Грація Деледда. Попіл
5 гноміків з 5.
Дуже схоже на “Іммораліста” Андре Жіда, чи на “Першу Людину” Камю. Приблизно ті ж самі локації - Середземномор’я, в цьому випадку - Сардинія, такі ж специфічні і виразні персонажі, такий самий похмурий тон оповіді. Навіть оця тема, що виринає наприкінці, навʼязаної [суспільством] і руйнівної для особистості відповідальності, за інших людей, їх вчинки й рішення - десь приблизно в тому ж напрямку. Грація Деледда, як і Жід с Камю, отримала Нобелівську премію, причому раніше за обох, але якось про неї в нас не згадають, нажаль, як на мій смак - це прям вражаюче.
По-факту історія перших двадцяти років життя хлопця, що починається з того що його по черзі кидають батьки. Без спецефектів в сюжеті, красиво написана, є про шо подумати. Мальовничі пейзажі Сардинії поєднуються з бідністю й злиднями. Все як у нас. Перекладачка ще й вирішила трохи адаптувати текст, тому тут (дуже доречно!) зʼявляються крашанки з коломийками, що оце “все як у нас” помітно підсилює.
5 гноміків з 5.
Дуже схоже на “Іммораліста” Андре Жіда, чи на “Першу Людину” Камю. Приблизно ті ж самі локації - Середземномор’я, в цьому випадку - Сардинія, такі ж специфічні і виразні персонажі, такий самий похмурий тон оповіді. Навіть оця тема, що виринає наприкінці, навʼязаної [суспільством] і руйнівної для особистості відповідальності, за інших людей, їх вчинки й рішення - десь приблизно в тому ж напрямку. Грація Деледда, як і Жід с Камю, отримала Нобелівську премію, причому раніше за обох, але якось про неї в нас не згадають, нажаль, як на мій смак - це прям вражаюче.
По-факту історія перших двадцяти років життя хлопця, що починається з того що його по черзі кидають батьки. Без спецефектів в сюжеті, красиво написана, є про шо подумати. Мальовничі пейзажі Сардинії поєднуються з бідністю й злиднями. Все як у нас. Перекладачка ще й вирішила трохи адаптувати текст, тому тут (дуже доречно!) зʼявляються крашанки з коломийками, що оце “все як у нас” помітно підсилює.
😱1
Армія з десяти тисяч грецьких найманців опиняється посеред іншої держави, в 80 км. від її столиці, в досить абсурдному становищі. Їх наймач загинув, війна на яку їх привели, відповідно, закінчилися сама собою, грошей нема, їжі нема, і, навіть, в яку сторону повертатись додому - незрозуміло, бо з мапами в ті часи було якось не дуже. Більш того: вони якщо не на ворожій, то точно на не дуже приязній території: в решті хто з володарів буде радий, коли в тебе на території натовп з 10к озброєних людей, яких ти не контролюєш, навіть якщо зараз вони мирно налаштовані. Але й вступати з ними в прямий збройний конфлікт якось боязко - за давніми мірками - це доволі велика військова потуга.
Власне, це історія про їх повернення додому, від безпосереднього учасника подій. Написана як така собі хроніка, в якій невеличкі шматки про те що відбувалось, куди йшли й куди прийшли, перемішані з більш детальним описом ключових епізодів. Наприклад: якими б благородними цих вояків не виставляли, це все ж 10 тисяч професійних головорізів, суттєва частина яких пішла в ці мандри заради наживи, не сама адекватна аудиторія, особливо покинута напризволяще. І цим всим якось треба управляти. І от якраз про управління й ухвалення рішень через своєрідну "походну демократію” тут відносно багато. “Козацька республіка” за 800 років до козаків, зі своєю специфікою, звісно. 🙂
Не дивлячись на те що по-суті це нонфік, він читається скоріше як нормальна така художня книга, від якої дуже важко відлипнути. Якось воно захоплює, ти починаєш вболівати/співпереживати цим грекам, etc. Треба тільки звикнути до незнайомих слів, в основному до позначень мір довжини, і назв військових підрозділів (найлегше: виписати собі що таке ті стадії й гопліти), і, відповідно, трохи продертися через першу частину, де розповідають про те як це військо потрапило в таку ситуацію.
Виданню трохи не вистачає мапи. Можна підгледіти в (англомовній) Вікіпедії, але можна було б і в книгу втиснути. Тим не менш: оцей от варіант видання в мʼякій обкладинці від Фоліо мені прям сподобався, це можливо найкраще що вони робили останнім часом (блискучий білий папір цієї серії в твердих обкладинках - не дуже) і краще від деяких інших серій “класики” інших видавництв.
Власне, це історія про їх повернення додому, від безпосереднього учасника подій. Написана як така собі хроніка, в якій невеличкі шматки про те що відбувалось, куди йшли й куди прийшли, перемішані з більш детальним описом ключових епізодів. Наприклад: якими б благородними цих вояків не виставляли, це все ж 10 тисяч професійних головорізів, суттєва частина яких пішла в ці мандри заради наживи, не сама адекватна аудиторія, особливо покинута напризволяще. І цим всим якось треба управляти. І от якраз про управління й ухвалення рішень через своєрідну "походну демократію” тут відносно багато. “Козацька республіка” за 800 років до козаків, зі своєю специфікою, звісно. 🙂
Не дивлячись на те що по-суті це нонфік, він читається скоріше як нормальна така художня книга, від якої дуже важко відлипнути. Якось воно захоплює, ти починаєш вболівати/співпереживати цим грекам, etc. Треба тільки звикнути до незнайомих слів, в основному до позначень мір довжини, і назв військових підрозділів (найлегше: виписати собі що таке ті стадії й гопліти), і, відповідно, трохи продертися через першу частину, де розповідають про те як це військо потрапило в таку ситуацію.
Виданню трохи не вистачає мапи. Можна підгледіти в (англомовній) Вікіпедії, але можна було б і в книгу втиснути. Тим не менш: оцей от варіант видання в мʼякій обкладинці від Фоліо мені прям сподобався, це можливо найкраще що вони робили останнім часом (блискучий білий папір цієї серії в твердих обкладинках - не дуже) і краще від деяких інших серій “класики” інших видавництв.
Я це вже колись читав (і перечитував), це була книга з тієї серії, що добре відома тим хто читав Кінга в 2000-х. В варіанті видання, який тоді мені потрапив до рук, не було “Туману” і, здається, не було “Балади про гнучку кулю” - їх я також читав, але окремо, зовсім в іншій збірці, не “серійній”, можливо це було навіть трохи “піратське” видання з 90-х. І от якраз у версії без “Туману” - це одна з моїх найулюбленіших книг Кінга. Чотири твори з цієї збірки можна сказати запамʼяталися на все життя: два за “контент”, два за атмосферу, я їх час від часу пригадував, вони обросли безліччю контекстів і асоціацій, і стали більшими за оригінальні оповідки. Хоча… один з цих творів Кінг по-суті не писав, його написав перекладач. 🙂
Перечитування в принципі слизька тема, особливо якщо різними мовами, в цьому випадку: краще, ніж можна було б очікувати, гірше, ніж можна було б сподіватися. Десь до “Найкоротшого шляху місіс Тодд” вже починало поставати питання “а що тут тобі взагалі так сподобалося?”, але потім на нього знайшлася відповідь. Якщо якось узагальнити враження, то там де Кінг намагається йти своїм звичним шляхом, коли на фоні буднів поступово проступає якась фігня (“Туман”, “Мавпа”, частково “Бабуся” і друга частина “Молочника”) - воно якось в короткій формі не спрацьовує на повну потужність, недостатньо занурення; там де він або експлуатує надмірну жорстокість (“Пліт”, “Той, хто хоче вижити”), або де це “просто оповідання”, можливо навіть в незвичному сеттингу, можливо з поганим кінцем, але без гри в навіювання жаху (“Довгий джонт”, “Весільний концерт”, “Всемогутній текст-процесор”, etc) - отут все спрацьовує.
Почесні, і не дуже, згадки:
“Туман” - він мені не сподобався, коли я читав його першого разу, нічого не змінилося, стало тільки гірше. Тут, очевидно, є надія на те що в супермаркеті були всі, це частина щоденного життя, тому можна трохи скоротити шлях, і відразу переходити до справи. Не факт що я взагалі був в супермаркеті, тоді коли читав цю повість вперше - вони тоді тільки зʼявлялися в місті, і “базар” залишався основною опцією, тому оті всі люди, замкнені між рядів з продуктами, контраст “звичного” й “незвичного” - мимо каси. А зараз… well… головний герой - трохи пафосний (в це вірю), адекватний(!) американець, який намагається більш-менш раціонально(!) мислити в складній нестандартній ситуації - lol. Як якась форма пост-мета-whatever-іронії - ну да, може бути, але тут тоді воно не сильно розкрито, а як щось що мало б ще й налякати - ги-ги, ні, вибачте.
Оповідання які сподобалися/запамʼяталися першого разу:
• “Тут теж водяться тигри” - коли знаєш кінцівку так сильно не вражає, але, в купі з поясненням чому Кінг його написав, все ще викликає посмішку.
• “Той, хто хоче вижити” - така собі варіація на тему рекурсії (або вічного двигуна), якби так пояснювали рекурсію на уроках інформатики - всі б точно знали що воно таке.
• “Протока” - воно змішалося в моїй голові з “Долорес Клейборн” (інша книга Кінга яка мені дуже сподобалася свого часу), там здається також був острів і Долорес їздила на материк на поромі. Просто красиве, атмосферне оповідання, про відокремлену спільноту. Водночас і +/- всі блага цивілізації, і протока яка є кордоном між “їх” внутрішнім острівним світом і зовнішнім, і ці світи різні, і не обовʼязково внутрішній світ взагалі залишати.
• “Овену” - український переклад більш-менш схожий на оригінал, і, насправді, не те, не те не вражає. Цікава замальовка та й все. “Параноїк” і англійською, і українською - цікавіший, як на мене. В російському перекладі перекладач по-суті написав щось своє, використовуючи образи Кінга: там був інший ритм, а вірш став більш похмурим і менш однозначним. В мене є примірник англійською й перше що я зробив коли його отримав - почав читати те що мені колись сподобалось, і яке ж було моє здивування коли я зрозумів що… це зовсім інший твір. Не знаю як до цього ставитися.
Перечитування в принципі слизька тема, особливо якщо різними мовами, в цьому випадку: краще, ніж можна було б очікувати, гірше, ніж можна було б сподіватися. Десь до “Найкоротшого шляху місіс Тодд” вже починало поставати питання “а що тут тобі взагалі так сподобалося?”, але потім на нього знайшлася відповідь. Якщо якось узагальнити враження, то там де Кінг намагається йти своїм звичним шляхом, коли на фоні буднів поступово проступає якась фігня (“Туман”, “Мавпа”, частково “Бабуся” і друга частина “Молочника”) - воно якось в короткій формі не спрацьовує на повну потужність, недостатньо занурення; там де він або експлуатує надмірну жорстокість (“Пліт”, “Той, хто хоче вижити”), або де це “просто оповідання”, можливо навіть в незвичному сеттингу, можливо з поганим кінцем, але без гри в навіювання жаху (“Довгий джонт”, “Весільний концерт”, “Всемогутній текст-процесор”, etc) - отут все спрацьовує.
Почесні, і не дуже, згадки:
“Туман” - він мені не сподобався, коли я читав його першого разу, нічого не змінилося, стало тільки гірше. Тут, очевидно, є надія на те що в супермаркеті були всі, це частина щоденного життя, тому можна трохи скоротити шлях, і відразу переходити до справи. Не факт що я взагалі був в супермаркеті, тоді коли читав цю повість вперше - вони тоді тільки зʼявлялися в місті, і “базар” залишався основною опцією, тому оті всі люди, замкнені між рядів з продуктами, контраст “звичного” й “незвичного” - мимо каси. А зараз… well… головний герой - трохи пафосний (в це вірю), адекватний(!) американець, який намагається більш-менш раціонально(!) мислити в складній нестандартній ситуації - lol. Як якась форма пост-мета-whatever-іронії - ну да, може бути, але тут тоді воно не сильно розкрито, а як щось що мало б ще й налякати - ги-ги, ні, вибачте.
Оповідання які сподобалися/запамʼяталися першого разу:
• “Тут теж водяться тигри” - коли знаєш кінцівку так сильно не вражає, але, в купі з поясненням чому Кінг його написав, все ще викликає посмішку.
• “Той, хто хоче вижити” - така собі варіація на тему рекурсії (або вічного двигуна), якби так пояснювали рекурсію на уроках інформатики - всі б точно знали що воно таке.
• “Протока” - воно змішалося в моїй голові з “Долорес Клейборн” (інша книга Кінга яка мені дуже сподобалася свого часу), там здається також був острів і Долорес їздила на материк на поромі. Просто красиве, атмосферне оповідання, про відокремлену спільноту. Водночас і +/- всі блага цивілізації, і протока яка є кордоном між “їх” внутрішнім острівним світом і зовнішнім, і ці світи різні, і не обовʼязково внутрішній світ взагалі залишати.
• “Овену” - український переклад більш-менш схожий на оригінал, і, насправді, не те, не те не вражає. Цікава замальовка та й все. “Параноїк” і англійською, і українською - цікавіший, як на мене. В російському перекладі перекладач по-суті написав щось своє, використовуючи образи Кінга: там був інший ритм, а вірш став більш похмурим і менш однозначним. В мене є примірник англійською й перше що я зробив коли його отримав - почав читати те що мені колись сподобалось, і яке ж було моє здивування коли я зрозумів що… це зовсім інший твір. Не знаю як до цього ставитися.
З того на що звернув увагу зараз:
• “Довгий джонт" і “Пляжний світ” - по-суті наукова фантастика, можливо більш фантастика, ніж наукова. Схоже на оповідання Кідрука в одному з “Бабаїв”
• “Пліт” і “Нона" вражають надмірною жорстокістю
• “Весільний концерт”, “Вантажівка дядька Отто”, “Чоловік, який ніколи не ручкався” - прикольна атмосфера “старої” америки (початку XX століття)
• “Балада про гнучку кулю” - тут дивно. Я памʼятав назву “форніти”, і памʼятав що мені сподобалося оповідання, але зовсім не памʼятав ні сюжету, ні хто ті форніти такі. Тепер знаю. Треба нагодувати клавіатуру і вимкнути електрику (хоча електрику зараз вимикають і без нашої участі, опромінення телефону мабуть достатньо).
• “Довгий джонт" і “Пляжний світ” - по-суті наукова фантастика, можливо більш фантастика, ніж наукова. Схоже на оповідання Кідрука в одному з “Бабаїв”
• “Пліт” і “Нона" вражають надмірною жорстокістю
• “Весільний концерт”, “Вантажівка дядька Отто”, “Чоловік, який ніколи не ручкався” - прикольна атмосфера “старої” америки (початку XX століття)
• “Балада про гнучку кулю” - тут дивно. Я памʼятав назву “форніти”, і памʼятав що мені сподобалося оповідання, але зовсім не памʼятав ні сюжету, ні хто ті форніти такі. Тепер знаю. Треба нагодувати клавіатуру і вимкнути електрику (хоча електрику зараз вимикають і без нашої участі, опромінення телефону мабуть достатньо).
Данте Аліг'єрі. Божественна комедія: Чистилище.
4 гноміка з 5.
Данте з Вергілієм продовжують свою подорож, на цей раз по горі Чистилища. Чистилище - дивна місцина, гріхи які там покутують приблизно ті ж самі що й в Пеклі, але тут є можливість відбути покарання й піти далі по етапу (муки в Пеклі вічні, або, принаймні, до Страшного Суду). Один такий покутник долучається до мандрівників посередині цієї частини “Комедії”.
Принцип за яким сортують душі між Пеклом і Чистилищем не дуже зрозумілий, якась мутна схема: чому Данте відправив свого вчителя до Пекла за содомію, якщо той міг би “спокійно” спокутувати гріх в Чистилищі? Таке враження що концепт вигадала Церква для того щоб виправдати підвищення цін на свічки, а Данте оцим своїм “якщо ви молитесь за нас на Землі - це скорочує тривалість покарань тут”, виступив в ролі промоутера. Може мав акції якогось невеличкого свічкового бізнесу, хто зна. До того ж, в цій частині “Комедії” значно більше Церкви, ніж Релігії чи Віри.
“Пекло” - відносно “вільна” територія. Більшу частину усих тих кіл, смуг, ровів герої проходять самотужки, користуючись допомогою “місцевих” лише декілька раз, коли рельєф зовсім паскудний. Спеціально навченої охорони також нема, іноді в ролі наглядачів виступають специфічні істоти, для яких цей нагляд - особлива форма покарання. Просто душі настільки захоплені власними вічними муками, що ідея подорожей якось в голову не приходить. Якщо комусь би стрельнула ідея “а давайте може якось більш цивільно тут все облаштуємо”, то в принципі могли б жити, інфраструктура є, трохи постраждала під час землетрусу, але можна підлатати. Чистилище зовсім не таке.
В Чистилищі нас чекають сім “основних” кіл, плюс “передЧистилище” внизу і Земний Рай нагорі. Кожна локація наглухо відокремлена від іншої і має охоронця. Прохід між колами охороняють янголи, і для того щоб перебратися з одного кола до іншого янгол має “спустити” драбину. Таке враження що до мешканців Чистилища в цілому довіри значно менше, ніж до мешканців Пекла, де таких суворих процедур не передбачено. Плюс до того: окрім суто “механічного” відбування покарань, мешканці мають долучатися ще й до співу церковних гімнів, а в повітрі відчувається дух “символічних правил”: ну як ото “в церкву треба заходити з (не)покритою головою”, чи знати куди “за здравіє”, а куди “за упокой” свічки ставити, і оце от все. В Чистилищі там свої правила, але десь такого ж штибу. Коротше така “тоталітарненька” система, Фуко міг би “Народження вʼязниці” вже тут відстежувати, а гору можна вважати раннім драфтом паноптікону. Або ж - усі ці правила, ритуали, процедури - неодмінний атрибут Церкви. В Пеклі грішники страждають за власний вибір, в Чистилищі підпадають під владу тоталітарного релігійного патерналізму, гріхи відходять на другий план, добро і зло перестає існувати, головне - процес. Купіть ті кляті свічки в решті-решт!
Оскільки кіл в Чистилищі менше, то кожному колу присвячено трохи більше “екранного” часу. Структура оповіді про кожне коло приблизно однакова, тут є нові елементи, порівняно з пеклом. Елементи цієї структури десь такі:
- ангел, драбина
- чутно релігійні співи
- Інформація про те котра година, на основі середньовічних астрономічних знань
- зустріч/інтервʼю з місцевими
- приклади гріхів
- сон
- ангел, драбина.
Послідовність може трохи відрізнятися. Але, по-суті, навіть за формою це такий собі церковний ритуал, на кожному колі.
В принципі, все ще цікаво, але Пекло було колоритніше.
4 гноміка з 5.
Данте з Вергілієм продовжують свою подорож, на цей раз по горі Чистилища. Чистилище - дивна місцина, гріхи які там покутують приблизно ті ж самі що й в Пеклі, але тут є можливість відбути покарання й піти далі по етапу (муки в Пеклі вічні, або, принаймні, до Страшного Суду). Один такий покутник долучається до мандрівників посередині цієї частини “Комедії”.
Принцип за яким сортують душі між Пеклом і Чистилищем не дуже зрозумілий, якась мутна схема: чому Данте відправив свого вчителя до Пекла за содомію, якщо той міг би “спокійно” спокутувати гріх в Чистилищі? Таке враження що концепт вигадала Церква для того щоб виправдати підвищення цін на свічки, а Данте оцим своїм “якщо ви молитесь за нас на Землі - це скорочує тривалість покарань тут”, виступив в ролі промоутера. Може мав акції якогось невеличкого свічкового бізнесу, хто зна. До того ж, в цій частині “Комедії” значно більше Церкви, ніж Релігії чи Віри.
“Пекло” - відносно “вільна” територія. Більшу частину усих тих кіл, смуг, ровів герої проходять самотужки, користуючись допомогою “місцевих” лише декілька раз, коли рельєф зовсім паскудний. Спеціально навченої охорони також нема, іноді в ролі наглядачів виступають специфічні істоти, для яких цей нагляд - особлива форма покарання. Просто душі настільки захоплені власними вічними муками, що ідея подорожей якось в голову не приходить. Якщо комусь би стрельнула ідея “а давайте може якось більш цивільно тут все облаштуємо”, то в принципі могли б жити, інфраструктура є, трохи постраждала під час землетрусу, але можна підлатати. Чистилище зовсім не таке.
В Чистилищі нас чекають сім “основних” кіл, плюс “передЧистилище” внизу і Земний Рай нагорі. Кожна локація наглухо відокремлена від іншої і має охоронця. Прохід між колами охороняють янголи, і для того щоб перебратися з одного кола до іншого янгол має “спустити” драбину. Таке враження що до мешканців Чистилища в цілому довіри значно менше, ніж до мешканців Пекла, де таких суворих процедур не передбачено. Плюс до того: окрім суто “механічного” відбування покарань, мешканці мають долучатися ще й до співу церковних гімнів, а в повітрі відчувається дух “символічних правил”: ну як ото “в церкву треба заходити з (не)покритою головою”, чи знати куди “за здравіє”, а куди “за упокой” свічки ставити, і оце от все. В Чистилищі там свої правила, але десь такого ж штибу. Коротше така “тоталітарненька” система, Фуко міг би “Народження вʼязниці” вже тут відстежувати, а гору можна вважати раннім драфтом паноптікону. Або ж - усі ці правила, ритуали, процедури - неодмінний атрибут Церкви. В Пеклі грішники страждають за власний вибір, в Чистилищі підпадають під владу тоталітарного релігійного патерналізму, гріхи відходять на другий план, добро і зло перестає існувати, головне - процес. Купіть ті кляті свічки в решті-решт!
Оскільки кіл в Чистилищі менше, то кожному колу присвячено трохи більше “екранного” часу. Структура оповіді про кожне коло приблизно однакова, тут є нові елементи, порівняно з пеклом. Елементи цієї структури десь такі:
- ангел, драбина
- чутно релігійні співи
- Інформація про те котра година, на основі середньовічних астрономічних знань
- зустріч/інтервʼю з місцевими
- приклади гріхів
- сон
- ангел, драбина.
Послідовність може трохи відрізнятися. Але, по-суті, навіть за формою це такий собі церковний ритуал, на кожному колі.
В принципі, все ще цікаво, але Пекло було колоритніше.
Вірджинія Вулф. Власна кімната.
3 гноміки з 5
Клаптик землі і два раба, або ж власну кімнату й гарантований безумовний дохід в 500 фунтів (25-30 тис. на сучасні гроші) на рік потребує жінка для того щоб бути письменницею, бо… в чоловіків-письменників все це є. До такої дещо суперечливої тези приходить Вірджинія Вулф. Якщо перекладати сучасною мовою: це спроба за образом і подобою привілейованого білого чоловіка виліпити привілейовану білу жінку, яка, як варіант дозвілля, зможе дозволити собі трохи погратися в оцю вашу літературу, але без напруження: “Книжка має бути якось пристосована до тіла, тож можна ризикнути й сказати, що книжки, написані жінкою, мають бути коротшими, ніж чоловічі, й оформлені так, щоб не вимагати довгих годин постійної й безперервної роботи.”. Що ж до всіх інших, непривілейованих, то пофігу на них “Бо геній на кшталт Шекспіра не народжується в середовищі трудового, неосвіченого, поневоленого люду. Він не народився в Англії серед саксів і бритів. Він не народиться і сьогодні серед робітничого класу”.
Але на дворі модерна доба, і її образ аристократичної жіночої письменниці, не витримує перевірки реальністю. Суто професійно, через аналіз свого сприйняття чужих текстів, вона це відчуває. А як людина продовжує плекати надію на нову золоту аристократичну добу, на цей раз вже рівноправну. Красиву, і трохи наївну формулу “писати треба тоді, коли не можеш не писати”, Вірджинія Вулф перетворює в “якщо є гроші - можеш трохи пописати" - в ліниве захоплення багатіїв (я так підозрюю що для неї воно чимось таким і було). Чому багатіїв - це ж всього 25-30 тис фунтів на рік - середня зарплата в Британії, ну.. тому що для того щоб отримувати такі гроші не працюючи, вам бажано б мати капітал в (+/-) мільйон, що не так вже й мало.
Було цікаво читати про її сприйняття літературних творів, вона добре підсвічує проблеми нерівності статей, актуальні на час написання, цікаво поєднані “сухий” есей з художніми елементами (початок взагалі майже художній твір), але коли справа переходить від творчості й окремих деталей, до принципів й (соціально-економічних, але не тільки) узагальнень - хороша письменниця перетворюється в погану мислительку
3 гноміки з 5
Клаптик землі і два раба, або ж власну кімнату й гарантований безумовний дохід в 500 фунтів (25-30 тис. на сучасні гроші) на рік потребує жінка для того щоб бути письменницею, бо… в чоловіків-письменників все це є. До такої дещо суперечливої тези приходить Вірджинія Вулф. Якщо перекладати сучасною мовою: це спроба за образом і подобою привілейованого білого чоловіка виліпити привілейовану білу жінку, яка, як варіант дозвілля, зможе дозволити собі трохи погратися в оцю вашу літературу, але без напруження: “Книжка має бути якось пристосована до тіла, тож можна ризикнути й сказати, що книжки, написані жінкою, мають бути коротшими, ніж чоловічі, й оформлені так, щоб не вимагати довгих годин постійної й безперервної роботи.”. Що ж до всіх інших, непривілейованих, то пофігу на них “Бо геній на кшталт Шекспіра не народжується в середовищі трудового, неосвіченого, поневоленого люду. Він не народився в Англії серед саксів і бритів. Він не народиться і сьогодні серед робітничого класу”.
Але на дворі модерна доба, і її образ аристократичної жіночої письменниці, не витримує перевірки реальністю. Суто професійно, через аналіз свого сприйняття чужих текстів, вона це відчуває. А як людина продовжує плекати надію на нову золоту аристократичну добу, на цей раз вже рівноправну. Красиву, і трохи наївну формулу “писати треба тоді, коли не можеш не писати”, Вірджинія Вулф перетворює в “якщо є гроші - можеш трохи пописати" - в ліниве захоплення багатіїв (я так підозрюю що для неї воно чимось таким і було). Чому багатіїв - це ж всього 25-30 тис фунтів на рік - середня зарплата в Британії, ну.. тому що для того щоб отримувати такі гроші не працюючи, вам бажано б мати капітал в (+/-) мільйон, що не так вже й мало.
Було цікаво читати про її сприйняття літературних творів, вона добре підсвічує проблеми нерівності статей, актуальні на час написання, цікаво поєднані “сухий” есей з художніми елементами (початок взагалі майже художній твір), але коли справа переходить від творчості й окремих деталей, до принципів й (соціально-економічних, але не тільки) узагальнень - хороша письменниця перетворюється в погану мислительку
👀1
Чим ще занятися серед ночі? - порівнювати переклади! 🙂
Арсен Люпен - шляхетний грабіжник.
Оригінал:
Google translate:
Російською:
Український переклад від НК Богдан:
Спочатку стало цікаво що за "подруга з монастиря". Одна одружена, інша була одружена - що вони робили в монастирі? Але то таке: дивилися в один словник, не помітили проблему, вирішили не конкретизувати. Буває.
Але от далі, оригінальне речення просте й каже нам "за якогось робітника". Російською перекладач вирішив конкретизувати: "за простого человека, чуть ли не рабочего", і українською відбувається теж саме: "чоловіка простого роду, мало не робітника". От в таке співпадіння важко повірити. Особливо якщо потім ще й синхронно виникає "квартирка".
От і питання, а з якої мови це перекладали?
І інше питання, воно тут не сильно очевидне, але натяки є (є набагато більш очевидні приклади в тексті). Росйською - це стилістично звичайне речення. Крім мерзотної "квартирки" (але це мої таракани, я не люблю таких зменшувальних форм російською) - тут нічого особливого. А от українською воно стилізоване так ніби його писав умовний Іван Франко: початок XX століття, Галичина, з вишенкою на торті у вигляді "зі сином". От нахєра? Це відносно відома книга, класика детектива, я її вперше читаю, але багато хто міг читати і перечитувати російською - є люди які від цих історій про Арсена Люпена фанатіють. І от ви купляєте свою улюблену книгу щоб перечитати українською і бачите замість знайомого простого тексту оце от: рендомно стилізоване під старовину, з купою рідковживаних слів (в цей приклад не потрапили). Ви закриваєте цю книгу, берете з полички улюблений примірник російською, і ставити подумки галочку: "українською так і не навчилися нормально перекладати, хай їбуться зі своєю галицькою як хочуть, а я просто хочу книгу почитати".
Арсен Люпен - шляхетний грабіжник.
Оригінал:
—Une amie de couvent, qui s'est fâchée avec sa famille pour épouser une sorte d'ouvrier. À la mort de son mari, je l'ai recueillie avec son fils, et leur ai meublé un appartement dans cet hôtel.
Google translate:
— Подруга з монастирської школи, яка посварилася з родиною, щоб вийти заміж за якогось робітника. Після смерті чоловіка я прийняла її та її сина до себе та обставила для них квартиру в цьому готелі.
Російською:
— Мы дружили в монастыре, она порвала со своей семьей, чтобы выйти замуж за простого человека, чуть ли не рабочего. После смерти ее мужа я взяла ее вместе с сыном к себе, обставила им квартирку в этом доме.
Український переклад від НК Богдан:
— Моя подруга з монастиря; зі своєю сім'єю вона порвала стосунки, щоб вийти заміж за чоловіка простого роду, мало не робітника. По чоловіковій смерті я взяла її разом зі сином до себе, умеблювала їм квартирку в цьому будинку.
Спочатку стало цікаво що за "подруга з монастиря". Одна одружена, інша була одружена - що вони робили в монастирі? Але то таке: дивилися в один словник, не помітили проблему, вирішили не конкретизувати. Буває.
Але от далі, оригінальне речення просте й каже нам "за якогось робітника". Російською перекладач вирішив конкретизувати: "за простого человека, чуть ли не рабочего", і українською відбувається теж саме: "чоловіка простого роду, мало не робітника". От в таке співпадіння важко повірити. Особливо якщо потім ще й синхронно виникає "квартирка".
От і питання, а з якої мови це перекладали?
І інше питання, воно тут не сильно очевидне, але натяки є (є набагато більш очевидні приклади в тексті). Росйською - це стилістично звичайне речення. Крім мерзотної "квартирки" (але це мої таракани, я не люблю таких зменшувальних форм російською) - тут нічого особливого. А от українською воно стилізоване так ніби його писав умовний Іван Франко: початок XX століття, Галичина, з вишенкою на торті у вигляді "зі сином". От нахєра? Це відносно відома книга, класика детектива, я її вперше читаю, але багато хто міг читати і перечитувати російською - є люди які від цих історій про Арсена Люпена фанатіють. І от ви купляєте свою улюблену книгу щоб перечитати українською і бачите замість знайомого простого тексту оце от: рендомно стилізоване під старовину, з купою рідковживаних слів (в цей приклад не потрапили). Ви закриваєте цю книгу, берете з полички улюблений примірник російською, і ставити подумки галочку: "українською так і не навчилися нормально перекладати, хай їбуться зі своєю галицькою як хочуть, а я просто хочу книгу почитати".
🤔2