(ч. 2)
Але давайте чесно, по-людськи: за рік ми всі повернулися до прообразу звичного життя і бажань. Вони дещо деформувались, до них додались нові військові потреби, але бізнеси працюють, магазини продають, блогери рекламують. І ми знову й так само хочемо. Ми знову купуємо і витрачаємо. Раціо натомість повернулось на звичну щаблю.
Я в Бангкоку і повертатись “додому” поки що буду не до Києва, але в життя, яке нагадує довійськове. Де я так само роблю вибори та споживаю. Де іноді ці вибори, здається, не відповідають моїм реальним бажанням.
Стиліст, за яким я стежу, пророкує успіх нової колекції прикрас Gunia. Знайома, київська it-girl, виставляє сторіс про модне київське місце Mirali. Друг Піта нахвалює новий серіал від HBO. І ось я не помічаю, як сиджу в Mirali у новій підвісці від Gunia, а після ввечері ми з чоловіком намагаємося проковтнути другу серію цього страшенно нудного, але все-таки премійованого серіалу від HBO. Мільйони людей, засинаючи в нашому місті та багатьох інших містах, впевнені в тому, що обирають жити своє життя власноруч і споживають відповідно до можливостей. Але чи обираємо ми насправді?
Але давайте чесно, по-людськи: за рік ми всі повернулися до прообразу звичного життя і бажань. Вони дещо деформувались, до них додались нові військові потреби, але бізнеси працюють, магазини продають, блогери рекламують. І ми знову й так само хочемо. Ми знову купуємо і витрачаємо. Раціо натомість повернулось на звичну щаблю.
Я в Бангкоку і повертатись “додому” поки що буду не до Києва, але в життя, яке нагадує довійськове. Де я так само роблю вибори та споживаю. Де іноді ці вибори, здається, не відповідають моїм реальним бажанням.
Стиліст, за яким я стежу, пророкує успіх нової колекції прикрас Gunia. Знайома, київська it-girl, виставляє сторіс про модне київське місце Mirali. Друг Піта нахвалює новий серіал від HBO. І ось я не помічаю, як сиджу в Mirali у новій підвісці від Gunia, а після ввечері ми з чоловіком намагаємося проковтнути другу серію цього страшенно нудного, але все-таки премійованого серіалу від HBO. Мільйони людей, засинаючи в нашому місті та багатьох інших містах, впевнені в тому, що обирають жити своє життя власноруч і споживають відповідно до можливостей. Але чи обираємо ми насправді?
❤159👍40🤔6⚡1🦄1
Друзі, в мене перерва на коротксенькі тижневі канікули. Потрібен ковток повітря та дочитати книгу. Наступної суботи я, традиційно, з вами.
А щоб ви не сумували, дарую вам доступ до архіву «Розсилки головреда», які я писала в період 2018-2021 років.
Ось він.
Cheers.
А щоб ви не сумували, дарую вам доступ до архіву «Розсилки головреда», які я писала в період 2018-2021 років.
Ось він.
Cheers.
❤74⚡2👍2🦄1
Лист #13: де я ще й працюю, і розповідаю про це (ч. 1)
Поговоримо про бентежне – роботу. Може здатись, що я тільки готую, наряджаюсь та пишу тексти, але в перервах я працюю.
“Кріс, як стати проджект-менеджером” певно найпопулярніше питання в моєму інстаграмі, що посуває з топчарту питання про туфлі й сукні.
Коли багато дівчат стояли в черзі за професією маркетолога і мріяли про соціальні мережі, вашу мать відволікло від схожої черги планування. Передісторію в студію.
На останньому курсі бакалавра у Франції я потрапила на тримісячний курс управління проєктами. Вів його найчарівніший француз-гей років 45-и, Мсьє Бертран. Про діаграми Ганта він щебетав годинами й, здається, був у них закоханий. Раптово закохалась і я. Так на вступі до магістратури я вже знала, що мій шлях невідворотно лежить у проєктний менеджмент.
На магістратурі мені здалося, що я потрапила в пекло. Мій декан, найважливіша людина в житті кожного магістра, розмовляв виключно на мові вископарного сарказму, який навіть за декілька років зрозуміти мені так і не вдалося. Він постійно вправлявся у своїй навичці попускати студентів, я його відверто боялась. Але після того, як він підкинув мені вакансію у французькому Google та допоміг з блискучим рекомендаційним листом, я побачила в ньому проблиски турботи та віру. Після того, як я пройшла 5 співбесід і була прийнята на строковий контракт, сталася відлига. Мсьє Норбер – мій професійний хрещений батько.
Тут треба ще надати нагальне самій освітній програмі: в університеті я вчилась базі писати технічні завдання та user story, планувати, спілкуватись з клієнтами, вивчала цикли розробки й таке інше. Мій диплом був заточений на IT сферу, так. Французька державна освіта неочікувано дала супер поштовх моїй кар’єрі.
Тож пункт перший. В мене некласичний за мірками України кар’єрний шлях, бо моя профільна вища освіта – управління IT-проєктами та інноваціями. Я не проходила курси “як стати проджект менеджером з нуля”, я вчилась для цього два роки та стажувалась у французьких IT-компаніях.
Чи можна стати проджект менеджером, не маючи профільної вищої освіти? В Україні, наскільки я знаю, не існує університетської освіти саме під практичне управління проєктами, тим паче в IT. Щось схоже – або нафталін, або теоретичний непотріб. Одначе проєктні менеджери якось з’являються на ринку. Тож, звісно, можна.
З чого краще починати в цій сфері, якщо немає профільної вищої освіти. Книги, курси, екзамени, практика? Почніть із сакрального: а чи потрібно воно вам. Проєктний менеджер – не сама вдячна, але достатньо вибаглива професія.
Хто такий PM? Для мене, це:
- шеф оркестру: людина, що тримає у полі зору одночасно багато команд, напрямків та питань;
- "говорящая голова": постійно щось вирішує, вимагає, штовхає, допомагає закривати питання, домагається прийняття рішень та інформації;
- емпат
Якщо ви думаєте, що працюючи PM-ом, ви будете здебільшого медитативно планувати задачі та людино-години, це не так.
На етапі, коли все це вас не лякає, а приваблює, вступають книги, курси, практика, менторинг. Курси краще обирати більш фундаментальні, хоча б на декілька місяців + викладач-практик. Порекомендувати щось не можу.
Як дійти до позиції PM? Я починала з ролі IT-консультанта в компанії, яка продавала логістичні софти. Романтика. Потім функціональний та бізнес-аналітик в Мішлені, каталась по європейських заводах та складах і допомагала впроваджувати складські IT рішення. Мій досвід роботи з такою категорією людей, як вантажники, вартий книги 😉 У Києві я нарешті вийшла на координатора проєктів і, згодом, менеджера. Шлях довгий, але багатогранний.
Класичним варіантом в Україні для PM є шлях від інших суміжних професій: розробники, тестувальники, аналітики. По суті, саме так напрацьовується досвід у технічній сфері, який дуже допомагає у РМ-ських справах надалі + 360-градусне бачення того, хто і що відбувається довкола на проєкт.
Поговоримо про бентежне – роботу. Може здатись, що я тільки готую, наряджаюсь та пишу тексти, але в перервах я працюю.
“Кріс, як стати проджект-менеджером” певно найпопулярніше питання в моєму інстаграмі, що посуває з топчарту питання про туфлі й сукні.
Коли багато дівчат стояли в черзі за професією маркетолога і мріяли про соціальні мережі, вашу мать відволікло від схожої черги планування. Передісторію в студію.
На останньому курсі бакалавра у Франції я потрапила на тримісячний курс управління проєктами. Вів його найчарівніший француз-гей років 45-и, Мсьє Бертран. Про діаграми Ганта він щебетав годинами й, здається, був у них закоханий. Раптово закохалась і я. Так на вступі до магістратури я вже знала, що мій шлях невідворотно лежить у проєктний менеджмент.
На магістратурі мені здалося, що я потрапила в пекло. Мій декан, найважливіша людина в житті кожного магістра, розмовляв виключно на мові вископарного сарказму, який навіть за декілька років зрозуміти мені так і не вдалося. Він постійно вправлявся у своїй навичці попускати студентів, я його відверто боялась. Але після того, як він підкинув мені вакансію у французькому Google та допоміг з блискучим рекомендаційним листом, я побачила в ньому проблиски турботи та віру. Після того, як я пройшла 5 співбесід і була прийнята на строковий контракт, сталася відлига. Мсьє Норбер – мій професійний хрещений батько.
Тут треба ще надати нагальне самій освітній програмі: в університеті я вчилась базі писати технічні завдання та user story, планувати, спілкуватись з клієнтами, вивчала цикли розробки й таке інше. Мій диплом був заточений на IT сферу, так. Французька державна освіта неочікувано дала супер поштовх моїй кар’єрі.
Тож пункт перший. В мене некласичний за мірками України кар’єрний шлях, бо моя профільна вища освіта – управління IT-проєктами та інноваціями. Я не проходила курси “як стати проджект менеджером з нуля”, я вчилась для цього два роки та стажувалась у французьких IT-компаніях.
Чи можна стати проджект менеджером, не маючи профільної вищої освіти? В Україні, наскільки я знаю, не існує університетської освіти саме під практичне управління проєктами, тим паче в IT. Щось схоже – або нафталін, або теоретичний непотріб. Одначе проєктні менеджери якось з’являються на ринку. Тож, звісно, можна.
З чого краще починати в цій сфері, якщо немає профільної вищої освіти. Книги, курси, екзамени, практика? Почніть із сакрального: а чи потрібно воно вам. Проєктний менеджер – не сама вдячна, але достатньо вибаглива професія.
Хто такий PM? Для мене, це:
- шеф оркестру: людина, що тримає у полі зору одночасно багато команд, напрямків та питань;
- "говорящая голова": постійно щось вирішує, вимагає, штовхає, допомагає закривати питання, домагається прийняття рішень та інформації;
- емпат
Якщо ви думаєте, що працюючи PM-ом, ви будете здебільшого медитативно планувати задачі та людино-години, це не так.
На етапі, коли все це вас не лякає, а приваблює, вступають книги, курси, практика, менторинг. Курси краще обирати більш фундаментальні, хоча б на декілька місяців + викладач-практик. Порекомендувати щось не можу.
Як дійти до позиції PM? Я починала з ролі IT-консультанта в компанії, яка продавала логістичні софти. Романтика. Потім функціональний та бізнес-аналітик в Мішлені, каталась по європейських заводах та складах і допомагала впроваджувати складські IT рішення. Мій досвід роботи з такою категорією людей, як вантажники, вартий книги 😉 У Києві я нарешті вийшла на координатора проєктів і, згодом, менеджера. Шлях довгий, але багатогранний.
Класичним варіантом в Україні для PM є шлях від інших суміжних професій: розробники, тестувальники, аналітики. По суті, саме так напрацьовується досвід у технічній сфері, який дуже допомагає у РМ-ських справах надалі + 360-градусне бачення того, хто і що відбувається довкола на проєкт.
❤66👍27🔥2⚡1
(ч. 2)
У випадку, якщо не хочеться починати з інших професій, шукайте прямі internship з управління проєктів, просіться на позиції junior, або навіть trainee під наглядом senior-ів, шукайте менторів, не бійтесь починати десь знизу. Не читайте на незайману практикою голову PMBOK, воно не потрібно та нічого не дасть. Краще читайте канали експертів, дивіться ютуб. Якщо є проактивна позиція та жага до швидкого росту, український ринок IT, imho, дає цю можливість.
** Історія із власного досвіду: до війни я шукала людину на проєкт на позицію координатора. 95% кандидатів, а їх був не один десяток, були з інших галузей та інших професій. Жага долучитись до передової IT-галузі цілком зрозуміла. Більшість готувались, проходили курси, читали якісь книжки, розрізняли скрам і аджайл. Але є велика проблема: вони не мали реального досвіду управління проєктами загалом, не розуміли, як технічно відбувається розробка, які люди залучені в класичному проєкті. Для наймаючої компанії це великий ризик, бо фокус – бізнес. Ніхто не хоче суттєво ризикувати власним бізнесом заради зрощення кадрів. Будьте реалістами та ставте себе на місце роботодавця.
Чи було колись вигорання від рутини, чи задач? Як справлялись? Тю, звісно. Тут непогано собі поставити питання, чи це дійсно вигорання, чи лише фізична втома? Якщо на перспективу робота на цьому проєкті чи в компанії мене більше не драйвить, то тут декілька варіантів:
1. Або прошу менеджмент про зміну проєкту, задач, розширення зобов'язань. Залежить від контексту. Чесний діалог – це класно.
2. Або змінюю компанію, та сферу діяльності проєктів. Повинно бути цікаво, повинні бути виклики та зріст.
Як правило відпустки, хоч би якими тривалими вони не були, суттєво нічого не змінять, якщо мова саме про вигорання. Якщо ж це звичайна втома (що трапляється, коли є перевантаження або однобока рутина), іноді 1-2 тижні без ноутбука дуже допомагають мені набратись сил та натхнення на нові підходи та практики у своїй роботі.
Буває, що не відчуваєш результату від своєї роботи (бо команда робить все "руками"). Чи ви стикались із таким?
Бувають такі відчуття, особливо, коли команда складається з автономних та проактивних професіоналів, що діють як злагоджений механізм. Відчуття того, що я слугую опорою команді в буденних та критичних ситуаціях, та допомагаю надати їм умови для нормальної роботи, а не роботи у вогні, робить мене щасливою. PM - людина у тіні, коли все ок, але в центрі уваги, коли щось йде не так. І це моя супер сила – будувати рутину та розрулювати якусь жесть.
Як через рік війни ви зберігаєте фокус уваги та енергійність при розв'язанні робочих задач?
Ох, війна. Ох, ковід. Для мене насправді дуже важкий формат 100%-го онлайну. Не бачити людей, з якими я працюю, мені не подобається. За темним екраном можна легко загубити стан своєї команди, емоції, невербальну мову, разом із цим розгубивши свою здатність заряджати. Онлайн розслабляє та сповільнює розв'язання питань.
Відповідальність. Вона пушить мене знаходити ресурс, щоб заряджати й збирати команду, швидко реагувати та знаходити коректні рішення. Коли почалася війна, я чітко пам’ятаю момент, коли потрібно було збирати людей до купи, але робити це обережно, бо стрес у всіх був неймовірний. Спочатку шукала сили в собі, щоб допомогти іншим вернутись в робочий ресурс, а бізнесу – в здоровий стан.
Покрити всі питання в одному листі неможливо, тому готова відповісти детально на ваші питання в коментарях. Cheers!
У випадку, якщо не хочеться починати з інших професій, шукайте прямі internship з управління проєктів, просіться на позиції junior, або навіть trainee під наглядом senior-ів, шукайте менторів, не бійтесь починати десь знизу. Не читайте на незайману практикою голову PMBOK, воно не потрібно та нічого не дасть. Краще читайте канали експертів, дивіться ютуб. Якщо є проактивна позиція та жага до швидкого росту, український ринок IT, imho, дає цю можливість.
** Історія із власного досвіду: до війни я шукала людину на проєкт на позицію координатора. 95% кандидатів, а їх був не один десяток, були з інших галузей та інших професій. Жага долучитись до передової IT-галузі цілком зрозуміла. Більшість готувались, проходили курси, читали якісь книжки, розрізняли скрам і аджайл. Але є велика проблема: вони не мали реального досвіду управління проєктами загалом, не розуміли, як технічно відбувається розробка, які люди залучені в класичному проєкті. Для наймаючої компанії це великий ризик, бо фокус – бізнес. Ніхто не хоче суттєво ризикувати власним бізнесом заради зрощення кадрів. Будьте реалістами та ставте себе на місце роботодавця.
Чи було колись вигорання від рутини, чи задач? Як справлялись? Тю, звісно. Тут непогано собі поставити питання, чи це дійсно вигорання, чи лише фізична втома? Якщо на перспективу робота на цьому проєкті чи в компанії мене більше не драйвить, то тут декілька варіантів:
1. Або прошу менеджмент про зміну проєкту, задач, розширення зобов'язань. Залежить від контексту. Чесний діалог – це класно.
2. Або змінюю компанію, та сферу діяльності проєктів. Повинно бути цікаво, повинні бути виклики та зріст.
Як правило відпустки, хоч би якими тривалими вони не були, суттєво нічого не змінять, якщо мова саме про вигорання. Якщо ж це звичайна втома (що трапляється, коли є перевантаження або однобока рутина), іноді 1-2 тижні без ноутбука дуже допомагають мені набратись сил та натхнення на нові підходи та практики у своїй роботі.
Буває, що не відчуваєш результату від своєї роботи (бо команда робить все "руками"). Чи ви стикались із таким?
Бувають такі відчуття, особливо, коли команда складається з автономних та проактивних професіоналів, що діють як злагоджений механізм. Відчуття того, що я слугую опорою команді в буденних та критичних ситуаціях, та допомагаю надати їм умови для нормальної роботи, а не роботи у вогні, робить мене щасливою. PM - людина у тіні, коли все ок, але в центрі уваги, коли щось йде не так. І це моя супер сила – будувати рутину та розрулювати якусь жесть.
Як через рік війни ви зберігаєте фокус уваги та енергійність при розв'язанні робочих задач?
Ох, війна. Ох, ковід. Для мене насправді дуже важкий формат 100%-го онлайну. Не бачити людей, з якими я працюю, мені не подобається. За темним екраном можна легко загубити стан своєї команди, емоції, невербальну мову, разом із цим розгубивши свою здатність заряджати. Онлайн розслабляє та сповільнює розв'язання питань.
Відповідальність. Вона пушить мене знаходити ресурс, щоб заряджати й збирати команду, швидко реагувати та знаходити коректні рішення. Коли почалася війна, я чітко пам’ятаю момент, коли потрібно було збирати людей до купи, але робити це обережно, бо стрес у всіх був неймовірний. Спочатку шукала сили в собі, щоб допомогти іншим вернутись в робочий ресурс, а бізнесу – в здоровий стан.
Покрити всі питання в одному листі неможливо, тому готова відповісти детально на ваші питання в коментарях. Cheers!
❤104👍18⚡1🔥1🥰1
Forwarded from Style fitting talks
Почнемо понеділок гарно. Сьогодні #моднийвішліст від Kris Piterman
1. Юбка By Malene Birger. Дуже мій крой, форма та настрій.
2. Обважнювачі на ноги Bala. На них чекаю не тільки я, але і моя тренерка :) красиво повинно бути усюди, навіть під час тренувань.
3. Сукня Simone Rocha. Це peace of art, і я дуже хочу мати його у себе в шафі.
4. Коресетний топ Renaissance Renaissance. У мене період жіночності, тож в цій підборці багато «дівочих» речей. А цей топ прекрасний і з брюками, і з юбками, і сам по собі.
5. Рубашка Eternal Conceptstore. Український бренд, до речі. Просто погляньте на ці манжети 💔
6. Сумочка Celine Mini Triomphe. Я фанат міні-бегів. Ця крошка в доволі класичній формі, але некласичному відтінку класно заграє в моїх образах.
7. Підвіска Gunia. Закохалась, та і все.
8. Сукня By Malene Birger. Готуюсь до літа, обожнюю вільні, легкі сукні. Комфорт для мене має велике значення, особливе в 40-градусну лісабонську спеку.
1. Юбка By Malene Birger. Дуже мій крой, форма та настрій.
2. Обважнювачі на ноги Bala. На них чекаю не тільки я, але і моя тренерка :) красиво повинно бути усюди, навіть під час тренувань.
3. Сукня Simone Rocha. Це peace of art, і я дуже хочу мати його у себе в шафі.
4. Коресетний топ Renaissance Renaissance. У мене період жіночності, тож в цій підборці багато «дівочих» речей. А цей топ прекрасний і з брюками, і з юбками, і сам по собі.
5. Рубашка Eternal Conceptstore. Український бренд, до речі. Просто погляньте на ці манжети 💔
6. Сумочка Celine Mini Triomphe. Я фанат міні-бегів. Ця крошка в доволі класичній формі, але некласичному відтінку класно заграє в моїх образах.
7. Підвіска Gunia. Закохалась, та і все.
8. Сукня By Malene Birger. Готуюсь до літа, обожнюю вільні, легкі сукні. Комфорт для мене має велике значення, особливе в 40-градусну лісабонську спеку.
❤91👍10🥰7🔥4⚡1
Лист #14: де роковина інтенсивного болю та провалений курс на прийняття
7 ранку, Лісабон. Я повернулась із Таю, доба в перельотах. Чесно, шкіра в мурахах від того, як приємно бути “вдома” (навіть в Лісабоні, який ваша слуга покірна не особливо любить). Сьогодні пишу листа під японський зелений чай із київського чафе “Chaism” з Кабачком під боком.
Весь переліт я без кінця гортала стрічку й читала спогади про останній день/перший день війни. Логічно, висловитись потрібно всім. Що тут ще скажеш?
24 лютого нас всіх розпороли, вже рік кожен з нас зашиває себе як може, як знає. Підручними засобами, нитками зі старих котушок, голками, знайденими в пильних шафах.
Але це не хірургічні шви, а аматорські. Вони періодично гнояться, болять, ниють. Колись вони обов’язково затягнуться і перетворяться на маленькі невидимі рубці. Можливо, хтось навіть назве їх окрасою, родзинкою. Так чи інакше, шрами залишаться у кожного з нас. І ніхто з нас не зможе забути. Ніколи.
Кожен мав, що сказати вчора. Але поміж постів та сторіс зі спогадами я регулярно натикалась на пасивну агресію, поради та вказівки.
“Досить писати про перший день війни, перечитувати це нас всіх травмує”. Еее, точно це травмує?
“Досить сумувати, йдіть працюйте, якщо не в окопах”. Цікавий розподіл прав на емоції.
”Що ви страждаєте, якщо нікого не втратили? У вас все ще є фізично дім? Мовчіть!”. Моє улюблене – міряти людей за кількістю горя.
Були ще нецензурні та неадекватні пости на цю тему, але переписувати не буду. Там робота психіатрів.
Ох, як багато і солодко ми говоримо про прийняття та толерантність. І ох, як багато нам ще шкандибати навколішки до цього. Мазафака, народ, просто дайте людям прожити це горе так, як вони можуть. Не треба порад, які не просили. Не треба вашого першокласно відточеного сарказму про те, як ви втомились читати історії про перший день війни. Можна просто не читати. Клас?
Ці поради й вказівки – це як на похоронах радити родині посміхатись. Жорстоко і недоречно.
І мене це обурює. Я злюсь. Я не розумію, чому після року повномасштабної війни, яка торкнулась абсолютно кожного, в якій для кожного українця не було нічого хорошого, ми все ще міряємо, розподіляємо, кажемо людям, що їм відчувати та як переживати свої власні травми?! Затикаємо рота, принижуємо? Чому ми це робимо?
Бо-ля-че. І незрозуміло.
Пост без відповіді. Залишу тут подумати.
Слава Героям, вічна пам’ять полеглим!
7 ранку, Лісабон. Я повернулась із Таю, доба в перельотах. Чесно, шкіра в мурахах від того, як приємно бути “вдома” (навіть в Лісабоні, який ваша слуга покірна не особливо любить). Сьогодні пишу листа під японський зелений чай із київського чафе “Chaism” з Кабачком під боком.
Весь переліт я без кінця гортала стрічку й читала спогади про останній день/перший день війни. Логічно, висловитись потрібно всім. Що тут ще скажеш?
24 лютого нас всіх розпороли, вже рік кожен з нас зашиває себе як може, як знає. Підручними засобами, нитками зі старих котушок, голками, знайденими в пильних шафах.
Але це не хірургічні шви, а аматорські. Вони періодично гнояться, болять, ниють. Колись вони обов’язково затягнуться і перетворяться на маленькі невидимі рубці. Можливо, хтось навіть назве їх окрасою, родзинкою. Так чи інакше, шрами залишаться у кожного з нас. І ніхто з нас не зможе забути. Ніколи.
Кожен мав, що сказати вчора. Але поміж постів та сторіс зі спогадами я регулярно натикалась на пасивну агресію, поради та вказівки.
“Досить писати про перший день війни, перечитувати це нас всіх травмує”. Еее, точно це травмує?
“Досить сумувати, йдіть працюйте, якщо не в окопах”. Цікавий розподіл прав на емоції.
”Що ви страждаєте, якщо нікого не втратили? У вас все ще є фізично дім? Мовчіть!”. Моє улюблене – міряти людей за кількістю горя.
Були ще нецензурні та неадекватні пости на цю тему, але переписувати не буду. Там робота психіатрів.
Ох, як багато і солодко ми говоримо про прийняття та толерантність. І ох, як багато нам ще шкандибати навколішки до цього. Мазафака, народ, просто дайте людям прожити це горе так, як вони можуть. Не треба порад, які не просили. Не треба вашого першокласно відточеного сарказму про те, як ви втомились читати історії про перший день війни. Можна просто не читати. Клас?
Ці поради й вказівки – це як на похоронах радити родині посміхатись. Жорстоко і недоречно.
І мене це обурює. Я злюсь. Я не розумію, чому після року повномасштабної війни, яка торкнулась абсолютно кожного, в якій для кожного українця не було нічого хорошого, ми все ще міряємо, розподіляємо, кажемо людям, що їм відчувати та як переживати свої власні травми?! Затикаємо рота, принижуємо? Чому ми це робимо?
Бо-ля-че. І незрозуміло.
Пост без відповіді. Залишу тут подумати.
Слава Героям, вічна пам’ять полеглим!
❤136💔29👍12⚡3
Лист #15: де внутрішній критик не може стулити пельку (ч. 1)
На цьому тижні я нарешті зустрілася зі своїм терапевтом. Через подорож в Азію ми не чулися кілька тижнів, і я піднакопичила запитань. Всі вони, звичайно, тісно пов'язані з конкретним періодом у житті, який я зараз проживаю.
– Ти знаєш, що критикуючого родителя всередині нас має бути завжди менше, ніж родителя люблячого?
Звичайно, я не знала. Я взагалі-то навіть не уявляю, як часто ми з цим люблячим родителем у надрах моєї голови зустрічаємося. Хто він, де живе? За яким номером його запросити до розмови? Найчастіше саме нудотно-гидкий голосок внутрішнього критика затягує на фоні.
Цього тижня я думаю про те, хто підселяє нам цього критика до голови й коли? Можливо ми власноруч вирощуємо дракона з однією лише метою – з'їсти себе живцем.
Минулими вихідними К. запросила мене записати розмову для її подкасту. Це не перше моє інтерв'ю в аудіоформаті – перше було у 2017 році. Рішення прийняла швидко, але в ніч перед записом я встигла проклясти себе за імпульсивність, поставити під сумнів свою цікавість та розгромити власні здобутки. Я зробила це професійно і за рекордно короткий термін, але не звертайтесь.
Прокинувшись о другій годині ночі в стані повному сумнівів, я спробувала згадати себе 6 років тому: що я відчувала тоді, як почувалася. Дивно, але у свої 22 роки я здавалася собі неймовірно цікавою, а в моїй голові не виникало запитань, що я чогось не можу. Прослуховуючи той епізод одразу після публікації я пам'ятаю, як пишалася собою та сказаним, ніби я там про Нобелівську премію розповідаю. 6 років тому я не вміла давати собі цих "протверезних" ляпасів, я ніби була дбайливішою до себе і споглядала за світом крізь рожеве скло. А потім десь розгубила цю навичку. Я все могла і цьому не було вагона сумнівів на додачу.
Терапевт каже мені: "ти зовсім не даєш собі ніяких погладжувань". Ха-ха! Коли прокидаюсь, я ретельно розглядаю себе в дзеркало, чи у формі тіло, чи на місці обличчя (ну раптом його змило вчорашніми солоними огірками на ніч). Після робочих зустрічей я аналізую, чи не сказала якусь хрінь. У цьому телеграм-каналі вже стільки людей, але я все одно щосуботи думаю про те, ну хто ж це читатиме?!
О, цей неоціненний життєвий досвід! Завдяки йому все добре про себе я навчилася миттєво піддавати сумніву, а все погане швиденько вішати на "дошку пошани". Чому так? Хто нас цьому навчає? Я ж знаю, що не одна така.
Тоді я вирішила, що треба терміново розібратися, хто ж такий мій внутрішній критик і чому я не можу заткнути йому вчасно рота.
Візуалізувати собі обличчя цього негідника виявилося не так легко. Вийшло, що він складається з безлічі персонажів, які я зустріла за роки життя: вчителька в 1-му класі, з перекошеним від впевненості в тому, що я нічого не зможу, обличчям; хейтери з інтернетів, що критикують за спосіб життя, мислення, знаходження закордоном та зайвий фокус на собі; колишній, що надсилав мені фотокартки худих моделей; ще один, який запевняв мене, що я нічого не зможу в бізнесі й самотужки взагалі; "подружки" та знайомі, які раптово чомусь переставали спілкуватися. До них додалися знайомі, які на мою думку, є в чомусь об'єктивно кращі за мене (а таких сотні). І тут я офігіла.
Мій внутрішній критик виявився людиноподібним монстром, який останні роки тільки й робить, що намагається відкусити мені руку, як тільки я зважуся відчинити нові двері. Він схожий на всіх і ні на кого одночасно, він плід моєї бурхливої уяви та вразливості.
Хух! Коли уявляєш, з ким маєш справу, стає трошки легше. Залишилось придумати, як цьому критику збавити гучність та ступінь важливості.
І тут я зрозуміла, що останні пів року вже активно борюсь із ним, я у процесі. Як саме? Проти нескінченної критики та сумнівів найдієвішим здається впевненість у своїх сильних сторонах. Мій люблячий родитель – це список моїх об’єктивних досягнень та якостей. Це світла сторона. Це мої цінності та мої пріоритети. Це я сама для себе.
На цьому тижні я нарешті зустрілася зі своїм терапевтом. Через подорож в Азію ми не чулися кілька тижнів, і я піднакопичила запитань. Всі вони, звичайно, тісно пов'язані з конкретним періодом у житті, який я зараз проживаю.
– Ти знаєш, що критикуючого родителя всередині нас має бути завжди менше, ніж родителя люблячого?
Звичайно, я не знала. Я взагалі-то навіть не уявляю, як часто ми з цим люблячим родителем у надрах моєї голови зустрічаємося. Хто він, де живе? За яким номером його запросити до розмови? Найчастіше саме нудотно-гидкий голосок внутрішнього критика затягує на фоні.
Цього тижня я думаю про те, хто підселяє нам цього критика до голови й коли? Можливо ми власноруч вирощуємо дракона з однією лише метою – з'їсти себе живцем.
Минулими вихідними К. запросила мене записати розмову для її подкасту. Це не перше моє інтерв'ю в аудіоформаті – перше було у 2017 році. Рішення прийняла швидко, але в ніч перед записом я встигла проклясти себе за імпульсивність, поставити під сумнів свою цікавість та розгромити власні здобутки. Я зробила це професійно і за рекордно короткий термін, але не звертайтесь.
Прокинувшись о другій годині ночі в стані повному сумнівів, я спробувала згадати себе 6 років тому: що я відчувала тоді, як почувалася. Дивно, але у свої 22 роки я здавалася собі неймовірно цікавою, а в моїй голові не виникало запитань, що я чогось не можу. Прослуховуючи той епізод одразу після публікації я пам'ятаю, як пишалася собою та сказаним, ніби я там про Нобелівську премію розповідаю. 6 років тому я не вміла давати собі цих "протверезних" ляпасів, я ніби була дбайливішою до себе і споглядала за світом крізь рожеве скло. А потім десь розгубила цю навичку. Я все могла і цьому не було вагона сумнівів на додачу.
Терапевт каже мені: "ти зовсім не даєш собі ніяких погладжувань". Ха-ха! Коли прокидаюсь, я ретельно розглядаю себе в дзеркало, чи у формі тіло, чи на місці обличчя (ну раптом його змило вчорашніми солоними огірками на ніч). Після робочих зустрічей я аналізую, чи не сказала якусь хрінь. У цьому телеграм-каналі вже стільки людей, але я все одно щосуботи думаю про те, ну хто ж це читатиме?!
О, цей неоціненний життєвий досвід! Завдяки йому все добре про себе я навчилася миттєво піддавати сумніву, а все погане швиденько вішати на "дошку пошани". Чому так? Хто нас цьому навчає? Я ж знаю, що не одна така.
Тоді я вирішила, що треба терміново розібратися, хто ж такий мій внутрішній критик і чому я не можу заткнути йому вчасно рота.
Візуалізувати собі обличчя цього негідника виявилося не так легко. Вийшло, що він складається з безлічі персонажів, які я зустріла за роки життя: вчителька в 1-му класі, з перекошеним від впевненості в тому, що я нічого не зможу, обличчям; хейтери з інтернетів, що критикують за спосіб життя, мислення, знаходження закордоном та зайвий фокус на собі; колишній, що надсилав мені фотокартки худих моделей; ще один, який запевняв мене, що я нічого не зможу в бізнесі й самотужки взагалі; "подружки" та знайомі, які раптово чомусь переставали спілкуватися. До них додалися знайомі, які на мою думку, є в чомусь об'єктивно кращі за мене (а таких сотні). І тут я офігіла.
Мій внутрішній критик виявився людиноподібним монстром, який останні роки тільки й робить, що намагається відкусити мені руку, як тільки я зважуся відчинити нові двері. Він схожий на всіх і ні на кого одночасно, він плід моєї бурхливої уяви та вразливості.
Хух! Коли уявляєш, з ким маєш справу, стає трошки легше. Залишилось придумати, як цьому критику збавити гучність та ступінь важливості.
І тут я зрозуміла, що останні пів року вже активно борюсь із ним, я у процесі. Як саме? Проти нескінченної критики та сумнівів найдієвішим здається впевненість у своїх сильних сторонах. Мій люблячий родитель – це список моїх об’єктивних досягнень та якостей. Це світла сторона. Це мої цінності та мої пріоритети. Це я сама для себе.
❤143👍8❤🔥7⚡3🕊1
(ч. 2)
Я була впевнена, що не буду слухати той подкаст, бо останні інтерв'ю не слухала. Було страшно не виправдати очікувань щодо себе (aka насправді очікувань уявного критика). Але пару днів тому я сказала собі “мазафака, може досить себе принижувати?” і включила в навушниках той клятий епізод. Світ не рухнув, а я не згоріла зі стида. Все насправді було супер. Я за себе, як і 6 років тому, відчула гордість, хоч і через довгий діалог зі своїми власними монстрами.
Іноді, щоб стулити пельку внутрішньому критику, варто сказати йому “пішов нах…”, не треба церемоній. Але щоб закрити його напевно, варто перерахувати в голові, чому ти насправді класний/-а.
У цьому житті варто не забувати вчасно давити на гальма, а ще власні якості та досягнення. Обидві речі рятують життя.
Я була впевнена, що не буду слухати той подкаст, бо останні інтерв'ю не слухала. Було страшно не виправдати очікувань щодо себе (aka насправді очікувань уявного критика). Але пару днів тому я сказала собі “мазафака, може досить себе принижувати?” і включила в навушниках той клятий епізод. Світ не рухнув, а я не згоріла зі стида. Все насправді було супер. Я за себе, як і 6 років тому, відчула гордість, хоч і через довгий діалог зі своїми власними монстрами.
Іноді, щоб стулити пельку внутрішньому критику, варто сказати йому “пішов нах…”, не треба церемоній. Але щоб закрити його напевно, варто перерахувати в голові, чому ти насправді класний/-а.
У цьому житті варто не забувати вчасно давити на гальма, а ще власні якості та досягнення. Обидві речі рятують життя.
❤207👍6⚡5
Ого! Майже 2,5к людей тут зібралось на вогник моїх особистих рефлексій. Прикольно! А хто тут та звідки, чим займаєтесь?
Цікаааааво!
Цікаааааво!
🥰64❤26⚡5👍1
Лист #16: де fomo заважає казати життєво необхідне “ні” (ч. 1)
Якусь частину свого життя я прожила в парадигмі, де слово "можливість" було сакральним і завжди віщувало новий досвід. Поява будь-якої нової можливості в моєму житті передбачала єдино правильну відповідь "так" і ніяких відмов. Пам'ятаю свій перший інтерв'ю-підкаст, де мало не в назві сяяло “вона хапає будь-яку можливість! крапка!" Прекрасне відображення мене в 20ть)))
І це працювало. Казати "так" всьому, що тебе оточує, в період життя, коли в тебе нічого немає (навіть сформованого себе) дуже просто. Це захоплює, кудись тебе рухає життєвою течією, іноді закручуючи в центрифузі рандомних подій. Ти ніби щодня вмираєш і знову народжуєшся, будуєш, нишпориш. У 20 років я відчувала себе шукачем скарбів, а все навколо здавалося моїм і потрібним.
У 28 років я почуваюся охоронцем своїх скарбів і більше не хочу бездумних пошуків. Здається, після певного віку концепція "всьому говори "так" втратила свою актуальність. Це хвилювало мене цього тижня.
Коли мені було 20, я погоджувалась на побачення з різними, далеко не завжди адекватними, хлопцями; їздила до Барселони на тиждень із 50 євро в кишені; відчайдушно трималася за токсичну подружку-кровопивцю, бо вона була єдиною слов'янкою у французькому університеті, а пити вино вечорами та пліткувати про французів було цікавіше вдвох. Я погоджувалась практично на будь-яке стажування або роботу (в рамках пристойного), по 12 годин смажила пончики на фестивалях їжі за копійки, а потім йшла до маркетингової агенції жадібно ковтати повітря всюдисущого креативу та саркастичні жарти арт-директорів. У мої двадцять будь-яка втрачена можливість здавалася трагедією, а всі закриті двері хотілося тихенько відімкнути й піддивитися, що ж там приховується від погляду моїх очей.
У юності ти ніби у фільмі, ніби крутиш величезний барабан, граючи в лотерею під назвою "що б не випало, I am in". І "що ж буде далі?" здається найпривабливішим питанням у світі.
О 28-й я сиджу на своїй кухні й вигадую відмазки від зустрічі з незнайомими мені дамами. Спілкування з невідомими людьми більше не здається мені романтикою, відтепер мені потрібна впевненість у власному майбутньому, хай навіть воно стосується годинної розмови за кавою з кимось умовним. Свій ресурс нарешті хочеться витрачати з розумом, а не розсипати щедро по всіх кутках.
З віком більше не хочеться розпорошуватися. Напевно, ми знаходимо собі ціну. І ця ціна – те, що допомагає відсікати зайве. Абсолютно точно, навичка говорити "ні" розвинулася в мені з роками, але я все ще не гуру. Цього тижня я подумала, що фантомне fomo все ще живе в мені й періодично змушує приймати неправильні рішення.
Так, я більше не погоджуюсь на будь-яку роботу і не хочу починати бізнес заради іміджевої зайнятості, наявність вільного часу і релевантна зусиллям винагорода тепер грають роль важливішу за статуси в інстаграмі. У 28 я більше не хочу ночувати в поганих готелях, краще зовсім нікуди не їхати. Не хочу їсти погану їжу, я готова бути голодною. Не хочу читати погані книги, я їх закриваю, якщо на 150-й сторінці все ще сумно і нудно.
Але я все ще погоджуюсь на нудні зустрічі, погані проєкти та ненадійні компроміси. Все, як і майже 10 років тому, з різницею лише в тому, що тепер наскребти по засіках ресурсів на дійсно важливе і відтерти власний репутасьйон від поганої роботи стало куди складніше.
Цього тижня я була у пошуку алгоритму, як вчасно сказати “ні” та вберегти себе від непотрібного. І все виявилося просто.
Проясняти. Господи, який чудовий інструмент. Проясняти на старті всі бентежні деталі й подробиці, говорити, питати, славитися занудою. Щоб уберегти себе від душевних страждань і викинутого на смітник часу, потрібно на старті поставити лише декілька запитань. "А що мені це дасть", "а скільки грошей я отримаю", "а про що говоритимемо", "а хто буде на цій вечірці". І головне питання собі "навіщо мені це треба?". Можливо, Кріс, краще лекцію послухаєш про методи селекції рослин, ніж стрімголов стартанеш у чергову невідомість?!
Якусь частину свого життя я прожила в парадигмі, де слово "можливість" було сакральним і завжди віщувало новий досвід. Поява будь-якої нової можливості в моєму житті передбачала єдино правильну відповідь "так" і ніяких відмов. Пам'ятаю свій перший інтерв'ю-підкаст, де мало не в назві сяяло “вона хапає будь-яку можливість! крапка!" Прекрасне відображення мене в 20ть)))
І це працювало. Казати "так" всьому, що тебе оточує, в період життя, коли в тебе нічого немає (навіть сформованого себе) дуже просто. Це захоплює, кудись тебе рухає життєвою течією, іноді закручуючи в центрифузі рандомних подій. Ти ніби щодня вмираєш і знову народжуєшся, будуєш, нишпориш. У 20 років я відчувала себе шукачем скарбів, а все навколо здавалося моїм і потрібним.
У 28 років я почуваюся охоронцем своїх скарбів і більше не хочу бездумних пошуків. Здається, після певного віку концепція "всьому говори "так" втратила свою актуальність. Це хвилювало мене цього тижня.
Коли мені було 20, я погоджувалась на побачення з різними, далеко не завжди адекватними, хлопцями; їздила до Барселони на тиждень із 50 євро в кишені; відчайдушно трималася за токсичну подружку-кровопивцю, бо вона була єдиною слов'янкою у французькому університеті, а пити вино вечорами та пліткувати про французів було цікавіше вдвох. Я погоджувалась практично на будь-яке стажування або роботу (в рамках пристойного), по 12 годин смажила пончики на фестивалях їжі за копійки, а потім йшла до маркетингової агенції жадібно ковтати повітря всюдисущого креативу та саркастичні жарти арт-директорів. У мої двадцять будь-яка втрачена можливість здавалася трагедією, а всі закриті двері хотілося тихенько відімкнути й піддивитися, що ж там приховується від погляду моїх очей.
У юності ти ніби у фільмі, ніби крутиш величезний барабан, граючи в лотерею під назвою "що б не випало, I am in". І "що ж буде далі?" здається найпривабливішим питанням у світі.
О 28-й я сиджу на своїй кухні й вигадую відмазки від зустрічі з незнайомими мені дамами. Спілкування з невідомими людьми більше не здається мені романтикою, відтепер мені потрібна впевненість у власному майбутньому, хай навіть воно стосується годинної розмови за кавою з кимось умовним. Свій ресурс нарешті хочеться витрачати з розумом, а не розсипати щедро по всіх кутках.
З віком більше не хочеться розпорошуватися. Напевно, ми знаходимо собі ціну. І ця ціна – те, що допомагає відсікати зайве. Абсолютно точно, навичка говорити "ні" розвинулася в мені з роками, але я все ще не гуру. Цього тижня я подумала, що фантомне fomo все ще живе в мені й періодично змушує приймати неправильні рішення.
Так, я більше не погоджуюсь на будь-яку роботу і не хочу починати бізнес заради іміджевої зайнятості, наявність вільного часу і релевантна зусиллям винагорода тепер грають роль важливішу за статуси в інстаграмі. У 28 я більше не хочу ночувати в поганих готелях, краще зовсім нікуди не їхати. Не хочу їсти погану їжу, я готова бути голодною. Не хочу читати погані книги, я їх закриваю, якщо на 150-й сторінці все ще сумно і нудно.
Але я все ще погоджуюсь на нудні зустрічі, погані проєкти та ненадійні компроміси. Все, як і майже 10 років тому, з різницею лише в тому, що тепер наскребти по засіках ресурсів на дійсно важливе і відтерти власний репутасьйон від поганої роботи стало куди складніше.
Цього тижня я була у пошуку алгоритму, як вчасно сказати “ні” та вберегти себе від непотрібного. І все виявилося просто.
Проясняти. Господи, який чудовий інструмент. Проясняти на старті всі бентежні деталі й подробиці, говорити, питати, славитися занудою. Щоб уберегти себе від душевних страждань і викинутого на смітник часу, потрібно на старті поставити лише декілька запитань. "А що мені це дасть", "а скільки грошей я отримаю", "а про що говоритимемо", "а хто буде на цій вечірці". І головне питання собі "навіщо мені це треба?". Можливо, Кріс, краще лекцію послухаєш про методи селекції рослин, ніж стрімголов стартанеш у чергову невідомість?!
❤153👍15⚡4🥰2🔥1🕊1
(ч. 2)
Гуляючи Лісабоном цього тижня, загубившись у безодні власних рефлексій, я раптом виразно зрозуміла, що насправді, інтуїтивно знаю результат +- будь-якої витівки після пари таких питань. Дивовижна здатність мозку займатися поліпшайзингом людей, подій, людських якостей, своїх власних очікувань суттєво заважає раціональній частині приймати правильні рішення. Особливо, коли фоном підіграє юнацький страх упустити чергову нагоду. Інтуїція поліпшайзингом не займається – вона тупо спирається на факти та базовий життєвий досвід. З такою парадоксальною, але чомусь робочою теорією я й залишаюся.
З віком говорити "так" всьому поспіль зовсім не хочеться, але страх пропустити щось важливе неабияк заважає. І мій заповіт сьогодні такий: покращити якість життя можна, говорячи не лише дзвінке “так-так-так”, але й не завжди приємне “ні”. Це непросто, але набагато крутіше, ніж відчиняти всі закриті двері з ноги. Енергоощадний режим – це про самоцінність.
Гуляючи Лісабоном цього тижня, загубившись у безодні власних рефлексій, я раптом виразно зрозуміла, що насправді, інтуїтивно знаю результат +- будь-якої витівки після пари таких питань. Дивовижна здатність мозку займатися поліпшайзингом людей, подій, людських якостей, своїх власних очікувань суттєво заважає раціональній частині приймати правильні рішення. Особливо, коли фоном підіграє юнацький страх упустити чергову нагоду. Інтуїція поліпшайзингом не займається – вона тупо спирається на факти та базовий життєвий досвід. З такою парадоксальною, але чомусь робочою теорією я й залишаюся.
З віком говорити "так" всьому поспіль зовсім не хочеться, але страх пропустити щось важливе неабияк заважає. І мій заповіт сьогодні такий: покращити якість життя можна, говорячи не лише дзвінке “так-так-так”, але й не завжди приємне “ні”. Це непросто, але набагато крутіше, ніж відчиняти всі закриті двері з ноги. Енергоощадний режим – це про самоцінність.
❤169👍8⚡2🔥2👎1