Осіннє

Дощ за вікном накрапає,
Осінь… Прийшла вже осінь.
Птаство від нас відлітає
І неба темнішає синь.

Пшениця лежить у засіках,
І гречка, і жито, й ячмінь…
В осінньому лісі розсипав
Бог стільки різних грибів!

Дзвоник шкільний заливається -
Дітей заклика до навчання.
Два серця в одне єднаються -
Єднає їх Бог і кохання.

Квітують осінні квіти.
Гарбуз закотивсь у стодолу.
Верба похилила віти.
А хтось поспішає додому.

Дерева вдяганку міняють,
Та скоро пройде їх краса.
Все роки біжать - поспішають,
І юність кудись поспіша.

Так було. Так є. Так буде.
Усе в цім житті швидкоплинне.
Дерева листочки погублять
І я колись світ цей покину.

Осінь вже збіжжя збирає
В комори, засіки, стодоли.
А з чим я до Бога збираюсь
Прийти до святого престолу?

Що сіяла? Жала? Збирала?
Як Господу Богу служила?
Чи в бурю я міцно стояла?
Чим я у житті дорожила?

Чи була для Бога відкрита?
Чи серце Йому все віддала?
Творцю довіряла щомиті?
Зусилля в борні прикладала?

Не все у житті моїм склалось,
Як мріялось, і як хотілось,
Та Богу проблеми віддала
Й на силу Його я надіюсь.

Не падайте, брате і сестро,
Якщо ваш тягар непосильний.
Дозвольте Хресту його нести -
Бог мудрий, могутній, всесильний!
@poesiaGod
#На_жнива

Із року в рік в осінню пору
Приходить особливий день,
Коли з акордами пісень
Ми несемо подяку Богу.

Наш храм прикрашений плодами
І цю гармонію краси
Господні руки подали
Вкраїні щедрими садами.

Великий Всемогутній Боже,
Це благодать Твоїх небес
Пшениця, соняшник, овес
І день осінній та погожий.

Не маю права промовчати,
Хай не спиняється хвала!
Співає з вдячності душа
У це Подяки гарне свято
@poesiaGod
#На_жнива

Зустріч опівночі

Вірш написаний на основі реальної історії.

Не будь суддею. Право не дано
Тобі від Бога суд земний звершати,
І каменем на ближнього кидати,
Бо серце й душу бачить тільки Бог.

Таємне знає Він. Усе життя,
Думки та наміри перед Його очима...
Ти осудив, а брат твій на колінах
В той час до Бога йшов із каяттям.

І Бог простив з любов'ю, як дитину.
А ти? А ти на себе суд прийняв,
Бо не любив, й від серця не прощав,
Бачив чиїсь, а не свої провини.

Застерігає Боже Слово всіх:
Як будем суд над ближнім ми звершати,
Осудять й нас, й благословіння втратим,
Яким Господь нас наділити міг.
****
Згадаймо фарисеїв, що вели
В перелюбі узяту ними жінку
До Господа. Все по закону, вірно:
Побить камінням Бог за це велить.

Чекали відповідь, підтвердження словам,
В руках каміння вже напоготові...
Та прозвучало тихо з вуст Христових:
"Кинь перший камінь той, хто без гріха".

Й сумління докоряло. Кожен знав,
Що жив не так, як Бог в законі каже,
Й один за одним відійшли відразу.
Лишилась жінка з Господом сама.

З грудей ридання виривалося щомить,
Гарячі сльози падали додолу...
Чи ж зможе оправдатись перед Богом?
Бо розуміла перед Ким тепер стоїть.

Від страху затремтіло все єство,
Але почула те, що й не чекала:
"Ніхто не засудив тебе?"- спитав Він,
"Ні, Господи, не засудив ніхто..."

"Я не засуджую також в цей час тебе,
Іди, і більше не гріши," - промовив.
Немов бальзам, зціляло серце слово...
Чи ж заслужила милість цю з небес?

О ні, не заслужила... Була грішна,
Себе ж судила, й каялась в душі,
Й Христос без докору простив гріхи її,
Й відкрив дорогу у Небесну Вічність.
***
Хай прикладом подія буде ця
Для нас усіх, бо ми є діти Божі,
На фарисеїв тих не будьмо схожі,
Бо бачить Бог таємне у серцях.

Спіткнувся брат, - з любов'ю руку дай,
Сестра упала, - помолись за неї,
Піднятись поможи, не будь суддею,
І каменем поспішно не кидай.

Один лиш справедливий Бог Суддя,
І вчинки наші Він судити буде,
То ж кожен з нас хай цього не забуде,
І на своє лиш дивиться життя.
© Ірина Косарчук
@poesiaGod

СВІТЛО МАЯКА

"Ви світло для світу"
Матвія 5:14

Усе було, як завжди. Тихий вечір
Поволі сонну землю огортав.
Накинув тато піджака на плечі.
"Піду маяк світити". З лави встав.

Та вмить за серце обома руками
Схопився, зблід і тихо застогнав.
Всім тілом сперся на віконну раму
І на долівку немічно упав.

Підбігли діти, злякана дружина,
А він стискає серце і до них:
"Нехай... Я зараз... Трохи відпочину...
Ведіть до ліжка... Щось я занеміг".

Допомогли підвестись усі разом,
І ліг безсило. Увесь час стогнав
Й всього лише одну-єдину фразу
Майже нечутно в розпачі шептав:

"Не запалив..." Дружина розуміла,
Що саме тяжко так його гнітить.
"Прошу, ти не хвилюйся, - все просила. -
Підеш. Запалиш. Лікар прийде вмить".

Та був вже й лікар і зробив, що треба,
А тато сил підвестися не мав.
У маренні все звав когось до себе
І так просив, щоби маяк палав.

Вже споночіло. І здавалось, наче
Пітьма була чорніша, ніж завжди.
Кричала пташка, як дитина плаче,
І чулось тихе хлюпання води.

Сиділи діти, дивлячись на тата,
А він не відкривав уже й очей.
І раптом рвучко підвелася мати,
І подивилась з жалем на дітей.

Малі іще були, та що робити?
Вона повільно підійшла до них.
"Маяк повинен, діточки, горіти,
А тато, бачте, зовсім занеміг.

Візьміть цей вогник і біжіть швиденько.
Дорогу знаєте, були не раз".
О, як забилось в кожного серденько!
Самі ще ж не ходили в такий час.

Та взявши один одного за руки,
Ліхтарик прикриваючи плащем,
Побігли в ніч крізь дивні й страшні звуки,
Де хтось стояв, здавалось, за плечем.

Дитячий розум ще не міг збагнути
Що це та ж стежка, де ходили вдень.
І бігли швидко, щоби страх забути,
Плащі збирали складками до жмень.

У грудях серце в кожного тремтіло,
І вітер сльози із очей втирав.
В ногах не вистачало більше сили...
Аж ось маяк. І хлопчик ключ дістав.

По східцях вибігли наверх, і стала
Дитяча з вогником тягнутися рука...
Ураз пітьму над морем пронизало
Таке яскраве світло маяка.

Пливли десь кораблі, і їм світити
Вночі, можливо, міг оцей маяк.
Але ніхто не знав, чому горіти
Він зміг тоді і сталося це як.

***
І ми також є світлом цьому світу,
В життєвім морі, наче маяки,
Щоб до Христа завжди могли спішити
З доріг далеких всі мандрівники.

І хоч нелегко нам в житті буває,
Тріпоче серце з відчаю, мов птах,
Не раз від втоми сили залишають
І сльози гіркоти бринять в очах,

Та шлях такий нехай нас не злякає.
Вперед свій вогник все одно несім!
Бо той, хто малодушність, страх здолає,
Зможе яскраво запалати всім,

Щоб не загинули в життєвім морі
Ті, хто без Бога, хто іще в гріхах.
Хоч, може, не дізнаються ніколи,
Як ми для цього свій долали шлях.

Вже час останній, і кругом темрява.
О, як потрібні світу маяки!
Несім світильники. Це наша справа:
Світити й не впустити їх з руки.
@poesiaGod

ПРОСТО ЗУПИНИСЬ

Туман малює невідомість сіру,
А в мряці днів далеко десь – зоря.
На землю поселив Господь людину,
Долати шлях свій має до кінця.

Сьогодні – щастя, миті неповторні,
А завтра – смуток, втрат душевний біль.
Проходить молодість, сивіють скроні,
Розвіюється дим бажань і мрій.

А ти спішиш. Ти встигнути так хочеш
Здобути славу і авторитет.
Біжиш по краю прірви ти охоче,
Щасливий хочеш виграти білет.

Кругом – пітьма і морок безпросвітній,
В тумані ледь видніється зоря.
Десь там – небесна синь й барвисті квіти,
Десь там – веселка барвами сія.

Десь там – весна, без сивих днів, туманів,
Десь там – найвища міра насолод.
А ти спішиш. Щось інше тебе манить,
І затягає днів круговорот.

І, як завжди, не вистачає часу
Спинитися і перевести дух.
Куди спішиш? Твоя зоря не гасне?
І де твоя підтримка, вірний друг?

З календаря злітають листопадом
Листочки днів, і місяців, й років.
А ти живеш… Так безтурботно, радо…
А де ж надія, цілі у житті?

А інколи – сумні й печальні очі
Глибоку сутність десь таять в собі.
Ти сам не знаєш, чого справді хочеш,
Ти втомлений. Та йдуть невпинно дні…

Ти просто зупинись. Раптово, різко,
Ти просто запитай себе: «Чому?
Чому так сіро, не лунає пісня?
Чому довкола бачу лиш пітьму?

І йди туди, де холоду немає,
І мряки, зливи, суєти і гроз.
Де щастя є безмежне і безкрає,
Де жде тебе із радістю Христос.
@poesiaGod

Десь тарабанить дощ дахами
І вітер листя знов несе.
Гуляю, поруч моя мама,
Усміхнене її лице.

В повітрі вже осіння сирість,
Опале листя стелиться внизу.
А на її обличчі щирість,
Вона є промінь лагідності у страху.

Не просто осінь — це моє дитинство.
І спогади відрізками летять:
Її ласкаве, щире материнство.
Лише ось це я буду пам'ятать.

Пройдуть роки, опале жовте листя
Застелить спогади в моїй душі.
Я буду пам'ятати лиш дитинство
І мамине: "люблю!", промовлине в тиші.

Присвячено найкращій жінці на планеті 🌍

#вірш #poetry

В ДЕНЬ ЖНИВ

День жнив настав - для нас щасливе свято,
Складають вдячність Господу уста,
Ми на Землі по справжньому багаті,
Благословенні в Тіні Крил Христа.

Так щедро Бог потішив нас дарами,
Він Біблії сторінки нам відкрив,
Всілякими чудовими плодами,
Й достатками нас Бог нагородив.

Тримає мир в Отцівських Він долонях,
Нам посилає сонце і дощі,
Ніколи не лишались ми голодні,
Нам милість подавав і вдень й вночі.

Тому сьогодні всі немов родина,
Подяку на вівтар ми покладем,
За ці жнива,за хліб,за кожну днину,
Що Бог нас любить,з нами Сам іде.

Хвала Йому,честь,поклін і пошана,
Хай лине нині із живих сердець,
Достойний слави,Господу Осанна!
Він Цар Царів,Вселенної Творець.

І знає наші Він усі потреби,
Не лишить Свій народ на призволяще,
Дарує мир,святе безхмарне небо,
Лиш з Богом тільки доля в нас найкраща!
© Наталія Мартинюк
@poesiaGod

На свято жнив

І, знову, на столах є вдосталь хліба,
Багато фруктів, овочів лежить,
Пора врожаю для усіх нас люба,
Серце Христа прославити спішить.

Плоди доспілі – це дарунок неба,
Видимий прояв милості Святого.
За все, що маєм дякувати треба.
Хіба зібрати щось могли б без Нього?

Хіба під силу нам зерно зростити?
Або ж зігріти землю сонцем ясним?
Чи зможемо дощем рясним полити
Щоби плоди зібрати своєчасно?

Хіба людина може щось без Бога?
Звичайно – ні! Бо тільки в Ньому сила,
У Ньому наша поміч і підмога,
Його рука нам урожай зростила.

Я бачу Його милості щоденно,
І піклування батьківське святе,
І скільки б не було проблем у мене,
Він завжди потурбується про все.

Він каже: «Не турбуйся, Я з тобою,
Ніколи не покину в світі злім.
Та навіть більше, заберу з Собою,
У вічну радість, у небесний дім!»

О, хай хвала із серця безупинно
Летить до Бога – доброго Отця.
У день подяки, слав Його, людино,
Бо у Христі вся наша повнота.
@poesiaGod

І знову прийшли жнива,
І знову пора врожаю,
Доспіли уже поля
Прекрасного рідного краю.

І знову моя земля,
Одіта у барви осінні,
Славить Бога-Творця,
Величного в Своїм творінні.

Сьогодні у нас День Подяки,
І хочеться Богу сказати
Найкращі слова від серця,
Всю славу Йому віддати.

За мир, що триває ще в нас,
За хліб, за повітря, за воду,
За сині ясні небеса,
За нашу прекрасну природу.

За їжу на наших столах,
І одяг, і все необхідне,
Є дякувать Богу за що усім нам,
За сонця проміння погідне.

За дощик, за сніг, за туман,
За зорі і місяць на небі,
За те, що Господь дає нам,
Усе, чого тільки треба.

За голос дитячий і сміх,
За спіле у полі колосся.
За те, що Він любить нас всіх,
І хоче, щоб добре жилося.

За вічність, яку дарував,
За душу, яка не вмирає,
Яка прословляє Христа,
І жити для Нього бажає.

За Духа Святого вогонь,
Що в серці у вірних палає,
За Божу прекрасну любов,
Яка у віках не зникає.

За тих, що вмирали в гоніннях,
І віру свою пронесли,
За Слово Святе Господнє,
Що дав нам Господь назавжди.

За рідну вкраїнську землю,
Помилуй, мій Боже, її
І вирви з гріха полону,
Війну у ній зупини.

Пригадую рік минулий,
І День Подяки у нас,
Тоді ми нічого не знали,
Який попереду час.

Чи буде в нас хліб й до хліба?
Чи житимемо в окопах?
Чи буде війна чи спокій?
Чи буде врожай на городах?

Та мирно цей рік минув,
І гляньте на цю вітрину,
Господь не лишив, не забув,
Творіння своє - людину.

Він дав нам усе! А ми?
Можливо, вже й звикли до цього,
Скажімо, які ж плоди
Приносимо ми для Нього?

Чи Бог, подивившись на нас,
Радіє, чи, може, сумує?
Погляньмо в своє життя,
Хай кожен провину відчує.

Нехай покаяння сльоза,
Омиє духовні шрами,
Хай щирими будуть слова,
І наш Господь буде з нами.

Мій друже, сьогодні у нас,
Чудове, прекрасне свято,
Подякуй Христу за все,
Що Він нам дає так багато.

І хай ця осіння пора
Й мелодія серця зіллються,
І понесеться хвала
До неба, за все, Ісусу!
© Марія Занько
@poesiaGod

Виноградник
Заспівала осінь серенаду,
Що в очах не втримати сльози.
Божий Син зайшов у виноградник,
Щоб зібрати урожай з лози.

Пожовтіле листя облетіло
І на землю килимом лягло.
Під ногами тихо шелестіло
І осіннім дихало теплом.

Йшов Ісус легким, повільним кроком
І листки засушені збирав.
А сердитий вітер ненароком
З рук Його те листя виривав.

- Де ж плоди, де виноград дозрілий?..
Навіть запаху приємного нема.
О, невже, всі грона облетіли,
І плодів шукаю Я дарма.

Я ж ростив, Я поливав росою,
Соком наливаючи гілки…
То ж, хіба осінньою порою
Плід не пригорну Я до руки?

Тут озвалась гілочка тоненька,
Кілька грон гойдалося на ній.
До Христа промовила тихенько
З тугою і болем кілька слів:

- По весні був дуже сильний вітер,
Виноградник наш він зачепив.
Молоді зламав, крихкі ще віти
І зелене листя все оббив.

Пам'ятаю, шаленіла злива,
Чорна хмара висипала град.
Землю чорну килимом встелила:
Візерунком став зелений виноград.

Я тремтіла і ховалася від вітру,
Прикривала листям ягідки.
Шквал життя зуміла пережити,
Проганяючи сумні, як ніч, думки.

Сонце припікало невблаганне –
Біля серця болем запекло.
Я молилась ввечері і зрання,
І тоді, як сили не було.

Час пройшов – і вдарили морози.
Я трималась, скільки було сил.
Льодом виноград вкривали сльози,
Дощ осінній в душу моросив.

Мій Ісус, Тебе я дочекалась!
Вибач, що так мало вберегла.
Я з життєвою стихією змагалась,
Соком правди стала в морі зла.

…Осінь попрощалась з жовтим садом…
Їй услід лиш вітерець подув…
Кілька грон доспілих винограду
Божий Син до серця пригорнув.
@poesiaGod

ТВОІ ПЛОДИ

Ти слухав слово, в зібрання ходив,
І від гріха втікав завжди подалі,
Але для Господа нічого не робив,
Жив так, немов би твоя хата зкраю.

Господь лишав тебе не рік, не два,
Обкопував і поливав дощами,
Від тебе плоду доброго чекав,
Та й досі ти не зародив плодами.

...Христос лишив нам Писання Святе,
І через нього до сердець говорить.
Ось бачимо: смоківниця росте,
Ісус до неі з учнями підходить.

Зелене листя, видна пишнота...
Та вирок прзвучав із вуст Месіі:
“ Повік вже недаватимеш плода...”
На вітрі листя сумно шелестіло.

Для нас це приклад, сестри і брати,
Хоч буде в нас і форма, й вигляд гарний,
Та не знайдеться добрих справ плодів,
То ми життя своє живем намарно.

Господь талант для кожного по силі дав,
І Він спитає, як його примножив,
Чи, може, десь далеко закопав,
Й трудитись не бажав на ниві Божій.

А праця є, для кожного — своя,
Та головне — в малому бути вірним,
Щоб нива плодоносила твоя,
Й зерном заколосилася добірним.

Продовжується літо, та жнива,
Повір, мій друже, вже не за горами,
Усе рука Господня подала,
Щоб зародив ти добрими плодами.

Й коли скінчиться твій життєвий шлях,
І ти прийдеш в святі оселі неба,
Бог скаже:” Увійди, мій вірний раб!
Вінець давно приготував для тебе.”

Хай Бог поможе, друзі, нам усім
На Його ниві дружно працювати,
Щоб Господа прославити в житті,
Й з плодами увійти в Небесне Царство.
@poesiaGod

ЩО ПОСІЄШ, ТЕ Й ПОЖНЕШ

" Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне"
(Гал.6:7)

Старість підійшла так непомітно:
Зморшками покрилося чоло,
Тіло усе більш стало боліти,
Сил не стало, наче й не було...

Брат Микола довгий час в зібрання
Сам уже не міг, на жаль, піти.
У віконце вигляда ще зрання,
Любить спостереження вести.

Бачить: у його сусіда хвіртка
Вже й не закривається,щораз
Хтось із церкви йде його провідать,
А сусід-то був по вірі брат.

Теж хвороба й старість підкосили,
Сам собі вже ради не дає.
Й думав брат Микола: "В чому ж діло?
Чом ніхто до мене не прийде?

Котрий місяць вже сиджу у хаті.
Господи, Ти ж бач, як важко жить!
Біль у тілі, сил нема піднятись,
Й так самотньо, ні з ким й говорить..

Чому ж мою хату обминають?
Хоч би хто провідати зайшов,
Про сусіда лише пам'ятають.
Ось така у християн любов?"

В серці запитань було багато,
Й відповідь на них не міг знайти.
Раптом чує він, як промовляти
Став до його серця Дух Святий:

"А чи є любов в твоєму храмі?
Чи ділами віру підкріпляв,
Коли силу мав, ходив в зібрання?
Чи для ближніх час ти уділяв?"

Плаче брат, згадав роки прожиті:
Ніби вчора був ще молодий,
Й стало соромно, бо не бажав трудитись,
Працю Божу обминав завжди.

Ніколи було провідать хворих,
Мав в житті важливих безліч справ,
До стареньких не цікаво молодому
Було йти, і він їх уникав.

"Хай хтось інший зробить добре діло,"-
Думав так. Аж ось роки пройшли,
Й стало видно: на життєвій ниві
Бур'яни одні лиш поросли.

А сусід, що братом був по вірі,
Всім старався чимсь допомогти,
Він любові зерна щедро сіяв,
І на старості збирав свої плоди.

*

Друже мій, а що в твоїй скарбниці?
Як багато в неї вже поклав?
В своє серце нині подивися:
Чи плоди зросли там, чи бур'ян?

Все, що сієм, будем пожинати,
Бо, неначе нива, все життя.
Треба нам це завжди пам'ятати,
І трудитись в Господа Ім'я.

Сіймо зерна доброти й любові,
Сіймо щедро,як Господь звелів,
Щоби віра в нас була живою,
Й принесла багато ще плодів.

А коли пройдем земну дорогу,
З рук Христа отримаєм вінця
За всю працю, і за те,що Богу
Вірність зберегли ми до кінця.
@poesiaGod

Біблія чи їжа

Чудовий вірш про те, наскільки нам варто цінувати Біблію на прикладі одного в'язня в часи радянського союзу.

Шлях на Голгофу

То ж не була вузесенька стежина. 
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина, 
що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами. 
Похід розтягся на дванадцять верст. 
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж Йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік, 
а тут же йде, ну, добре, не Месія,-
людина просто, просто чоловік!

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи, 
вже он Голгофа, он Череповище-
хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хіба єдине? 
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина 
тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого, 
як він конає, як вій хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік: 
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік.

Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник,— він таки живе.
© Ліна Костенко
@poesiaGod

ПРОСТО ЗУПИНИСЬ

Туман малює невідомість сіру,
А в мряці днів далеко десь – зоря.
На землю поселив Господь людину,
Долати шлях свій має до кінця.

Сьогодні – щастя, миті неповторні,
А завтра – смуток, втрат душевний біль.
Проходить молодість, сивіють скроні,
Розвіюється дим бажань і мрій.

А ти спішиш. Ти встигнути так хочеш
Здобути славу і авторитет.
Біжиш по краю прірви ти охоче,
Щасливий хочеш виграти білет.

Кругом – пітьма і морок безпросвітній,
В тумані ледь видніється зоря.
Десь там – небесна синь й барвисті квіти,
Десь там – веселка барвами сія.

Десь там – весна, без сивих днів, туманів,
Десь там – найвища міра насолод.
А ти спішиш. Щось інше тебе манить,
І затягає днів круговорот.

І, як завжди, не вистачає часу
Спинитися і перевести дух.
Куди спішиш? Твоя зоря не гасне?
І де твоя підтримка, вірний друг?

З календаря злітають листопадом
Листочки днів, і місяців, й років.
А ти живеш… Так безтурботно, радо…
А де ж надія, цілі у житті?

А інколи – сумні й печальні очі
Глибоку сутність десь таять в собі.
Ти сам не знаєш, чого справді хочеш,
Ти втомлений. Та йдуть невпинно дні…

Ти просто зупинись. Раптово, різко,
Ти просто запитай себе: «Чому?
Чому так сіро, не лунає пісня?
Чому довкола бачу лиш пітьму?

І йди туди, де холоду немає,
І мряки, зливи, суєти і гроз.
Де щастя є безмежне і безкрає,
Де жде тебе із радістю Христос.
@poesiaGod

Обітниця

Ступив на шлях, на вузькую дорогу,
Ти в день, який запам'ятав на все життя,
Й обітницю тоді дав перед Богом,
Що все життя твоє - лиш для Христа.

Ти обіцяв служити щиро Богу,
І в чистій совісті свій вік прожить,
Ти вибрав правильну дорогу -
Нехай Господь тебе благословить!

Сказати легко - легко й обіцяти,
Та виконати все - важкий це труд,
Тому увагу хочу привертати,
До того, що обітницею звуть.

Обітниця - не просто якась казка,
І не прості незначущі слова,
Тож перевір себе сьогодні друже,
Чи ти виконуєш обітницю сповна?

Яке життя твоє сьогодні друже?
Чи йдеш услід ти твердо за Христом?
Чи може занепав ти дуже,
Під тяжким земним тягаром?

Можливо образ Іісуса,
Не відображається в тобі,
І ти живеш зовсім не дума -
Що час спинитися тобі!

Що час упасти на коліна,
І в Бога прощення просить,
За те що жив не так як було,
Тобою сказано колись.

Якщо мій друже ще сьогодні,
Ти бачиш, що твоє життя,
Є не таким як має бути -
Іди скоріше до Христа!

Ти не вагайся і хвилини,
Не відкладай на інший день,
І пам'ятай - що завтрашньої днини,
Може не бути для тебе!
©Валерій Курилович
@poesiaGod

АБИ ЛИШ ВСТИГНУТИ

До міста залишалось недалеко.
Вже сутеніло. Тихо падав сніг.
І світло фар вихоплювало легко
Блискучий лід, що на дорогу ліг.

Автомобіль заносило щоразу,
Хоч Ігор обережно кермував.
Він швидше не поїхав ані разу,
Та все ж, здавалось, увесь час ковзав.

В салоні тихо музика лунала.
Андрій, що сидів поруч, говорив,
Та вмить замовк від різкого сигналу
Й страшного скрипу гальм, що в ніч злетів.

А потім крик розпачливий, жіночий,
Такий, що серце навпіл розрива.
Один одному подивились в очі,
І думка в кожного: "Чи ще жива?"

Спинились на узбіччі. Вийшли разом.
Стояв КАМАЗ, ще декілька машин,
Та жінка, що кричала... І відразу
Все зрозуміли: потерпілий - син.

Водій КАМАЗу все ходив круг нього,
У розпачі не знав, чим помогти.
Чи ж то хотів хіба жахіття цього?!
Він гальмував - не встигли перейти...

"Швидку! Швидку!" - гукали перехожі.
"Він помирає! Люди, поможіть!"
А чи можливо помогти? О Боже!
Як неживий у крові весь лежить.

У Ігоря тривожно билось серце.
"Аби лиш встигнути! О Боже мій,
Нехай до мене він іще озветься.
Аби лиш був ще, Господи, живий!"

Зірвав із себе шарф, зім'яв й до нього
Схилився і під голову поклав,
Та голосу не впізнаючи свого,
Повільно, чітко й голосно сказав:

"Ти чуєш? Чуєш? Бог є тут присутній.
Йому ти не байдужий, хлопче, знай!
І знай також, що Він є всемогутній.
Тому кажу: ти зараз вибирай.

Ісус Христос страждав колись безвинно.
Віддав Своє життя, щоб ти не вмер.
Повір, прошу, що всі твої провини
Простити може Він тобі тепер.

Не відвернись від Нього в цю хвилину,
Бо так важливо, де буде душа!
Повір всім серцем в Божого ти Сина,
Бо, може, тут твого життя межа".

Стояли люди в сум'ятті довкола.
Хтось висловив обурення своє,
Що богомол оцей, мовляв, ніколи
Із настановами спокою не дає.

Ридала мама, дивлячись на сина:
"Помилуй, Господи, моє дитя!
Не дай, не дай, щоб він ось так загинув!
Прошу, Ти порятуй його життя!"

І враз Андріїв голос: "Що ти робиш?"
До Ігоря долинув. Потім знов:
"Вставай, ходімо! Як же ти так можеш?
Хіба це місце для таких промов?"

Але, тремтячи весь від хвилювання,
Той ще палкіш до хлопця говорив:
"Прошу, звернися до Христа з благанням,
Щоб Він тебе помилував, простив!"

Вже їхала швидка. Гучна сирена
Різнула тишу. Ігор не зважав.
Лиш серце в грудях билося шалено,
І все молився, як умів та знав.

Нарешті той юнак, відкривши очі,
Хапаючи повітря, прохрипів:
"Прости мене, Господь...Я цього хочу...
Спаси...Дай вижити мені..." Й зомлів.

Підбігли лікарі, поклали ноші,
Забрали хлопця й швидко понесли.
А Ігор подумки казав: "О Боже,
Як добре, що ми бути тут змогли".

"Ну ти даєш! Для чого так робити?
Оце вже дійсно вибрав слушний час!
Знайшов коли про Бога говорити.
Ти бачив, як дивилися на нас?"

Андрій стояв збантежений до краю.
А Ігор, дивлячись у даль, сказав:
"Я часу кращого для свідчення не знаю,
Бо вже одного разу промовчав.

Я пам'ятаю того чоловіка.
Він помирав у мене на очах.
В агонії на допомогу кликав.
Ну а мене скував усього страх.

Я відчував, як Дух Святий тривожить,
Щоб про Христа йому засвідкував.
Та я вагався: "Хіба це поможе?"
І не сказав нічого. Не сказав!

Ти знаєш, друже, вже пройшло сім років,
А я все пам'ятаю, як тепер.
Не боязливим був тоді - жорстоким,
Бо, може, неспасенним він помер.

Тому хіба є час, щоб вибирати,
Коли чиєсь життя вже на межі?
Андрію, ні! Не можемо мовчати!
Бо чого варті ми тоді, скажи?"

Вони ще довго на шляху стояли,
Дивилися на сніг, на ліхтарі.
І вже обоє твердо в серці знали,
Що недаремно тут о цій порі.

Цей час благословінням був від Бога,
Бо Ігор про спасіння розказав,
А для Андрія ця нічна дорога
Те показала, чого ще не знав.
**
Життя коротке, і того не знати,
Де переступим вічності поріг.
Тому спішімо про Христа звіщати,
Щоб не один прийти до Бога міг.

І не обманюймося тим, мовляв, не треба
Казати тут чи там, не той це час.
Душа людська так потребує неба,
Тож вказуймо на шлях туди щораз.

Це є найбільше Боже повеління:
Всім розказати про любов Христа,
Яка дарує грішникам спасіння.
Хай не мовчать про це наші уста!
@poesiaGod

А чи насправді ти живеш?
Щодня долаючи життя, 
Куди дорогою ідеш?
До щастя чи до забуття?

Можливо, жити - ти існуєш,
За течією все пливеш.
Та щастя звуків і не чуєш.
Куди ж дорогою ідеш?

Хай кожен зможе справді жити,
Не існувати лиш в житті.
Хай оживе, щоби любити,
Відчує істини прості.

Відчує світ, відчує радість.
Як справді пахне це життя.
Нехай росте рослини парость,
Живи, тікай від забуття!

Відчуй барвисті колорити,
Відчуй тепло і шарм краси,
Шукай блискучі оксамити.
Біжи в життя, люби, рости!

І хай усе розквітне цвітом,
Серпанком радості блищить.
Живи, милуйся дивним світом!
Без тебе - не така ця мить!

Вона - твоя! Милуйся нею,
Ти справді вартий різних див!
Бог зодягнув в саду лілею,
І більш вартніший Йому ти!

Живи життя! Ти пробудися!
І Бог дарує тобі сили. 
Пиши, малюй, люби, борися!
Для Нього ти - велике диво!

01.11.24