Одразу перепрошую за можливі неточності з назвами, я ніколи глибоко Біблію не вивчав

Так, я знову поміняв фото. І що ви мені зробите?)

Ось трішки доріг

"Змінивсь?"

"Повір, Люба, я змінився"
Тобі колишній говорив
"як дурнем був, так і лишився"
Йому відповіла тоді
А й справді, він є таким як був
Лишень футболку поміняв
Проте тебе він не забув
На фото лиш твої кінчав
Він як "До дієз"
Як "Ре бемоль"
Там наче дійсно ноти різні
Втім як заграєш ти їх вмить
Зрозумієш що все. Пізно
Не зміг нічого він змінить

Ілля Антонюк-Лірик

21.10.2026

Підзбірка "Маніфест"

"Останній рейс"

На перехресті спав старий вокзал,
Дощем розмитий, вицвілий, холодний.
Останній потяг рейки розірвав,
Залишивши перон пустий, безлюдний.

У касі — пил, на стінах — чорний цвіт,
Годинник зупинився ще учора.
Із тих часів минуло кілька літ,
Як місто проковтнула чорна хмара.

На лавці — недопалок і квиток,
У ньому — напрям, дата і печатка.
Хтось написав на звороті рядок:
«Я повернусь. Чекай мене, будь ласка».

Він був солдатом, слюсарем, ніким,
Ходив на зміну, повертався пізно.
Колись сміявся, сперечався з кимсь,
А потім світ зламався надто різко.

Він пам'ятав старенький отчий дім,
Садок вишневий, батькову криницю.
Та дім давно розвіявся у дим,
І вже ніхто не відчиняв світлицю.

На схід пішов останній тепловоз,
За ним зникали рейки у тумані.
А він стояв, ховаючи від сліз
Свої долоні, чорні, розірвані.

І раптом десь озвався тихий дзвін,
Немов приїхав потяг з небуття.
Він підвівся і попрямував услід,
Немов хотів наздоганяти життя.

Та тільки вітер свиснув між колон,
Зірвав із рейок листя пожовтіле.
І знову спорожнілий був перон,
І небо над вокзалом посіріло.

А вранці двірник виніс сміття,
Змішавши попіл з листям край дороги.
Не кожен, хто чекає на життя,
Знаходить шлях додому після змоги.

І лиш квиток, пом'ятий та старий,
Лежав в пилюці, наче знак прощання.
На ньому напис: «Потягу не жди.
Усі маршрути скасувало рання».

Ілля Антонюк-Лірик

Підзбірка "Холод 3/Х"

23.10.2026

Де ви ще побачите райдугу в кінці жовтня як не в мене в каналі?

«Аслану»

Друже привіт
Де ти пропав?
Вже більше трьох років
Листи не читав
Напиши подзвони
Я не чую "сәлем"
І я досі не вірю
Власним очам
Я не можу прийняти
Тяжкі ті слова
"Сын наш погиб.
Здесь наша вина"
Не виніть ви себе
Вина тут моя
Це я не вберіг
Аслана життя

28.10.2026

Ілля Антонюк-Лірик

Підзбірка "М'ячик"

АНТИЕКЗОРЦИСТ

Розділ 3 "Неочікувана зустріч"

Академія Осквернення не жила за звичним навчальним графіком. Тут не було дзвінків, палених клавіш фортепіано чи нудних лекцій з вищої математики. Натомість коридори підземного мегаполіса вічно гули низьким, утробним басом, що нагадував роботу гігантських турбін десь у надрах земної кори.
Я ріс серед іржавих контейнерів, бетонних ангарів і димних закутків, де старші адепти відточували своє ремесло. Усі ці роки Майстер Валак був моїм єдиним наставником. Після того пам’ятного ранку в Єрусалимі я помітив одну дивовижну деталь: у Валака ніколи не було налитих кров’ю очей, і він ніколи не ходив із зашитими повіками. Щоразу, коли ритуал закінчувався, демонічна регенерація Академії та його власна незбагненна воля діяли миттєво — його погляд залишався чистим, холодним і пронизливим, здатним просвічувати наскрізь будь-яку брехню.
— Ти думаєш, антиекзорцист — це просто руйнівник? — казав він мені якось увечері, сидячи на краю бетонної естакади над річкою з киплячої смоли й крутячи в пальцях важкий залізний ключ. — Ні, малий. Ми — санітари всесвітнього балансу. Небеса постійно намагаються забити ефір своїм блаженним сміхом, любов'ю та сліпим світлом. А ми прибираємо за ними це сміття.
Академія жила за своїми законами. Тут навчали не лише тримати Хрест Юди, а й розпізнавати частоти благодаті. Ми вивчали «анатомію світла» у лабораторіях, де замість колб стояли запечатані глеки з консервованими променями херувимів, слухали лекції старезних чортів у потертих піджаках, які розповідали про еволюцію людських релігій, і тренувалися викручувати «небесні лампочки» на тренажерах-симуляторах, що імітували людську психіку.
Я вчився швидко. Мої пальці вже звикли до холоду заліза, а вени під шкірою реагували на найменший спалах святості за десятки кілометрів навколо.
І от, коли мені минуло чотирнадцять земних (або ж двадцять вісім за суворим пекельним літочисленням), на наш термінал прийшов запит вищого класу. Замовлення надійшло з глибини Арабського півострова, десь із периферії величного старого міста, що потопало в пісках і густих пахощах стиглого фініка та дорогого мускусу.
Там, у самому серці ісламського світу, сталася катастрофа за мірками Пекла. Один із місцевих благочестивих юнаків, що проводив ночі у молитвах під високими мінаретами, випадково «зловив» не християнського ангела-престола, а справжнього ісламського духа високого рангу — величного небесного посланця, чия сутність складалася з чистого вогню без диму, стародавніх сурм і вітрів пустелі.
Ми вирушили туди на світанку.
Нічне небо над пустелею палало фіолетовими спалахами. Мінарет старовинної мечеті дрижав від напруження, а навколо нього повітря викривлялося від спеки, хоча на дворі стояла прохолодна ніч.
Майстер Валак крокував пісками легко, його довга біла ряса з вугільно-чорним коміром розвівалася на нічному вітрі. Жодних масок чи темних окулярів — його очі дивилися на світ спокійно і впевнено. Перед самими дверима будинку, де зачинився одержимий, Валак зупинився, звів руку й тихо прошепотів заклинання, яке я знав назубок:
— «Демони, демони, демони, демони... підніміть ви мої вени...»
Під шкірою його передпліччя заворушилися чорні провідники пекельної енергії, виходячи назовні тонкою сіткою, готовою вловити найменший дотик небесної благодатності.
Ми увірвалися всередину.
У центрі кімнати, застеленої старовинними перськими килимами, на колінах сидів чоловік. Його обличчя було приховане тінями, а з уст замість звичних європейських молитов лився потужний, гучний, ритмічний арабський речитатив. Він славив велич небес, і кожне його слово відбивалося від стін луною, що розбивала скло в сервантах.
З його грудей виривався не промінь, а справжній вихор із гарячого золотого піску та звуків сурми.
— Працюємо, — кинув Валак.
Він виступив уперед, розвів руки і вдарив голосом по кімнаті, перебиваючи небесний дзвін:

— Во ім'я матері, доньки і злого духа, закликаю іменем Люцифера — небесний вогняний стілець, покинь це брінне тіло!
Вихор зупинився. З тіла юнака вибухнув стовп сліпучого полум'я, і перед нами постав він.
Це був не християнський багатоокий престол. Це був величний дух пустелі — велетенська постать, що складалася з переплетених крил із чистого зеленого та білого світла, оповита весняним вітром і зоряним пилом. Від нього віяло такою первісною, палкою чистотою, що в мене задихнулося горло.
Світло вдарило в кімнату з такою силою, що стіни пішли тріщинами. Але Валак навіть не зажмурився. Його чисті, спокійні очі дивилися прямо у вічі небесному гостю. Жодних ниток, жодних зашитих повік — лише чиста воля ветерана Пекла. Демони-помічники лише підстраховували ззаду, тримаючи нагоготові важкі кайдани з чорного заліза.
— Хрест! — скомандував Валак, не відводячи погляду.
Я викинув уперед руку з Хрестом Юди. Валак перехопив його, різким рухом креснув у повітрі коло, висікаючи чорні іскри, що гасили вогняний пісок ангела. Небесний посланець змахнув крилами, намагаючись спалити нас закликом пустельної бурі, але сталева воля Майстра і мої напружені підшкірні вени заблокували кожен міліметр благодаті.
За кілька хвилин величне світло почало бліднути, розсипаючись на звичайний гарячий попіл і дрібні золоті іскри, що осідали на килими. Одержимий важко впав на підлогу, втративши свідомість, але живий і вільний від небесного тягаря.
Валак важко видихнув, опустив хрест і поправив свій бездоганний чорний комір на білій рясі. Його погляд був таким самим рівним і ясним, як до початку бійки.
Місцевий замовник, ховаючи обличчя в хустку від нічного вітру, підбіг до нас і тремтячою рукою простяг важкий шкіряний мішок, повний старовинних золотих динарів.
Ми зробили свою роботу. Пекло знову отримало свій спокій, а я зрозумів, що справжній антиекзорцист не той, хто ховає очі від світла, а той, хто дивиться йому прямо в обличчя і змушує згаснути.


17.10.2026-06.11.2026

Ілля Антонюк-Лірик

«Сука-війна»

Вона прийшла без стуку в двері,
Забрала спокій і тепло.
Зламала мрії у папері,
Яким майбутнє обросло.

Вона плювала на надії,
На плани, виписані вщерть.
І замість сонця — чорні тіні,
І замість завтра — тільки смерть.

Сука-війна, ти все зламала,
Усе, що людство берегло.
Ти стільки мрій вже поховала,
Що й не злічити їх було.

Хтось мріяв вивчитися взимку,
Хтось — побудувати власний дім.
Хтось обіцяв вернутись влітку,
Та не судилось вже усім.

Хтось не допише повідомлень,
Хтось не дочекається дзвінка.
І залишаються лиш тіні
Там, де була сім'я міцна.

А хтось доросліша завчасно,
Не знавши справжнього тепла.
І вчиться посміхатись вчасно,
Хоча душа давно згнила.

Скажи мені, чого ти хочеш?
Чи мало сліз, чи мало втрат?
Чому дитинство ти торочиш
У чорний, попелястий пласт?

Ти вкрала в нас дитячі роки,
Замість казок дала сирени.
Замість майбутнього — тривоги,
Замість життя — чужі знамена.

06.11.2026

Ілля Антонюк-Лірик