страшного Суду). Один такий покутник долучається до мандрівників посередині цієї частини “Комедії”.

Принцип за яким сортують душі між Пеклом і Чистилищем не дуже зрозумілий, якась мутна схема: чому Данте відправив свого вчителя до Пекла за содомію, якщо той міг би “спокійно” спокутувати гріх в Чистилищі? Таке враження що концепт вигадала Церква для того щоб виправдати підвищення цін на свічки, а Данте оцим своїм “якщо ви молитесь за нас на Землі - це скорочує тривалість покарань тут”, виступив в ролі промоутера. Може мав акції якогось невеличкого свічкового бізнесу, хто зна. До того ж, в цій частині “Комедії” значно більше Церкви, ніж Релігії чи Віри.

“Пекло” - відносно “вільна” територія. Більшу частину усих тих кіл, смуг, ровів герої проходять самотужки, користуючись допомогою “місцевих” лише декілька раз, коли рельєф зовсім паскудний. Спеціально навченої охорони також нема, іноді в ролі наглядачів виступають специфічні істоти, для яких цей нагляд - особлива форма покарання. Просто душі настільки захоплені власними вічними муками, що ідея подорожей якось в голову не приходить. Якщо комусь би стрельнула ідея “а давайте може якось більш цивільно тут все облаштуємо”, то в принципі могли б жити, інфраструктура є, трохи постраждала під час землетрусу, але можна підлатати. Чистилище зовсім не таке.

В Чистилищі нас чекають сім “основних” кіл, плюс “передЧистилище” внизу і Земний Рай нагорі. Кожна локація наглухо відокремлена від іншої і має охоронця. Прохід між колами охороняють янголи, і для того щоб перебратися з одного кола до іншого янгол має “спустити” драбину. Таке враження що до мешканців Чистилища в цілому довіри значно менше, ніж до мешканців Пекла, де таких суворих процедур не передбачено. Плюс до того: окрім суто “механічного” відбування покарань, мешканці мають долучатися ще й до співу церковних гімнів, а в повітрі відчувається дух “символічних правил”: ну як ото “в церкву треба заходити з (не)покритою головою”, чи знати куди “за здравіє”, а куди “за упокой” свічки ставити, і оце от все. В Чистилищі там свої правила, але десь такого ж штибу. Коротше така “тоталітарненька” система, Фуко міг би “Народження вʼязниці” вже тут відстежувати, а гору можна вважати раннім драфтом паноптікону. Або ж - усі ці правила, ритуали, процедури - неодмінний атрибут Церкви. В Пеклі грішники страждають за власний вибір, в Чистилищі підпадають під владу тоталітарного релігійного патерналізму, гріхи відходять на другий план, добро і зло перестає існувати, головне - процес. Купіть ті кляті свічки в решті-решт!

Оскільки кіл в Чистилищі менше, то кожному колу присвячено трохи більше “екранного” часу. Структура оповіді про кожне коло приблизно однакова, тут є нові елементи, порівняно з пеклом. Елементи цієї структури десь такі:
- ангел, драбина
- чутно релігійні співи
- Інформація про те котра година, на основі середньовічних астрономічних знань
- зустріч/інтервʼю з місцевими
- приклади гріхів
- сон
- ангел, драбина.
Послідовність може трохи відрізнятися. Але, по-суті, навіть за формою це такий собі церковний ритуал, на кожному колі.

В принципі, все ще цікаво, але Пекло було колоритніше.

Вірджинія Вулф. Власна кімната.
3 гноміки з 5

Клаптик землі і два раба, або ж власну кімнату й гарантований безумовний дохід в 500 фунтів (25-30 тис. на сучасні гроші) на рік потребує жінка для того щоб бути письменницею, бо… в чоловіків-письменників все це є. До такої дещо суперечливої тези приходить Вірджинія Вулф. Якщо перекладати сучасною мовою: це спроба за образом і подобою привілейованого білого чоловіка виліпити привілейовану білу жінку, яка, як варіант дозвілля, зможе дозволити собі трохи погратися в оцю вашу літературу, але без напруження: “Книжка має бути якось пристосована до тіла, тож можна ризикнути й сказати, що книжки, написані жінкою, мають бути коротшими, ніж чоловічі, й оформлені так, щоб не вимагати довгих годин постійної й безперервної роботи.”. Що ж до всіх інших, непривілейованих, то пофігу на них “Бо геній на кшталт Шекспіра не народжується в середовищі трудового, неосвіченого, поневоленого люду. Він не народився в Англії серед саксів і бритів. Він не народиться і сьогодні серед робітничого класу”.

Але на дворі модерна доба, і її образ аристократичної жіночої письменниці, не витримує перевірки реальністю. Суто професійно, через аналіз свого сприйняття чужих текстів, вона це відчуває. А як людина продовжує плекати надію на нову золоту аристократичну добу, на цей раз вже рівноправну. Красиву, і трохи наївну формулу “писати треба тоді, коли не можеш не писати”, Вірджинія Вулф перетворює в “якщо є гроші - можеш трохи пописати" - в ліниве захоплення багатіїв (я так підозрюю що для неї воно чимось таким і було). Чому багатіїв - це ж всього 25-30 тис фунтів на рік - середня зарплата в Британії, ну.. тому що для того щоб отримувати такі гроші не працюючи, вам бажано б мати капітал в (+/-) мільйон, що не так вже й мало.

Було цікаво читати про її сприйняття літературних творів, вона добре підсвічує проблеми нерівності статей, актуальні на час написання, цікаво поєднані “сухий” есей з художніми елементами (початок взагалі майже художній твір), але коли справа переходить від творчості й окремих деталей, до принципів й (соціально-економічних, але не тільки) узагальнень - хороша письменниця перетворюється в погану мислительку

Чим ще занятися серед ночі? - порівнювати переклади! 🙂

Арсен Люпен - шляхетний грабіжник.

Оригінал:

—Une amie de couvent, qui s'est fâchée avec sa famille pour épouser une sorte d'ouvrier. À la mort de son mari, je l'ai recueillie avec son fils, et leur ai meublé un appartement dans cet hôtel.

Google translate:

— Подруга з монастирської школи, яка посварилася з родиною, щоб вийти заміж за якогось робітника. Після смерті чоловіка я прийняла її та її сина до себе та обставила для них квартиру в цьому готелі.

Російською:

— Мы дружили в монастыре, она порвала со своей семьей, чтобы выйти замуж за простого человека, чуть ли не рабочего. После смерти ее мужа я взяла ее вместе с сыном к себе, обставила им квартирку в этом доме.

Український переклад від НК Богдан:

— Моя подруга з монастиря; зі своєю сім'єю вона порвала стосунки, щоб вийти заміж за чоловіка простого роду, мало не робітника. По чоловіковій смерті я взяла її разом зі сином до себе, умеблювала їм квартирку в цьому будинку.

Спочатку стало цікаво що за "подруга з монастиря". Одна одружена, інша була одружена - що вони робили в монастирі? Але то таке: дивилися в один словник, не помітили проблему, вирішили не конкретизувати. Буває.

Але от далі, оригінальне речення просте й каже нам "за якогось робітника". Російською перекладач вирішив конкретизувати: "за простого человека, чуть ли не рабочего", і українською відбувається теж саме: "чоловіка простого роду, мало не робітника". От в таке співпадіння важко повірити. Особливо якщо потім ще й синхронно виникає "квартирка".

От і питання, а з якої мови це перекладали?

І інше питання, воно тут не сильно очевидне, але натяки є (є набагато більш очевидні приклади в тексті). Росйською - це стилістично звичайне речення. Крім мерзотної "квартирки" (але це мої таракани, я не люблю таких зменшувальних форм російською) - тут нічого особливого. А от українською воно стилізоване так ніби його писав умовний Іван Франко: початок XX століття, Галичина, з вишенкою на торті у вигляді "зі сином". От нахєра? Це відносно відома книга, класика детектива, я її вперше читаю, але багато хто міг читати і перечитувати російською - є люди які від цих історій про Арсена Люпена фанатіють. І от ви купляєте свою улюблену книгу щоб перечитати українською і бачите замість знайомого простого тексту оце от: рендомно стилізоване під старовину, з купою рідковживаних слів (в цей приклад не потрапили). Ви закриваєте цю книгу, берете з полички улюблений примірник російською, і ставити подумки галочку: "українською так і не навчилися нормально перекладати, хай їбуться зі своєю галицькою як хочуть, а я просто хочу книгу почитати".

Моріс Леблан. Арсен Люпен - шляхетний грабіжник.
4 гноміка з 5.

Намагаюся відсмикувати себе від клавіатури, щоб не писати цей відгук, але руки так і тягнуться.

Якось так сталося що я ніколи не читав історій про Арсена Люпена, не потрапляли до рук, або якщо й читав, то не памʼятаю. Я знав що це щось по типу Шерлока Холмса, але по іншу сторону барикад, і хоча у цих історій не настільки багато шанувальників, все ж вони були й залишаються доволі популярними. Ганну Раяніемі он цілу трилогію написав засновуючись в тому числі на образі створеному Морісом Лебланом. “Квантовий Злодій” і підштовхнув мене до ідеї ознайомитися з першоджерелом, так би мовити.

І… хм. крім самих історій, я здається отримав варіант відповіді на питання яке в мене час від часу виникало під час перечитування деяких більш-менш класичних детективів чи фантастики: Якби я читав оце зараз вперше, в цьому виданні, мені воно б так само сподобалося? Я б звернув увагу на те саме? В мене були б ті самі емоції? Умовно: Чи помітив би я кота в “Дверях в літо” Гайнлайна? Що б я знав про 42 ім. Дугласа Адамса? Якщо ти це перечитуєш, то так чи інакше намагаєшся повернутися до емоцій які мав вперше, принаймні я намагаюся, і як би деякі перекладачі не старалися - їм важко мене в цьому зупинити. Хоча іноді це все ж: “якщо не відчую, то пригадаю”. І, так: якщо це ті самі переклади, тією ж мовою - то це майже гарантовано спрацьовує: є твори які я перечитував через 10-15 років приблизно з тими ж враженнями. Але як це було б читати вперше… і коли перекладач робить щось дивне… і ти не відразу розумієш що саме він робить… і чому… а історія тим часом починає виглядати досить гівняно… не той темп… не ті слова… якийсь сумбур. Як це взагалі може комусь подобатись?

Приблизно так в мене було й тут. Почав читати і розумію що щось не так.

Це наче мав би бути дуже простий і швидкий текст: короткі речення, ще коротші діалоги, багато реплік навіть не договорюють до кінця, таку концентрацію “!” і “?” деінде ще треба пошукати, і тим не менш ти дуже повільно рухаєшся по тексту, бо перекладач, здається, сидів зі словником рідковаживаних і застарілих слів і обирав щось таке… не саме очевидне. Чи скоріше: не прям таке що відправить в Гугл, радше те що примусить пригальмувати й подумати. “Зізнатися, в мене зроду не заповідалося нічого успішнішого” - каже нам третє речення першого оповідання. Чого-чого не робилося? Я можу здогадатися приблизно. Але це точно не “Що ж до мене, то я ніколи не здійснював подорожі, що розпочиналася б під щасливішими знаками.”.

Я так розумію логіка перекладу була така: книга видана в 1907 році, на той час літературне життя України змістилося кудись туди в Австро-Угорщину, й перекладач намагався відтворити відповідний словарний запас й стилістику. Ідея цікава, звичайно. Але… виглядає тоді так що монументальний “Собор Паризької Богоматері”, написаний на 70 років раніше, в українському перекладі, звучить сучасніше ніж… легкі детективні оповідання. Оповідання які мали б нестися з неймовірною швидкістю, мали б захоплювати, не давати читачеві оговтатися, - гальмують на кожному кроці.

Після декількох оповідань я пішов в відгуки на Goodreads, і зі здивуванням побачив що не я один такий, а люди жаліються на:
“галицький діалект”
те що перекладач надихався російським перекладом.

Пекельне поєднання, якщо задуматися.

Не знаю стосовно саме галицького діалекту, я навряд його відрізню від рідковживаного й застарілого. А стосовно російської стало цікаво й я поліз порівнювати. Не маю однозначної думки: є деякі моменти які вказують на те що в певних випадках перекладач дійсно міг надихатися російським текстом (див. вище), з іншого боку, в інших випадках, видно що оригінал десь там на столі також був.

Водночас мене зацікавила інша особливість: російською це той самий нормальний, легкий текст, без “спецефектів” - якщо ви знаєте російську - ви без проблем його прочитаєте, концентруючись на швидкоплинній історії. Тобто, якщо чувак ним надихався: він його не просто переклав, він по-суті його спотворив. Він навмисно зробив щоб українською його читати було важче. Він навмисно зробив щоб український переклад не всім зайшов, але було соромно це визнати, бо це ж “та сама” “висока” українська. Росіяни хочуть щоб ми читали російською, щоб всі читали російською - вони беруть і перекладають текст так щоб ви його читали і отримували задоволення, українці перекладають текст так щоб… щоб шо? шоб вивчити слова якими ми не будемо користуватися? шоб вивчити стиль яким ми не будем писати? щоб проникнутися красою і милозвучністю українською мови? я взагалі сюди подеградувати приходив, відчепіться.

І… ги-ги, я знайшов свій спосіб деградації. Все-таки XXI-ше сторіччя. Для приколу я взяв наступне оповідання яке збирався читати (“Червову сімку”) французькою і попросив Claude його перекласти 🙂 Почав читати результат, і… не зміг відлипнути від екрану допоки не дочитав. Переклад далеко не ідеальний, скоріше: “краще ніж можна було б очікувати, але гірше ніж могло б бути”, але… в такому варіанті історія мені сподобалась. Тому попросив Claude доперекладати й в так прочитав всі наступні оповідання. Не можу сказати що рекомендую, але досвід цікавий. В принципі я тепер трохи краще розумію французьке видавництво, яке вирішило змінити живих перекладачів на ШІ: так, воно можливо не потягне щось складне і високохудожнє, але з відносно простими текстами може впоратися досить непогано, потребує тільки редактора.

Після заміни Ігоря Андрущенка на Claude оповідання мені сподобались. Маленькі, яскраві, зі своєю унікальною інтригою Якщо в звичайних детективних оповіданнях нас, як правило, цікавить питання “Хто це зробив?”, то тут основним питанням стає “Шо і як відбудеться і до чого тут Арсен Люпен?”. Відповіді не дуже розмаїті, але в них є свій шарм.

Джейн Остін. Менсфілд Парк.
5 гноміків з 5

Дівчинку з бідної сімʼї бере на виховання тітка, яка свого часу вдало вискочила заміж і тепер разом з чоловіком і дітьми мешкає в Менсфілд Парк. Вимоги до племінниці доволі специфічні: вона не має бути кращою за "панських" доньок, але й не гіршою за певний базовий рівень, щоб не соромно було показати сусідам; вона не служниця, але водночас має певні домашні обовʼязки, яких, очевидно, власні діти не мають. Тобто для слуг вона точно "пані", а для "панів" - не рівня. Серединка на половинку.

Тут, за традицією, я мав би сказати "але, не дивлячись на це, вона змогла,...". І змалювати отой тип супермена, чи супервумен, в нашому випадку, що "один проти всіх", красивий-сильний-розумний, пре напролом, долає перешкоди, розбавляє пригоди відбірним гумором і врешті-решт перемагає. Ну й ще трохи страждань на початку, бо звідкись це все мало б взятися. Але всього цього тут нема, і я так розумію це одна з основних претензій сучасних читачів до цієї книги. Претензія, що зводиться до того що... ФАННІ ПРАЙС - НЕ МУЖИК! (я не стільки про стать, скільки про стереотипні вимоги до того що СПРАВЖНІЙ МУЖИК має й не має робити). Щоб далеко не бігати: інший ряд претензій грунтується на ігноруванні того що це не любовний роман, в сучасному розумінні, хоча й романтичні лінії тут вимальовують багатокутник.

Але все ж обставини не можуть не позначитися на характері героїні, просто це відбувається не “всупереч”, а "за течією". Це людина яка може сидіти на лавці в парку, в той час як всі інші парочками розбіглися по кущах (це реальний епізод), не відчуваючи заздрості й того що здається десь її в цьому житті наїба... сильно обділили, а, навпаки, відчуваючи щиру радість за інших. Таке споглядання, знаходження більше поза ситуацією, ніж в середині неї, розвиває спостережливість, а спостережливість породжує оціночні судження. І оскільки вимоги до самої Фанні були трохи суворіші, а її найліпший друг в цьому домі - панський син Едмунд - майбутній священник (очевидно, людина не самих легковажних поглядів), то й судить інших вона також за вельми консервативними лекалами.

Проте це не історія в якій зіштовхуються характери й ідеали, що ведуть непримиренну битву, поки не переможе Добро. Все-таки це англійське вище суспільство, воно тут скоріше не жорстке й пристрасне, а стримане й відсторонене, навіть злість і роздратування загорнуті так, що “наче й зрозуміло що послали, але не зрозуміло куди”. Історія з суперечками, куди ж без них, але без глобального конфлікту, який мав би щось-кудись рухати.

Звичайно, якщо є час і натхнення, конфлікти можна пошукати, й ви безперечно їх знайдете... але це дуже специфічне заняття: шукати те чого нема. Он в Вікіпедії є декілька екранів тексту про рабство в романі, які грунтуються на *одній* згадці:

“But I do talk to him more than I used. I am sure I do. Did not you hear me ask him about the slave-trade last night?”
“I did—and was in hopes the question would be followed up by others. It would have pleased your uncle to be inquired of farther.”
“And I longed to do it—but there was such a dead silence! And while my cousins were sitting by without speaking a word, or seeming at all interested in the subject, I did not like—I thought it would appear as if I wanted to set myself off at their expense, by shewing a curiosity and pleasure in his information which he must wish his own daughters to feel.”

й тому факті що в цієї сімʼї були плантації на Антігуа, на які по справам на деякий час відлучалися батько з сином, без конкретизації по яким саме справам. Люди про це на повному сурьйозі наукові роботи пишуть. (Я бачив цей розділ в Вікіпедії на початку читання, й усю книгу думав "ну, ну, ну де ж рабство? що про рабство думала головна героїня?", яке ж було моє розчарування, коли я нарешті той розділ прочитав, так і не знайшовши рабства в романі).

Те що відбувається насправді: такий собі міні-серіал. Багаті молоді люди придумують собі розваги: поїздку в сусідній маєток, домашній театр, бал, etc, на деякий час та чи інша подія стає місцевою топ темою, до неї то готуються, то розхльобують наслідки, й загалом відносно весело й безтурботно проводять час. В основному, все дуже мило й затишно. Є щось заспокійливе в цій атмосфері заможних англійських віталень.

Ніколи нічого не читав в Джейн Остін, я чогось завжди думав що це більше про "ах почуття", "ах кохання", а виявляється воно скоріше "смішне про людей", ніж оте "ах".

Вільям Фолкнер. Світло в серпні.
4 гноміка з 5

Хороша книга, насправді. Просто… якби в мене була звичка читати анотації, а в анотації було сказано що це про расизм, відголоски громадянської війни, на американському півдні, з вкрапленнями американської ж версії християнства, - я б навряд взяв це читати. Просто не цікаво. З тієї ж причини, я, наприклад, уникаю модного в цьому сезоні Персіваля Еверетта. Особливо, якщо ще згадати, що про расизм в Америці, так само як про кріпацтво й Голодомор в Україні, прийнято писати не з позиції “ніколи знову”, а з позиції “можем повторіть”: тобто замість роздумів про те як так сталося що одна людина може таке робити по відношенню до іншої людини, ми отримуємо покрокову інструкцію, з засудженням кожного кроку, звичайно, але ж те що ми засуджуємо треба детально задокументувати... Не має місця для “банальності Зла”, є просто багато Зла.

Більш того, якщо у європейців, в якості альтернативи Злу, десь маячить Добро, і навіть в самій безнадійній ситуації, ми можемо собі уявити оту саму надію, якої нас навмисне позбавили, то у деяких американців, зокрема й у героїв Фолкнера, не те що надії нема, у них навіть поняття про надію нема. “Залиш сподівання...” - кажуть нам нам при вході в Пекло, а їм навіть залишити нема чого, вони взагалі не в курсі про що йдеться. Весь світ поділений між “погано” й цитатами з Біблії, які примушують пережити релігійний екстаз, не для просвітлення, а щоб було ще гірше. Тому коли тут виринає священник, який в проповідях змішує Бога і кавалеристів - це неабияке явище, на фоні картонних героїв, що ніби зійшли з “Американської готики”: вони не “картонні”, тому що Фолкнер поганий письменник і щось полінувався прописати; так само як і на картині Гранта Вуда - деталей багато, просто самі герої такі, з них ніби трохи відкачали життя; в них не то ще сил на якесь “над-Я” нема, щоб колективно Творити щось більше за себе, в них власне “Я” напівпорожнє.

Тут мало б бути але. Але його не буде в чистому вигляді. Ця книга вилилась для мене в певну форму боротьби між не цікавими темами й специфічними персонажами з одного боку, й бурхливим сюжетом, покрученою формою і особливим стилем (чи скоріше “стилями”) - з іншого. Сюжет й стиль перемогли, головним чином тому що вони були з нами до кінця, а расизм, наприклад, вичерпався десь на середині, в районі, (знову ж: стилістично блискучої) оповіді про сімʼю Берденів.

Тому: не можу сказати що в повному захопленні, але.. ну тут є на що звернути увагу. Стало трохи зрозуміло звідки взялися “Кривавий меридіан” Маккарті і деякі фінти “Веселки тяжіння” Пінчона.

Thomas Bernhard. Wittgenstein's Nephew: A Friendship (Томас Бернгард. Племінник Вітгенштайна)

5 гноміків з 5.

Невеличка автобіографічна повість, в якій Томас Бернгард розповідає про свою дружбу з Полем Вітгенштайном - племінником відомого філософа Людвіга Вітгенштайна. Вітгенштайни, як виявляється, - відома й заможна австрійська родина, але шо дядько, шо племінник, трохи розійшлися з родичами в поглядах на те чим відомим і заможним австрійцям варто займатися. Племінник, до того ж, мав психічний розлад. Як зазначає Бернгард: обидва мали екстраординарне мислення, але “the one published his brain, the other put his brain into practice”.

Спомини про Поля поєднані з історіями про самого себе. Минулого року я читав “Woodcutters” (Лісоповал/Holzfällen: Eine Erregung) Бернгарда - вони трохи переплетені. У Woodcutters, які були написані пізніше, Бернгард конкретно проїхався по акторам віденського Бурґтеатру й усяким “заслуженим” діячам культури, які, в певний момент, перестають займатися культурою, а починають тусити поблизу владних кабінетів - тут є дві історії на цю ж тему. Ще одна паралель: якщо не зраджує памʼять в “Woodcutters” головний герой отримує запрошення на вечерю, на якій він буде сидіти в кутку і всіх ненавидіти :), якраз зустрівши своїх старих “друзів”, коли вони скупили всі книжки Вітгенштайна (Людвіга): не те щоб вони збиралися, чи мали інтелектуальну спроможність, їх читати, але він був модний в цьому сезоні, тому не могли пройти мимо й не розказати про це всім навколо.

Тим не менш, ця повість не настільки похмура як Woodcutters, - не дивлячись на те що це спомини про друга який помер, і який помирав увесь час їх знайомства (майже цитата), - і трохи менш їдка. Також написана одним абзацом. Схожа і структура оповіді: з постійним перескакуванням по таймлайну, з першою половиною яка відбувається до центральної події (тут: обидва герої опиняються в одній лікарні, в різних відділеннях, в Woodcutters - початок званої вечері) - відповідно ми стрибаємо від події “назад” в часі, і з другою половиною, яка майже лінійно розповідає про те що було після.

“все блює”

Луї-Фердінан Селін. Смерть в кредит.