Лист #10: де радіти не можна страждати (ч. 1)

У будь-якій незрозумілій ситуації (а коли вона в нас була востаннє зрозуміла), одягай щось гарне і заземлюйся. Сенс є? Ще і який!

Минулими вихідними, опублікувавши черговий текст, я прожила одну з найщасливіших неділь за весь рік війни. У тому дні не було нічого особливого, але все в ньому було прекрасно.

Вдосталь відіспавшись, з ранку я одяглася в улюблений вафельний халат, заварила фільтр і прикрасилася патчами. Артефакти минулого київського життя, акуратно зібрані у тимчасовому, португальському. Снідати вибралися о годині дня у нове кафе, ну дуже схоже на наше: рій персоналу (хто жив у Португалії, той зрозуміє), натуральне вино, сирники, гарні слов'янські люди та окраса програми – канапка з червоною ікрою. У голові закружляли півлітрові банки червоної ікри, вочевидь, контрабандної, яку мама дбайливо діставала у бердянських знайомих. Доторкнулись до сентиментального.

Потім, у тому ж кафе, я виявила маленький книжковий. Не відмовила собі, купила історичну книгу українською. Справжній скарб! Отак з історією України та чоловіком під руку ми провели решту дня в ботанічному саду, де світило тепле сонце, а павичі пташиним натовпом розгулювали пішохідними стежками.

Я відключилася від новин і зазнала дуже простої радості. Самісінько такої, яка була нормальною там, у минулому довоєнному житті. Одразу ж згадалось, як у такому стані є сили звертати гори та йти своїм шляхом. Все здається осяжним, неможливе зникає. На якісь години життя більше не складне, воно тут і зараз, нарешті.

І тоді я подумала: а чи є ліміт на радість у воєнний час? Якщо світ так прагне балансу, чи означає це, що радість має бути рівна за кількістю того горя і болю, які щодня приносить нам війна? І як взагалі радіти, коли будь-який позитив підлягає воєнній цензурі?

До вторгнення все було інакше. Я загалом не люблю страждати, я в цьому нічого цікавого для себе не бачу. Фокус мого тодішнього життя полягав у тому, щоб робити себе щасливою. “Ваша релігія? Здоровий гедонізм”. Але 24 лютого все перевернулося, на шахівниці моїх персональних сенсів фігури помінялися місцями: відчуття власної жертовності, скорбота та провина з'їли все щастя, радість та присмак життя.

Розмовляючи із друзями, ми часто говоримо про те, що ставити себе на перше місце – це класно, це нова норма. У романтичних стосунках – спочатку я, потім партнер, на кар’єрному шляху, у відносинах із батьками. Психотерапія посилює це відчуття, бо там я центр мого всесвіту, і багацько життєвих пріоритетів (нарешті) зміщуються з інших на мене.

Коли я дискутую про це, я радію – ми стали такими незалежними, усвідомленими, вау. Коли я споглядаю на це зі сторони, я думаю про соціальні норми. А як це все поєднати? Де межа між здоровим егоїзмом та відмороженістю, і чи є вона взагалі? Чи можемо ми пропустити правила соціуму, в якому живемо, як непотрібний абзац в підручнику, і сконцентруватися на потребах власного я?

Я розплющую очі, і опиняюсь в актуальних умовах – дівчинко, гей, тут, взагалі-то, війна, а не твій замащений гедонізм. І ось я живу життя за нових обставин воєнного стану, що просочився навіть в повітря.

Згодьтесь, що під час війни соціальні рамки й правила затягнули нам паски ще дужче. Ми, українське суспільство, швиденько відмовились від напівтонів, поділивши все на чорне і біле. Напевно, так легше переживати трагедію, а ще відмежувати своїх від чужих, добро від зла. Тому щодня тепер я 23432 варюсь у думках про екологічність своїх дій, висловлювань, контенту в соц. мережах. Я постійно розмірковую про доречність своїх слів та свого життя. Яке рідне словосполучення – “синдром провини вцілілого” – ми із ним тепер ліпші друзі!

Але ж я все ще живу ординарне життя, в якому є місце всьому. І так, я час від часу радію, тішуюсь, відчуваю щастя. Новим покупкам, айфону, приїзду чоловіка, вдалому яблуневому тарту, скинутим кілограмам. Я радію і плачу податок на радість – докоряю собі, чи я сама його собі придумала, чи так воліє сучасне суспільство?

(ч. 2)

На цьому тижні я слухала інтенсив Паші Вржеща про енергію. У контексті моїх роздумів я зачепилася за фразу: "радість - теж джерело енергії". Яка нелегально-приємна думка. У такому випадку радість набуває правомірної терапевтичної властивості.

Я не можу відгорнутись від норм і порядків того світу, в якому живу. Анархістка із мене на двійку. Коли стається жахливе, моя рука не підійметься писати у мережах розважальні пости. Коли ракети летять на місто, де живе моя родина і моя юність, я не зможу бути щасливою.

Але здатність радіти можна сприймати інакше – як ліки швидкої дії, жарознижувальне. Бо радість, якою б вона не була, не робить нас хорошими чи поганими. В умовах війни вона робить нас живими, тверезими, сильними. Ходити в кафе, пити каву, закохуватись, будувати нові відносини, сміятись зі стендапів – дозволити безсумнівно. Робити це в голос чи тихо – питання вибору. Я обираю шукати сміливість у собі й говорити про радість публічно, бо смерть і так забирає своє щохвилинно.

Під час війни, коли я робила паузи в мережах, деякі знайомі із Києва писали мені – дякую, що мовчиш і не публікуєш своє “щасливе” життя. Хоч мета полягала не в цьому, я відразу ж замислювалась: так а може ось так треба? Але поставити магічне питання ”А що треба мені?” допомагає. Мені хочеться посеред морального пекла концентруватись на радісному, дозволяти це собі й деформувати соціальні норми. Так, життя під час війни є! І воно має право бути щасливим, бо коли як не зараз?!

Тож мантра сьогодні така: тобі ніхто не допоможе, окрім тебе. Мій стан – моя відповідальність. Якщо я хочу бути спроможною віддавати, я винна собі енергію й право її десь видобувати. Один з моїх ресурсів – радість.

Не знаю, яка кількість приємних емоцій нам дозволена військовою цензурую. Цим листом я собі дозволяю звертатись до неї за потреби. А потреба, якщо відверто, виникає кожного дня. Допоки в новинних каналах не закріплять бажане повідомлення – “Україна перемогла”.

Інакше не уявляю, як вижити.

Знала, що накину на вентилятор цим листом. Так от.

Чому війна мене точно навчила, так це тому, що завжди будуть ті, кому гірше, болючіше, страшніше, і тп.

Але це не забирає ні в мене, ні в вас право на власні відчуття. Сенсу порівнювати немає. А працювати зі своїм станом навіть дуже є.

Гайз, у винятковому випадку лист вийде завтра ближче до вечора. Не хочу постити бурду, бо тиждень видався занадто насиченим.

до завтра!

Лист #11: де дружити, працювати, чи все разом? (ч. 1)

Я й забула, як люблю писати, слухаючи музику. Я вмикаю плейлісти і ковзаю своєю свідомістю, спогадами. Я слухаю Pianoboy та їду в жовтій маршрутці ввечері зі станції метро “Лісова”, їду з університету та меланхолю за одногрупником, який мені подобається. Перемикаюся на "Latexfauna - Surfer", і переношуся в Лісабон, у дивний і болісний 2022 рік, а їхній трек Lime уносить мене в кінець 2019, де довгі робочі дні у київському офісі. Слухаю “Bicep - Glue” і знову виходжу заміж, такий був саундтрек у нашому електронному запрошенні. Artbat та Monolink назавжди врізані в пам'ять під грифом тріпу на Burning Man. І, звичайно ж, Foals та Motorama як символи першого кохання, перших концертів та юності у Києві.

Мені цього тижня виповнилося 28. Півдня хотілося, щоб день скоріше закінчився. У ньому не було абсолютно нічого особливого, нетипова тиша та гладь. Я провела ранкові дзвінки, поснідала тостом з кав'ярні, просто так, з картонної коробки, доставленої кур'єром Глово. Потім увімкнула в навушниках старі плейлисти й замислилась.

Вже років 5 як я собі вирішила, що мій День Народження – це моє свято, а значить моя відповідальність. Чекати, що хтось мені щось організує, якось тупо, хоч інколи й хочеться. Тому я завжди себе цього дня кличу в кафе, наряджаю, запрошую подружок на сніданки, друзів на вечірню тусовку, щедро балую себе і з особливим задоволенням приймаю подарунки від інших. Люблю увагу з дитинства.

Але цього дня цього року не було нічого звичного, а головне не було тих, з ким я звикла розділяти цей день.

Ось так, півдня я провела у думках про дружбу.

Дуже багато років мені здавалося, що дружба це даність. Що метч, як і кохання, або відбуваються з першого погляду, або не відбуваються зовсім. Що близькість або стається з перших реченнь, або вам судилося залишитися в ранзі "знайомих". Дружба існувала для мене виключно як симбіоз безумовної близькості та постійного бажання розділяти все між собою, як наслідок – дзвінки, зустрічі, ділити новини, радості та історії про зашкварні побачення.

Франція трошки скоригувала моє світобачення. Десь на третьому році моєї еміграції я подумала “а може дружба – це щось плинне, засноване на гострих переживаннях тут і зараз?”. Я повірила в це, бо в якийсь момент озирнулась й побачила – мої теперішні друзі схожі на товаришів по нещастю: закордон нікому із нас не посміхався широченною посмішкою, болі й переживання були одні й ті ж самі на всіх. З французами побудувати тісні, дружні стосунки чомусь не виходило. Звісно ж, справа була в мені (але це я зрозумію вже після повернення в Україну).

Отак, повернувшись зі своїми 100 кілограмами речей до Києва я швидко зрозуміла, що у мене майже нема близьких друзів. Моя подружка Н., з якою ми товаришуємо вже 14 років, замикала цей список. Декілька знайомих із минулого життя, декілька – з інстаграму. Хаотичний  набірчик людей.

Тоді потихеньку я почала відкриватися новим людям, намагатися будувати нові стосунки.

(ч. 2)

Десь виходило, а не знаходячи раптового конекту, я не намагалася йти далі. Ти не хочеш мене таку класну тут і зараз? До побачення, невдахо. Це смішно і тупо, але після французьких пригод і травм я була схожа на дикобраза – спочатку суцільні голки. Близький контакт із людьми давався складно.

Минулого року я почула важливі слова від наших друзів, які вже років 6 живуть в Америці. Ми сиділи вночі у маленькому готелі посеред танзанійської савани й теревенили за життя. І тоді хтось із них сказав: “Дружба, соціальний круг – це робота. Нічого само не стається, будь-який контакт потребує ресурсів та підтримки. Ресурсів фінансових, часових та енергетичних”.

Ну якщо можна казати, що деякі слова змінюють життя, то саме ці точно у моєму щось прокрутили на 180 градусів. Я наче подивилась на себе зі сторони та “всьо осознала”.

Війна тільки запевнила мене в стовідсотковій логічності цієї теорії. У березні я насилу відшукувала в собі сили на спілкування с кимось, окрім свого чоловіка. В якийсь момент стало зрозуміло – будувати новий соціальний круг потрібно, це допоможе вижити.

Прорив стався в червні. На Дні Народженні знайомого я познайомилася з С. – психотерапевткою, з якою ми проговорили весь вечір. Я відразу відчула – ця людина мені цікава, я хочу продовжувати наше спілкування. Відшукавши її в інсті та нашкрябавши сміливості, я написала їй: “привіт, мені дуже сподобалось з тобою спілкуватися. Як ти дивишся на те, щоб сходити разом на каву?”. Я не очікувала від себе такої простої та чесної фрази, але це був порив. Сьогодні я сміливо можу назвати нас друзями, але ці стосунки – така собі робота нас двох.

З того дня я зрозуміла: чим простіше ти та прозоріше твої наміри, тим легше дружити (якщо потреба у друзях є). А ще, дружба ефективніша тоді, коли ти сама себе знаєш та цінуєш. Такі от два слогани.

Увечорі до мене завітали мої нові друзі, моє лісабонське оточення. З кимось ми познайомились вже тут, з кимось – знайомі з Києва. На початку війни, ще у розсилці, я писала листа про те, щоб я зробила інакше у Франції. Одним із пунктів було “працювала б над оточенням”. Я озирнулась і зрозуміла, що ці люди не з’явились у моєму житті самі по собі, наші стосунки – результат закликів на каву, на спільні вечері, вчасної уваги або пропозицій допомоги, намагань говорити на глибші теми. Передивившись месенджер, я запевнилась, що мої друзі не тільки фізично поруч. вони чекають на мене у різних країнах, за різних обставин. Нам не потрібно спілкуватись кожен день, але ми підтримуємо зв’язок смками, дзвінками та увагою. І це теж своєрідна робота.

Я озирнулась. У цій кімнаті не було випадкових людей. Я згадала розсилку й про себе зраділа: “вийшло”.

Лист #12: де ми опинились у великому супермаркеті без списку потрібних покупок (ч. 1)

3 лютого, вечір. Я йду Бангкоком, пекельно жарко. Задуха тут змішується із запахами вуличної їжі – паленого цукру, гострого перцю, кислого лайма. Божевільна кількість людей різних мастей і станів кудись біжить у ритмі дикого кабана. Озираюсь і думаю: з кількістю людей в Азії конкурувати може лише кількість реклами та вивісок.

У шопінг-молі, в який мене занесло за кремом для обличчя, я гублюся. На поверсі з люксом посеред холу розташувався тимчасовий вівтар в крапочку від LV в колаборації з японською художницею Яйої Кусама; в Loewe на вітрині променями святого лика освітлюються сумки з лімітованої колекції, присвяченої мультфільму Міядзакі “Ходячий замок”; парафіяни церкви Святої Класики неухильно вистоюють кілометрову чергу у бутик Chanel. Поверхом нижче численні острівці з косметичними засобами перебувають у цілодобовій готовності окропити тебе парфумом від Byredo або помазати новим кремом від La Mer. Ніхто не залишиться без уваги без покупок.

Я виходжу на вулицю, де на мене очікує місто з його різноманіттям. Ананаси в пакетику від вуличної торговки чи японський преміум виноград із Японії у супермаркеті навпроти? Падтай чи вагю стейк? Корейська косметика чи тайський масаж? Таксі чи різнобарвний тук-тук? Канабіс-шоп чи вегетаріанське кафе? Бангкок – це Діснейленд для дорослих без обмежень, мекка підприємництва та консьюмеризму, за який ніхто не засудить.

Це моя третя зима в азійських краях, і ось я, третій та, цілком можливо, черговий раз, натикаюся на один і той самий парадокс, на гріховну для міста думку – мені не багато потрібно.

Є відчуття, що чим далі я знаходжуся від свого звичного життя, тим менше я думаю про те, що купити, замовити, дістати та придбати найшвидше. Тим менше мені треба. За 10000 км від дому я не беру участі у соціальних перегонах, мене ніхто не знає, я людина з однію валізою у футболці з плямою від манго. Гостру потребу викликають лиш репелент та заряджена електронна книга.

Минулого року я чітко зловила, що потреба купляти відроджувалась перед поверненням до Києва. “Так, що там зазвичай везуть з Азії?” питала я себе. Похід в Muji, місцеву аптеку, ринок та duty free. Абсолютно механічна звичка витрачати гроші й привозити те, чого у нас ну точно нема, в поїздках поверталась, і не важливо, чи потрібно воно насправді. Так, одного разу в Штатах на кордоні в аеропорту мене ледве не заарештували за вітаміни з Whole Foods у вигляді таблеток: офіцер майже під мікроскопом 10 хвилин розглядав їх склад, а я не могла згадати, навіщо взагалі взяла їх з тієї клятої полички.

Разом із цим, повертаючись до Києва, перше, що я робила – ревізію гардероба, шаф, поличок. Щось продавала, щось дарувала. Азійський інсайт про те, що мені не потрібно багато, діяв лише декілька діб. А далі життя закручувалось по звичній траєкторії: п’ятничні вечері outside, новий одяг для офісу, для інстаграму і для вечірки на честь Дня Народження троюрідного брата куми, нові книги щотижнево, нові місця щоденно (бо це ж Київ), продукти з найкращого магазину (бо я так давно мріяла про те, що зароблю і буду собі дозволяти) і таке інше. Порочне коло, коли не дуже треба, але треба все одно.

Війна на якийсь час повернула мене до первісного стану, потреба залишилась лише у базових речах. Слово “красиво” втратило будь-яку вагу, натомість ліки, адекватна їжа та житло, і, звісно, нескінченні донати підняли свої індекси на біржі особистих цінностей.

Мій овер-консьюмеризм не зник, а знайшов нову форму у медіазоні. Телеграм-канал політичного блогера чи президента? Одне українське медіа чи інше? А може, фейсбук сторінки людей з держ. структур? Я не хотіла обирати, інформація потрібна була мені тут, зараз, у всьому різноманітті її форматів. Я прокидалася під читання новин та засинала під аналіз військової аналітики. Не важливо, що пхати собі у голову, головне нічого не пропустити. Інформаційна гігієна почекає.

(ч. 2)

Але давайте чесно, по-людськи: за рік ми всі повернулися до прообразу звичного життя і бажань. Вони дещо деформувались, до них додались нові військові потреби, але бізнеси працюють, магазини продають, блогери рекламують. І ми знову й так само хочемо. Ми знову купуємо і витрачаємо. Раціо натомість повернулось на звичну щаблю.

Я в Бангкоку і повертатись “додому” поки що буду не до Києва, але в життя, яке нагадує довійськове. Де я так само роблю вибори та споживаю. Де іноді ці вибори, здається, не відповідають моїм реальним бажанням.

Стиліст, за яким я стежу, пророкує успіх нової колекції прикрас Gunia. Знайома, київська it-girl, виставляє сторіс про модне київське місце Mirali. Друг Піта нахвалює новий серіал від HBO. І ось я не помічаю, як сиджу в Mirali у новій підвісці від Gunia, а після ввечері ми з чоловіком намагаємося проковтнути другу серію цього страшенно нудного, але все-таки премійованого серіалу від HBO. Мільйони людей, засинаючи в нашому місті та багатьох інших містах, впевнені в тому, що обирають жити своє життя власноруч і споживають відповідно до можливостей. Але чи обираємо ми насправді?

Для вайбу сьогоднішнього листа :)

Якщо у вас викликають емоції мої тексти, я щиро радію фідбеку та шеру.

Друзі, в мене перерва на коротксенькі тижневі канікули. Потрібен ковток повітря та дочитати книгу. Наступної суботи я, традиційно, з вами.

А щоб ви не сумували, дарую вам доступ до архіву «Розсилки головреда», які я писала в період 2018-2021 років.

Ось він.

Cheers.

Пишу вам листа на завтра про свій кар’єрний шлях славнозвісного ПМ та святої айтішки. Тема, що тримає топ чарт у моєму інстаграмі за кількістю питань :)

Пост корисний, тому якщо у вас є питання, кидайте. Відповім у тексті.

Лист #13: де я ще й працюю, і розповідаю про це (ч. 1)

Поговоримо про бентежне – роботу. Може здатись, що я тільки готую, наряджаюсь та пишу тексти, але в перервах я працюю.

“Кріс, як стати проджект-менеджером” певно найпопулярніше питання в моєму інстаграмі, що посуває з топчарту питання про туфлі й сукні.

Коли багато дівчат стояли в черзі за професією маркетолога і мріяли про соціальні мережі, вашу мать відволікло від схожої черги планування. Передісторію в студію.

На останньому курсі бакалавра у Франції я потрапила на тримісячний курс управління проєктами. Вів його найчарівніший француз-гей років 45-и, Мсьє Бертран. Про діаграми Ганта він щебетав годинами й, здається, був у них закоханий. Раптово закохалась і я. Так на вступі до магістратури я вже знала, що мій шлях невідворотно лежить у проєктний менеджмент.

На магістратурі мені здалося, що я потрапила в пекло. Мій декан, найважливіша людина в житті кожного магістра, розмовляв виключно на мові вископарного сарказму, який навіть за декілька років зрозуміти мені так і не вдалося. Він постійно вправлявся у своїй навичці попускати студентів, я його відверто боялась. Але після того, як він підкинув мені вакансію у французькому Google та допоміг з блискучим рекомендаційним листом, я побачила в ньому проблиски турботи та віру. Після того, як я пройшла 5 співбесід і була прийнята на строковий контракт, сталася відлига. Мсьє Норбер – мій професійний хрещений батько.

Тут треба ще надати нагальне самій освітній програмі: в університеті я вчилась базі писати технічні завдання та user story, планувати, спілкуватись з клієнтами, вивчала цикли розробки й таке інше. Мій диплом був заточений на IT сферу, так. Французька державна освіта неочікувано дала супер поштовх моїй кар’єрі.

Тож пункт перший. В мене некласичний за мірками України кар’єрний шлях, бо моя профільна вища освіта – управління IT-проєктами та інноваціями. Я не проходила курси “як стати проджект менеджером з нуля”, я вчилась для цього два роки та стажувалась у французьких IT-компаніях.

Чи можна стати проджект менеджером, не маючи профільної вищої освіти? В Україні, наскільки я знаю, не існує університетської освіти саме під практичне управління проєктами, тим паче в IT. Щось схоже – або нафталін, або теоретичний непотріб. Одначе проєктні менеджери якось з’являються на ринку. Тож, звісно, можна.

З чого краще починати в цій сфері, якщо немає профільної вищої освіти. Книги, курси, екзамени, практика? Почніть із сакрального: а чи потрібно воно вам. Проєктний менеджер – не сама вдячна, але достатньо вибаглива професія.

Хто такий PM? Для мене, це:

- шеф оркестру: людина, що тримає у полі зору одночасно багато команд, напрямків та питань;
- "говорящая голова": постійно щось вирішує, вимагає, штовхає, допомагає закривати питання, домагається прийняття рішень та інформації;
- емпат

Якщо ви думаєте, що працюючи PM-ом, ви будете здебільшого медитативно планувати задачі та людино-години, це не так.

На етапі, коли все це вас не лякає, а приваблює, вступають книги, курси, практика, менторинг. Курси краще обирати більш фундаментальні, хоча б на декілька місяців + викладач-практик. Порекомендувати щось не можу.

Як дійти до позиції PM? Я починала з ролі IT-консультанта в компанії, яка продавала логістичні софти. Романтика. Потім функціональний та бізнес-аналітик в Мішлені, каталась по європейських заводах та складах і допомагала впроваджувати складські IT рішення. Мій досвід роботи з такою категорією людей, як вантажники, вартий книги 😉 У Києві я нарешті вийшла на координатора проєктів і, згодом, менеджера. Шлях довгий, але багатогранний.

Класичним варіантом в Україні для PM є шлях від інших суміжних професій: розробники, тестувальники, аналітики. По суті, саме так напрацьовується досвід у технічній сфері, який дуже допомагає у РМ-ських справах надалі + 360-градусне бачення того, хто і що відбувається довкола на проєкт.

(ч. 2)

У випадку, якщо не хочеться починати з інших професій, шукайте прямі internship з управління проєктів, просіться на позиції junior, або навіть trainee під наглядом senior-ів, шукайте менторів, не бійтесь починати десь знизу. Не читайте на незайману практикою голову PMBOK, воно не потрібно та нічого не дасть. Краще читайте канали експертів, дивіться ютуб. Якщо є проактивна позиція та жага до швидкого росту, український ринок IT, imho, дає цю можливість.

** Історія із власного досвіду: до війни я шукала людину на проєкт на позицію координатора. 95% кандидатів, а їх був не один десяток, були з інших галузей та інших професій. Жага долучитись до передової IT-галузі цілком зрозуміла. Більшість готувались, проходили курси, читали якісь книжки, розрізняли скрам і аджайл. Але є велика проблема: вони не мали реального досвіду управління проєктами загалом, не розуміли, як технічно відбувається розробка, які люди залучені в класичному проєкті. Для наймаючої компанії це великий ризик, бо фокус – бізнес. Ніхто не хоче суттєво ризикувати власним бізнесом заради зрощення кадрів. Будьте реалістами та ставте себе на місце роботодавця.

Чи було колись вигорання від рутини, чи задач? Як справлялись? Тю, звісно. Тут непогано собі поставити питання, чи це дійсно вигорання, чи лише фізична втома? Якщо на перспективу робота на цьому проєкті чи в компанії мене більше не драйвить, то тут декілька варіантів:

1. Або прошу менеджмент про зміну проєкту, задач, розширення зобов'язань. Залежить від контексту. Чесний діалог – це класно.
2. Або змінюю компанію, та сферу діяльності проєктів. Повинно бути цікаво, повинні бути виклики та зріст.

Як правило відпустки, хоч би якими тривалими вони не були, суттєво нічого не змінять, якщо мова саме про вигорання. Якщо ж це звичайна втома (що трапляється, коли є перевантаження або однобока рутина), іноді 1-2 тижні без ноутбука дуже допомагають мені набратись сил та натхнення на нові підходи та практики у своїй роботі.

Буває, що не відчуваєш результату від своєї роботи (бо команда робить все "руками"). Чи ви стикались із таким?

Бувають такі відчуття, особливо, коли команда складається з автономних та проактивних професіоналів, що діють як злагоджений механізм. Відчуття того, що я слугую опорою команді в буденних та критичних ситуаціях, та допомагаю надати їм умови для нормальної роботи, а не роботи у вогні, робить мене щасливою. PM - людина у тіні, коли все ок, але в центрі уваги, коли щось йде не так. І це моя супер сила – будувати рутину та розрулювати якусь жесть.

Як через рік війни ви зберігаєте фокус уваги та енергійність при розв'язанні робочих задач?

Ох, війна. Ох, ковід. Для мене насправді дуже важкий формат 100%-го онлайну. Не бачити людей, з якими я працюю, мені не подобається. За темним екраном можна легко загубити стан своєї команди, емоції, невербальну мову, разом із цим розгубивши свою здатність заряджати. Онлайн розслабляє та сповільнює розв'язання питань.

Відповідальність. Вона пушить мене знаходити ресурс, щоб заряджати й збирати команду, швидко реагувати та знаходити коректні рішення. Коли почалася війна, я чітко пам’ятаю момент, коли потрібно було збирати людей до купи, але робити це обережно, бо стрес у всіх був неймовірний. Спочатку шукала сили в собі, щоб допомогти іншим вернутись в робочий ресурс, а бізнесу – в здоровий стан.

Покрити всі питання в одному листі неможливо, тому готова відповісти детально на ваші питання в коментарях. Cheers!

Трошки про моду говорю.
Вдруг вам цікаво 🤪