Протягом 1988-1994 років на британському телебаченні і радіо існувала заборона на трансляцію виступів представників екстремістських угруповань Північної Ірландії - як католиків, так і протестантів. Прем'єр-міністр Маргарет Тетчер і її наступник Джон Мейджор вважали, що не можна заохочувати терор. Заборону було знято тільки після початку мирного процесу в Ольстері.
Зрозуміло, що ця заборона і тоді, і зараз сприймалася, м'яко кажучи, неоднозначно. І не тільки журналістами, які вважали, що влада зазіхає на свободу слова, на їхнє право розмовляти з тими, з ким вони вважатимуть за потрібне. Але і багатьма прихильниками екстремістів - як католиками, так і протестантами. Прихильники республіканців вважали, що вони мають право на насильство, якщо вже не вдається відновити територіальну цілісність Ірландії мирним шляхом. Прихильники лоялістів були переконані, що потрібно захищати цілісність Сполученого Королівства - якщо вже сама влада діє не так жорстко, як їм хотілося б. Те, що в результаті гинули мирні люди, мало кого цікавило. Для радикалів життя їхніх співвітчизників - тим більше коли це представники протилежного табору - це усього лише політичний інструмент. Не більше того. І саме з цим не могла погодитися «залізна леді». Вона була категорично проти того, щоб віддавати екстремістам право на насильство, та ще й легітимізувати їхні дії у медіа.
Але - якщо так задуматися - а чим ризикувала тоді Тетчер? Мінімум - сплеском терору в Ольстері. Максимум - і це тоді було фантастикою - втратою Північної Ірландії. Але в цілому Великій Британії як державі нічого не загрожувало і не могло загрожувати. Я вам більше скажу: Англія залишиться Англією навіть якщо раптом втратить і Північну Ірландію, і Шотландію, і навіть Уельс.
З Україною зовсім інша ситуація. Коли ми легітимізуємо окупацію, коли ми посміхаємося різним там Поклонським - ми ставимо під сумнів саме майбутнє існування нашої держави як такої. Тим більш, що у нашій країні не так вже й мало прихильників «русского мира». І вже тим більше чимало тих, кому все одно. Тому я думаю не про цих людей. Якщо Україна перетвориться на Український федеральний округ Російської Федерації, вони цього навіть не помітять.
Гордон буде все так само брати інтерв'ю. Тільки стане набагато обережнішим. «95 квартал» придумає нових «Сватів». У маршрутках, як і зараз, буде працювати «Русское радио», а пасажири - обговорюватимуть підвищення пенсій і проклятих американців. На уроках історії стануть розповідати, як мазепинці, петлюрівці, бандерівці і «порохоботи» намагалися перешкодити віковій дружбі російського і українського народів - але нічого у них не вийшло.
Проблеми виникнуть тільки у українських патріотів. Одних знищать . Інших посадять. Третіх виженуть. Тих, хто залишиться, перетворять на жебраків-маргіналів. Канал «Інтер» про це не розповість. У нього будуть інші новини.
Я не намагаюся в чомусь переконати цих патріотів, серед яких є і мої колеги, що вважають - можна брати інтерв'ю у Поклонської, адже це свобода слова. І є прихильники влади, які вірять, що з Росією можна про щось домовитися. Я просто попереджаю їх про наслідки їх власної короткозорості. Не тільки про наслідки для держави, а й про наслідки для них самих, для їхніх сімей, для їхніх батьків і дітей. Буде практично те ж саме, що в Криму і на Донбасі. Тільки гірше.
І якщо вас не дуже цікавить доля України, дорогі друзі, так подумайте хоча б про себе. Зрозумійте, що ви захищаєте нашу країну для вашого ж власного блага, для вашої безпеки. Для вашої можливості вижити і жити. Україна - це не абстрактне поняття. Україна - це не Гордон, не Зеленський, навіть не виборці Зеленського і не глядачі Гордона.
Україна - це кожен з нас. Espreso.tv

На протяжении 1988-1994 годов на британском телевидении и радио существовал запрет на трансляцию выступлений представителей экстремистских группировок Северной Ирландии – как католиков, так и протестантов. Премьер-министр Маргарет Тэтчер и ее преемник Джон Мейджор считали, что нельзя поощрять террор. Запрет был снят только после начала мирного процесса в Ольстере.
Понятно, что этот запрет и тогда, и сейчас воспринимался, мягко говоря, неоднозначно. И не только журналистами, которые считали, что власть покушается на свободу слова, на их право разговаривать с теми, с кем они посчитают нужным. Но и многими сторонниками экстремистов – как католиками, так и протестантами. Сторонники республиканцев считали, что они имеют право на насилие, раз уж не удается восстановить территориальную целостность Ирландии мирным путем. Сторонники лоялистов были убеждены, что нужно защищать целостность Соединенного Королевства – раз уж сама власть действует не так жестко, как им хотелось бы. То, что в результате гибли мирные люди, мало кого интересовало. Для радикалов жизни их соотечественников – тем более когда это представители противоположного лагеря – это всего лишь политический инструмент. Не более того. И именно с этим не могла согласиться «железная леди». Она была категорически против того, чтобы отдавать экстремистам право на насилие, но и легитимировать это их право в медиа.
Но – если так призадуматься – а чем рисковала тогда Тэтчер? Минимум – всплеском террора в Ольстере. Максимум – и это тогда было из области фантастики – потерей Северной Ирландии. Но в целом Великобритании как государству ничего не угрожало и не могло угрожать. Я вам больше скажу: Англия останется Англией даже если вдруг потеряет и Северную Ирландию, и Шотландию, и даже Уэльс.
С Украиной совершенно другая ситуация. Когда мы легитимизируем оккупацию, когда мы улыбаемся всяческим Поклонским – мы ставим под вопрос само будущее существование нашего государства как такового. Тем более, что в нашей стране не так уж мало сторонников «русского мира». И уж тем более немало тех, кому все равно. Поэтому я думаю не об этих людях. Если Украина превратится в Украинский федеральный округ Российской Федерации, они этого даже не заметят.
Гордон будет все также брать интервью. Только станет намного осторожнее. «95 квартал» придумает новых «Сватов». В маршрутках все также будет работать «Русское радио».а пассажиры – обсуждать повышение пенсий и проклятых американцев. На уроках истории станут рассказывать, как мазепинцы, петлюровцы, бандеровцы и «порохоботы» пытались помешать вековой дружбе русского и украинского народов – но ничего у них не получилось.
Проблемы возникнут только у украинских патриотов. Одних убьют. Других посадят. Третьих выгонят. Тех, кто останется, превратят в нищих маргиналов. Канал «Интер» об этом не расскажет. У него будут другие новости.
Я не пытаюсь в чем-то переубедить этих патриотов, среди которых есть и мои коллеги, которые считают, что можно брать интервью у Поклонской. И есть сторонники власти, которые верят, что с Россией можно о чем-то договориться. Я просто предупреждаю их о последствиях их собственной близорукости. Не только о последствиях для государства, но и о последствиях для них самих, для их семей, для их родителей и детей. Будет практически то же самое, что в Крыму и на Донбассе. Только хуже.
И если вас не очень интересует судьба Украины, дорогие друзья, то подумайте хотя бы о себе. Поймите, что вы защищаете нашу страну для вашего же собственного блага, для вашей безопасности. Для вашей возможности выжить и жить. Украина – это не абстрактное понятие. Украина – это не Гордон, не Зеленский, даже не избиратели Зеленского и не зрители Гордона.
Украина – это каждый из нас.

Сьогодні український парламент має проголосувати у другому читанні за закон, який унеможливить повернення раніше націоналізованих банків їхним колишнім власникам. Тобто - унеможливить, щоб «Приват», який був фактично розорений його господарями і врятований грошима мільйонів українських платників податків, було повернуто Ігорю Коломойському.
Коломойський багато поставив на повернення цього банку. Це для нього не тільки питання фінансового виживання - адже завдяки перемозі Володимира Зеленського на президентських виборах Коломойський отримав такі можливості для збагачення, які і не снилися йому у минулому. Це ще й питання принципу. Це бажання довести: не українському народу вирішувати, що буде з фінансовою системою країни, а Коломойському вирішувати, що буде з українським народом.
І ось вся ця спеціальна операція, заради якої Коломойський брав участь у президентській кампанії, домовлявся з іншими олігархами і забезпечив перемогу Зеленського, провалюється, провалюється на наших очах!
Український народ не спромігся захистити ані свої інтереси, ані інтереси держави. Але на захист України встав цивілізований світ. Саме так! Адже це МВФ виставив жорстку і зрозумілу умову: або допомога, або Коломойський. І це в умовах, коли без фінансової допомоги на Україну очікує вже не криза, а крах. І це в умовах, коли не доводиться розраховувати навіть на умовну допомогу російського режиму, який і сам йде на дно! Дякую, дуже дякую!
Але тепер все залежить навіть не від позиції президента - йому в буквальному сенсі слова немає куди діватися, він змушений підтримувати вимоги МВФ, а від позиції депутатів пропрезидентської фракції. Багато хто з них вже під час голосування у першому читанні продемонстрував, що інтереси олігархів є набагато більш важливими, ніж інтереси країни. І ми не знаємо, скільки цих «обранців народу» за час між голосуваннями в першому і другому читанні перейшло з табору України до табору олігарха. Ось сьогодні і побачимо.
Але будемо пам'ятати, що часу у нас майже не залишилося. За час між першим і другим читаннями рівень недовіри до української влади тільки посилився, довгострокова програма перетворилася на короткострокову, сума запозичень скоротилася з 8 до 5 мільярдів доларів, при цьому рішення по кожному траншу буде узгоджуватися окремо. Це - дуже жорсткий інструмент, саме залучення якого означає: МВФ хоче контролювати українську владу, він хоче стежити за її руками, він більше не довіряє українському президенту і уряду. І це теж дуже непогано - якщо вже ми самі не здатні контролювати тих, за кого голосуємо.
Але навіть для того, щоб ми отримали ці гроші недовіри, Верховна Рада повинна сьогодні визначитися, з ким вона в боротьбі за порятунок України. Espreso.tv

Шановні друзі! Радий повідомити, що кошти з передплати Patreon за квітень перераховані на рахунок фонду Пацієнти України і спрямовані на допомогу медикам Сторожинецької районної та Волинської обласної лікарень. Передплата на Patreon продовжується, з цього місяця на моїй сторінці з’являтиметься оригінальний контент тільки для передплатників. Ну і звичайно, під час карантину будемо й надалі допомагати нашим медикам. https://www.patreon.com/portnikov?fan_landing=true

Украинский парламент после нескольких недель изнурительной борьбы принял так называемый «банковский» закон, который делает невозможным возвращение ранее национализированных банков их бывшим владельцам. А если уж быть конкретным – делает невозможным возвращение «Приват-банка», системообразующего банка страны, украинскому олигарху Игорю Коломойскому, одному из творцов победы Владимира Зеленского на выборах президента страны.
Закон, по своей сути, результат не украинской законодательной инициативы, а настоятельного требования Международного валютного фонда, представители которого не скрывали: без его принятия страна не получит необходимой помощи и не сможет рассчитаться  с долгами. Закон обсуждали уже после того, как обещанная Украине сумма была предусмотрена в ее бюджете на текущий год. Без ее поступления стране и до эпидемии коронавируса и карантина грозил бы дефолт и экономический крах, а уж после карантина – и подавно. Но, тем не менее, президенту Владимиру Зеленскому не удалось обеспечить большинства голосов собственной фракции в парламенте для принятия закона в первом чтении, на выручку главе государства пришли оппозиционеры из «Европейской солидарности» его предшественника Петра Порошенко и «Голоса» Святослава Вакарчука. Уже после того, как «банковский» закон стали готовить ко второму чтению, лоббисты интересов Коломойского развернули бешеную активность, чтобы не допустить его принятия, подготовили 16 000 поправок. Парламенту пришлось в спешном порядке принимать изменения в регламенте, которые помогли избавиться от «поправочного спама», потом преодолевать сопротивление противников этих изменений и, наконец, проголосовать окончательный вариант законопроекта. На все это ушло несколько недель – и это во время карантина, время катастрофической нехватки ресурсов! За эти недели лопнуло терпение и у МВФ. Теперь фонд отказался продолжать переговоры о долгосрочном кредите и согласился предоставить лишь краткосрочный кредит, разбитый на несколько отдельных траншей.
Однако теперь, когда условия МВФ исполнены и финансовая помощь, пускай и кратковременная, Украине обеспечена, Владимиру Зеленскому рано облегченно вздыхать. Принятие закона может значительно ухудшить отношения Зеленского с человеком, которому он во многом обязан своей актерской и политической карьерой.
Коломойский ввязался в украинскую предвыборную кампанию 2019 года прежде всего потому, что был глубоко оскорблен именно национализацией «Привата». Причем и Порошенко, политическим союзником которого Коломойский был на выборах 2014 года, пошел на эту приватизацию не от хорошей жизни, а по требованию все тех же международных институций, считавших, что лишившийся реальных денег банк может, в случае свого неминуемого краха, обрушить всю финансовую систему страны. Однако Коломойский явно не из тех людей, кто считает, что нужно думать о каких-то требованиях МВФ и какой-то украинской стабильности тогда, когда речь идет о его интересах и договоренностях с ним. Он был буквально одержим идеей «наказания» Порошенко – и именно эта идея, а вовсе не успех Зеленского, была основным мотивом, который побудил его стать участником и победителем президентской кампании 2019 года. Коломойский при этом публично ратовал за поражение Порошенко и за дефолт одновременно – то есть прекрасно понимал, к каким катастрофическим последствиям должно было бы привести возвращение ему «Привата». Но его эти последствия не пугали. Новый президент Украины просто должен был вернуть ему банк. Просто должен был отомстить за его поруганную честь, за испорченную репутацию, за слезы ненависти, которыми он щедро орошал подушки своей израильской резиденции.
Не вернул и не отомстил. И теперь нам предстоит узнать, смирится ли с этим Коломойский в надежде компенсировать неожиданное поражение доходами в других отраслях украинской экономики или же отношениям бывшего комика с эсцентричным олигархом суждено повторить уже завершенный сценарий отношений бывшего чекиста с другим эксцентричным олигархом нашего недавнего прошлого – Борисом Березовским.

Молдавский президент Игорь Додон – один из главных союзников Кремля на постсоветском пространстве – неожиданно для себя и для своих российских покровителей оказался на пороге потери той огромной власти, которую он, вопреки конституционным нормам, получил после краха режима олигарха Влада Плахотнюка и в особенности после выхода промосковской партии социалистов из коалиции с проевропейскими политическими силами. Правительство, которое Додон создал в союзе с бывшими соратниками Плахотнюка, на грани отставки. Не сможет Молдова и получить экономическую помощь от Москвы, которая должна была стать главным козырем Додона на предстоящих президентских выборах. Правомерность получение этой помощи была поставлена под сомнение молдавским Конституционным судом. Собственно, именно решение Конституционного суда в свое время помогло Додону стать президентом – когда суд возвратил общенародные выборы главы государства. И тот же суд пытался заблокировать создание коалиции пророссийских и проевропейских сил. После краха режима Плахотнюка новые коалиционные партнеры добились отставки старого состава судей и создали новый, независимый Конституционный суд. И вот теперь оказалось, что судьи восприняли свою независимость в буквальном смысле слова. Что они и в самом деле независимы от Додона. И от Путина заодно.
Но дело, конечно же, не только в самом суде. В Кремле никак не могут понять, что на постсоветском пространстве давно уже прочерчены «красные линии», переход через которые означает потерю суверенитета. Одна из таких линий – российские сребреники. Все прекрасно понимают: Путин дает деньги, не для того, чтобы помочь, а для того, чтобы подчинить. Российский рубль – такое же оружие Кремля, как российский газ или российский танк. Танк уже стоит неподалеку от Кишинева, в приднестровских Бендерах или Тирасполе. Газ давно уже используется для усиления российского влияния в небольшой стране, от которой Москва к тому же отхватила часть территории. Остался рубль. И тут уже молдавским элитам пришлось объединяться против своего слишком ретивого президента, вознамерившегося стать российским губернатором. Рубль – это была последняя капля.
Если на мгновение отвлечься от Додона, стоит вспомнить, что такой же оглушительный эффект получение российского кредита имело для предшественника молдавского президента в нелегком деле обслуживания кремлевских интересов – четвертого президента Украины Виктора Януковича. Именно после того как Янукович, уже отказавшись от подписания соглашения об ассоциации с ЕС, договорился с Путиным о помощи, он утратил ту поддержку, которую еще имел в политических и предпринимательских кругах и заставил олигархов примириться с неизбежностью победы Майдана. Потому что губернатор не нужен никому – ни сторонникам цивилизованного пути развития своих стран, ни тем, кто уверен, что «Техас должны грабить техасцы», ни даже тем, кто хочет хороших отношений с Россией, но не превращения своей страны в российский бантустан.
Губернатор нужен только Путину.

Когда Наталья Поклонская только появилась на том, что можно назвать политической сценой аннексированного Крыма, ее карьеру связывали исключительно с высоким покровительством, связью с крымским «главой республики» Сергеем Аксеновым. И можно было предположить, что о новом крымском «прокуроре» через несколько месяцев благополучно забудут, как и о других представителях аксеновского окружения. В конце концов, какое имеет значение, кого оккупационный режим наименовал «прокурором Крыма».
Но Наталье Поклонской удалось изменить мнение о себе именно потому, что она оказалась политиком нового типа. Такой человек нашел бы себе место отнюдь не только в современной России. Поклонская была бы интересна в любой стране, где население готово голосовать за проходимцев и популистов. В этом смысле можно сказать, что Россия даже ограничивает возможности Поклонской, оставляет ее в маргинальных рамках. А в стране с более развитой демократией Поклонская давно уже была бы министром или даже главой президентской администрации.
И дело вовсе не в ее мнимой привлекательности. Поклонская – ходячий скандал, ходячий эпатаж. Она поняла, что можно браться за самые отвратительные поручения власти. Что можно не бояться быть смешной. Что можно не бояться нарваться на оскорбления, не бояться быть разоблаченной во лжи. Главное – быть в центре внимания.
Именно поэтому о большинстве депутатов Государственной Думы России вспоминают, когда они отправляются на какую-нибудь сессию ПАСЕ, арестовываются за коррупцию или заболевают. А о Поклонской говорят постоянно. Запрет Меджлиса крымскотатарского народа? Поклонская! Защита чести и достоинства государя императора? Поклонская! Борьба с Матильдой Кшесинской? Поклонская! Расследование «преступлений Майдана»? Поклонская! Теперь вот интервью Гордону, пустое и бессмысленное, как она сама – но все о ней опять говорят. И сколько бы я не разоблачал эту технологию скандала, а ведь и сам я являюсь ее заложником – за эти годы я точно написал о Поклонской больше, чем о любом другом из ее коллег по нижней палате российского парламента. Хотя и понимаю, что от спикера Госдумы Вячеслава Володина зависит больше, чем от сотни Поклонских. Но Володин крайне редко дает повод для комментирования своих публичных действий. А Поклонская создает такие поводы постоянно.
И понятно, что это не ее личные изобретения – ну не сама же она додумалась до запрета Меджлиса. Да и беседа с Гордоном вряд ли была ее личной инициативой. Все дело в том, что это не скандал – технология Поклонской.
Сама Поклонская – это технология. И именно поэтому она политик нового типа. Когда для безликих, никому не известных людей создается целый алгоритм действий, который позволяет им с помощью нехитрых, но ярких поступков оставаться на виду и содействовать деградации общественного мнения, приучать людей к тому, что ложь, истерика, безграмотность – это теперь политическая норма. И, конечно, к таким проектам есть свои требования, которые успешно применяются создателями алгоритма из российских спецслужб. «Новое лицо» - Поклонская не была в политике, она была лишь рядовым сотрудником прокуратуры, ее карьера непосредственно связана с захватом Крыма. И поэтому она не просто «новое лицо», но и «человек из народа». Ну и тут уже конечно должна проявляться принципиальность такого народного героя, который не будет мириться с несправедливостью – будь то несправедливость «бесов» на украинском Майдане или «бесов», которые пытаются очернить светлы й образ последнего российского монарха. И, конечно, внешняя привлекательность – куда ж без нее! Бывает даже, что для исполнения роли «нового лица» вообще нанимают профессиональных актеров – чтобы не рисковать.
Но и Поклонская пока что неплохо справляется, раз мы о ней так часто говорим. Krymr.com

Можно ли выехать с Украины в период карантина? Еще несколько недель назад был актуален совершенно другой вопрос – можно ли въехать? Тысячи украинцев, которые остались без работы в европейских странах, стремительно погружающихся в карантин, стремились вернуться на Родину и украинскому правительству, уже заявившему о прекращении авиационного сообщения, пришлось даже организовывать специальные рейсы для возвращения гастарбайтеров. Кстати, и всплеск эпидемии коронавируса в стране, особенно в западных ее областях, был во многом связан с тем, что одновременно приехали тысячи людей из Италии, Польши и других государств – и многие уже были инфицированы.
Но спустя всего несколько недель возник другой вопрос, прямо противоположный: а можно ли выехать? У европейских государств возникла необходимость в сезонных работниках, начались чартерные рейсы для их доставки в страны, которые предоставили им соответствующие контракты. Но уже второй такой рейс – в Лондон – был неожиданно заблокирован Госпогранслужбой Украины, как утверждалось, по распоряжению МИДа (МИД эту информацию опровергал). После скандала рейс все же вылетел с девятичасовой задержкой, зато возник вопрос – а готова ли Украина разрешать своим гражданам уезжать?
Президент Владимир Зеленский заявил, что «рабства в Украине нет». Но при этом Киев требует от работодателей контракт как минимум на три месяца, гарантии обеспечения отъезжающих жильем и страховкой. Только в этом случае, как подчеркнул президент Зеленский Украина «отпустит граждан на работу».
Ключевым тут, конечно же, является слово «отпустит», напоминающее о знаменитых советских «выездных визах».
Цинизм ситуации в том, что формально украинские власти ничего никому запретить не могут. Но они закрыли целый ряд пограничных пунктов, в том числе и во всех аэропортах. А через наземную границу украинский гражданин просто так не проедет из-за закрытого пространства стран Шенгена. Поэтому если вы хотите вылететь из закрытого аэропорта на чартере для работников – вы действительно не можете этого сделать без согласия украинского бюрократа.
Может возникнуть вопрос – а зачем это украинской власти? Ведь карантин и экономический кризис, который в Украине начался еще до эпидемии,  лишает средств к существованию не только сезонных работников, но и многих украинцев, которые не собирались никуда уезжать. Казалось бы, нужно радоваться каждому человеку, который поедет работать за границу и пришлет деньги семье – тем более, что в сложившихся условиях многие страны не так уж и нуждаются в услугах иностранцев. Но не тут-то было!
Одним из главных предвыборных обещаний Владимира Зеленского было возвращение работающих за границей украинцев домой. Как – и самое главное – зачем это сделать – будущий президент не знал. Но прочувственно произносил слова, написанные сценаристами его предвыборной кампании.Но прошел год со времени его избрания – а украинцы даже и не думали возвращаться. И тут…
И тут случилась эпидемия. И они поехали – не все, конечно, но многие. И каждый отъезд в обратном направлении президент может считать своим личным поражением. А власть, разумеется, работает на его представления о жизни, зачастую далекие от реальности. Потому что никто во власти не знает, что с этими людьми вообще делать.
Ведь уехали они не от хорошей жизни, а из-за отсутствия рабочих мест и достойных зарплат. А сейчас будут исчезать и те рабочие места, которые были, когда они уезжали и уменьшаться зарплаты, которые их и до отъезда не устраивали. И вернувшиеся гастарбайтеры будут конкурировать за оставшиеся рабочие  с другими безработными. Тогда, может быть, лучше помочь им уехать и заработать на жизнь?
Но в этом случае и президенту Зеленскому, и его сотрудникам пришлось бы вернуться из телевизионного сериала в скучную и неприветливую реальность своей беднеющей на глазах страны с ее новыми экономическими и эпидемиологическими проблемами. И если этому возвращению не содействовали ни продолжающаяся война с Россией, ни пандемия, то, наверное, встреча с реальностью уже не состоится.
По крайней мере, до открытия украинских аэропортов. Detaly.co.il

Заступник глави адміністрації президента Росії Дмитро Козак здійснює таємничий візит до Берліна для консультацій з чиновниками, які є відповідальними за український напрямок. Представник Росії у Тристоронній контактній групі Борис Гризлов звинувачує українських учасників переговорів у тому, що вони встають на "небезпечний шлях своїх попередників" і називає «слугами війни».
Це - зовсім не збіг. Це підготовка до рішучої атаки на Україну і її керівництво напередодні економічної та соціальної кризи в країні.
Дмитро Козак діє по добре знайомому для себе сценарію. З одного боку, він демонструє конструктивність на переговорах з українською стороною - і навіть його партнери по перемовинах кажуть, що він є куди більш ефективним, ніж його попередник Владислав Сурков. Але, з іншого боку, ця конструктивність не допомагає саме тому, що українські учасники переговорів прагнуть йти «шляхом попередників». І не хочуть спілкуватися з представниками маріонеткових адміністрацій. Значить - «слуги війни».
Ми прекрасно знаємо, у чому насправді причина цього тупика. Вона у тому, що Путін і не збирається завершувати війну і домовлятися про будь-що із Зеленським. У тому, що Путіну потрібен не Донбас, а вся Україна.
Але у Козака - своя система доказів. Він буде запевняти, що проблема - у неефективності української держави, у засиллі олігархів, у впливі «екстремістів». Ймовірно, це саме те, про що він говорив у Берліні.
Не потрібно думати, що до нього не прислухаються. У Молдові ця система доказів спрацювала. Саме тому Козаку вдалося привести до влади проросійські сили на чолі з президентом Ігорем Додоном не просто за згодою, а за участю Сполучених Штатів і Європейського Союзу. Причому представники західних країн щиро не розуміли, що демократичні сили будуть вигнані з коаліційного уряду буквально за кілька тижнів.
Остаточне підпорядкування Молдови - шляхом виділення Додону російського кредиту, який підозріло нагадує «кредит Януковича» - поки що не відбулося саме тому, що вчасно схаменулися і на Заході, і у Кишиневі. Що цього підпорядкування не хочуть допустити і молдавські прихильники європейської інтеграції, і представники олігархічного табору, і західні дипломати. Але хто сказав, що Україні так пощастить?
Те, що зараз роблять Козак і Гризлов, є очевидним - вони демонструють неконструктивність української сторони. А навіщо? А щоб довести: завершити війну і домогтися стабільності в країні можна тільки шляхом встановлення над Україною спільного протекторату Кремля і Заходу. Умовної коаліції Зеленський-Медведчук, яка «знешкодить» як найбільш завзятих олігархів, так і «націоналістів». І дозволить відновити територіальну цілісність і мир.
У Кремлі можуть думати, що така коаліція здатна виявитися куди більш дешевим виходом, ніж велика війна, на яку сьогодні просто немає грошей. Але для України союз популістів і проросійських сил означатиме тотальну дестабілізацію і громадянську війну. Що теж на руку Путіну.
Втім, західні політики вже навчені гірким досвідом Молдови і можуть не клюнути на стару наживку Козака. Але він буде дуже старатися виловити рибу і у берлінському, і у паризькому і - що найголовніше - у вашингтонському ставках. Espreso.tv

Прочитав біографію Турдакуна Усубалієва, колишнього першого секретаря ЦК компартії Киргизстану у часи від Брежнєва до Горбачова - видали її, до речі, у відомій серії «Жизнь замечательных людей».
Усубалієв як Усубалієв, нічого особливого, звичайний радянський номенклатурник, який послідовно позбавлявся конкурентів і керував республікою як справжній феодал. Але несподівано цікавим виявився образ патріарха киргизької літератури... ні, не Чингіза Айтматова, а Тугельбая Сидигбекова.
Цей колись «зовсім радянський» письменник у поважному віці став палким захисником киргизської мови, виступав проти русифікації, цікавився, чому не можна відправити у космос киргиза чи узбека, якщо можна собаку. Все це - у листах до ЦК КПРС і публічних виступах. І все це - на початку 70-х років, коли у Києві за такі промови можна було потрапити до таборів - я вже не кажу залишитись у Спілці письменників. А тут - нічого, хіба що до ювілею не дали орден, а нагородили почесною грамотою президії республіканської Верховної ради( не взяв).
З цього зробив прості висновки. Перший - на дальніх околицях імперії можна було дозволити собі більше, ніж тут. Другий - своєю блискучою кар’єрою Айтматов, якого палко підтримував Усубалієв, зобов’язаний Сидигбекову. Айтматов, поза сумнівом - видатний письменник. Але партійне начальство цінувало не його хист, а те, що він писав російською мовою і обстоював двомовність. Це і був тип радянського письменника, якого вони бажали клонувати - киргизський письменник, що пише російською, білоруський письменник, що пише російською (таких вже чимало), казахський письменник, що пише російською....
А там язык и до Киева доведёт.

Віце-прем'єр України Олексій Резніков заявив, що до роботи у Тристоронній контактній групі планується залучити представників Донецької та Луганської областей «від української сторони» - але при цьому вони повинні мати «як юридичну, так і суспільну легітимність серед жителів непідконтрольних і підконтрольних територій». При цьому віце-прем'єр упевнений, що таку легітимність легко «заміряти».
Легко заміряти з української сторони, в цьому я не сумніваюся - тим більше, якщо до переговорів будуть залучені обрані десять років тому мери окупованих міст, які проживають на контрольованій території.
Однак те, що відбувається в Мінську - це не перемовини України з Україною. Це переговори України з Росією. Це перемовини агресора з жертвою за посередництвом ОБСЄ.
Як ці переговори виглядали до вчорашнього дня? Дуже просто. Представники президента України, які не мали офіційного державного статусу, вели переговори з представниками президента Росії, які не мали офіційного державного статусу. При цьому фактично у складі російської делегації перебували представники маріонеткових адміністрацій. І не тому, що вони мають суспільну легітимність. А тому, що вони здійснюють реальну владу на окупованих територіях.
Саме для того, щоб не виникло навіть і думки про можливе визнання Україною «народних республік», з нашого боку на переговорах не були присутніми офіційні чиновники. Але все стало змінюватися після рішення глави офісу президента Андрія Єрмака підписати разом із заступником голови адміністрації президента Росії Дмитром Козаком пропозицію про формування горезвісної консультативної ради разом - увага! - з представниками «окремих районів Донецької та Луганської областей», тобто представниками маріонеткової влади.
І, незважаючи на те, що цю авантюру не вдалося здійснити завдяки опору українського суспільства, Німеччини і Франції, ситуація продовжила розвиватися в заданому напрямку. Тепер мова йде вже про розширення української делегації - віце-прем'єр, міністри, депутати, представники переселенців ... Виникає тільки питання - а навіщо? Заради імітації діяльності? Заради того, щоб Андрій Єрмак продемонстрував Володимиру Зеленському свою ефективність парламентера? Заради створення для президента Володимира Зеленського можливості розповісти, як він прагне миру на Донбасі? Для продовження цього огидного обману? Єрмак - обманює Зеленського. Зеленський - обманює українців. А в Кремлі аж тримаються за живіт зі сміху.
Тому що насправді українська сторона повинна наполягати не на збільшенні своєї делегації у Мінську до неймовірних розмірів. Вона повинна наполягати на ... зменшенні російської делегації. На тому, щоб за столом переговорів були б представники окупантів, а не найманці окупантів. Адже в «нормандському форматі» найманців немає. Що ж, у такому разі вони роблять у Мінську?
Але якщо найманці залишаються, а з українського боку до складу делегацій вводяться представники переселенців, для Кремля це прекрасна можливість сказати - ми ж і раніше стверджували, що це внутрішній конфлікт. Ось нехай представники однієї частини «народу Донбасу» поговорять з представниками іншої частини, з «емігрантами». А ми подивимося.
Єдине, що нас може вберегти від цієї дурості - так це російське чванство. У Кремлі можуть вирішити, що негоже самому Гризлову і «міністрам народних республік» сидіти за одним столом зі «зрадниками народу Донбасу». І перемовини просто не відбудуться. І відновляться через кілька тижнів або місяців у звичному форматі.
Але від імітації, якою займаються президент Зеленський і його оточення замість керівництва країною, українців не вбереже ніхто. Espreso.tv

Перша річниця вступу Володимира Зеленського на посаду президента України стала приводом для численних коментарів з передбачуваним змістом. Прихильники президента, як і слід було очікувати, говорять про його досягнення, популярність, «перезавантаження» (практично перманентне) влади, нові закони і звільнення полонених. Противники - про невміння керувати країною, падіння економіки, засилля олігархів, корупцію і кумівство, плазування перед Путіним.
Все це не має ніякого значення з однієї простої причини: важливо не те, що вже відбулося. Важливим є наступний рік перебування Володимира Зеленського на посаді президента України. Він і продемонструє, які перспективи Володимира Зеленського та України як такої.
Потрібно розуміти, що це буде рік перманентних катастроф і випробувань. Економіка буде падати - у нас і у всьому світі. Світ буде важко приходити до тями після епідемії та карантину - і готуватися до можливості нового, куди більш жорсткого карантину за кілька місяців (при цьому ніхто не знає, чи буде необхідність, але очікування стане додатковим стресом для економіки). Порожній український холодильник остаточно переможе підлий олігархічний телевізор. Президент зі «свого хлопця» перетвориться на героя анекдотів і роздратованих коментарів. Але що з того?
Потрібно розуміти, що справа взагалі не у Зеленському. Ми знаходимося всередині жахливого експерименту, коли главою держави обраний телевізійний персонаж, випадкова і далека від державних завдань людина. При цьому більшість виборців і через рік готова це повторити. І з цього не можна не зробити висновків.
Майдан 2013-2014 років і опір російській агресії зафіксували появу у країні політичної нації, яка прагне до побудови цивілізованої європейської і - що є найважливішим - Української держави.
Виборами 2019 року зафіксовано, що ця нація не складає більшості населення у власній країні, що більшість населення не тільки не зацікавлена у побудові будь-якої держави, але перебуває в стані політичної незрілості і суспільної деградації.
Ці дві тенденції прямо протилежні одна одній. Однак й це не було б таким небезпечним, якщо б інтерес до території України не проявлявся б у сусідній Росії, правителі якої сприймають цю територію в якості своїх споконвічних земель. При цьому наростання кризових тенденцій у самій Росії, як це вже неодноразово бувало в історії, може форсувати спроби приєднання цих земель і створення нової імперії на територіях Росії, України і Білорусі. І ясно, що успіх буде на боці тих, хто знає, чого хоче. А Путін і його співвітчизники знають, чого вони хочуть - «повернення України». Точно так, як і українські патріоти знають, чого вони хочуть - збереження і розвитку України.
До чого прагне Володимир Зеленський, чого хочуть його прихильники, не знає сьогодні ніхто.
Саме тому наступний рік стане якщо не відповіддю, так підготовкою до відповіді на найголовніше питання нашого з вами буття - чи втримається Українська державa на території колишньої УРСР або їй доведеться зосередитися на куди меншій території, а решта України або стане територією Росії, або перетвориться на протекторат Кремля.
Це і буде реальний підсумок неймовірного експерименту, що почався 2019 року. Espreso.tv

Первая годовщина вступления Владимира Зеленского президентом Украины стала темой многочисленных комментариев с предсказуемым содержанием. Сторонники президента, как и следовало ожидать, говорят о его достижениях, популярности, «перезагрузке» (практически перманентной) власти, новых законах и освобождении пленных. Противники – о неумении руководить страной, падении экономики, засилье олигархов, коррупции и кумовстве, заискивании перед Путиным.
Все это не имеет никакого значения по одной простой причине: важно не то, что уже произошло. Важен следующий год пребывания Владимира Зеленского на посту президента Украины. Он и продемонстрирует, каковы перспективы Владимира Зеленского и Украины как таковой.
Нужно понимать, что это будет год перманентных катастроф и испытаний. Экономика будет падать – у нас и во всем мире. Мир будет с трудом приходить в себя после эпидемии и карантина – и готовиться к возможности нового, куда более жесткого карантина спустя несколько месяцев (при этом никто не знает, будет ли необходимость, но ожидание станет дополнительным стрессом для экономики). Пустой украинский холодильник окончательно победит подлый олигархический телевизор. Президент из «своего парня» превратится в героя анекдотов и раздраженных комментариев. Но что из этого?
Нужно понимать, что дело вообще не в Зеленском. Мы находимся внутри чудовищного эксперимента, когда главой государства избран телевизионный персонаж, случайный и далекий от государственных задач человек. При этом большинство избирателей и спустя год готовы это повторить. И из этого нельзя не сделать выводы.
Майдан 2013-2014 годов и последующее сопротивление российской агрессии зафиксировали появление в стране политической нации, которая стремится к построению цивилизованного европейского и – что самое важное – Украинского государства.
Выборы 2019 года зафиксировали, что эта нация не составляет большинство населения в собственной стране, что большинство населения не только не заинтересовано в построении какого-бы то ни было государства, но пребывает в состоянии политической незрелости и общественной деградации.
Эти две тенденции прямо противоположны друг другу, если бы интерес к территории Украины не проявлялся бы в соседней России, правители которой воспринимают эту территорию в качестве своих исконных земель. При этом нарастание кризисных тенденций в самой России, как это уже не раз бывало в истории, может форсировать попытки присоединения этих земель и создания новой империи на территориях России, Украины и Беларуси. При этом ясно, что успех будет на стороне тех, кто знает, чего он хочет. А Путин и его соотечественники знают, чего они хотят – «возвращения Украины». Точно также, как и украинские патриоты знают, чего они хотят – сохранения и развития Украины.
Чего хочет Владимир Зеленский, чего хотят его сторонники, не знает никто.
Именно поэтому следующий год станет если не ответом, то подготовкой ответа на самый главный вопрос нашей с вами жизни – устоит ли Украинское государство на территории бывшей УССР или ему придется сосредоточиться на куда меньшей территории, а оставшаяся часть Украины либо станет территорией России, либо превратится в протекторат Кремля.
Это и будет реальный итог начавшегося в 2019 году страшного эксперимента.

Під час перебування у Омані Володимир Зеленський згідно із офіційними повідомленнями зустрічався із Юсуфом бін Аляві бін Абдаллою. Офіс президента називав його у повідомленні міністром закордонних справ, але це не відповідало дійсності, бо пан Юсуф був формально тільки заступником міністра, а міністром був сам султан Оману, який вже лежав на смертному одрі.
Тепер Зеленський переконує, що під час перебування в Омані зустрічався із людиною, що потім очолила державу. Султан Кабус бен Саїд помер за кілька днів після від’їзду Зеленського , а ім’я його наступника Хейсама бен Таріка стало відомим тільки з заповіту султана. Про зустріч Зеленського із Хейсамом бен Таріком до цього дня нічого не повідомлялося. Так все ж таки: чи зустрічався з майбутнім султаном Зеленським? Чому про це не повідомлялося? Звідки Зеленський знав про зміст заповіту султана Кабуса?
Чи все це йому наснилося, а роль майбутнього султана зіграв Патрушев? І Зеленський спілкувався не з наступником османського султана, а із соратником російського правителя?

Весь «сухий залишок» прес-конференції Володимира Зеленського, присвяченій першій річниці його інавгурації - декларація його готовності балотуватися на другий термін. Таким чином, «обнулилося» ще одна обіцянка Зеленського, яку він давав під час передвиборчої кампанії. Тоді Зеленський запевняв співвітчизників, що не зацікавлений у владі і йде на один термін.
Але вже у цей момент було ясно, що колишньому телевізійному коміку сподобається перебування в офісі голови держави і він не зможе так швидко від цього відмовитися. Тому що Зеленський сприймає свою президентську діяльність як продовження телевізійного серіалу - рейтинги, софіти, всенародна популярність і ніякої відповідальності. Відповідальність - вона на інших. Саме тому Зеленський не обіцяє співгромадянам кадрової стабільності. Тому що якщо він збирається балотуватися знову, йому необхідно постійно, за взірцем Лукашенка, «перетрахівать» український уряд, проводити дострокові парламентські вибори, змінювати керівників Генеральної прокуратури та інших силових структур. Тому що саме ці люди будуть винні в тому, що у Зеленського нічого не виходить. А ще - «кадровий голод», яким тепер пояснюється хронічна нездатність очільника держави до підбору професійних кадрів. А ще - медіа, які не можуть оцінити наміри чесної людини, яка вболіває за країну. А ще ...
Це - класична поведінка популіста, який завдяки щасливому для себе збігу обставин, олігархічній солідарності та суспільній деградації стає на чолі країни. При такому підході до управління - якщо ще й враховувати, що прихильники Володимира Зеленського дійсно відносяться до нього як до «свого хлопця», якому все заважає здійснити зміни, про зміст яких не знають ані сам Зеленський, ані його виборці - можна зберегти високий рейтинг. Можна зберегти довіру.
 А ось країну можна втратити.

Весь «сухой остаток» пресс-конференции Владимира Зеленского, посвященной первой годовщине его инаугурации – декларация его готовности баллотироваться на второй срок. Таким образом, «обнулилось» еще одно обещание Зеленского, данное им во время предвыборной кампании. Тогда Зеленский уверял соотечественников, что не заинтересован во власти  и идет на один срок.
Но уже в этот момент было ясно, что бывшему телевизионному комику понравится пребывание в офисе главы государства и он не сможет так быстро от этого отказаться. Потому что Зеленский воспринимает свою президентскую деятельность как продолжение телевизионного сериала – рейтинги, софиты, всенародная популярность и никакой ответственности. Ответственность – она на других. Именно поэтому Зеленский не обещает согражданам кадровой стабильности. Потому что если он собирается баллотироваться вновь, ему необходимо постоянно, по лукашенковскому примеру «перетрахивать» украинское правительство, проводить досрочные парламентские выборы, менять руководителей Генеральной прокуратуры и прочих силовых структур. Потому что именно эти люди будут виновны в том, что у Зеленского ничего не выходит. А еще – «кадровый голод», которым теперь объясняется хроническая неспособность главы государства к подбору профессиональных кадров. А еще – медиа, которые не могут оценить намерения честного человека, который болеет за страну. А еще…
Это – классическое поведение популиста, который благодаря счастливому для себя совпадению обстоятельств, олигархической солидарности и общественной деградации оказывается во главе страны. При таком подходе к управлению – если еще и учитывать, что сторонники Владимира Зеленского действительно относятся к нему как к «своему парню», которому все мешают осуществить перемены, о содержании которых не знают ни сам Зеленский, ни его избиратели – можно сохранить высокий рейтинг. Можно сохранить доверие.
А вот страну можно потерять.

Президент Украины все еще рассчитывает на результативность переговоров со своим российским коллегой Глаза Путина, в которых Зеленский увидел желание завершить войну, все еще заставляют украинского президента проявлять максимальную осторожность в комментариях на тему оккупации
Но тот, с кем, по мнению Зеленского, можно договориться, отнюдь не так благодушен и осторожен.
Чтобы иллюзий больше не возникало, ведомству бесконечно одаренной Захаровой М.В. было поручено подготовить комментарий, в котором правлению Зеленского В.А. в связи с первой годовщиной его инаугурации была поставлена оценка "неудовлетворительно" в соответствии с представлениями Путина В.В. и Лаврова С.В.
В этом удивительном документе (когда еще пресс-службы дипломатических ведомств откликались на первую годовщину вступления в должность руководителей других стран?) прекрасно все. И возмущение тем, что Зеленский В.А. не только не избавил украинцев от наследия Порошенко П.А., но и не посадил Порошенко П.А. за "финансовые махинации и казнокрадство", а еще лучше - за "политические убийства". И утверждения, что первые шаги нового президента по урегулированию в Донбассе были нужны ему "лишь для того, чтобы добиться созыва в Париже саммита "нормандского формата" - то есть заманить в ловушку Путина В.В. Ну и, конечно, возмущение тем, что в вопросах антироссийских санкций Зеленский В.А. перещеголял Порошенко П.А. и теперь неясно, "что станется с украинскими гражданами, проходившими и проходящими обучение в МГУ имени М.В. Ломоносова".
И действительно, что же со мной станется, Захарова М.В.? А вот что. Я сейчас констатирую тот непреложный факт, что в своих отношениях с Зеленским В.А. Путин В.В и Лавров С.В. уже прошли тот путь, который они в 2014-2015 годах проходили с Порошенко П.А. И когда убедились, что Порошенко П.А. не готов принести им Украину на блюдечке с голубой каемочкой, стали искать того, кто принесет, вступили в противоестественные отношения с украинскими олигархами, еще недавно финансировавшими добровольческие батальоны, радовались появлению в Украине радиостанций и телеканалов, убеждавших соотечественников, что в войне виноват не Путин В.В., а Порошенко П.А. Так и возник Зеленский В.А.
Для того чтобы понять, что дело вовсе не в Порошенко П.А. и не в Зеленском В.А., совершенно не обязательно оканчивать Московский государственный университет имени Ломоносова М.В. Поверьте, достаточно дипломов Санкт-Петербургского государственного университета и даже МГИМО, чтобы понять, что дело в Украине и что возможности получить ее "обратно" просто не существует, какими бы слабыми и недалекими ни казались ее президенты. И достаточно даже диплома Криворожского экономического института - уж извините, Захарова М.В., - чтобы понять, что война будет продолжаться всю каденцию Зеленского В.А. и с Путиным В.В. ему ни о чем серьезном договориться не удастся, сколько ни смотри в глаза.
Но у меня нет ни малейших сомнений, что обладатели этих бесценных дипломов будут по-прежнему жить в мире собственных иллюзий. Один будет верить, что соседнее государство нужно просто дестабилизировать и отправить руководить его руинами "правильного человека" - лучше всего, конечно, Медведчука В.В. - и тогда Украина исчезнет сама собой. Другой - что договоренности уже близко, нужно только поработать до Нового года, как обещал Зеленскому В.А один из его бывших соратников.
И эта конкуренция иллюзий - дорога к войне, а не к миру. Graniru.com