Лист #14: де роковина інтенсивного болю та провалений курс на прийняття

7 ранку, Лісабон. Я повернулась із Таю, доба в перельотах. Чесно, шкіра в мурахах від того, як приємно бути “вдома” (навіть в Лісабоні, який ваша слуга покірна не особливо любить). Сьогодні пишу листа під японський зелений чай із київського чафе “Chaism” з Кабачком під боком.

Весь переліт я без кінця гортала стрічку й читала спогади про останній день/перший день війни. Логічно, висловитись потрібно всім. Що тут ще скажеш?

24 лютого нас всіх розпороли, вже рік кожен з нас зашиває себе як може, як знає. Підручними засобами, нитками зі старих котушок, голками, знайденими в пильних шафах.

Але це не хірургічні шви, а аматорські. Вони періодично гнояться, болять, ниють. Колись вони обов’язково затягнуться і перетворяться на маленькі невидимі рубці. Можливо, хтось навіть назве їх окрасою, родзинкою. Так чи інакше, шрами залишаться у кожного з нас. І ніхто з нас не зможе забути. Ніколи.

Кожен мав, що сказати вчора. Але поміж постів та сторіс зі спогадами я регулярно натикалась на пасивну агресію, поради та вказівки.

“Досить писати про перший день війни, перечитувати це нас всіх травмує”. Еее, точно це травмує?
 “Досить сумувати, йдіть працюйте, якщо не в окопах”. Цікавий розподіл прав на емоції.
”Що ви страждаєте, якщо нікого не втратили? У вас все ще є фізично дім? Мовчіть!”. Моє улюблене – міряти людей за кількістю горя.
Були ще нецензурні та неадекватні пости на цю тему, але переписувати не буду. Там робота психіатрів.

Ох, як багато і солодко ми говоримо про прийняття та толерантність. І ох, як багато нам ще шкандибати навколішки до цього. Мазафака, народ, просто дайте людям прожити це горе так, як вони можуть. Не треба порад, які не просили. Не треба вашого першокласно відточеного сарказму про те, як ви втомились читати історії про перший день війни. Можна просто не читати. Клас?

Ці поради й вказівки – це як на похоронах радити родині посміхатись. Жорстоко і недоречно.

І мене це обурює. Я злюсь. Я не розумію, чому після року повномасштабної війни, яка торкнулась абсолютно кожного, в якій для кожного українця не було нічого хорошого, ми все ще міряємо, розподіляємо, кажемо людям, що їм відчувати та як переживати свої власні травми?! Затикаємо рота, принижуємо? Чому ми це робимо?

Бо-ля-че. І незрозуміло.
Пост без відповіді. Залишу тут подумати.


Слава Героям, вічна пам’ять полеглим!

Лист #15: де внутрішній критик не може стулити пельку (ч. 1)

На цьому тижні я нарешті зустрілася зі своїм терапевтом. Через подорож в Азію ми не чулися кілька тижнів, і я піднакопичила запитань. Всі вони, звичайно, тісно пов'язані з конкретним періодом у житті, який я зараз проживаю.

– Ти знаєш, що критикуючого родителя всередині нас має бути завжди менше, ніж родителя люблячого?

Звичайно, я не знала. Я взагалі-то навіть не уявляю, як часто ми з цим люблячим родителем у надрах моєї голови зустрічаємося. Хто він, де живе? За яким номером його запросити до розмови? Найчастіше саме нудотно-гидкий голосок внутрішнього критика затягує на фоні.

Цього тижня я думаю про те, хто підселяє нам цього критика до голови й коли? Можливо ми власноруч вирощуємо дракона з однією лише метою – з'їсти себе живцем.

Минулими вихідними К. запросила мене записати розмову для її подкасту. Це не перше моє інтерв'ю в аудіоформаті – перше було у 2017 році. Рішення прийняла швидко, але в ніч перед записом я встигла проклясти себе за імпульсивність, поставити під сумнів свою цікавість та розгромити власні здобутки. Я зробила це професійно і за рекордно короткий термін, але не звертайтесь.

Прокинувшись о другій годині ночі в стані повному сумнівів, я спробувала згадати себе 6 років тому: що я відчувала тоді, як почувалася. Дивно, але у свої 22 роки я здавалася собі неймовірно цікавою, а в моїй голові не виникало запитань, що я чогось не можу. Прослуховуючи той епізод одразу після публікації я пам'ятаю, як пишалася собою та сказаним, ніби я там про Нобелівську премію розповідаю. 6 років тому я не вміла давати собі цих "протверезних" ляпасів, я ніби була дбайливішою до себе і споглядала за світом крізь рожеве скло. А потім десь розгубила цю навичку. Я все могла і цьому не було вагона сумнівів на додачу.

Терапевт каже мені: "ти зовсім не даєш собі ніяких погладжувань". Ха-ха! Коли прокидаюсь, я ретельно розглядаю себе в дзеркало, чи у формі тіло, чи на місці обличчя (ну раптом його змило вчорашніми солоними огірками на ніч). Після робочих зустрічей я аналізую, чи не сказала якусь хрінь. У цьому телеграм-каналі вже стільки людей, але я все одно щосуботи думаю про те, ну хто ж це читатиме?!

О, цей неоціненний життєвий досвід! Завдяки йому все добре про себе я навчилася миттєво піддавати сумніву, а все погане швиденько вішати на "дошку пошани". Чому так? Хто нас цьому навчає? Я ж знаю, що не одна така.

Тоді я вирішила, що треба терміново розібратися, хто ж такий мій внутрішній критик і чому я не можу заткнути йому вчасно рота.

Візуалізувати собі обличчя цього негідника виявилося не так легко. Вийшло, що він складається з безлічі персонажів, які я зустріла за роки життя: вчителька в 1-му класі, з перекошеним від впевненості в тому, що я нічого не зможу, обличчям; хейтери з інтернетів, що критикують за спосіб життя, мислення, знаходження закордоном та зайвий фокус на собі; колишній, що надсилав мені фотокартки худих моделей; ще один, який запевняв мене, що я нічого не зможу в бізнесі й самотужки взагалі; "подружки" та знайомі, які раптово чомусь переставали спілкуватися. До них додалися знайомі, які на мою думку, є в чомусь об'єктивно кращі за мене (а таких сотні). І тут я офігіла.

Мій внутрішній критик виявився людиноподібним монстром, який останні роки тільки й робить, що намагається відкусити мені руку, як тільки я зважуся відчинити нові двері. Він схожий на всіх і ні на кого одночасно, він плід моєї бурхливої уяви та вразливості.

Хух! Коли уявляєш, з ким маєш справу, стає трошки легше. Залишилось придумати, як цьому критику збавити гучність та ступінь важливості.

І тут я зрозуміла, що останні пів року вже активно борюсь із ним, я у процесі. Як саме? Проти нескінченної критики та сумнівів найдієвішим здається впевненість у своїх сильних сторонах. Мій люблячий родитель – це список моїх об’єктивних досягнень та якостей. Це світла сторона. Це мої цінності та мої пріоритети. Це я сама для себе.

(ч. 2)

Я була впевнена, що не буду слухати той подкаст, бо останні інтерв'ю не слухала. Було страшно не виправдати очікувань щодо себе (aka насправді очікувань уявного критика). Але пару днів тому я сказала собі “мазафака, може досить себе принижувати?” і включила в навушниках той клятий епізод. Світ не рухнув, а я не згоріла зі стида. Все насправді було супер. Я за себе, як і 6 років тому, відчула гордість, хоч і через довгий діалог зі своїми власними монстрами.

Іноді, щоб стулити пельку внутрішньому критику, варто сказати йому “пішов нах…”, не треба церемоній. Але щоб закрити його напевно, варто перерахувати в голові, чому ти насправді класний/-а.

У цьому житті варто не забувати вчасно давити на гальма, а ще власні якості та досягнення. Обидві речі рятують життя.

Ого! Майже 2,5к людей тут зібралось на вогник моїх особистих рефлексій. Прикольно! А хто тут та звідки, чим займаєтесь?

Цікаааааво!

Лист #16: де fomo заважає казати життєво необхідне “ні” (ч. 1)

Якусь частину свого життя я прожила в парадигмі, де слово "можливість" було сакральним і завжди віщувало новий досвід. Поява будь-якої нової можливості в моєму житті передбачала єдино правильну відповідь "так" і ніяких відмов. Пам'ятаю свій перший інтерв'ю-підкаст, де мало не в назві сяяло “вона хапає будь-яку можливість! крапка!" Прекрасне відображення мене в 20ть)))

І це працювало. Казати "так" всьому, що тебе оточує, в період життя, коли в тебе нічого немає (навіть сформованого себе) дуже просто. Це захоплює, кудись тебе рухає життєвою течією, іноді закручуючи в центрифузі рандомних подій. Ти ніби щодня вмираєш і знову народжуєшся, будуєш, нишпориш. У 20 років я відчувала себе шукачем скарбів, а все навколо здавалося моїм і потрібним.

У 28 років я почуваюся охоронцем своїх скарбів і більше не хочу бездумних пошуків. Здається, після певного віку концепція "всьому говори "так" втратила свою актуальність. Це хвилювало мене цього тижня.

Коли мені було 20, я погоджувалась на побачення з різними, далеко не завжди адекватними, хлопцями; їздила до Барселони на тиждень із 50 євро в кишені; відчайдушно трималася за токсичну подружку-кровопивцю, бо вона була єдиною слов'янкою у французькому університеті, а пити вино вечорами та пліткувати про французів було цікавіше вдвох. Я погоджувалась практично на будь-яке стажування або роботу (в рамках пристойного), по 12 годин смажила пончики на фестивалях їжі за копійки, а потім йшла до маркетингової агенції жадібно ковтати повітря всюдисущого креативу та саркастичні жарти арт-директорів. У мої двадцять будь-яка втрачена можливість здавалася трагедією, а всі закриті двері хотілося тихенько відімкнути й піддивитися, що ж там приховується від погляду моїх очей.

У юності ти ніби у фільмі, ніби крутиш величезний барабан, граючи в лотерею під назвою "що б не випало, I am in". І "що ж буде далі?" здається найпривабливішим питанням у світі.

О 28-й я сиджу на своїй кухні й вигадую відмазки від зустрічі з незнайомими мені дамами. Спілкування з невідомими людьми більше не здається мені романтикою, відтепер мені потрібна впевненість у власному майбутньому, хай навіть воно стосується годинної розмови за кавою з кимось умовним. Свій ресурс нарешті хочеться витрачати з розумом, а не розсипати щедро по всіх кутках.

З віком більше не хочеться розпорошуватися. Напевно, ми знаходимо собі ціну. І ця ціна – те, що допомагає відсікати зайве. Абсолютно точно, навичка говорити "ні" розвинулася в мені з роками, але я все ще не гуру. Цього тижня я подумала, що фантомне fomo все ще живе в мені й періодично змушує приймати неправильні рішення.

Так, я більше не погоджуюсь на будь-яку роботу і не хочу починати бізнес заради іміджевої зайнятості, наявність вільного часу і релевантна зусиллям винагорода тепер грають роль важливішу за статуси в інстаграмі. У 28 я більше не хочу ночувати в поганих готелях, краще зовсім нікуди не їхати. Не хочу їсти погану їжу, я готова бути голодною. Не хочу читати погані книги, я їх закриваю, якщо на 150-й сторінці все ще сумно і нудно.

Але я все ще погоджуюсь на нудні зустрічі, погані проєкти та ненадійні компроміси. Все, як і майже 10 років тому, з різницею лише в тому, що тепер наскребти по засіках ресурсів на дійсно важливе і відтерти власний репутасьйон від поганої роботи стало куди складніше.

Цього тижня я була у пошуку алгоритму, як вчасно сказати “ні” та вберегти себе від непотрібного. І все виявилося просто.

Проясняти. Господи, який чудовий інструмент. Проясняти на старті всі бентежні деталі й подробиці, говорити, питати, славитися занудою. Щоб уберегти себе від душевних страждань і викинутого на смітник часу, потрібно на старті поставити лише декілька запитань. "А що мені це дасть", "а скільки грошей я отримаю", "а про що говоритимемо", "а хто буде на цій вечірці". І головне питання собі "навіщо мені це треба?". Можливо, Кріс, краще лекцію послухаєш про методи селекції рослин, ніж стрімголов стартанеш у чергову невідомість?!

(ч. 2)

Гуляючи Лісабоном цього тижня, загубившись у безодні власних рефлексій, я раптом виразно зрозуміла, що насправді, інтуїтивно знаю результат +- будь-якої витівки після пари таких питань. Дивовижна здатність мозку займатися поліпшайзингом людей, подій, людських якостей, своїх власних очікувань суттєво заважає раціональній частині приймати правильні рішення. Особливо, коли фоном підіграє юнацький страх упустити чергову нагоду. Інтуїція поліпшайзингом не займається – вона тупо спирається на факти та базовий життєвий досвід. З такою парадоксальною, але чомусь робочою теорією я й залишаюся.

З віком говорити "так" всьому поспіль зовсім не хочеться, але страх пропустити щось важливе неабияк заважає. І мій заповіт сьогодні такий: покращити якість життя можна, говорячи не лише дзвінке “так-так-так”, але й не завжди приємне “ні”. Це непросто, але набагато крутіше, ніж відчиняти всі закриті двері з ноги. Енергоощадний режим – це про самоцінність.

Сьогодні листа не буде, з особистих причин.
Але готова з вами поспілкуватись у коментарях, якщо є питання 🙈

Наступного тижня все за планом.

Написати текст про вагітність виявилося набагато складніше, ніж я думала. Цей канал я сама того не знаючи, почала в її перші дні. І чим далі я рухалася таймлайном тижнів і триместрів, тим складніше було писати, не посилаючись на контекст.

І ось, коли настала законна черга говорити, нічого не приховуючи, говорити на повну міць перестало хотітися. Останні кілька тижнів я перебуваю в стані чарівного усамітнення: хочеться всі переживання проживати на самоті. Перетравлювати це все спочатку наодинці. Є у цьому стані щось тваринне, і я від цього чесно ловлю кайф.

Парадоксальний стан, коли я нарешті вперше почуваюся на піку енергії, але з рефлексіями в рупор хочу почекати. Я в собі переживаю табун змін, відчуваю себе і тендітною, і сильною, і дорослішаю швидко сильно, інакше. Я з багатьма речами прощаюсь – назавжди чи тимчасово. І всім цим дуже хочеться спочатку насолодитись тут і зараз, самою. Можливо так я акумулюю сили перед зустріччю з одним із головних людей у моєму житті. Перед зустріччю із самим життям.

Я хочу лише сказати: я дуже скоро повернуся, впевнена. Знаєте ж, що бути вагітною жінкою – це постійно кочувати з одного стану до іншого. Про них обов'язково хочу розповісти, але поки що трошки помовчати.

А загалом:
— Кріс, як ти? 

Ой, народ, я в космосі, і він реально немає меж ❤️🥰

Мій новий проєкт – щотижневі листи про дім та декор. Буду по формулах та конкретних гайдах показувати, як робити вдома гарно, як визначити, що подобається, і де купляти особливі речі.

Буду рада вас бачити у спільноті 🎀🗝️

https://t.me/rozheva_shafaa_bot

Куку!

Я зараз на Балі, не те, щоб відпочиваю (з дітьми цей фінт не канає 😅), але перезавантаження голови відбувається і хвиля нового натхнення зайшла.

Так от я що думаю: може форматнути цей канал в особистий? Листи я більше не пишу, а от різні тіпси, відгуки, свої короткі роздуми могла б писати.

Про що вам було б цікаво і чи треба це взагалі робити? Вас тут 2,5к і я в шоці, що ви досі тут 🤭❤️

Перепридумала і перейменувала канал. Тепер це PITERMAN RAW.

RAW – тому що чесно, без фільтрів, в моменті, про все, що має для мене сенс.

Тут буде про стиль, материнство, бізнес, як покращую себе та челенджу, звісно про декор, предмети, їжу, естетику, простір і моменти, які формують відчуття життя. Без шуму, тільки відбірне.

Пару місяців тому потрапила на невеличку «екскурсію» парфумами Céline на їх корнері в Le Bon Marché. І закохалась.

За кожним ароматом стоїть ціла концепція та історію, якою надихався Еді Сліман (та яку мені показали на мудбордах).

Один з моїх фаворитів – парфум Nightclubbing. Пахне так, наче ти тільки що вийшов з прокуреного клубу, а ще цукром та сексом. Едічка надихався студією 54, здається. Віримо йому.

Ношу його виключно увечорі, сьогодні вдягла на коктейль з чоловіком.

Все таки bali belly наздогнав і мене. А так хотіла весь день провести в ліжку 😆

Будьте обережні зі своїми хочу. Піду карту бажань зроблю, чи що))

Як зважитися на дитину?

Це питання мені ставлять у діректі найчастіше, адже у моєму оточенні багато self-made подружок та дівчат – з кар’єрою, амбіціями, чіткими правилами життя, яким дуже важко дається це питання. Коли все вибудувано і стабільно, думка про дитину звучить як щось хаотичне і непередбачуване. А коли ще й багато планів та бажань – дитина взагалі здається чимось чужорідним.

Чесно, якщо підходити до цього рішення раціонально, то дітей мати по всім показникам нелогічно. Вони не приносять користі в звичному розумінні – це нескінченне віддавання часу, грошей, сил, простору, певні обмеження та купа відповідальності.

Але справа в тому, що діти – це не про логіку, не про баланс і точно не про раціо. Це про емоції. Так, ви віддаєте багато, але і отримуєте також. Це ті самі окситоцинові моменти, які неможливо пояснити, поки сам не прожив. Це абсолютно нові сенси, нові точки опори. Це любов, яка не схожа на жодну іншу – не партнерську, не дружню, не романтичну, і прожити її ви можете тільки з дитиною. Це відкриття світу наново.

Тому якщо стоїть питання «як зважитися?» – відповідь проста. Заплющити очі, відчути, що ви цього хочете, і стрибнути зі скелі)). Моменту, коли ти справді «готова» по якимось побутовим показникам, тим паче якщо ви любите жонглювати фактами та оцінювати аналітику, може ніколи не статися. Є лише внутрішнє рішення: я приймаю, що життя зміниться, і я хочу спробувати цю зміну на смак.

Вчора малому стало погано, і наші плани трошки накрилися. Весь ранок сьогодні йому потрібна була мама і він дико кричав, коли я спускала його з рук. Сніданок їла однією рукою, кава на розслабленому вранці – строго за таймінгом 10 хв по черзі з Пітом.

Але вечорі вчора показували малому його перший рожевий балійський захід сонця, раділи його емоціям, купались у теплій воді, спостерігали за хвилями, вчили спостерігати малого (й самі заземлялись). А після в обіймах спати.

І захлинатись від любові до Ліора, поки він тихо сопить.

Роблю свій перший проєкт для комерційного приміщення, як декоратор.

Хвилююче і цікаво дуже одночасно.