Якщо хтось думав, що у нас триває війна лише за свободу й рівність, то це давно вже не так. І найкраще цьому підтвердження – навчання НАТО в країнах Балтії, які оголили давні побоювання колективного Заходу щодо власних озброєнь.

Як виявилось, армії союзників між собою слабко комунікують, 100500 видів артилерійських засобів кепсько працюють разом, навіть снаряди одного й того ж калібру по-різному підходять до певних гармат. Уніфікації немає, як і злагодження. Друге можна натренувати, та де взяти перше? Часу на це не лишилось вже два роки як.

Натомість Україна є частиною старого та примітивного, але все ж працюючого радянського комплексу ВПК. Надто за умов китайських рятівних подарунків, які компенсують уже втрачені цикли виробництва. Тобто Росія, в тому числі, воює і за те, щоб потім штампувати ще більше зброї та закидувати її вже одразу на голови наївним європейцям.

Якщо комусь не подобається концепція «щита Європи» – не біда. Ну його, той щит. Тоді уявіть собі картинку, де Росія тримає цей щит в руках і щосили гамселить ним Франців, Джимів та Пʼєрів на полі бою, поки ті зайняті. Вони саме проводять третій саміт та четверту нараду, аби зʼясувати між собою: чому ж їх гаубиці одним і тим же калібром бʼють у різні сторони.

На жаль, із нами Росія зможе випускати стільки «тупої» зброї, що «розумна» зброя в руках тупих людей буде недоречна. Було б добре, якби в Європі все ж увімкнули голову та зрозуміли – при всіх видатках на українську оборону це набагато краще, ніж милуватись нашими розробками вже на своїй шкурі. Щоб Міноборони РФ не писав пости «Нєптуни нє закончатся нікогда», обстрілюючи ними Турин та Гамбург. Ми-то не бажаємо такого майбутнього Європі, шановні. А сама Європа?

ПЛ+С

Не дивуйтесь тому, що вогонь великої війни ще не розгорівся, але дров у мангалі вже зібрано багато, і всі вони сухенькі. Японія та Південна Корея буквально штурмують AUKUS (Індо-Тихоокеанське НАТО) на предмет вступу, щоб що? Правильна відповідь – щоб хоча б гуртом не дати розігнатись китайській агресії.

Прямо зараз Китай має близько 350 військових кораблів, у той час як США – лише 290. Тобто Європа лише починає звикати до думки, що їй доведеться воювати з Росією без прямої участі американців, у той час як східні партнери розуміють: доведеться це робити пліч-о-пліч із максимально розібраними США. І шанси є лише в тому випадку, якщо навалитись на ворога разом.

Американський флот поступається китайському за кількістю, та все ще переважає у якості, сучасності та технологічності. Втім, є одне «але». Технічне обслуговування кораблів та субмарин усе чекає на фінансування, та щось ніяк не дочекається. Тож навіть при перевазі в якості американці сам-на-сам із Китаєм махатись не можуть (вони-то і не хочуть взагалі махатись, але доведеться). Тож Японія та Корея вчасно активізувались.

Не забувайте, що казав Елбрідж Колбі. «Якщо ваші родичі будуть служити в морській піхоті США, ви швидко зрозумієте, навіщо нам такі видатки на флот». Краще і не скажеш.

ПЛ+С

Війна війною, але де під час боїв ти будеш ремонтувати свою техніку – те, що треба обдумати ще до першого пострілу. Навіть задовго до того, як солдат почне збирати спорядження, а в його гвинтівці клацне перший магазин.

Зараз військово-морські сили США почали шукати верфі в Тихому та Індійському океанах. Відомо, що відповідні запити було надіслано до Індії, Японії та Південної Кореї. Власне, до держав, які бачать себе важливою складовою AUKUS на противагу китайській загрозі. Зараз є заявка на технічне обслуговування шести військових кораблів США, кошти на відповідні роботи будуть наступного фінансового року. Питання лише, хто ці бюджети встигне перетягнути на себе.

ПЛ+С

#reply на пост.

2022 рік показав всьому світу, чого варті прогнози на війну, побудовані за цивільною (і навіть бізнесовою, що ще гірше) логікою. Тоді безліч експертних думок були побудовані на тезі, що Путіну не вигідно нападати на Україну, бо свої задачі він може виконувати агентурними засобами, а війна дорого обійдеться та виллється у санкції. Як бачите, ця логіка була б стовідсотковою у бізнесі, але не у випадку війни. Напав, невигідно, та все ж напав.

Зараз, звісно, світ обманює себе старою тезою на новий лад, буцімто Китаю невигідно воювати за Тайвань. Надто мило читати це, поки Пекін реформує власну армію та запускає банк крові, а на острові всіляко посилюють ППО. Коли Путін, вихідець із мутних бізнесових кіл, оцінюється як бізнесмен – то ще куди не йшло, але комуністичний лідер КНР у ролі підприємця – це вже щось новеньке. Втім, Китай ми тут наводимо лише у якості прикладу.

Бажання відмовлятись від вигоди, навіть не вступивши до війни, зараз демонструє Ердоган. Маючи у себе просідання економіки та космічну інфляцію, лідер Туреччини свідомо похвалився, що буде ігнорувати торгові операції з Ізраїлем. І навіть називає ціну таких кроків: 9,5 млрд доларів.

Бо не все у світі вимірюється війнами, але й не все – бізнесом. Не шукайте у військових логіку підприємців, а у підприємців логіку військових. ХХІ століття мало б стати золотою епохою врахованих помилок, натомість воно вже вкотре вам нагадує: помилки при оцінюванні ризиків не виправлені й досі, тож почніть їх виправляти хоча б особисто для себе.

Не все відвоюється, не все продається, і не за кожен невигідний крок правителя щиро критикують його люди.

ПЛ+С

Сумна реальність – це не військові операції у мирних містах, не бомби над головами цивільних, не мінометний обстріл із тріснувшим лобовим склом сімейного авто, і навіть не дрижання укриттів під зітхання людей десь під землею. Все це жахливо, беззаперечно. А сумна реальність – те, що саме наші покоління довели до цього навколишній світ.

У меншій мірі, спрацювала наша внутрішня слабкість. У більшій мірі – наша пиха, наша байдужість до ближнього, наша жага до комфорту. Поки зло жерло когось іншого, частіше за все ми мовчали, але тепер на обідньому столі Зла опинились ми самі. І одразу ж стало ясно, чому з’їдали наших попередників. Не тому, що вони слабкі. Лише тому, що решта жертв цьому навіть не намагалась завадити.

Звісно, ми виживемо, але це треба вибороти. Для країн Заходу це означає, що зростання ВВП у штурмову гвинтівку не зарядиш. Для нас це означає, що у кав’ярні під надійним ППО цю війну не виграєш. Або ж ця сумна реальність буде у інших, а нас просто не буде.

ПЛ+С

#reply на пост.

Реалізм, цілющий реалізм. Звідки беруться блогери та експерти, що розповідають аудиторії про чергову підніжку Росії від китайців, при якісь жорсткі умови від Пекіна своїй російській сировинній базі? Все це відштовхується від бажання глядачів, на яких професійні інфоцигани намагаються збудувати особистий бренд.

Людям хотілося б почути про Китай як стоп-кран російської воєнної машини. Це, на їх думку, прямо зараз припинило б війну (і байдуже, що не вирішило б жодну з проблем, на яких вона жевріла, про це люди зазвичай думають із суттєвим запізненням). Китайський братик прийшов і дав потиличника російському братику, той заойкав і припинив сюди лізти. Авжеж, тримайте кишеньку ще ширше.

Люди мають зрозуміти, що саме на ницих побажаннях «якось зробити, щоб домовитись і ще пожити» і була збудована російсько-китайська політика нинішнього гатунку. Пункт 1, полякати західних громадян. Пункт 2, їх влада відчуває побажання виборців і біжить домовлятись. Пункт 3, все повторюється ще десь та перетікає у новий пункт 1. Все це вже не раз відбувалось у Африці, Латинській Америці, на Близькому Сході.

Давайте чесно. Китаю вигідна та Росія, яка є зараз – щоб воювала та була під масою обмежень, які буквально штовхають її у китайські обійми. Враховуючи те, що Росія без війни жити не може (конфлікти з її участю доволі регулярні), цей союз – фінал еволюції обох держав. Одна хоче жити так, щоб потім стати сировинною базою для іншої, але в жодному разу не відмовлятись від шкідливих звичок. Друга хоче перепахати зони впливу по всіх регіонах, і для цього їй потрібна сировина (відповідно, і саме такий статус сировинної бази їй самій також потрібен).

Не намагайтесь шукати натяки на те, що можна ужитись із цими монстрами. Вони самі зробили все, щоб це стало неможливим. Бо не буде достатку та стабільності там, де є спільний кордон із Росією та самостійна політична влада. Щоб ракова пухлина не розросталась анклавами та власним юридичним розширенням, її доведеться різати.

З пухлиною неможливо домовитись, і приводи для операції вона останнім часом почала постачати на регулярній основі. Хочете, не хочете, та хірургічної операції не уникнути. Хіба ви раптово захотіли від цієї пухлини померти – та ми ризикнемо спрогнозувати, що жити все-таки всім хочеться.

ПЛ+С

Коли Іран почав допомагати хуситам у Ємені, всім було байдуже. Коли ці хусити стали бомбить кораблі колективного Заходу в Червоному морі, байдуже було вже не всім. Як воно тоді буде, коли Захід помітить, що ідеї Ірану як глобального шкідника здатні обʼєднати навіть шиїтів-хуситів та суннітів з місцевої гілки «Аль-Каїди»?

Заколотникам потрібно взяти під контроль Ємен, і тому спільна мета вища за внутрішні конфлікти. Потім вони загостряться, звісно. Але не варто сподіватись, що конкретно зараз одні бородаті мужики полаються з іншими, і ось так цивілізований Захід «пропетляє».

ІДІЛ обʼєднував під своїм прапором мусульман, незалежно від їх походження. Жага крові та терору обʼєднує в Ємені мусульман, незалежно від їх гілки ісламу. Той, хто не хоче мати справу з даною проблемою в стані зародження, матиме справу з нею – але вже в повний зріст. Не пропетляє ніхто.

ПЛ+С

Чи має шанси світ, де чергова дрібна держава має протистояти велетенському ворогу, проти якого бояться виступити інші жертви, наступні в його списку? Питання риторичне. Щоб не сперечатись, краще підемо за додатковими питаннями замість стверджень та аргументів.

Наприклад, чи може зберегтись у нинішньому вигляді порядок, де частину світової логістики можна безкарно бомбити? Привіт з України. Газогони, нафтопроводи? Сирія маше рукою. А чи може вціліти система, де хтось гібридними методами забирає найбільше родовище міді та нафту з сусідньої держави – і все це також безкарно? Привіт з Африки.

Новий порядок точно буде більш практичним. Не цинічним, як зараз, а практичним. По Хантінгтону, але по повній. Не як зараз.

Але Росія дарма вважає, що новий порядок буде кращим для неї. Ця система гарантувала їй постійне нарощування впливу та чергове «перезавантаження» за пару років. Кремль захотів взяти все і одразу, та такого не буває – швидше, в нього щось трісне та порветься. Для Росії це балада про невдячність.

ПЛ+С

Тим, хто не любить ескалацію, привіт з Ірану. Там почали пускати ракети з установок, замаскованих під морські контейнери, що стояли на плавучій платформі. Це означає, що страх перед ескалацією доведеться не просто переступити, а перелетіти. Бо бити тепер доведеться і по морських контейнерах також.

Зараз це були навчання, але варто розуміти: авторитарні держави кожен публічний крок роблять із метою пропаганди. Що там, не хочете вдарити по штабелю контейнерів? Боїтесь? А чи не боїтесь ви балістичної ракети Dezful, яка бʼє плюс-мінус на тисячу кілометрів? Думайте, бо це вже не просто натяк. Це питання часу.

Хто не хоче стріляти по буцімто мирній цілі під прапором людожера, той все одно буде це робити, але для початку перерахує своїх двохсотих після влучання іранською балістикою. Як це звучало російською – «Чему быть, того не миновать». Питання лише в ціні такого кроку. Надто коли його виконавці більше бояться налякати своїх доморощених пацифістів, ніж рахувати їх трупи. А ворог якраз не боїться.

ПЛ+С

З чого ми взяли, що Китай нападе саме на Тайвань? Чому не Філіппіни? Регіон той, кинути сили легко. І будь-кому важче обґрунтувати підтримку островів.

Філіппіни часто міняли вектор руху. Крихка економіка, є корупція – як і всюди, але там вона болісна через мутне судочинство та кумівство. Деякий час загравали з Китаєм, хоч і обрали США. Щодо армії не знаємо, та навряд вона освоїла клонування (інших способів мати сили, співставні з Китаєм, немає).

Якби Росія хотіла просто взяти частину СРСР та розлютити НАТО, вона б у 2014 році нападала на будь-яку країну Балтії. Що, приводу немає? Його і тут не було, не одразу придумали. Україна була зручніша, слабша, без потужної коаліції. Це зʼявилось потім. Не в момент нападу.

Китаю не плювати на Тайвань. Та для першої страви згодиться країна, за яку не всі впишуться: бідна, проблемна, з флюгером у зовнішній політиці. Тобто ті ж Філіппіни. А тайванців можна на потім. Коротше, велика війна буде. Та ми не казино, щоб ставки на неї приймати. Готуйтесь до будь-чого.

ПЛ+С

#reply на пост.

Франція не була першою у сучасних танках на цій війні – їх поставили британці. Франція не була першою в РСЗВ, ракетах, уранових снарядах, не була першою в авіації та чому завгодно. Але тепер вона перша держава колективного Заходу, яка відправить свого представника на інавгурацію Путіна.

Що ж, привід для гордості вельми сумнівний. Оскільки саме Росія та Путін буквально ґвалтують французькі національні інтереси в Африці, вибиваючи ресурсну базу під Китай – більше схоже не на політику яструба, а на БДСМ-вечірку.

ПЛ+С

А що, як Третьої світової не буде? Це ж добре, скажуть покоління менеджерів, економістів та експертів з громадянських прав військовозобовʼязаних? Як вам сказати… Буде добре. Навіть знаємо, кому: Китаю, Росії, Ірану, Північній (або Півнячій) Кореї, Венесуелі. Тим державам, до яких експерти не захочуть переїхати (навіть не знаємо, чому ж).

Без Третьої світової Захід житиме за логікою «Помри сьогодні, щоб я ще когось здав завтра». Так не роблять. Не всі держави у нашій ситуації, тому заради виживання самі підуть до Китаю, стануть його союзником. І тоді Захід не встигне помітити, коли програє без війни, але ще гірше та більш болюче.

Свого часу про це казав Борис Джонсон – надто багато обмежень союзникам, які воюють проти орди, поки вона «своїм» обмежень не ставить. Надто багато страху перед тим, що союзник виграє битву. Надто мало побоювань, що він таки програє. Так не перемагають.

Раді, що вас уже 500. Принаймні, нам є кого інформувати про світ, який боїться очищення через війну та цим її лише наближає.

ПЛ+С

#reply на пост.

Канадська розвідка була змушена визнати, що китайські спецслужби дуже активно працюють у неї під носом. Офіційне формулювання таке – Китай лишається постійною загрозою як канадському розвитку технологій, так і місцевому демократичному ладу. І, що важливо, окремо підкреслюється китайська загроза представленим у Канаді діаспорам.

Це не просто констатація факту. Перед вами «нова нормальність» світу без Третьої світової війни, де китайські та російські спецслужби працюють в режимі воєнного часу вже не перший рік. І навіть Канада, яка є одним із найменш активних учасників НАТО, отримує на горіхи. Поки політики продають виборцям мир за ціною розвитку, робота їх власних спецслужб – хоч якось втримати цю ілюзію.

Колись казали, що поганий мир кращий за хорошу війну. Що ж, тоді можливості агентури не були аж настільки широкими. І жоден шпигун не міг провести в американських, канадських, німецьких чи британських ЗМІ таку кампанію, яка сьогодні доступна на базі найбільш популярних соцмереж. Тож часи «поганого миру» вже не ті. А ступінь ризиків варто переоцінювати, поки спецура хоч якось тримає свою ділянку роботи. Не тоді, коли вона одного разу не впорається.

ПЛ+С

Запорізька АЕС навчила нашого ворога простій істині: ядерний шантаж із атомною електростанцією вигідніший, ніж те саме, але ракетами зі схожим еквівалентом. Тому Китай хоче якомога швидше розмістити в Південно-Китайському морі 20 плавучих реакторів. Причому в найбільше «гарячих» точках цього моря, де щодня є ризик бойових зіткнень і на штучно намитих островах стоять китайські військові обʼєкти.

США вже «стурбовані». Пекін, мабуть, верещить від сміху та робить ставки: достатньо глибокою буде ця стурбованість, чи ні. Бо жодна стурбованість не зупинить того, кому на неї плювати з самого початку протистояння. Дивіться самі: у різний час Китай мав у цьому морі претензії до Вʼєтнаму, Філіппін, Тайваня, Індонезії та Малайзії. Суд ООН ще в 2016 році прийняв рішення на користь Філіппін. Китай з тих пір просто ігнорує це рішення, а тепер ще й ядерні обʼєкти туди поставити зібрався.

Є частина моря, куди прийшов агресор та збудував там штучні острови під військові бази. Є цілі роки ігнорування судових рішень, які мали б показати: агресору байдуже, що ці суди постановили. Ще йому байдуже, як тепер хтось турбується через ядерку в регіоні. До речі, Росія вже має свій плавучий ядерний реактор. Він працює з 2019 року, ну то що – стурбованість добре працює?

Для Китаю все почалось у 2016 році, для Росії у 2019-му, а колективний Захід перетворив цю ситуацію на свій геморой у 2022-му. Тоді, коли вирішив забити болт на окупацію росіянами Запорізької АЕС та навіть стурбованості на адресу Москви вирішив не виписувати.

ПЛ+С

Дуже цікаво, як тема війни Росії проти України впливає на політичний ландшафт інших держав. Наприклад, премʼєр-міністр Литви готова до відправки своїх військ сюди, аби вони брали участь у навчальних місіях. Майже одразу міністр зовнішніх справ Литви додає, що було б непогано робити це у складі коаліції (тобто це і запрошення для інших держав, і все-таки втрата часу).

Польща реагувала на гострі моменти схоже. Міністр оборони не проти повернення військовозобовʼязаних назад до України, а міністр внутрішніх справ з ним де-факто сперечається. Потім усе заспокоюється (один із наведених прикладів взагалі не був конфліктним), але ми вже встигли побачити схожість процесів.

Найкраще на такі моменти реагує Велика Британія. Маючи всередині держави власні пертурбації, спричинені зміною політичних циклів серед консерваторів та лейбористів, зовні вона лишається державою з монолітною зовнішньою політикою. Хто б не був при владі, це обовʼязковий момент.

Не забувайте, що не консерватори погодились на відправку військ у Ірак. Це було при лейбористах. Ця разюча відмінність від інших держав і проситься на роль орієнтиру. Бо хто б не був при владі, консерватори чи лейбористи – перш за все, вони британці.

ПЛ+С

#reply на пост.

Старе відео про збройні сили Малі показує, чому все-таки варто разок витратитись та мати власний патронний завод.

ПЛ+С

#reply на пост.

Пост-згадка про Австралію та США. В одному куточку планети війна вже палає, а в другому людям досі не ясно – на кого розраховувати, коли почнеться і в них. Те, що невдовзі щось таки почнеться, сумнівів викликає все менше і менше.

Так американська суспільна думка підтвердила, що соціологія там цілком правильна та справедлива. Згідно з опитуваннями, Україна та Австралія всерйоз розглядаються громадянами США у якості союзників. При цьому Австралія подивилась на останні маневри Білого дому та додала від себе погрозу: мовляв, я купую вашу зброю, але чи братиму участь у ваших військових операціях – питання відкрите.

Це не спроба зіскочити з теми конфлікту, бо Австралія чисто географічно не може собі цього гарантувати. Власне, і зброю активно закуповує саме по цій причині. Швидше, їй треба трохи розворушити головного союзника, який при нинішній адміністрації досі спить та урізає видатки на власні субмарини.

Тому тішить, що хоча б серед американських консерваторів почало підніматись питання не стільки Австралії, скільки підходів, які спричиняють таке становище. А нам важливо розуміти, що це не нас американські партнери періодично лишають без обіцяного та вже виділеного озброєння, таке коїться всюди.

Тож не бійтесь американських рухів коло Тайваню. Якщо вони там дійсно почнуть крутитись, це не відверне увагу від нас, а змусить працювати американську оборонку. Що краще – крихти від лінивого режиму, чи крихти від потужної галузі, яка нарешті запрацювала на повну? Думаємо, відповідь ви і так знаєте.

ПЛ+С

Без жахів війни люди ніколи не вміють по-справжньому цінувати мир. Це видно по останнім 30 рокам життя людства. Що ж, нашому та наступним поколінням дбати про мир доведеться особливо щиро, бо саме зрозуміємо його повну ціну. І ми будемо це робити. І скажемо своїм онукам, щоб не тупили. Але вони натуплять, а потім наші правнуки опиняться на нашому місці. Так уже влаштована людська природа.

ПЛ+С

#reply на пост.

Коли хтось каже, що пост-вʼєтнамські США бояться перемоги союзника не менше, ніж його поразки, не сперечайтесь. Які ще можуть бути висновки, коли Ізраїль просто пішов завершити свою справу – боротьбу з ХАМАС, і за це отримує критику особисто від президента США?

Терористи ХАМАС прикриваються мирним населенням, це правда. І це не привід зупинятись. Все-таки принцип «Ми не ведемо переговори з терористами» було запущено саме в Ізраїлі 1988 року. Байден тоді міг пропустити цей важливий момент, бо був зайнятий програшем праймеріз у Демократичній партії.

Коли ти викручуєш руки тому, хто не хоче переговорів із терористами – вгадай, на чиєму ти боці. І байдуже, якими надуманими гуманізмами навіяна ця позиція. Факти говорять самі по собі.

ПЛ+С

#reply на пост.

Дуже хороше питання, яке насправді є риторичним: чи хоче Південна Корея захищати Тайвань? Звісно, хоче, але не буде. Бо у неї є свій вгашений сусід та велетенська тоталітарна держава, яка буде його надалі підтримувати. Тобі не до Тайваню, коли на кордоні стоїть КНДР.

Уявіть, що Україна чекає на російське вторгнення, і тут її питають, чи не хоче вона раптом зайнятись Придністровʼям. Хоче, не хоче, яка різниця. Поки є більша загроза особисто тобі, в побічних операціях ти не маєш права брати участь. Бо тоді не втримаєш свою ділянку фронту, і цим зробиш гірше не тільки собі. Цим ти погіршиш ще й спільне становище.

Як би не хотілось колективному Заходу перекласти на когось бодай частину своєї відповідальності, це не видається можливим. Роки такого перекладання і створили нинішню ситуацію. Тому сподівання на Південну Корею мають стартувати не з позиції «Чи ви зробите за нас всю роботу», а з питання «Ви ж точно витримаєте свій удар, щоб ми не відволікались хоча б на початку бойових дій?». Це різні речі. Рожеві поні проти реальної стратегії.

Південнокорейський ВПК чудовий, в армії там служать навіть селебріті, патріотизм у населення не викликає жодних питань. Корейці свою задачу потягнуть. А чи зʼявляться їх бійці десь коло Тайваню – не подарунок по замовчуванню, а річ, що залежатиме від характеру та успіху бойових дій Сеула на своїй ділянці.

І знову ж, співчуваємо американським морпіхам. Є така робота – в польових умовах помилки кількох останніх адміністрацій виправляти. Більше нікому, це навіть не сарказм.

ПЛ+С

#reply на пост.

Тим часом у Мʼянмі повстанці тримають під контролем більшу частину держави, а хунту (яка в меншості) ані Росія, ані Китай так і не назвали хунтою. Ще одне нагадування на користь того, що в пропаганді авторитарних держав своїх маріонеток вони підтримують не до першої невдачі (привіт, США), а до останнього медійного зиску.

Нещодавно Китай проводив навчання на кордоні з Мʼянмою, формально – для злагодження роботи ППО. Не здивуємось, якщо одного дня ППОшники масово переведуться до піхоти, знімуть із рукавів шеврони та раптово стануть щирими громадянами Мʼянми, які так сильно хочуть допомогти хунті втриматись при владі. Десь ми це вже бачили, чи не так?

ПЛ+С