Очільник російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров заявив, що не очікує ніяких результатів від майбутньої віртуальної конференції міністрів закордонних справ країн «нормандського формату». Цікаво в цьому випадку відповісти на питання - а навіщо взагалі Росія погодилася на проведення такої конференції?
Відповідь на нього можна знайти в роз'ясненнях того ж Лаврова, які він дав під час програми російського Першого каналу «Велика політика». Міністр закордонних справ Росії підкреслив, що ні про який саміт керівників країн «нормандської четвірки» в Берліні не може бути й мови, поки Україна не буде виконувати домовленості, які досягнуті під час саміту в Парижі. Навіть не самі домовленості, а бажання Кремля, які Лавров називає домовленостями.
Проведення самітів «нормандської четвірки», як відомо, є прекрасним засобом тиску на Володимира Зеленського. Недосвідчений український президент досі – якщо судити з його висловлювань у недавньому фільмі, присвяченому річниці перемоги на виборах глави держави - вважає розморожування самітів своїм великим досягненням. Зеленський ніяк не може зрозуміти, що самітів не було не тому, що цього не прагнув Порошенко, а тому, що цього не бажав Путін. А Путін не бажав зустрічей тому, що для нього вони цікаві лише в разі готовності української сторони до капітуляції. Порошенко не хотів капітулювати - з ним не зустрічалися. Напередодні зустрічі в Парижі з'явилася надія на капітуляцію Зеленського - з ним зустрілися. Зеленський не став капітулювати - ні про які зустрічі і мови бути не може.
Якщо Зеленський хоче зустрічатися з Путіним - нехай навіть і в «нормандському форматі» - він повинен, на думку Лаврова, виконувати побажання Москви.
Перше - це, як не парадоксально, перестати розраховувати на «нормандський формат». Лавров кілька разів обурено говорив про те, що Київ чомусь вважає цей формат «єдиним каналом по мінським домовленостям». А який тоді є ще формат? А простий - прямі переговори Зеленського з «главами народних республік», «діалог» Києва з маріонетковою владою. Саміт у «нормандському форматі», за версією Лаврова, це зустріч, на якій Меркель, Макрон і Путін повинні погодитися з домовленостями Зеленського, Пасічника і Пушиліна. А нетямущі українці «вважають, що у них є Росія як країна-агресор, а Франція і Німеччина допомагають Україні змусити Росію виконати все те, що має виконувати сама Україна в прямому діалозі з Донецьком і Луганськом». Лаврова це бісить.
Друге - внести до українського законодавства «особливий статус Донбасу на постійних засадах». Це класична вимога Кремля - перетворити Україну на федерацію, дати можливість окупованим територіям диктувати всій країні вибір зовнішньополітичного вектора і моделі розвитку. Путін хоче, щоб Україною керували не з Києва, а зі Сталіно і Ворошиловграду, а маріонетки зі Сталіно і Ворошиловграду в усьому слухалися ляльководів із Москви.
Третя вимога - прибрати з переговорного процесу віце-прем'єра Олексія Резнікова, який «перетворив роботу в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи на «повний саботаж». Тобто Резніков не допускає обговорення в Мінську конституційних змін за російським зразком і потребує модернізації самих Мінських угод. Тому його потрібно замінити переговірником, який буде влаштовувати Москву. Зауважимо, що Лавров жодного разу в негативному контексті не згадав главу офісу президента України Андрія Єрмака, робота якого в Мінську вже привела до серії скандалів і непорозумінь.
Це - тільки початкові вимоги до Зеленському. Якщо він почне їх виконувати, з'являться нові. У будь-якому випадку потрібно розуміти просту річ: для Росії мир - це беззастережна капітуляція ворога. І поки Зеленський повністю і без усяких своїх умов не капітулює перед Путіним, не буде ані миру на Донбасі, ані результатів роботи в «нормандському форматі». Espreso.tv
Відповідь на нього можна знайти в роз'ясненнях того ж Лаврова, які він дав під час програми російського Першого каналу «Велика політика». Міністр закордонних справ Росії підкреслив, що ні про який саміт керівників країн «нормандської четвірки» в Берліні не може бути й мови, поки Україна не буде виконувати домовленості, які досягнуті під час саміту в Парижі. Навіть не самі домовленості, а бажання Кремля, які Лавров називає домовленостями.
Проведення самітів «нормандської четвірки», як відомо, є прекрасним засобом тиску на Володимира Зеленського. Недосвідчений український президент досі – якщо судити з його висловлювань у недавньому фільмі, присвяченому річниці перемоги на виборах глави держави - вважає розморожування самітів своїм великим досягненням. Зеленський ніяк не може зрозуміти, що самітів не було не тому, що цього не прагнув Порошенко, а тому, що цього не бажав Путін. А Путін не бажав зустрічей тому, що для нього вони цікаві лише в разі готовності української сторони до капітуляції. Порошенко не хотів капітулювати - з ним не зустрічалися. Напередодні зустрічі в Парижі з'явилася надія на капітуляцію Зеленського - з ним зустрілися. Зеленський не став капітулювати - ні про які зустрічі і мови бути не може.
Якщо Зеленський хоче зустрічатися з Путіним - нехай навіть і в «нормандському форматі» - він повинен, на думку Лаврова, виконувати побажання Москви.
Перше - це, як не парадоксально, перестати розраховувати на «нормандський формат». Лавров кілька разів обурено говорив про те, що Київ чомусь вважає цей формат «єдиним каналом по мінським домовленостям». А який тоді є ще формат? А простий - прямі переговори Зеленського з «главами народних республік», «діалог» Києва з маріонетковою владою. Саміт у «нормандському форматі», за версією Лаврова, це зустріч, на якій Меркель, Макрон і Путін повинні погодитися з домовленостями Зеленського, Пасічника і Пушиліна. А нетямущі українці «вважають, що у них є Росія як країна-агресор, а Франція і Німеччина допомагають Україні змусити Росію виконати все те, що має виконувати сама Україна в прямому діалозі з Донецьком і Луганськом». Лаврова це бісить.
Друге - внести до українського законодавства «особливий статус Донбасу на постійних засадах». Це класична вимога Кремля - перетворити Україну на федерацію, дати можливість окупованим територіям диктувати всій країні вибір зовнішньополітичного вектора і моделі розвитку. Путін хоче, щоб Україною керували не з Києва, а зі Сталіно і Ворошиловграду, а маріонетки зі Сталіно і Ворошиловграду в усьому слухалися ляльководів із Москви.
Третя вимога - прибрати з переговорного процесу віце-прем'єра Олексія Резнікова, який «перетворив роботу в політичній підгрупі Тристоронньої контактної групи на «повний саботаж». Тобто Резніков не допускає обговорення в Мінську конституційних змін за російським зразком і потребує модернізації самих Мінських угод. Тому його потрібно замінити переговірником, який буде влаштовувати Москву. Зауважимо, що Лавров жодного разу в негативному контексті не згадав главу офісу президента України Андрія Єрмака, робота якого в Мінську вже привела до серії скандалів і непорозумінь.
Це - тільки початкові вимоги до Зеленському. Якщо він почне їх виконувати, з'являться нові. У будь-якому випадку потрібно розуміти просту річ: для Росії мир - це беззастережна капітуляція ворога. І поки Зеленський повністю і без усяких своїх умов не капітулює перед Путіним, не буде ані миру на Донбасі, ані результатів роботи в «нормандському форматі». Espreso.tv
Новость о том, что на мозаике в строящемся главном храме Министерства обороны России будет изображен Сталин в окружении маршалов и генералов, выглядит еще более неправдоподобной, чем еще несколько месяцев назад выглядела возможность мировой пандемии и всеобщего карантина. Тем не менее, факт остается фактом – в то время, когда москвичи находятся на самоизоляции и следят за статистикой заболеваний в стране и столице, в новой православной церкви вымалевывается лик генералиссимуса – человека, прямо причастного к уничтожению тысяч священников, ликвидации храмов, бесконечному терроре против паствы тех, кто сегодня хочет любоваться на светлый лик Иосифа Виссарионовича в обрамлении православных икон.
Конечно, «возвращение Сталина» наблюдалось к каждому празднованию победы во Второй Мировой войне – то плакат на улице вывесят, то цитатку на станции метро восстановят. Но вот чтобы так нагло, напропалую – так не было еще никогда. Даже в сталинское время так не было, чтобы Сталин – и в церкви!
Это демонстративное безумие удивительным образом сплотило и либеральную, и самую что ни на есть правоохранительную либеральную общественность. Руководитель радиостанции «Эхо Москвы» Алексей Венедиктов напоминает, что по приказу Сталина «священников убивали только за то, что они были священниками» и утверждает, что «в храме изображение Сатаны может быть только в одном виде – поверженный». А директор православного радио «Радонеж» Евгений Никифоров пишет, что «изображение Сталина в сакральном пространстве харма Вооруженных сил совершенно недопустимо. Сталин – символ богоборческого режима…Предлагаемая мозаика это исполненный смальтой сталинский плакат… Позорно и гадко оправдывать это заискивание Церкви перед кесарем и языческой толпой».
Кстати, о кесаре. Сталинская фреска и скандал вокруг нее отодвинули на второй план скверный анекдот из того же строящегося храма. На мозаиках здесь будут изображены не только генералиссимус с маршалами, но и Владимир Путин с приближенными, среди которых, разумеется – министр обороны Сергей Шойгу, секретарь совбеза Николай Патрушев и глава ФСБ Александр Бортников – так что можно сказать, что и здесь не обошлось без плотной опеки силовиков. Как ни странно, к мозаике с Путиным отнеслись гораздо спокойнее, потому что стремление выслужиться перед «кесарем» выглядит вполне естественной приметой эпохи, не обошедшей ни светских, ни церковных чиновников. Ну и то, что сам Путин относится к себе как к иконе – тоже не очень большой секрет. При этом ясно, что когда Путина и Шойгу не будет, мозаику с их изображением заменят на портреты новых попечителей церкви и министерства обороны.
Гораздо опаснее то, что Путин хочет оставить в наследство России не себя, а Сталина – причем не только в православном храме. Как раз на днях, практически в одно время с обнародованием информации о скандальной мозаике, появился указ главы так называемой «Донецкой народной республики» Дениса Пушилина о переименовании города Донецк в…город Сталино на время празднования военных годовщин. И это, конечно, не личная инициатива человека, получающего прямые указания из Москвы. Между прочим, практически от тех же людей и ведомств, которые тянут Сталина и Путина в православный храм. Detaly.co.il
Конечно, «возвращение Сталина» наблюдалось к каждому празднованию победы во Второй Мировой войне – то плакат на улице вывесят, то цитатку на станции метро восстановят. Но вот чтобы так нагло, напропалую – так не было еще никогда. Даже в сталинское время так не было, чтобы Сталин – и в церкви!
Это демонстративное безумие удивительным образом сплотило и либеральную, и самую что ни на есть правоохранительную либеральную общественность. Руководитель радиостанции «Эхо Москвы» Алексей Венедиктов напоминает, что по приказу Сталина «священников убивали только за то, что они были священниками» и утверждает, что «в храме изображение Сатаны может быть только в одном виде – поверженный». А директор православного радио «Радонеж» Евгений Никифоров пишет, что «изображение Сталина в сакральном пространстве харма Вооруженных сил совершенно недопустимо. Сталин – символ богоборческого режима…Предлагаемая мозаика это исполненный смальтой сталинский плакат… Позорно и гадко оправдывать это заискивание Церкви перед кесарем и языческой толпой».
Кстати, о кесаре. Сталинская фреска и скандал вокруг нее отодвинули на второй план скверный анекдот из того же строящегося храма. На мозаиках здесь будут изображены не только генералиссимус с маршалами, но и Владимир Путин с приближенными, среди которых, разумеется – министр обороны Сергей Шойгу, секретарь совбеза Николай Патрушев и глава ФСБ Александр Бортников – так что можно сказать, что и здесь не обошлось без плотной опеки силовиков. Как ни странно, к мозаике с Путиным отнеслись гораздо спокойнее, потому что стремление выслужиться перед «кесарем» выглядит вполне естественной приметой эпохи, не обошедшей ни светских, ни церковных чиновников. Ну и то, что сам Путин относится к себе как к иконе – тоже не очень большой секрет. При этом ясно, что когда Путина и Шойгу не будет, мозаику с их изображением заменят на портреты новых попечителей церкви и министерства обороны.
Гораздо опаснее то, что Путин хочет оставить в наследство России не себя, а Сталина – причем не только в православном храме. Как раз на днях, практически в одно время с обнародованием информации о скандальной мозаике, появился указ главы так называемой «Донецкой народной республики» Дениса Пушилина о переименовании города Донецк в…город Сталино на время празднования военных годовщин. И это, конечно, не личная инициатива человека, получающего прямые указания из Москвы. Между прочим, практически от тех же людей и ведомств, которые тянут Сталина и Путина в православный храм. Detaly.co.il
Глава российского внешнеполитического ведомства Сергей Лавров заявил, что не ожидает никаких результатов от предстоящей виртуальной конференции министров иностранных дел стран «нормандского формата». Интересно в этом случае ответить на вопрос – а зачем вообще Россия согласилась на проведение такой конференции?
Ответ на него можно найти в разъяснениях того же Лаврова, которые он дал во время программы российского Первого канала «Большая политика». Министр иностранных дел России подчеркнул, что ни о каком саммите руководителей стран «нормандской четверки» в Берлине не может быть и речи, пока Украина не будет выполнять договоренности, которые достигнуты во время саммита в Париже. Вернее, не сами договоренности, а желания Кремля, которые Лавров называет договоренностями.
Проведение саммитов «нормандской четверки», как известно, является великолепным средством давления на Владимира Зеленского. Неопытный украинский президент до сих пор – судя по его высказываниям в недавнем фильме, посвященном годовщине победы на выборах главы государства – считает размораживание саммитов своим большим достижением. Зеленский никак не может понять, что саммитов не было не потому, что этого не хотел Порошенко, а потому, что этого не хотел Путин. А Путин не хотел встреч потому, что для него они интересны только в случае готовности украинской стороны к капитуляции. Порошенко не хотел капитулировать – с ним не встречались. Накануне встречи в Париже появилась надежда на капитуляцию Зеленского – с ним встретились. Зеленский не стал капитулировать – ни о каких встречах и речи быть не может.
Если Зеленский хочет встречаться с Путиным – пусть даже и в «нормандском формате» - он должен, по мнению Лаврова, исполнять пожелания Москвы.
Первое – это, как ни парадоксально, перестать рассчитывать на «нормандский формат». Лавров несколько раз возмущенно говорил о том, что Киев почему-то считает этот формат «единственным каналом по минским договорённостям». А какой же тогда есть еще формат? А простой – прямые переговоры Зеленского с «главами народных республик», «диалог» Киева с марионеточными властями. Саммит в «нормандском формате», по замыслу Лаврова, это встреча, на которой Меркель, Макрон и Путин должны согласиться с договоренностями Зеленского, Пасечника и Пушилина. А непонятливые украинцы «считают, что у них есть Россия в качестве страны-агрессора, а Франция и Германия помогают Украине заставить Россию выполнить всё то, что должна выполнять сама Украина в прямом диалоге с Донецком и Луганском». Лаврова это бесит.
Второе – внести в украинское законодательство «особый статус Донбасса на постоянной основе». Это классическое требование Кремля – превратить Украину в федерацию, дать возможность оккупированным территориям диктовать всей стране выбор внешнеполитического вектора и модели развития. Путин хочет, чтобы Украиной управляли не из Киева, а из Сталино и Ворошиловграда, а марионетки из Сталино и Ворошиловграда во всем слушались кукловодов из Москвы.
Третье требование – убрать из переговорного процесса вице-премьера Алексея Резникова, который «превратил работу в политической подгруппе Трёхсторонней контактной группы в «полный саботаж». Попросту говоря, Резников не допускает обсуждения в Минске конституционных изменений по российскому образцу и требует модернизации самих Минских соглашений. Поэтому его нужно заменить переговорщиком, который будет устраивать Москву. Заметим, что Лавров ни разу в негативном контексте не упомянул главу офиса президента Украины Андрея Ермака, работа которого в Минске уже привела к серии скандалов и недоразумений.
Это – только первоначальные требования к Зеленскому. Если он начнет их исполнять, появятся новые. В любом случае нужно понимать простую вещь: для России мир – это безоговорочная капитуляция противника. И пока Зеленский полностью и без всяких своих условий не капитулирует перед Путиным, не будет ни мира на Донбассе, ни результатов работы в «нормандском формате».
Ответ на него можно найти в разъяснениях того же Лаврова, которые он дал во время программы российского Первого канала «Большая политика». Министр иностранных дел России подчеркнул, что ни о каком саммите руководителей стран «нормандской четверки» в Берлине не может быть и речи, пока Украина не будет выполнять договоренности, которые достигнуты во время саммита в Париже. Вернее, не сами договоренности, а желания Кремля, которые Лавров называет договоренностями.
Проведение саммитов «нормандской четверки», как известно, является великолепным средством давления на Владимира Зеленского. Неопытный украинский президент до сих пор – судя по его высказываниям в недавнем фильме, посвященном годовщине победы на выборах главы государства – считает размораживание саммитов своим большим достижением. Зеленский никак не может понять, что саммитов не было не потому, что этого не хотел Порошенко, а потому, что этого не хотел Путин. А Путин не хотел встреч потому, что для него они интересны только в случае готовности украинской стороны к капитуляции. Порошенко не хотел капитулировать – с ним не встречались. Накануне встречи в Париже появилась надежда на капитуляцию Зеленского – с ним встретились. Зеленский не стал капитулировать – ни о каких встречах и речи быть не может.
Если Зеленский хочет встречаться с Путиным – пусть даже и в «нормандском формате» - он должен, по мнению Лаврова, исполнять пожелания Москвы.
Первое – это, как ни парадоксально, перестать рассчитывать на «нормандский формат». Лавров несколько раз возмущенно говорил о том, что Киев почему-то считает этот формат «единственным каналом по минским договорённостям». А какой же тогда есть еще формат? А простой – прямые переговоры Зеленского с «главами народных республик», «диалог» Киева с марионеточными властями. Саммит в «нормандском формате», по замыслу Лаврова, это встреча, на которой Меркель, Макрон и Путин должны согласиться с договоренностями Зеленского, Пасечника и Пушилина. А непонятливые украинцы «считают, что у них есть Россия в качестве страны-агрессора, а Франция и Германия помогают Украине заставить Россию выполнить всё то, что должна выполнять сама Украина в прямом диалоге с Донецком и Луганском». Лаврова это бесит.
Второе – внести в украинское законодательство «особый статус Донбасса на постоянной основе». Это классическое требование Кремля – превратить Украину в федерацию, дать возможность оккупированным территориям диктовать всей стране выбор внешнеполитического вектора и модели развития. Путин хочет, чтобы Украиной управляли не из Киева, а из Сталино и Ворошиловграда, а марионетки из Сталино и Ворошиловграда во всем слушались кукловодов из Москвы.
Третье требование – убрать из переговорного процесса вице-премьера Алексея Резникова, который «превратил работу в политической подгруппе Трёхсторонней контактной группы в «полный саботаж». Попросту говоря, Резников не допускает обсуждения в Минске конституционных изменений по российскому образцу и требует модернизации самих Минских соглашений. Поэтому его нужно заменить переговорщиком, который будет устраивать Москву. Заметим, что Лавров ни разу в негативном контексте не упомянул главу офиса президента Украины Андрея Ермака, работа которого в Минске уже привела к серии скандалов и недоразумений.
Это – только первоначальные требования к Зеленскому. Если он начнет их исполнять, появятся новые. В любом случае нужно понимать простую вещь: для России мир – это безоговорочная капитуляция противника. И пока Зеленский полностью и без всяких своих условий не капитулирует перед Путиным, не будет ни мира на Донбассе, ни результатов работы в «нормандском формате».
Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що голову офісу президента України Андрія Єрмака на Батьківщині готові звинуватити у державній зраді за те, що він «наважився обговорювати те, як конкретно виконати нормандські домовленості».
Лавров зробив цю заяву під час віртуальної лекції для студентів МГІМО у понеділок. Раніше під час телевізійного виступу глава російського зовнішньополітичного відомства звинувачував у блокуванні роботи Мінської групи віце-прем'єра Олексія Резнікова і взагалі не згадував про Єрмака. Тепер Лавров відверто сказав, на кого ставить Кремль.
Міністр закордонних справ Росії почав справжню «артилерійську підготовку» до віртуальної конференції міністрів закордонних справ країн «нормандського формату», яка повинна відбутися 30 квітня. І підготовка ця полягає у посиленні жорсткого тиску на президента України Володимира Зеленського. Під час лекції для студентів МГІМО Лавров знову наголосив, що ні про який новий саміт «нормандської четвірки» «мови бути не може, тому що все, що погоджено було у Парижі, блокується» українською стороною. І одночасно дав зрозуміти, до чиїх рекомендацій Зеленському слід прислухатися, якщо він хоче, щоб Путін звернув на нього увагу. До рекомендацій Єрмака.
Така груба публічна протекція може здатися далекою від канонів дипломатії і політики взагалі. Але це тільки якщо не розуміти логіки російських царедворців. У Москві досі вважають Росію єдиною справжньою державою на пострадянському просторі, а всі інші колишні радянські республіки - просто географічними непорозуміннями. І Лавров дійсно вважає, що провінційний чиновник Єрмак повинен радіти кремлівській відзнаці, а Резніков, навпаки - задуматися про своюнеправильну поведінку та її наслідки.
До того ж це сигнал учаснику майбутньої зустрічі міністрів у «нормандському форматі» - голові українського зовнішньополітичного відомства Дмитру Кулебі. Щоб він знав, як правильно слід себе поводити, щоб заслужити лавровську прихильність. Espreso.tv
Лавров зробив цю заяву під час віртуальної лекції для студентів МГІМО у понеділок. Раніше під час телевізійного виступу глава російського зовнішньополітичного відомства звинувачував у блокуванні роботи Мінської групи віце-прем'єра Олексія Резнікова і взагалі не згадував про Єрмака. Тепер Лавров відверто сказав, на кого ставить Кремль.
Міністр закордонних справ Росії почав справжню «артилерійську підготовку» до віртуальної конференції міністрів закордонних справ країн «нормандського формату», яка повинна відбутися 30 квітня. І підготовка ця полягає у посиленні жорсткого тиску на президента України Володимира Зеленського. Під час лекції для студентів МГІМО Лавров знову наголосив, що ні про який новий саміт «нормандської четвірки» «мови бути не може, тому що все, що погоджено було у Парижі, блокується» українською стороною. І одночасно дав зрозуміти, до чиїх рекомендацій Зеленському слід прислухатися, якщо він хоче, щоб Путін звернув на нього увагу. До рекомендацій Єрмака.
Така груба публічна протекція може здатися далекою від канонів дипломатії і політики взагалі. Але це тільки якщо не розуміти логіки російських царедворців. У Москві досі вважають Росію єдиною справжньою державою на пострадянському просторі, а всі інші колишні радянські республіки - просто географічними непорозуміннями. І Лавров дійсно вважає, що провінційний чиновник Єрмак повинен радіти кремлівській відзнаці, а Резніков, навпаки - задуматися про своюнеправильну поведінку та її наслідки.
До того ж це сигнал учаснику майбутньої зустрічі міністрів у «нормандському форматі» - голові українського зовнішньополітичного відомства Дмитру Кулебі. Щоб він знав, як правильно слід себе поводити, щоб заслужити лавровську прихильність. Espreso.tv
Министр иностранных дел России Сергей Лавров заявил, что главу офиса президента Украины Андрея Ермака на Родине готовы обвинить в государственной измене за то, что он «осмелился обсуждать то, как конкретно выполнить нормандские договоренности».
Лавров сделал это заявление во время виртуальной лекции для студентов МГИМО в понедельник. Ранее во время телевизионного выступления глава российского внешнеполитического ведомства обвинял в блокировании работы Минской группы вице-премьера Алексея Резникова и вообще не упоминал о Ермаке. Теперь Лавров без всяких недоговоренностей сказал, на кого ставит Кремль.
Министр иностранных дел России начал настоящую «артиллерийскую подготовку» к виртуальной конференции министров иностранных дел стран «нормандского формата», которая должна состояться 30 апреля. И подготовка эта состоит в усилении жесткого давления на президента Украины Владимира Зеленского. Во время лекции для студентов МГИМО Лавров в очередной раз заявил, что ни о каком новом саммите «нормандской четверки» «речи быть не может, потому что все, что согласовано было в Париже, блокируется» украинской стороной. И одновременно дал понять, к чьим рекомендациям Зеленскому следует прислушаться, если он хочет, чтобы Путин обратил на него внимание. К рекомендациям Ермака.
Такое грубое протежирование может показаться далеким от канонов дипломатии и политики вообще. Но это только если не понимать логики российских царедворцев. В Москве до сих пор считают Россию единственным настоящим государством на постсоветском пространстве, а все остальные бывшие советские республики – просто географическими недоразумениями. И Лавров действительно считает, что провинциальный чиновник Ермак должен быть счастлив из-за кремлевской похвалы, а Резников, наоборот – задуматься о своем неправильном поведении.
Ну и заодно это сигнал участнику предстоящей встречи министров в «нормандском формате» - главе украинского внешнеполитического ведомства Дмитрию Кулебе. Чтобы он знал, как правильно себя вести, чтобы заслужить лавровскую благосклонность.
Лавров сделал это заявление во время виртуальной лекции для студентов МГИМО в понедельник. Ранее во время телевизионного выступления глава российского внешнеполитического ведомства обвинял в блокировании работы Минской группы вице-премьера Алексея Резникова и вообще не упоминал о Ермаке. Теперь Лавров без всяких недоговоренностей сказал, на кого ставит Кремль.
Министр иностранных дел России начал настоящую «артиллерийскую подготовку» к виртуальной конференции министров иностранных дел стран «нормандского формата», которая должна состояться 30 апреля. И подготовка эта состоит в усилении жесткого давления на президента Украины Владимира Зеленского. Во время лекции для студентов МГИМО Лавров в очередной раз заявил, что ни о каком новом саммите «нормандской четверки» «речи быть не может, потому что все, что согласовано было в Париже, блокируется» украинской стороной. И одновременно дал понять, к чьим рекомендациям Зеленскому следует прислушаться, если он хочет, чтобы Путин обратил на него внимание. К рекомендациям Ермака.
Такое грубое протежирование может показаться далеким от канонов дипломатии и политики вообще. Но это только если не понимать логики российских царедворцев. В Москве до сих пор считают Россию единственным настоящим государством на постсоветском пространстве, а все остальные бывшие советские республики – просто географическими недоразумениями. И Лавров действительно считает, что провинциальный чиновник Ермак должен быть счастлив из-за кремлевской похвалы, а Резников, наоборот – задуматься о своем неправильном поведении.
Ну и заодно это сигнал участнику предстоящей встречи министров в «нормандском формате» - главе украинского внешнеполитического ведомства Дмитрию Кулебе. Чтобы он знал, как правильно себя вести, чтобы заслужить лавровскую благосклонность.
Глава австрійської нафтогазової компанії OMV Райан Зеле заявив, що компанія-оператор «Північного потоку-2» збирається завершити його будівництво до кінця 2020-початку 2021 року. При цьому Зеле - його компанія є європейським партнером кремлівського проекту - зазначив, що точних термінів завершення будівництва він не знає.
І сказав правду: зараз ніхто не знає, коли буде завершено будівництво «Північного потоку-2» і чи буде воно завершено взагалі. Судно-трубоукладач «Академік Черський», яке повинно було завершити будівництво газопроводу після запровадження американських санкцій проти західних компаній-учасниць путінської авантюри, не допливло до місця своєї можливої роботи. Судно взяло курс у зворотньому до мети напрямку - до порту Находка, де воно і знаходилося до відплиття до Балтійського моря. При цьому ми навіть не знаємо до кінця, чи дійсно судно «Академік Черський» може бути задіяно для будівництва трубопроводу або ж це черговий блеф Кремля.
Ситуація для «Північного потоку-2» ускладнюється ще й тим, що у ситуації різкого падіння попиту на енергоносії виникає питання доцільності існування альтернативного маршруту доставки газу до Європи. І зменшує інтерес до продовження будівництва у західних лобістів кремлівських інтересів.
А це означає, що Росія ще довго буде перебувати у безпосередній залежності від транзиту по українській газотранспортній системі. З одного боку, з цього випливає, що Кремль не може дозволити собі велику війну на українській території з побоювань знищити газопровід і можливості для прибутку «Газпрому». З іншого - те, що Москва буде прагнути дестабілізувати внутрішню ситуацію в Україні, привести до влади в нашій країні слухняний уряд, який буде підпорядковуватися вимогам Кремля, а значить - інтересам «Газпрому».
Кожен день затримки із запуском «Північного потоку-2» буде посилювати прагнення Кремля до цієї дестабілізації, збільшувати тиск на недосвідченого українського президента Володимира Зеленського та його оточення. Українцям варто готуватися до нової серйозної конфронтації з Кремлем, його розвідниками, дипломатами, диверсантами, пропагандистами і менеджерами «Газпрому». Хоча, якщо серйозно, все це одні і ті ж люди.
І сказав правду: зараз ніхто не знає, коли буде завершено будівництво «Північного потоку-2» і чи буде воно завершено взагалі. Судно-трубоукладач «Академік Черський», яке повинно було завершити будівництво газопроводу після запровадження американських санкцій проти західних компаній-учасниць путінської авантюри, не допливло до місця своєї можливої роботи. Судно взяло курс у зворотньому до мети напрямку - до порту Находка, де воно і знаходилося до відплиття до Балтійського моря. При цьому ми навіть не знаємо до кінця, чи дійсно судно «Академік Черський» може бути задіяно для будівництва трубопроводу або ж це черговий блеф Кремля.
Ситуація для «Північного потоку-2» ускладнюється ще й тим, що у ситуації різкого падіння попиту на енергоносії виникає питання доцільності існування альтернативного маршруту доставки газу до Європи. І зменшує інтерес до продовження будівництва у західних лобістів кремлівських інтересів.
А це означає, що Росія ще довго буде перебувати у безпосередній залежності від транзиту по українській газотранспортній системі. З одного боку, з цього випливає, що Кремль не може дозволити собі велику війну на українській території з побоювань знищити газопровід і можливості для прибутку «Газпрому». З іншого - те, що Москва буде прагнути дестабілізувати внутрішню ситуацію в Україні, привести до влади в нашій країні слухняний уряд, який буде підпорядковуватися вимогам Кремля, а значить - інтересам «Газпрому».
Кожен день затримки із запуском «Північного потоку-2» буде посилювати прагнення Кремля до цієї дестабілізації, збільшувати тиск на недосвідченого українського президента Володимира Зеленського та його оточення. Українцям варто готуватися до нової серйозної конфронтації з Кремлем, його розвідниками, дипломатами, диверсантами, пропагандистами і менеджерами «Газпрому». Хоча, якщо серйозно, все це одні і ті ж люди.
Глава австрийской нефтегазовой компании OMV Райан Зеле заявил, что компания-оператор «Северного потока-2» собирается завершить его строительство к концу 2020-началу 2021 года. При этом Зеле – его компания является европейским партнером кремлевского проекта – отметил, что точных сроков завершения строительства он не знает.
И сказал правду: сейчас никто не знает, когда будет завершено строительство «Северного потока-2» и будет ли оно завершено вообще. Судно-трубоукладчик «Академик Черский», которое должно было завершить строительство газопровода после введения американских санкций против западных компаний-участниц путинской авантюры, не доплыло до места своей возможной работы и взяло курс в обратном к цели направлении – в порт Находки, где оно и находилось до отплытия к Балтийскому морю. При этом мы даже не знаем до конца, действительно ли судно «Академик Черский» может быть задействовано для строительства трубопровода или это очередной блеф Кремля.
Ситуация для «Северного потока-2» осложняется еще и тем, что в ситуации резкого падения спроса на энергоносители возникает вопрос целесообразности существования альтернативного маршрута доставки газа в Европу. И уменьшает интерес к продолжению строительства у западных лоббистов кремлевских интересов.
А это означает, что Россия еще долго будет находиться в непосредственной зависимости от транзита по украинской газотранспортной системе. С одной стороны, из этого следует, что Кремль не может позволить себе большую войну на украинской территории из опасений уничтожить газопровод и возможности для прибыли «Газпрома». С другой – то, что Москва будет стремиться дестабилизировать внутреннюю ситуацию в Украине, привести к власти в нашей стране послушное правительство, которое будет подчиняться требованиям Кремля, а значит – интересам «Газпрома».
Каждый день задержки с запуском «Северного потока-2» будет усиливать стремление Кремля к этой дестабилизации, увеличивать давление на неопытного украинского президента Владимира Зеленского и его окружение. Украинцам стоит готовиться к новой серьезной конфронтации с Кремлем, его разведчиками, дипломатами, диверсантами, пропагандистами и менеджерами «Газпрома». Хотя, в принципе, все это одни и те же люди.
И сказал правду: сейчас никто не знает, когда будет завершено строительство «Северного потока-2» и будет ли оно завершено вообще. Судно-трубоукладчик «Академик Черский», которое должно было завершить строительство газопровода после введения американских санкций против западных компаний-участниц путинской авантюры, не доплыло до места своей возможной работы и взяло курс в обратном к цели направлении – в порт Находки, где оно и находилось до отплытия к Балтийскому морю. При этом мы даже не знаем до конца, действительно ли судно «Академик Черский» может быть задействовано для строительства трубопровода или это очередной блеф Кремля.
Ситуация для «Северного потока-2» осложняется еще и тем, что в ситуации резкого падения спроса на энергоносители возникает вопрос целесообразности существования альтернативного маршрута доставки газа в Европу. И уменьшает интерес к продолжению строительства у западных лоббистов кремлевских интересов.
А это означает, что Россия еще долго будет находиться в непосредственной зависимости от транзита по украинской газотранспортной системе. С одной стороны, из этого следует, что Кремль не может позволить себе большую войну на украинской территории из опасений уничтожить газопровод и возможности для прибыли «Газпрома». С другой – то, что Москва будет стремиться дестабилизировать внутреннюю ситуацию в Украине, привести к власти в нашей стране послушное правительство, которое будет подчиняться требованиям Кремля, а значит – интересам «Газпрома».
Каждый день задержки с запуском «Северного потока-2» будет усиливать стремление Кремля к этой дестабилизации, увеличивать давление на неопытного украинского президента Владимира Зеленского и его окружение. Украинцам стоит готовиться к новой серьезной конфронтации с Кремлем, его разведчиками, дипломатами, диверсантами, пропагандистами и менеджерами «Газпрома». Хотя, в принципе, все это одни и те же люди.
Фактична відмова парламенту від розгляду кандидатури колишнього президента Грузії Михаїла Саакашвілі на посаду віце-прем'єра - це історія не про самого Саакашвілі.
Це історія про Зеленського.
Ще недавно президент міг зажадати від парламенту затвердити міністром хоч власного водія - і депутати правлячої партії слухняно погодилися б із будь-якою пропозицією глави держави. Погодилися б без дискусії, без прояву інтересу до запропонованої кандидатури. Якщо з'являлися хоч якісь сумніви в адекватності президентських пропозицій, вони сприймалися як демонстрація неповаги до «вождя».
Цей час закінчився. Вже саме запрошення Саакашвілі на засідання фракції «Слуга народу» було поганим сигналом для глави держави. Саакашвілі зустрічався із Зеленським. Цього мало б вистачити будь-якому депутату- «слузі». Але, як бачимо, не вистачило.
Не можна назвати цю ситуацію непередбачуваною. Власне, серед тих, хто передбачав майбутній «бунт» депутатів був ще на самому початку правління Зеленського тодішній глава офісу президента Андрій Богдан - фактичний куратор нового парламенту в перші місяці його роботи. І горезвісний «турборежим» був пов'язаний з розумінням того, що рано чи пізно депутати від правлячої більшості задумаються про власні інтереси, а інтереси Зеленського і найближчого оточення президента перестануть їх цікавити.
Адже ким є у більшості своїй депутати-"слуги"? Це випадкові люди, які просто використовували Зеленського для того, щоб потрапити до парламенту - точно так, як Зеленський використав інфантилізм, наївність і безвідповідальність своїх виборців для потрапляння у крісло президента. Зеленський для таких депутатів - не лідер, а ліфт. Ліфт, який вже дістався потрібного поверху.
При цьому ніякого виходу з ситуації у президента немає. Розпустити парламент? Провести дострокові вибори? Але кого набере Зеленський до нового списку “Слуг народу”? Кого може набрати лідер, у якого немає політичних поглядів і розуміння того, як потрібно реформувати і розвивати країну? Який сприймає політику як серію телевізійних роликів?
Тільки нових випадкових людей, для яких він знову зіграє роль ліфту. Людей, які розбіжаться відразу ж, як тільки зрозуміють, які можливості відкриває для них робота в парламенті.
Для того, щоб було інакше, Зеленський повинен почати працювати не з випадковими людьми і не з командою свого сатиричного шоу. Він повинен почати працювати з однодумцями.
Але спільність поглядів повинна обумовлюватися наявністю поглядів у першої особи. В іншому випадку доведеться завжди працювати ліфтом.
Espreso.tv
Це історія про Зеленського.
Ще недавно президент міг зажадати від парламенту затвердити міністром хоч власного водія - і депутати правлячої партії слухняно погодилися б із будь-якою пропозицією глави держави. Погодилися б без дискусії, без прояву інтересу до запропонованої кандидатури. Якщо з'являлися хоч якісь сумніви в адекватності президентських пропозицій, вони сприймалися як демонстрація неповаги до «вождя».
Цей час закінчився. Вже саме запрошення Саакашвілі на засідання фракції «Слуга народу» було поганим сигналом для глави держави. Саакашвілі зустрічався із Зеленським. Цього мало б вистачити будь-якому депутату- «слузі». Але, як бачимо, не вистачило.
Не можна назвати цю ситуацію непередбачуваною. Власне, серед тих, хто передбачав майбутній «бунт» депутатів був ще на самому початку правління Зеленського тодішній глава офісу президента Андрій Богдан - фактичний куратор нового парламенту в перші місяці його роботи. І горезвісний «турборежим» був пов'язаний з розумінням того, що рано чи пізно депутати від правлячої більшості задумаються про власні інтереси, а інтереси Зеленського і найближчого оточення президента перестануть їх цікавити.
Адже ким є у більшості своїй депутати-"слуги"? Це випадкові люди, які просто використовували Зеленського для того, щоб потрапити до парламенту - точно так, як Зеленський використав інфантилізм, наївність і безвідповідальність своїх виборців для потрапляння у крісло президента. Зеленський для таких депутатів - не лідер, а ліфт. Ліфт, який вже дістався потрібного поверху.
При цьому ніякого виходу з ситуації у президента немає. Розпустити парламент? Провести дострокові вибори? Але кого набере Зеленський до нового списку “Слуг народу”? Кого може набрати лідер, у якого немає політичних поглядів і розуміння того, як потрібно реформувати і розвивати країну? Який сприймає політику як серію телевізійних роликів?
Тільки нових випадкових людей, для яких він знову зіграє роль ліфту. Людей, які розбіжаться відразу ж, як тільки зрозуміють, які можливості відкриває для них робота в парламенті.
Для того, щоб було інакше, Зеленський повинен почати працювати не з випадковими людьми і не з командою свого сатиричного шоу. Він повинен почати працювати з однодумцями.
Але спільність поглядів повинна обумовлюватися наявністю поглядів у першої особи. В іншому випадку доведеться завжди працювати ліфтом.
Espreso.tv
Каждый День Победы в путинской России – это самая настоящая агрессия.
Агрессия Сталина.
Свергнутый с пьедесталов генералиссимус то мелькнет на плакате, то напомнит о себе цитатой в метрополитене, то появится в высказываниях того или иного чиновника или штатного пропагандиста в роли мудрого освободителя человечества. Теперь вот – и на фреске в строящемся храме Вооруженных сил России, в окружении собственных военачальников, а также товарищей Путина В.В., Шойгу С.К., Патрушева Н.П. и других официальных лиц. Однако, если призадуматься, если не вспоминать о самом кощунственном появлении истребителя церкви и веры в православном храме, то даже фреска тоже вписывается в общий ряд. Это такой Сталин исподтишка. Вроде бы его нет, но он все же есть. И не один, а в ряду прочих победителей в войне. Начальник товарища Жукова Г.К., предшественник товарища Путина В.В., ничего личного, ничего лишнего.
«Лишнее» в этом году началось с символического переименования городов – но каких! Периферийных. Чужих. Но оккупированных. Кремль еще с брежневских времен хочет вернуться к сталинским названиям, но стыдиться запачкаться в крови. Именно поэтому регулярно возникают все эти потуги, все эти намерения вновь обозвать Волгоград «историческим именем Сталинград», игнорируя настоящее имя Царицына – города, под которым полководческая немощь Сталина раскрылась в полной мере. Но страх всегда останавливает и Волгоград остается Волгоградом – хотя теперь шесть дней в году называется Сталинградом. Такое решение еще семь лет назад приняла местная дума. И ничего, проглотили. 9 мая Волгоград – это Сталинград. Но не он один.
Теперь, по решению главы «Донецкой народной республики» Дениса Пушилина оккупированный Донецк тоже будет наименовываться на праздники своим позабытым именем Сталино. А оккупированный Цхинвали по решению главы Южной Осетии Анатолия Бибилова будет называться осетинским вариантом своего советского наименования - Сталинир. Еще один находящийся под российской оккупацией город – украинский Луганск – вернет себе «праздничное название» Ворошиловград. При этом в Донецке одним переименованием не ограничиваются: подыскивают место для восстановления памятника Сталину.
В то время, как Украина освобождается от Ленина, Россия «метит» оккупированные территории Сталиным. Метит не случайно – вождь все еще остается чекистским кумиром и хозяева современной российской жизни пытаются понять, готово ли общество принять эту ползучую сталинизацию. Праздничные города, памятник в «сражающемся Донецке», где-нибудь рядом с Моторолой, потом – памятник в Волгограде. И, глядишь, на 80-летие Победы можно будет уже и переименовать Волгоград, и вернуть генералиссимуса на причитающийся ему постамент, по недоразумению занятый маршалом Жуковым. Это и есть та Россия, которой им хочется. Россия Путина, Россия Сталина. Graniru.org
Агрессия Сталина.
Свергнутый с пьедесталов генералиссимус то мелькнет на плакате, то напомнит о себе цитатой в метрополитене, то появится в высказываниях того или иного чиновника или штатного пропагандиста в роли мудрого освободителя человечества. Теперь вот – и на фреске в строящемся храме Вооруженных сил России, в окружении собственных военачальников, а также товарищей Путина В.В., Шойгу С.К., Патрушева Н.П. и других официальных лиц. Однако, если призадуматься, если не вспоминать о самом кощунственном появлении истребителя церкви и веры в православном храме, то даже фреска тоже вписывается в общий ряд. Это такой Сталин исподтишка. Вроде бы его нет, но он все же есть. И не один, а в ряду прочих победителей в войне. Начальник товарища Жукова Г.К., предшественник товарища Путина В.В., ничего личного, ничего лишнего.
«Лишнее» в этом году началось с символического переименования городов – но каких! Периферийных. Чужих. Но оккупированных. Кремль еще с брежневских времен хочет вернуться к сталинским названиям, но стыдиться запачкаться в крови. Именно поэтому регулярно возникают все эти потуги, все эти намерения вновь обозвать Волгоград «историческим именем Сталинград», игнорируя настоящее имя Царицына – города, под которым полководческая немощь Сталина раскрылась в полной мере. Но страх всегда останавливает и Волгоград остается Волгоградом – хотя теперь шесть дней в году называется Сталинградом. Такое решение еще семь лет назад приняла местная дума. И ничего, проглотили. 9 мая Волгоград – это Сталинград. Но не он один.
Теперь, по решению главы «Донецкой народной республики» Дениса Пушилина оккупированный Донецк тоже будет наименовываться на праздники своим позабытым именем Сталино. А оккупированный Цхинвали по решению главы Южной Осетии Анатолия Бибилова будет называться осетинским вариантом своего советского наименования - Сталинир. Еще один находящийся под российской оккупацией город – украинский Луганск – вернет себе «праздничное название» Ворошиловград. При этом в Донецке одним переименованием не ограничиваются: подыскивают место для восстановления памятника Сталину.
В то время, как Украина освобождается от Ленина, Россия «метит» оккупированные территории Сталиным. Метит не случайно – вождь все еще остается чекистским кумиром и хозяева современной российской жизни пытаются понять, готово ли общество принять эту ползучую сталинизацию. Праздничные города, памятник в «сражающемся Донецке», где-нибудь рядом с Моторолой, потом – памятник в Волгограде. И, глядишь, на 80-летие Победы можно будет уже и переименовать Волгоград, и вернуть генералиссимуса на причитающийся ему постамент, по недоразумению занятый маршалом Жуковым. Это и есть та Россия, которой им хочется. Россия Путина, Россия Сталина. Graniru.org
Фактический отказ парламента от рассмотрения кандидатуры бывшего президента Грузии Михаила Саакашвили на пост вице-премьера – это история не про самого Саакашвили.
Это история про Зеленского.
Еще недавно президент мог потребовать от парламента утвердить министром хоть собственного водителя – и депутаты правящей партии послушно согласились бы с любым предложением главы государства. Согласились бы без дискуссии, без проявления интереса к предложенной кандидатуре. Если появлялись хоть какие-то сомнения в адекватности президентских предложений, они воспринимались как демонстрация неуважения к «вождю» и пресекались на корню.
Это время окончилось. Уже само приглашение Саакашвили на заседание фракции «Слуга народа» было плохим сигналом для главы государства. Саакашвили встречался с Зеленским. Этого должно было хватить любому депутату-«слуге». Но, как видим, не хватило.
Нельзя назвать эту ситуацию непредсказуемой. Собственно, среди тех, кто предсказывал предстоящий «бунт» депутатов, еще в самом начале правления Зеленского был тогдашний глава офиса президента Андрей Богдан – фактический куратор нового парламента в первые месяцы его работы. И пресловутый «турборежим» был связан с пониманием того, что рано или поздно депутаты от правящего большинства задумаются о собственных интересах, а интересы Зеленского и ближайшего окружения перестанут их интересовать.
Ведь кто такие в большинстве своем депутаты-«слуги»? Это случайные люди, которые просто использовали Зеленского для того, чтобы попасть в парламент – точно так же, как Зеленский использовал инфантилизм, наивность и безответственность своих избирателей для попадания в кресло президента. Зеленский для таких депутатов – не лидер, а лифт. Лифт, который уже приехал на нужный этаж.
При этом никакого выхода из ситуации у президента нет. Распустить парламент? Провести досрочные выборы? Но кого наберет Зеленский в новый список «Слуг народа»? Кого может набрать человек, у которого нет политических взглядов и понимания того, как нужно реформировать и развивать страну? Который воспринимает политику как серию телевизионных роликов?
Только новых случайных людей, для которых он опять сыграет роль лифта. Людей, которые разбегутся сразу же, как только поймут, какие возможности открывает для них работа в парламенте.
Для того, чтобы было иначе, Зеленский должен начать работать не со случайными людьми и не с командой своего сатирического шоу. Он должен начать работать с единомышленниками.
Но общность взглядов должна подразумевать наличие взглядов у первого лица. В противном случае придется всегда работать лифтом.
Это история про Зеленского.
Еще недавно президент мог потребовать от парламента утвердить министром хоть собственного водителя – и депутаты правящей партии послушно согласились бы с любым предложением главы государства. Согласились бы без дискуссии, без проявления интереса к предложенной кандидатуре. Если появлялись хоть какие-то сомнения в адекватности президентских предложений, они воспринимались как демонстрация неуважения к «вождю» и пресекались на корню.
Это время окончилось. Уже само приглашение Саакашвили на заседание фракции «Слуга народа» было плохим сигналом для главы государства. Саакашвили встречался с Зеленским. Этого должно было хватить любому депутату-«слуге». Но, как видим, не хватило.
Нельзя назвать эту ситуацию непредсказуемой. Собственно, среди тех, кто предсказывал предстоящий «бунт» депутатов, еще в самом начале правления Зеленского был тогдашний глава офиса президента Андрей Богдан – фактический куратор нового парламента в первые месяцы его работы. И пресловутый «турборежим» был связан с пониманием того, что рано или поздно депутаты от правящего большинства задумаются о собственных интересах, а интересы Зеленского и ближайшего окружения перестанут их интересовать.
Ведь кто такие в большинстве своем депутаты-«слуги»? Это случайные люди, которые просто использовали Зеленского для того, чтобы попасть в парламент – точно так же, как Зеленский использовал инфантилизм, наивность и безответственность своих избирателей для попадания в кресло президента. Зеленский для таких депутатов – не лидер, а лифт. Лифт, который уже приехал на нужный этаж.
При этом никакого выхода из ситуации у президента нет. Распустить парламент? Провести досрочные выборы? Но кого наберет Зеленский в новый список «Слуг народа»? Кого может набрать человек, у которого нет политических взглядов и понимания того, как нужно реформировать и развивать страну? Который воспринимает политику как серию телевизионных роликов?
Только новых случайных людей, для которых он опять сыграет роль лифта. Людей, которые разбегутся сразу же, как только поймут, какие возможности открывает для них работа в парламенте.
Для того, чтобы было иначе, Зеленский должен начать работать не со случайными людьми и не с командой своего сатирического шоу. Он должен начать работать с единомышленниками.
Но общность взглядов должна подразумевать наличие взглядов у первого лица. В противном случае придется всегда работать лифтом.
Німецька ділова газета Handelsblatt стверджує , що Федеральне агентство з мереж відхилить заявку компанії Nord Stream 2 AG на виведення «Північного потоку-2» з дії норм газової директиви Європейського союзу.
В агентстві не погодилися із логікою компанії, керівники якої стверджують, що поняття «завершення будівництва» – адже «Північний потік-2» досі не добудований – не потрібно інтерпретувати в технічному сенсі, а потрібно звертати увагу на час інвестування у проєкт. Але це дивний аргумент – адже якщо будівництво не є завершеним, так це й означає, що воно не є завершеним. А не підкорятися вимогам газової директиви Європейського союзу можуть тільки ті трубопроводи, які добудовані до 23 травня 2019 року. Будівництво «Північного потоку-2» тоді ще тривало.
Варто нагадати читачеві, в чому сенс газової директиви ЄС і чому вона є такою важливою для України. Сенс цієї директиви в тому, що газопроводи на території Європейського союзу повинні належати незалежним компаніям, а не постачальникам сировини – отже, «Газпром» позбавляється можливості володіти «Північним потоком-2». І до того ж кожен такий газопровід повинен надавати рівний доступ різним постачальникам – отже, «Газпром» не зможе завантажити його на повну потужність. І необхідність в газовому транзиті через Україну – причому в досить об’ємному газовому транзиті – збережеться і після закінчення будівництва «Північного потоку-2».
Однак головним завданням будівельників альтернативних маршрутів – і про це завдання свого часу говорили і президент Росії Володимир Путін, і керівники «Газпрому» – було домогтися повного припинення транзиту російського газу по українській газотранспортній системі. Кремль був готовий вкладати у ці трубопроводи мільярди доларів, їхнім найбільш високопоставленим лобістом був сам Путін, який вирушав з візитом до столиць країн-учасниць проєктів і переконував їхніх керівників не відмовлятися від транзиту російського газу, пропонував вигідні умови. А чому?
Не тільки тому, що український бюджет у разі остаточного припинення транзиту позбавлявся величезних сум гарантованих доходів. Але ще й тому, що у разі ширшого військового протистояння з Україною економічні ризики для Росії було б мінімізовано, російський газ безперешкодно продовжив би надходити по альтернативних маршрутах. І в такій ситуації в Кремлі могли б без особливого збитку для «Газпрому» планувати атаку вже не тільки на Донецьк і Сімферополь, які нині окуповані внаслідок збройної агресії Росії, а й і на Дніпро, і на Київ, і на Львів.
Ось чому зупинка будівництва «Північного потоку-2» стала для України не стільки питанням економічного прибутку, скільки у буквальному сенсі слова питанням виживання. Ось чому кожний новий дозвіл на продовження будівництва перетворювалося на справжню битву. І в цьому сенсі позиція Данії тривалий час призупинила будівництво «Північного потоку-2», мала вирішальне значення. «Північний потік-2» потрапив у пастку європейської газової директиви і фактично позбувся того сенсу, заради якого все й і починалося.
А там і санкції США – санкції, які фактично зупинили будівництво. Після оголошення цих санкцій у «Газпромі» стверджували, що добудують «Північний потік-2» самостійно, без участі західних компаній. А насправді?
А насправді ми продовжуємо стежити за дивною подорожжю російського корабля-трубоукладача «Академік Черський». Саме це судно після відмови західних компаній від участі у добудові трубопроводу вирушило до місця будівництва і керівники «Газпрому» переконували, що воно здатне успішно завершити проєкт. Але кілька днів тому «Академік Черський» змінив маршрут і відправився у зворотному напрямку.
Можливо, тому, що це судно насправді не може бути використано для добудови «Північного потоку-2». Чи тому, що в Кремлі вирішили, що після потрапляння проєкту під норми газової директиви Євросоюзу і на тлі драматичного зниження цін на нафту – а значить, і на газ – немає ніякого сенсу витрачати гроші на здійснення великої антиукраїнської мрії Володимира Путіна? Radiosvoboda.org
В агентстві не погодилися із логікою компанії, керівники якої стверджують, що поняття «завершення будівництва» – адже «Північний потік-2» досі не добудований – не потрібно інтерпретувати в технічному сенсі, а потрібно звертати увагу на час інвестування у проєкт. Але це дивний аргумент – адже якщо будівництво не є завершеним, так це й означає, що воно не є завершеним. А не підкорятися вимогам газової директиви Європейського союзу можуть тільки ті трубопроводи, які добудовані до 23 травня 2019 року. Будівництво «Північного потоку-2» тоді ще тривало.
Варто нагадати читачеві, в чому сенс газової директиви ЄС і чому вона є такою важливою для України. Сенс цієї директиви в тому, що газопроводи на території Європейського союзу повинні належати незалежним компаніям, а не постачальникам сировини – отже, «Газпром» позбавляється можливості володіти «Північним потоком-2». І до того ж кожен такий газопровід повинен надавати рівний доступ різним постачальникам – отже, «Газпром» не зможе завантажити його на повну потужність. І необхідність в газовому транзиті через Україну – причому в досить об’ємному газовому транзиті – збережеться і після закінчення будівництва «Північного потоку-2».
Однак головним завданням будівельників альтернативних маршрутів – і про це завдання свого часу говорили і президент Росії Володимир Путін, і керівники «Газпрому» – було домогтися повного припинення транзиту російського газу по українській газотранспортній системі. Кремль був готовий вкладати у ці трубопроводи мільярди доларів, їхнім найбільш високопоставленим лобістом був сам Путін, який вирушав з візитом до столиць країн-учасниць проєктів і переконував їхніх керівників не відмовлятися від транзиту російського газу, пропонував вигідні умови. А чому?
Не тільки тому, що український бюджет у разі остаточного припинення транзиту позбавлявся величезних сум гарантованих доходів. Але ще й тому, що у разі ширшого військового протистояння з Україною економічні ризики для Росії було б мінімізовано, російський газ безперешкодно продовжив би надходити по альтернативних маршрутах. І в такій ситуації в Кремлі могли б без особливого збитку для «Газпрому» планувати атаку вже не тільки на Донецьк і Сімферополь, які нині окуповані внаслідок збройної агресії Росії, а й і на Дніпро, і на Київ, і на Львів.
Ось чому зупинка будівництва «Північного потоку-2» стала для України не стільки питанням економічного прибутку, скільки у буквальному сенсі слова питанням виживання. Ось чому кожний новий дозвіл на продовження будівництва перетворювалося на справжню битву. І в цьому сенсі позиція Данії тривалий час призупинила будівництво «Північного потоку-2», мала вирішальне значення. «Північний потік-2» потрапив у пастку європейської газової директиви і фактично позбувся того сенсу, заради якого все й і починалося.
А там і санкції США – санкції, які фактично зупинили будівництво. Після оголошення цих санкцій у «Газпромі» стверджували, що добудують «Північний потік-2» самостійно, без участі західних компаній. А насправді?
А насправді ми продовжуємо стежити за дивною подорожжю російського корабля-трубоукладача «Академік Черський». Саме це судно після відмови західних компаній від участі у добудові трубопроводу вирушило до місця будівництва і керівники «Газпрому» переконували, що воно здатне успішно завершити проєкт. Але кілька днів тому «Академік Черський» змінив маршрут і відправився у зворотному напрямку.
Можливо, тому, що це судно насправді не може бути використано для добудови «Північного потоку-2». Чи тому, що в Кремлі вирішили, що після потрапляння проєкту під норми газової директиви Євросоюзу і на тлі драматичного зниження цін на нафту – а значить, і на газ – немає ніякого сенсу витрачати гроші на здійснення великої антиукраїнської мрії Володимира Путіна? Radiosvoboda.org
Конфлікт мерів українських міст із президентом Володимиром Зеленським - це не тільки наслідки «втоми» від карантину і нерозуміння - або, вірніше, розуміння його наслідків для економіки у цілому, для малого і середнього бізнесу та місцевих бюджетів.
Це ще і свідчення продовження деградації і розбалансування української управлінської машини і держави в цілому. Це розбалансування почалося з дня обрання Володимира Зеленського президентом України і триватиме до останнього дня його правління. Це - теж короновірус, тільки політичний. І його наслідки для країни можуть бути ще більш серйозними, ніж наслідки страшної епідемії.
Як правило, коли ми говоримо про це розбалансування, ми згадуємо про непрофесіоналізм президента та його команди, нерозуміння ними засадничих політичних законів, невміння керувати. Все це є, звичайно ж. Але найголовніша причина – це зовсім не некомпетентність.
Найголовніша причина - це цинізм, абсолютний, всепоглинаючий цинізм, який притаманний і владі, і багатьом її прихильникам.
Ось подивіться. Населення і так не дуже вірить у небезпеку короновіруса і проклинає карантин, який позбавляє людей доходів. Не будемо забувати, що ми живемо в не дуже розвиненій країні із малограмотним, але самовпевненим населенням, схильним до конспірології. Населення весь час намагається зрозуміти, хто ж придумав проклятий короновірус, щоб на ньому нажитися. І раптом виявляється, що точно так думають і представники самої влади, які не відмовляють собі у обідах в ресторані у той час, коли всі інші повинні сидіти вдома. Ну якщо вже представники влади не бояться короновіруса, так чого боятися всім іншим - і втрачати доходи?
Люди просто не замислюються над тим, що серед представників влади можуть бути точно такі ж самі безграмотні невігласи, як і серед тих, хто за таких «слуг народу» голосує. Вони впевнені, що якщо працює «Велюр», значить, у владі не бояться короновірусу. Значить, просто заробляють гроші. Чому їм можна, а мені не можна?
Те, що у владі - «нові обличчя», які потрапили туди зовсім випадково, те, що рівень компетентності депутата або міністра нічим не відрізняється від рівня компетентності і знань виборця, громадян не обходить. Вони не розуміють, що таке професіоналізм. Вони впевнені, що їхнє голосування, як у казці, створює компетентність.
Так один обід буквально знищує зусилля щодо запобігання епідемії, починає нівелювати досягнуті результати. Нікому не можна пояснити, що ми маємо справу з дурістю і цинізмом - тим більше, коли президент загрожує мерам, а не власним соратникам, що порушують карантин. І тепер ми можемо сподіватися вже не на зусилля влади, не на розуміння суспільства, а на те, що фактичне нівелювання карантину не призведе до збільшення кількості важких хворих і померлих. Просто сподіватися на диво. Як це у нас і заведено.
Бо якщо не буде ані дива, ані карантину в його розумних межах, тоді загинуть і тисячі людей, і економіка. А Україна перетвориться на бідний «чумний барак» Європи. Espreso.tv
Це ще і свідчення продовження деградації і розбалансування української управлінської машини і держави в цілому. Це розбалансування почалося з дня обрання Володимира Зеленського президентом України і триватиме до останнього дня його правління. Це - теж короновірус, тільки політичний. І його наслідки для країни можуть бути ще більш серйозними, ніж наслідки страшної епідемії.
Як правило, коли ми говоримо про це розбалансування, ми згадуємо про непрофесіоналізм президента та його команди, нерозуміння ними засадничих політичних законів, невміння керувати. Все це є, звичайно ж. Але найголовніша причина – це зовсім не некомпетентність.
Найголовніша причина - це цинізм, абсолютний, всепоглинаючий цинізм, який притаманний і владі, і багатьом її прихильникам.
Ось подивіться. Населення і так не дуже вірить у небезпеку короновіруса і проклинає карантин, який позбавляє людей доходів. Не будемо забувати, що ми живемо в не дуже розвиненій країні із малограмотним, але самовпевненим населенням, схильним до конспірології. Населення весь час намагається зрозуміти, хто ж придумав проклятий короновірус, щоб на ньому нажитися. І раптом виявляється, що точно так думають і представники самої влади, які не відмовляють собі у обідах в ресторані у той час, коли всі інші повинні сидіти вдома. Ну якщо вже представники влади не бояться короновіруса, так чого боятися всім іншим - і втрачати доходи?
Люди просто не замислюються над тим, що серед представників влади можуть бути точно такі ж самі безграмотні невігласи, як і серед тих, хто за таких «слуг народу» голосує. Вони впевнені, що якщо працює «Велюр», значить, у владі не бояться короновірусу. Значить, просто заробляють гроші. Чому їм можна, а мені не можна?
Те, що у владі - «нові обличчя», які потрапили туди зовсім випадково, те, що рівень компетентності депутата або міністра нічим не відрізняється від рівня компетентності і знань виборця, громадян не обходить. Вони не розуміють, що таке професіоналізм. Вони впевнені, що їхнє голосування, як у казці, створює компетентність.
Так один обід буквально знищує зусилля щодо запобігання епідемії, починає нівелювати досягнуті результати. Нікому не можна пояснити, що ми маємо справу з дурістю і цинізмом - тим більше, коли президент загрожує мерам, а не власним соратникам, що порушують карантин. І тепер ми можемо сподіватися вже не на зусилля влади, не на розуміння суспільства, а на те, що фактичне нівелювання карантину не призведе до збільшення кількості важких хворих і померлих. Просто сподіватися на диво. Як це у нас і заведено.
Бо якщо не буде ані дива, ані карантину в його розумних межах, тоді загинуть і тисячі людей, і економіка. А Україна перетвориться на бідний «чумний барак» Європи. Espreso.tv
В інші роки рішення американського президента про призначення нового посла в Україні могло б зацікавити виключно українських політиків і дипломатів. У самих Сполучених Штатах, не кажучи вже про решту світу, таке призначення незмінно загубилося б у купі новин, бо не мало б особливого значення у порівнянні з ключовими дипломатичними номінаціями у європейських столицях, Москві або Пекіні.
Але зараз спостерігачі говорять не тільки про фігуру посла, а й про сам факт появи нового керівника американського дипломатичного представництва у Києві. Посла США в українській столиці немає вже майже рік - після того, як в травні 2019, ще до закінчення терміну своїх повноважень з Києва поїхала Марі Йованович, відставки якої публічно вимагали представники найближчого оточення президента США, серед яких був навіть його син. Незабаром посла, призначену на цю посаду ще у період президентства попередника Трампа Барака Обами, звинуватить у нелояльності і сам президент. Більш того, виявиться, що про Йованович під час знаменитої телефонної розмови з Трампом буде негативно відгукуватися і недосвідчений у політиці і дипломатії український президент Володимир Зеленський. А сама Йованович з мало кому відомого в Вашингтоні дипломата перетвориться на одного з ключових свідків на слуханнях щодо імпічменту президента США. Більш того, навіть після її від'їзду посольство в Києві не перестало бути епіцентром протистояння американських дипломатів і Білого дому. Тимчасовий повірений у справах США у Києві Вільям Тейлор, який вже очолював посольство у 2006-2009 роках, теж став одним з учасників процесу імпічменту і підтвердив, що президент США тиснув на президента України з питання про початок розслідування проти компанії, у якій працював син конкурента Трампа, колишнього віце-президента США Джозефа Байдена.
Саме тому рішення про кандидатуру нового американського посла в Україні виявилася настільки важливим призначенням напередодні президентських виборів у США. Додамо до цього, що на Заході зараз навряд чи розуміють, яку саме політику на російському напрямку збирається здійснювати адміністрація Володимира Зеленського і який вплив на очільника держави має його давній покровитель, олігарх Ігор Коломойський, важлива мішень американського правосуддя. Так що новому послу доведеться думати і про те, щоб мінімізувати результати скандалу з тиском Трампа на Зеленського, і про те, щоб продемонструвати такий рівень підтримки, який допоможе самому Зеленському більш реалістично подивитися на навколишній світ і впоратися з новими викликами.
Спостерігачі вважають, що у нового посла, відставного генерала Кіта Дейтона, це може вийти. Новий призначенець - досвідчений професіонал у сфері безпеки, який обіймав відповідальні посади на Близькому Сході. Саме тому війна на Донбасі аж ніяк не стане для нього незвичайним досвідом. Крім того, Дейтон - сильний аналітик, який до свого призначення очолював Європейський центр з питань безпеки імені Джорджа Маршалла, один з провідних американських інтелектуальних центрів в Європі. При цьому Дейтон вже був запрошений Пентагоном для допомоги у здійсненні військових реформ в Україні під час президентства Петра Порошенка. Отже, не можна сказати, що Україна буде для нього новим місцем докладання зусиль. І вже напевно не новою темою для Кіта Дейтона стане російський тиск на країни пострадянського простору.
Можна сказати, що Дональд Трамп зробив вибір на користь людини, до якої не буде претензій у конгресменів і яка не буде напередодні американських виборів сприйматися у Вашингтоні та Києві як лобіст особистих інтересів глави держави. Після скандалу з тиском на Зеленського, в який втягнули посольство в Києві, це найбільш логічне рішення з усіх можливих. І з огляду на те, що президент США аж ніяк не завжди прагне до логічних рішень, можна констатувати, що цього разу Україні просто пощастило. Vot-tak.tv
Але зараз спостерігачі говорять не тільки про фігуру посла, а й про сам факт появи нового керівника американського дипломатичного представництва у Києві. Посла США в українській столиці немає вже майже рік - після того, як в травні 2019, ще до закінчення терміну своїх повноважень з Києва поїхала Марі Йованович, відставки якої публічно вимагали представники найближчого оточення президента США, серед яких був навіть його син. Незабаром посла, призначену на цю посаду ще у період президентства попередника Трампа Барака Обами, звинуватить у нелояльності і сам президент. Більш того, виявиться, що про Йованович під час знаменитої телефонної розмови з Трампом буде негативно відгукуватися і недосвідчений у політиці і дипломатії український президент Володимир Зеленський. А сама Йованович з мало кому відомого в Вашингтоні дипломата перетвориться на одного з ключових свідків на слуханнях щодо імпічменту президента США. Більш того, навіть після її від'їзду посольство в Києві не перестало бути епіцентром протистояння американських дипломатів і Білого дому. Тимчасовий повірений у справах США у Києві Вільям Тейлор, який вже очолював посольство у 2006-2009 роках, теж став одним з учасників процесу імпічменту і підтвердив, що президент США тиснув на президента України з питання про початок розслідування проти компанії, у якій працював син конкурента Трампа, колишнього віце-президента США Джозефа Байдена.
Саме тому рішення про кандидатуру нового американського посла в Україні виявилася настільки важливим призначенням напередодні президентських виборів у США. Додамо до цього, що на Заході зараз навряд чи розуміють, яку саме політику на російському напрямку збирається здійснювати адміністрація Володимира Зеленського і який вплив на очільника держави має його давній покровитель, олігарх Ігор Коломойський, важлива мішень американського правосуддя. Так що новому послу доведеться думати і про те, щоб мінімізувати результати скандалу з тиском Трампа на Зеленського, і про те, щоб продемонструвати такий рівень підтримки, який допоможе самому Зеленському більш реалістично подивитися на навколишній світ і впоратися з новими викликами.
Спостерігачі вважають, що у нового посла, відставного генерала Кіта Дейтона, це може вийти. Новий призначенець - досвідчений професіонал у сфері безпеки, який обіймав відповідальні посади на Близькому Сході. Саме тому війна на Донбасі аж ніяк не стане для нього незвичайним досвідом. Крім того, Дейтон - сильний аналітик, який до свого призначення очолював Європейський центр з питань безпеки імені Джорджа Маршалла, один з провідних американських інтелектуальних центрів в Європі. При цьому Дейтон вже був запрошений Пентагоном для допомоги у здійсненні військових реформ в Україні під час президентства Петра Порошенка. Отже, не можна сказати, що Україна буде для нього новим місцем докладання зусиль. І вже напевно не новою темою для Кіта Дейтона стане російський тиск на країни пострадянського простору.
Можна сказати, що Дональд Трамп зробив вибір на користь людини, до якої не буде претензій у конгресменів і яка не буде напередодні американських виборів сприйматися у Вашингтоні та Києві як лобіст особистих інтересів глави держави. Після скандалу з тиском на Зеленського, в який втягнули посольство в Києві, це найбільш логічне рішення з усіх можливих. І з огляду на те, що президент США аж ніяк не завжди прагне до логічних рішень, можна констатувати, що цього разу Україні просто пощастило. Vot-tak.tv
Конфликт мэров украинских городов с президентом Владимиром Зеленским – это не только отражение «усталости» от карантина и непонимания – или, вернее, понимания его последствий для экономики в целом, для малого и среднего бизнеса и местных бюджетов.
Это еще и свидетельство продолжения деградации и разбалансирования украинской управленческой машины и государства в целом. Это разбалансирование началось со дня избрания Владимира Зеленского президентом Украины и будет продолжаться до последнего дня его правления. Это – тоже короновирус, только политический. И его последствия для страны могут быть еще более серьезными, чем последствия страшной эпидемии.
Как правило, когда мы говорим об этом разбалансировании, мы упоминаем о непрофессионализме президента и его команды, непонимании ими основополагающих политических законов, неумении управлять. Все это есть, конечно же. Но самая главная причина – вовсе не некомпетентность.
Самая главная причина – это цинизм, абсолютный, всепоглощающий цинизм, который присущ и власти, и многим ее сторонникам.
Судите сами. Население и так не очень верит в опасность короновируса и проклинает карантин, который лишает людей доходов. Не будем забывать, что мы живем в не очень развитой стране с малограмотным, но самоуверенным населением, склонным к конспирологии. Население все время пытается понять, кто же придумал проклятый короновирус, чтобы на нем нажиться. И вдруг оказывается, что точно также думают и представители самой власти, которые не отказывают себе в обедах в ресторане в то время, когда все остальные должны сидеть дома. Ну уж раз представители власти не боятся короновируса, то чего бояться всем остальным – и терять доходы?
Людям просто не приходит в голову, что среди представителей власти могут быть точно такие же безграмотные невежды, как и среди тех, кто за таких «слуг народа» голосует. Они уверены, что раз работает «Велюр», значит, во власти не боятся короновируса. Значит, просто зарабатывают деньги. Почему им можно, а мне нельзя?
То, что во власти – «новые лица», которые попали туда совершенно случайно, то, что уровень компетентности депутата или министра ничем не отличается от уровня компетентности и знаний избирателя, граждан не волнует. Они не понимают, что такое профессионализм. Они уверены, что их голосование волшебным образом сообщает компетентность.
Так один обед буквально уничтожает усилия по предотвращению эпидемии, начинает нивелировать достигнутые результаты. Никому не объяснишь, что мы имеем дело с глупостью и цинизмом – тем более, когда президент грозит мэрам, а не собственным соратникам, которые нарушают карантин. И теперь мы можем надеяться уже не на усилия власти, не на понимание общества, а на то, что фактическое нивелирование карантина не приведет к увеличению количества тяжелых больных и умерших. Просто надеяться на чудо. Как это у нас и принято.
Потому что если не будет ни чуда, ни карантина в его разумных пределах, то тогда погибнут и тысячи людей, и экономика. А Украина превратится в нищий «чумной барак» Европы.
Это еще и свидетельство продолжения деградации и разбалансирования украинской управленческой машины и государства в целом. Это разбалансирование началось со дня избрания Владимира Зеленского президентом Украины и будет продолжаться до последнего дня его правления. Это – тоже короновирус, только политический. И его последствия для страны могут быть еще более серьезными, чем последствия страшной эпидемии.
Как правило, когда мы говорим об этом разбалансировании, мы упоминаем о непрофессионализме президента и его команды, непонимании ими основополагающих политических законов, неумении управлять. Все это есть, конечно же. Но самая главная причина – вовсе не некомпетентность.
Самая главная причина – это цинизм, абсолютный, всепоглощающий цинизм, который присущ и власти, и многим ее сторонникам.
Судите сами. Население и так не очень верит в опасность короновируса и проклинает карантин, который лишает людей доходов. Не будем забывать, что мы живем в не очень развитой стране с малограмотным, но самоуверенным населением, склонным к конспирологии. Население все время пытается понять, кто же придумал проклятый короновирус, чтобы на нем нажиться. И вдруг оказывается, что точно также думают и представители самой власти, которые не отказывают себе в обедах в ресторане в то время, когда все остальные должны сидеть дома. Ну уж раз представители власти не боятся короновируса, то чего бояться всем остальным – и терять доходы?
Людям просто не приходит в голову, что среди представителей власти могут быть точно такие же безграмотные невежды, как и среди тех, кто за таких «слуг народа» голосует. Они уверены, что раз работает «Велюр», значит, во власти не боятся короновируса. Значит, просто зарабатывают деньги. Почему им можно, а мне нельзя?
То, что во власти – «новые лица», которые попали туда совершенно случайно, то, что уровень компетентности депутата или министра ничем не отличается от уровня компетентности и знаний избирателя, граждан не волнует. Они не понимают, что такое профессионализм. Они уверены, что их голосование волшебным образом сообщает компетентность.
Так один обед буквально уничтожает усилия по предотвращению эпидемии, начинает нивелировать достигнутые результаты. Никому не объяснишь, что мы имеем дело с глупостью и цинизмом – тем более, когда президент грозит мэрам, а не собственным соратникам, которые нарушают карантин. И теперь мы можем надеяться уже не на усилия власти, не на понимание общества, а на то, что фактическое нивелирование карантина не приведет к увеличению количества тяжелых больных и умерших. Просто надеяться на чудо. Как это у нас и принято.
Потому что если не будет ни чуда, ни карантина в его разумных пределах, то тогда погибнут и тысячи людей, и экономика. А Украина превратится в нищий «чумной барак» Европы.
Очільник офісу президента України Андрій Єрмак запропонував надати «імпульс» переговорам у Мінську і для цього підвищити рівень представництва у контактній групі. Заступником голови Мінської групи стане віце-прем'єр Олексій Резніков, до кожної підгрупи увійдуть представники України на рівні не нижче заступників міністра, можливою є участь «керівників кількох профільних комітетів» українського парламенту. При цьому Єрмак поки що не знає, чи готова до такого розширення представництва у Мінську російська сторона. Але сподівається на це і вважає, що у такому випадку «переговори стануть ефективними».
Але чому? Уявімо собі навіть, що російській стороні сподобаються пропозиції Андрія Єрмака, заступником Бориса Гризлова у контактній групі стане якийсь російський міністр або навіть віце-прем'єр, у підгрупах з'являться заступники міністрів і депутати Державної Думи. Яке все це має значення, якщо в Москві всі питання, що пов'язані з війною з Україною вирішує особисто Володимир Путін. Путін, який не збирається закінчувати війну на Донбасі і використовує її як важіль тиску на Зеленського і українське суспільство. Путін, який постійно вимагає від Києва одного - прямих переговорів із представниками маріонеткових адміністрацій. Путін, який продовжує розраховувати на підкорення України - особливо зараз, коли наша країна опинилася на краю економічної прірви. Яке в такому випадку має значення персональний підбір членів делегацій у Мінську, якщо їхні зустрічі все одно не можуть призвести до врегулювання конфлікту? Якщо у Кремлі для цього немає ані політичної волі, ані бажання?
Для Андрія Єрмака значення є - адже свої ініціативи він пропонує не тільки міжнародної громадськості, але і президенту Володимиру Зеленському. Єрмаку важливо демонструвати Зеленському свою ефективність, показувати, що «ось-ось» і питання врегулювання ситуації на Донбасі буде зрушено з мертвої точки. Від цього залежать обсяги влади і впливу Єрмака в Україні. За великим рахунком, імітація врегулювання на Донбасі - його дорога до влади.
І для Володимира Зеленського значення є. Главі держави необхідно доводити своїм прихильникам, що він не бреше їм, коли обіцяє припинити війну. Що війну дійсно можна зупинити, якщо знайти «правильний підхід» до Путіна. Що переговори мають якийсь сенс. Що в часи попереднього президента «розмовляли не так» і «не переставали стріляти». Можливо, і сам Зеленський в це щиро вірить. А може, просто займається імітацією. Адже імітація - це і є його дорога до влади. І виходить, що імітація Єрмака просто допомагає Зеленському демонструвати власний театр ілюзій. При цьому війна триватиме, люди - гинути, Україна - розкладатися і деградувати. Щоб стати легкою здобиччю для Путіна.
Ну і на довершення - просто для інформування пана Єрмака, який тільки недавно зайнявся політикою - зауважу, що російським представником в Мінській групі з часу її створення був діючий політик, а не відставник, як з української. Спочатку - посол Росії в Україні Михайло Зурабов, який до того ж був спеціальним представником президента Росії з розвитку торгово-економічних відносин з Україною. А потім - член Ради безпеки Росії Борис Гризлов. Більш впливової інстанції, ніж Рада безпеки, в Росії просто не існує. Вище тільки сам Путін.
І саме Путін через півроку після відрядження Гризлова до контактної групу вивів його зі складу членів Радбезу. Вивів саме тому, що йому не потрібен ані впливовий чиновник в Мінську, ані мінське врегулювання, ані припинення війни. Espreso.tv
Але чому? Уявімо собі навіть, що російській стороні сподобаються пропозиції Андрія Єрмака, заступником Бориса Гризлова у контактній групі стане якийсь російський міністр або навіть віце-прем'єр, у підгрупах з'являться заступники міністрів і депутати Державної Думи. Яке все це має значення, якщо в Москві всі питання, що пов'язані з війною з Україною вирішує особисто Володимир Путін. Путін, який не збирається закінчувати війну на Донбасі і використовує її як важіль тиску на Зеленського і українське суспільство. Путін, який постійно вимагає від Києва одного - прямих переговорів із представниками маріонеткових адміністрацій. Путін, який продовжує розраховувати на підкорення України - особливо зараз, коли наша країна опинилася на краю економічної прірви. Яке в такому випадку має значення персональний підбір членів делегацій у Мінську, якщо їхні зустрічі все одно не можуть призвести до врегулювання конфлікту? Якщо у Кремлі для цього немає ані політичної волі, ані бажання?
Для Андрія Єрмака значення є - адже свої ініціативи він пропонує не тільки міжнародної громадськості, але і президенту Володимиру Зеленському. Єрмаку важливо демонструвати Зеленському свою ефективність, показувати, що «ось-ось» і питання врегулювання ситуації на Донбасі буде зрушено з мертвої точки. Від цього залежать обсяги влади і впливу Єрмака в Україні. За великим рахунком, імітація врегулювання на Донбасі - його дорога до влади.
І для Володимира Зеленського значення є. Главі держави необхідно доводити своїм прихильникам, що він не бреше їм, коли обіцяє припинити війну. Що війну дійсно можна зупинити, якщо знайти «правильний підхід» до Путіна. Що переговори мають якийсь сенс. Що в часи попереднього президента «розмовляли не так» і «не переставали стріляти». Можливо, і сам Зеленський в це щиро вірить. А може, просто займається імітацією. Адже імітація - це і є його дорога до влади. І виходить, що імітація Єрмака просто допомагає Зеленському демонструвати власний театр ілюзій. При цьому війна триватиме, люди - гинути, Україна - розкладатися і деградувати. Щоб стати легкою здобиччю для Путіна.
Ну і на довершення - просто для інформування пана Єрмака, який тільки недавно зайнявся політикою - зауважу, що російським представником в Мінській групі з часу її створення був діючий політик, а не відставник, як з української. Спочатку - посол Росії в Україні Михайло Зурабов, який до того ж був спеціальним представником президента Росії з розвитку торгово-економічних відносин з Україною. А потім - член Ради безпеки Росії Борис Гризлов. Більш впливової інстанції, ніж Рада безпеки, в Росії просто не існує. Вище тільки сам Путін.
І саме Путін через півроку після відрядження Гризлова до контактної групу вивів його зі складу членів Радбезу. Вивів саме тому, що йому не потрібен ані впливовий чиновник в Мінську, ані мінське врегулювання, ані припинення війни. Espreso.tv
Белорусское внешнеполитическое ведомство лишило аккредитации съемочную группу российского Первого канала за репортажи о распространении в стране эпидемии смертельного коронавируса. Журналисты Первого канала – а его программы могут смотреть не только подданные Владимира Путина, но и подданные Александра Лукашенко – рассказали зрителям о последствиях отсутствия ограничений во время пасхальных праздников и «республиканского субботника», вспышке болезни в небольшом городке Столбцы под Минском и прочих печальных реалиях жизни в стране, жители которой стали заложниками дурости и равнодушия стареющего «совкового» диктатора. И предупредили, что это может быть только началом кошмара: если не будет ограничительных мер, белорусская система здравоохранения просто не выдержит.
У журналистов Первого канала, по большому счету, просто нет выбора. Они вынуждены говорить правду о том, что происходит с коронавирусом просто потому, что если начать хвалить Лукашенко и скрывать факты, это поставит под сомнение меры, которые предпринимаются в России. Более того, можно предположить что Александр Лукашенко избрал такую стратегию (не)борьбы с коронавирусом именно для того, чтобы поставить эти меры под сомнение. Чтобы показать: в то время, когда «великий и ужасный» Владимир Путин самоизолировался в ново-огаревском бункере он, Лукашенко, бесстрашно ездит по своей стране, утверждает, что никакой опасности нет и даже готовится к параду – несмотря на отмену мероприятия в российской столице.
Таким образом, именно Лукашенко оказывается прямым наследником советских бонз – тех самых, что забрасывали немецкие танки телами советских солдат или проводили первомайские демонстрации после Чернобыля. В Советском Союзе ценность человеческой жизни стремилась к нулю и, конечно, никакой генеральный секретарь ЦК никогда не отменил бы парад или демонстрацию из-за какого-то там невидимого коронавируса, даже если бы знал, что в результате вымрут города. Торжественное заседание, парад, демонстрация – во всем этом ритуале, дотошно копировавшем церковные обряды, был смысл существования коммунистической бессмыслицы. И эта бессмыслица всегда гордилась именно тем, что никогда не пасовала перед ритуалом. Заседание – в метро, с парада – на фронт, а есть ли у участников парада оружие, чтобы обороняться от врага, к делу отношения не имеет. Главное – промаршировали перед вождем.
И в этом смысле Лукашенко действительно получает почетный приз в виде парада, получает патент на дальнейшее умерщвление белорусов. Но, конечно, интереснее всего ответить на вопрос – почему он, а не Путин?
Как это ни парадоксально прозвучит, но дело не в самих диктаторах. Дело в 90-х – тех самых «проклятых 90-х», которые вызывают такое раздражение у Путина и «запутинцев». Тех самых 90-х, которые были в России и которых фактически не было в Беларуси.
Эти 90-е установили новые «красные линии» именно с точки зрения понимания ценности человеческой жизни, начали процесс излечения общества от сталинизма, прерванный появлением Путина. Именно поэтому сформировалось четкое понимание того, что первомайская демонстрация во время Чернобыля это преступление, а не доблесть. Именно поэтому еще в начале своего правления Путин так опростоволосился с «Курском». Именно поэтому российское общество так реагировало на Буденновск, Дубровку, Беслан. Именно поэтому российские власти прячут могилы погибших в Украине и Сирии и не позволяют своим пропагандистам рассказывать правду о жертвах новых кремлевских войн. Путин может позволить себе многое – но не демонстративное пренебрежение к жизням россиян.
И именно поэтому Лукашенко оказался сегодня лучшим учеником людоеда, приветствовавшего участников первого победного парада и никогда не задумывавшегося о цене своих побед. И преуспевшего в этом настолько, что даже спустя десятилетия его осиротевшие подданные романтически распевали «мы за ценой не постоим».
Вот это – «мы за ценой не постоим» - и было советской нормой. И осталось трагической нормой доживающего свое постсовка. Graniru.org
У журналистов Первого канала, по большому счету, просто нет выбора. Они вынуждены говорить правду о том, что происходит с коронавирусом просто потому, что если начать хвалить Лукашенко и скрывать факты, это поставит под сомнение меры, которые предпринимаются в России. Более того, можно предположить что Александр Лукашенко избрал такую стратегию (не)борьбы с коронавирусом именно для того, чтобы поставить эти меры под сомнение. Чтобы показать: в то время, когда «великий и ужасный» Владимир Путин самоизолировался в ново-огаревском бункере он, Лукашенко, бесстрашно ездит по своей стране, утверждает, что никакой опасности нет и даже готовится к параду – несмотря на отмену мероприятия в российской столице.
Таким образом, именно Лукашенко оказывается прямым наследником советских бонз – тех самых, что забрасывали немецкие танки телами советских солдат или проводили первомайские демонстрации после Чернобыля. В Советском Союзе ценность человеческой жизни стремилась к нулю и, конечно, никакой генеральный секретарь ЦК никогда не отменил бы парад или демонстрацию из-за какого-то там невидимого коронавируса, даже если бы знал, что в результате вымрут города. Торжественное заседание, парад, демонстрация – во всем этом ритуале, дотошно копировавшем церковные обряды, был смысл существования коммунистической бессмыслицы. И эта бессмыслица всегда гордилась именно тем, что никогда не пасовала перед ритуалом. Заседание – в метро, с парада – на фронт, а есть ли у участников парада оружие, чтобы обороняться от врага, к делу отношения не имеет. Главное – промаршировали перед вождем.
И в этом смысле Лукашенко действительно получает почетный приз в виде парада, получает патент на дальнейшее умерщвление белорусов. Но, конечно, интереснее всего ответить на вопрос – почему он, а не Путин?
Как это ни парадоксально прозвучит, но дело не в самих диктаторах. Дело в 90-х – тех самых «проклятых 90-х», которые вызывают такое раздражение у Путина и «запутинцев». Тех самых 90-х, которые были в России и которых фактически не было в Беларуси.
Эти 90-е установили новые «красные линии» именно с точки зрения понимания ценности человеческой жизни, начали процесс излечения общества от сталинизма, прерванный появлением Путина. Именно поэтому сформировалось четкое понимание того, что первомайская демонстрация во время Чернобыля это преступление, а не доблесть. Именно поэтому еще в начале своего правления Путин так опростоволосился с «Курском». Именно поэтому российское общество так реагировало на Буденновск, Дубровку, Беслан. Именно поэтому российские власти прячут могилы погибших в Украине и Сирии и не позволяют своим пропагандистам рассказывать правду о жертвах новых кремлевских войн. Путин может позволить себе многое – но не демонстративное пренебрежение к жизням россиян.
И именно поэтому Лукашенко оказался сегодня лучшим учеником людоеда, приветствовавшего участников первого победного парада и никогда не задумывавшегося о цене своих побед. И преуспевшего в этом настолько, что даже спустя десятилетия его осиротевшие подданные романтически распевали «мы за ценой не постоим».
Вот это – «мы за ценой не постоим» - и было советской нормой. И осталось трагической нормой доживающего свое постсовка. Graniru.org
Напередодні 75-ї річниці перемоги у Другій Світовій війні президенти Латвії, Естонії та Литви нагадали світу, що окупація їхніх країн продовжилася і після краху гітлеризму.
Тільки це була вже не нацистська, а радянська окупація.
Нагадування балтійських президентів змушує подивитися на підсумки Другої Світової війни куди більш реалістично, ніж так, як це роблять в Москві і з чим готовий погодитися багато хто на Заході і у пострадянських країнах. По-перше, доводиться згадати, що до 22 червня 1941 року радянський режим був союзником нацизму і у згоді з Гітлером окупував і анексував як частини окремих країн Європи, так і цілі держави. І це при тому, що у анексії країн Балтії не було ніякої стратегічної необхідності, адже на момент окупації на їхній території вже перебували радянські війська і військові бази. До того ж сам вступ СРСР у війну на боці демократичного світу був вимушеним і стався через «віроломний», як любила підкреслювати радянська пропаганда, напад Гітлера на СРСР. Тобто Гітлер підірвав віру Сталіна у свою миролюбність! Який ідіот цей кривавий генералісимус!
По-друге, доводиться визнати, що і після перемоги велика частина Європи свободи не отримала, а балтійські країни так и просто залишилися частиною країни-окупанта. При цьому окупація Сталіна мало в чому відрізнялася від окупації Гітлера - від репресій проти корінного населення і політичних опонентів і до масового переселення «колоністів», які повинні були змінити демографічний баланс в окупованих країнах. До речі, сьогодні ті ж методи в Криму застосовує гідний спадкоємець нацизму і більшовизму - клептократичний режим Путіна.
По-третє, доводиться згадати, що сам факт окупації і анексії був офіційно визнаний не тільки у самих балтійських країнах, але і вищим керівництвом Радянського Союзу. Саме Державна Рада СРСР визнала відновлення незалежності Латвії, Литви та Естонії. При цьому постанову цього органу було схвалено як президентом СРСР, так і президентом Російської Федерації - республіки, яка підтримала відновлення незалежності балтійських країн ще до рішення керівництва Радянського Союзу.
Таким чином, Путін і його оточення не просто намагаються нахабно переписати історію Другої Світової, а й відмовляються від політичних рішень власної держави. Що, знову-таки, відбувається аж ніяк не вперше. Але це не означає, що Путіну і його співвітчизникам не потрібно нагадувати про правду, про те, що відбувалося насправді.
І тим більше варто це робити у день річниці перемоги у Другій Світовій війні. Президенти балтійських країн обрали правильну дату.
Тільки це була вже не нацистська, а радянська окупація.
Нагадування балтійських президентів змушує подивитися на підсумки Другої Світової війни куди більш реалістично, ніж так, як це роблять в Москві і з чим готовий погодитися багато хто на Заході і у пострадянських країнах. По-перше, доводиться згадати, що до 22 червня 1941 року радянський режим був союзником нацизму і у згоді з Гітлером окупував і анексував як частини окремих країн Європи, так і цілі держави. І це при тому, що у анексії країн Балтії не було ніякої стратегічної необхідності, адже на момент окупації на їхній території вже перебували радянські війська і військові бази. До того ж сам вступ СРСР у війну на боці демократичного світу був вимушеним і стався через «віроломний», як любила підкреслювати радянська пропаганда, напад Гітлера на СРСР. Тобто Гітлер підірвав віру Сталіна у свою миролюбність! Який ідіот цей кривавий генералісимус!
По-друге, доводиться визнати, що і після перемоги велика частина Європи свободи не отримала, а балтійські країни так и просто залишилися частиною країни-окупанта. При цьому окупація Сталіна мало в чому відрізнялася від окупації Гітлера - від репресій проти корінного населення і політичних опонентів і до масового переселення «колоністів», які повинні були змінити демографічний баланс в окупованих країнах. До речі, сьогодні ті ж методи в Криму застосовує гідний спадкоємець нацизму і більшовизму - клептократичний режим Путіна.
По-третє, доводиться згадати, що сам факт окупації і анексії був офіційно визнаний не тільки у самих балтійських країнах, але і вищим керівництвом Радянського Союзу. Саме Державна Рада СРСР визнала відновлення незалежності Латвії, Литви та Естонії. При цьому постанову цього органу було схвалено як президентом СРСР, так і президентом Російської Федерації - республіки, яка підтримала відновлення незалежності балтійських країн ще до рішення керівництва Радянського Союзу.
Таким чином, Путін і його оточення не просто намагаються нахабно переписати історію Другої Світової, а й відмовляються від політичних рішень власної держави. Що, знову-таки, відбувається аж ніяк не вперше. Але це не означає, що Путіну і його співвітчизникам не потрібно нагадувати про правду, про те, що відбувалося насправді.
І тим більше варто це робити у день річниці перемоги у Другій Світовій війні. Президенти балтійських країн обрали правильну дату.
9 травня 1981 роки я, тоді ще 14-річний школяр, прийшов на відкриття нової будівлі Українського державного музею Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років на Печерських пагорбах. Рух було перекрито: від комплексу щойно від'їхав кортеж Леоніда Брежнєва. Брежнєв - йому залишалося жити всього півтора року - був головною фігурою на церемонії і учасники відкриття музею вшановували його, скромного офіцера воєнних часів, як одного з полководців Другої Світової. Але це вже було настільки звичним атрибутом останніх років правління Брежнєва, що я просто не помітив ритуальних улесливих промов.
Шок чекав мене вже під час екскурсії по музею, у залі бойової слави. Там, у цоколі монумента Батьківщини-матері, золотими літерами по білому мармуру, були вибиті прізвища героїв Радянського Союзу - учасників війни. І що ж я побачив нагорі?
Зображення чотирьох зірок героя і напис:
Брежнєв Леонід Ілліч
Жуков Георгій Костянтинович.
Брежнєв дійсно тоді вже був тричі героєм Радянського Союзу і героєм соціалістичної праці (через півроку він отримає ще одну зірку героя і «вознесеться» над маршалом Жуковим, який був «усього лише» чотири рази героєм Радянського Союзу). Але ось тільки маршал Жуков, три з чотирьох своїх зірок отримав за участь у бойових діях і дві - під час Другої Світової війни (четверту - за придушення антикомуністичного та антиімперського повстання у Будапешті). А Брежнєв вперше став героєм Радянського Союзу вже тоді, коли був генеральним секретарем ЦК. Пізніше присвоїв собі звання маршала і навіть нагородив себе самого орденом «Перемога» - у порушення статуту самої нагороди (після смерті Брежнєва його родичам довелося повернути орден). І ось - кульмінація.
Так я отримав дуже хороший - і наочний - урок фальсифікації історії Другої Світової війни. І якщо задуматися, всі ці 75 років були - і залишаються - битвою правди і фальсифікації. Це теж фронт і теж спадщина цієї страшної війни.
Кажуть, що історію війни завжди пишуть переможці. Але переможці - аж ніяк не завжди фальсифікатори. А у Радянському Союзі - і у путінській Росії – це саме так.
З історії війни викреслювали цілі розділи. З вулиць радянських міст виганяли інвалідів, які пожертвували своїм здоров'ям, своїми руками і ногами заради перемоги. Засипали Бабин яр – щоб забули про незручний Голокост. Намагалися перетворити війну на перемогу російського народу – так, ніби громадяни інших національностей не воювали й не гинули. І тоді, коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати - і досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія».
А насправді перемога у будь-якій війні - це не «свято зі сльозами на очах», як співається у радянській пісні. Це усього лише можливість плачу в тиші, без страху завтра загинути самому й втратити близьких. Без бомбардувань, боїв і концентраційних таборів. Але із розумінням, що все це було вчора. Це можливість плачу серед руїн, на які перетворилася вся Європа - і Україна також. Це можливість плачу серед «похоронок», які були у кожній родині. Це зараз здається, що перемога - це святкові салюти. А тоді люди, які пережили обстріли і бомбардування, божеволіли від кожного салюту - як зараз бояться салютів наші співвітчизники, що пережили російські обстріли.
Але все ж найголовніше у перемозі - це правда про війну і про всю її нелюдяність. Тому що якщо цю правду приховувати і не вистраждати, потім обов'язково з'являється бажання воювати і вбивати.
Радянське керівництво і його російські спадкоємці зробили все можливе, щоб приховати цю правду і підмінити її пропагандистською тріскотнею. Ось чому українці відзначають 75-ту річницю перемоги у країні, яка продовжує воювати. Територію якої окуповують і обстрілюють, громадян - вбивають і позбавляють завтрашнього дня. У країні, яка стала жертвою агресії у нібито мирний час.
У країні, яка стала жертвою десятиліть брехні про війну. Radiosvoboda.org
Шок чекав мене вже під час екскурсії по музею, у залі бойової слави. Там, у цоколі монумента Батьківщини-матері, золотими літерами по білому мармуру, були вибиті прізвища героїв Радянського Союзу - учасників війни. І що ж я побачив нагорі?
Зображення чотирьох зірок героя і напис:
Брежнєв Леонід Ілліч
Жуков Георгій Костянтинович.
Брежнєв дійсно тоді вже був тричі героєм Радянського Союзу і героєм соціалістичної праці (через півроку він отримає ще одну зірку героя і «вознесеться» над маршалом Жуковим, який був «усього лише» чотири рази героєм Радянського Союзу). Але ось тільки маршал Жуков, три з чотирьох своїх зірок отримав за участь у бойових діях і дві - під час Другої Світової війни (четверту - за придушення антикомуністичного та антиімперського повстання у Будапешті). А Брежнєв вперше став героєм Радянського Союзу вже тоді, коли був генеральним секретарем ЦК. Пізніше присвоїв собі звання маршала і навіть нагородив себе самого орденом «Перемога» - у порушення статуту самої нагороди (після смерті Брежнєва його родичам довелося повернути орден). І ось - кульмінація.
Так я отримав дуже хороший - і наочний - урок фальсифікації історії Другої Світової війни. І якщо задуматися, всі ці 75 років були - і залишаються - битвою правди і фальсифікації. Це теж фронт і теж спадщина цієї страшної війни.
Кажуть, що історію війни завжди пишуть переможці. Але переможці - аж ніяк не завжди фальсифікатори. А у Радянському Союзі - і у путінській Росії – це саме так.
З історії війни викреслювали цілі розділи. З вулиць радянських міст виганяли інвалідів, які пожертвували своїм здоров'ям, своїми руками і ногами заради перемоги. Засипали Бабин яр – щоб забули про незручний Голокост. Намагалися перетворити війну на перемогу російського народу – так, ніби громадяни інших національностей не воювали й не гинули. І тоді, коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати - і досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія».
А насправді перемога у будь-якій війні - це не «свято зі сльозами на очах», як співається у радянській пісні. Це усього лише можливість плачу в тиші, без страху завтра загинути самому й втратити близьких. Без бомбардувань, боїв і концентраційних таборів. Але із розумінням, що все це було вчора. Це можливість плачу серед руїн, на які перетворилася вся Європа - і Україна також. Це можливість плачу серед «похоронок», які були у кожній родині. Це зараз здається, що перемога - це святкові салюти. А тоді люди, які пережили обстріли і бомбардування, божеволіли від кожного салюту - як зараз бояться салютів наші співвітчизники, що пережили російські обстріли.
Але все ж найголовніше у перемозі - це правда про війну і про всю її нелюдяність. Тому що якщо цю правду приховувати і не вистраждати, потім обов'язково з'являється бажання воювати і вбивати.
Радянське керівництво і його російські спадкоємці зробили все можливе, щоб приховати цю правду і підмінити її пропагандистською тріскотнею. Ось чому українці відзначають 75-ту річницю перемоги у країні, яка продовжує воювати. Територію якої окуповують і обстрілюють, громадян - вбивають і позбавляють завтрашнього дня. У країні, яка стала жертвою агресії у нібито мирний час.
У країні, яка стала жертвою десятиліть брехні про війну. Radiosvoboda.org
9 мая 1981 года я, тогда еще 14-летний школьник, пришел на открытие нового здания Украинского государственного музея Великой Отечественной войны 1941-1945 годов на Печерских холмах. Движение было перекрыто: от комплекса только что отъехал кортеж генерального секретаря ЦК КПСС, председателя президиума Верховного Совета СССР Леонида Брежнева. Брежнев – ему оставалось жить всего полтора года – и был главной фигурой на церемонии и участники открытия музея чествовали его, скромного офицера военных времен, как одного из полководцев Второй Мировой. Но это уже было настолько привычным атрибутом последних лет правления Брежнева, что я просто не заметил ритуальных подобострастных речей.
Шок поджидал меня уже во время экскурсии по музею, в зале боевой славы. Там, в цоколе монумента Родины-матери, золотыми буквами по белому мрамору, были выбиты фамилии героев Советского Союза – участников войны. И что же я увидел на самом верху?
Изображение четырех звезд героя и надпись:
Брежнев Леонид Ильич
Жуков Георгий Константинович.
Брежнев действительно тогда уже был трижды героем Советского Союза и героем социалистического труда (еще через полгода он получит еще одну звезду героя и «вознесется» над маршалом Жуковым, который был «всего лишь» четырежды героем Советского Союза). Но вот только маршал Жуков, по крайней мере, три из четырех своих звезд получил за участие в военных действиях и две – во время Второй Мировой войны (четвертую – за подавление антикоммунистического и антиимперского восстания в Будапеште). А Брежнев в первый раз стал героем Советского Союза уже когда был генеральным секретарем ЦК. Позже присвоил себе звание маршала и даже наградил себя самого орденом «Победа» - в нарушение устава самой награды (после смерти Брежнева его родственникам пришлось вернуть орден). И вот – кульминация. В зале боевой славы музея этот человек, который был политработником и получил генеральские погоны только в самом конце войны, был на первом месте – перед всеми маршалами, генералами, перед знаменитыми летчиками, танкистами, артиллеристами.
Так я получил очень хороший – и очень наглядный урок фальсификации истории Второй Мировой войны. И если призадуматься, то все эти 75 лет были – и остаются – сражением правды и фальсификации. Это тоже фронт и тоже наследие этой страшной войны.
Говорят, что историю войны всегда пишут победители. Но победители – отнюдь не всегда фальсификаторы. А в Советском Союзе – и в путинской России – дело обстоит именно так.
Из истории войны вымарывали целые главы. С улиц советских городов изгоняли инвалидов, которые пожертвовали своим здоровьем, своими руками и ногами ради победы. И тогда, когда реальные события подзабылись и инвалиды исчезли, стали праздновать – и допраздновались до путинского «победобесия».
А на самом деле победа в любой войне – это не «праздник со слезами на глазах», как поется в советской песне. Это всего лишь возможность плача в тишине, без страха завтра погибнуть самому и потерять близких. Без бомбежек, сражений и концентрационных лагерей. Но с пониманием, что все это было вчера. Это возможность плача среди руин, в которые превратилась вся Европа – и Украина в том числе. Это возможность плача среди «похоронок», которые были в каждой семье. Это сейчас кажется, что победа – это праздничные салюты. А тогда люди, которые пережили обстрелы и бомбардировки, сходили с ума от каждого салюта – как сейчас боятся салютов наши соотечественники, пережившие российские обстрелы.
Но все же самое главное в победе – это правда о войне и обо всей ее бесчеловечности. Потому что если эту правду скрывать и не выстрадать, потом обязательно появляется желание воевать и убивать.
Советское руководство и его российские наследники сделали все возможное, чтобы скрыть эту правду и подменить ее пропагандистской трескотней. Вот почему мы отмечаем 75-ю годовщину победы в стране, которая продолжает воевать. Территорию которой оккупируют и обстреливают, граждан – убивают и лишают завтрашнего дня. В стране, которая стала жертвой агрессии в как будто бы мирное время.
В стране, которая стала жертвой десятилетий лжи о войне.
Шок поджидал меня уже во время экскурсии по музею, в зале боевой славы. Там, в цоколе монумента Родины-матери, золотыми буквами по белому мрамору, были выбиты фамилии героев Советского Союза – участников войны. И что же я увидел на самом верху?
Изображение четырех звезд героя и надпись:
Брежнев Леонид Ильич
Жуков Георгий Константинович.
Брежнев действительно тогда уже был трижды героем Советского Союза и героем социалистического труда (еще через полгода он получит еще одну звезду героя и «вознесется» над маршалом Жуковым, который был «всего лишь» четырежды героем Советского Союза). Но вот только маршал Жуков, по крайней мере, три из четырех своих звезд получил за участие в военных действиях и две – во время Второй Мировой войны (четвертую – за подавление антикоммунистического и антиимперского восстания в Будапеште). А Брежнев в первый раз стал героем Советского Союза уже когда был генеральным секретарем ЦК. Позже присвоил себе звание маршала и даже наградил себя самого орденом «Победа» - в нарушение устава самой награды (после смерти Брежнева его родственникам пришлось вернуть орден). И вот – кульминация. В зале боевой славы музея этот человек, который был политработником и получил генеральские погоны только в самом конце войны, был на первом месте – перед всеми маршалами, генералами, перед знаменитыми летчиками, танкистами, артиллеристами.
Так я получил очень хороший – и очень наглядный урок фальсификации истории Второй Мировой войны. И если призадуматься, то все эти 75 лет были – и остаются – сражением правды и фальсификации. Это тоже фронт и тоже наследие этой страшной войны.
Говорят, что историю войны всегда пишут победители. Но победители – отнюдь не всегда фальсификаторы. А в Советском Союзе – и в путинской России – дело обстоит именно так.
Из истории войны вымарывали целые главы. С улиц советских городов изгоняли инвалидов, которые пожертвовали своим здоровьем, своими руками и ногами ради победы. И тогда, когда реальные события подзабылись и инвалиды исчезли, стали праздновать – и допраздновались до путинского «победобесия».
А на самом деле победа в любой войне – это не «праздник со слезами на глазах», как поется в советской песне. Это всего лишь возможность плача в тишине, без страха завтра погибнуть самому и потерять близких. Без бомбежек, сражений и концентрационных лагерей. Но с пониманием, что все это было вчера. Это возможность плача среди руин, в которые превратилась вся Европа – и Украина в том числе. Это возможность плача среди «похоронок», которые были в каждой семье. Это сейчас кажется, что победа – это праздничные салюты. А тогда люди, которые пережили обстрелы и бомбардировки, сходили с ума от каждого салюта – как сейчас боятся салютов наши соотечественники, пережившие российские обстрелы.
Но все же самое главное в победе – это правда о войне и обо всей ее бесчеловечности. Потому что если эту правду скрывать и не выстрадать, потом обязательно появляется желание воевать и убивать.
Советское руководство и его российские наследники сделали все возможное, чтобы скрыть эту правду и подменить ее пропагандистской трескотней. Вот почему мы отмечаем 75-ю годовщину победы в стране, которая продолжает воевать. Территорию которой оккупируют и обстреливают, граждан – убивают и лишают завтрашнего дня. В стране, которая стала жертвой агрессии в как будто бы мирное время.
В стране, которая стала жертвой десятилетий лжи о войне.