У PinchukArtCentre зараз діють аж п’ять виставок (чи може 6), серед яких особливо хочеться виділити експозицію Лесі Хоменко.
Це, звісно, найпростіше — серед усього звернути увагу на роботи відомої художниці, які до того ж великі й помітні, проте це лише перший шар.
На виставці представлено близько 50 робіт Лесі, які здебільшого відтворюють досвід життя в період війни або дотичний до нього.
Соло-виставка — це найкращий спосіб познайомитися з творчістю художника/-ці й можливість сформувати для себе розуміння мистецького бачення автора. У мене до цього воно було уривчасте, а завдяки цій виставці вдалося скласти більш цілісну картину.
Мені подобається концептуальність її мислення та вміння бачити більше шарів там, де, здається, їх немає. При цьому ці нові сенси не сприймаються як притягнуті чи надто концептуальні — навпаки, вони звучать органічно. Авторка може чітко й доступно артикулювати їх, що й робить у коментарях до кожної роботи в експозиції.
Ці пояснення можна послухати в аудіогіді (у текстовому вигляді їх немає), і тоді досвід перегляду буде максимально повним. Можливо, хтось і здатен побачити в роботах достатньо деталей та сенсів і без пояснень авторки, але майже впевнена, що таких небагато.
Мораль: завжди беріть аудіогід або екскурсію — або ж ідіть на виставку разом із авторкою :)
Раптом ще не бачили — виставка до 4 січня.
Це, звісно, найпростіше — серед усього звернути увагу на роботи відомої художниці, які до того ж великі й помітні, проте це лише перший шар.
На виставці представлено близько 50 робіт Лесі, які здебільшого відтворюють досвід життя в період війни або дотичний до нього.
Соло-виставка — це найкращий спосіб познайомитися з творчістю художника/-ці й можливість сформувати для себе розуміння мистецького бачення автора. У мене до цього воно було уривчасте, а завдяки цій виставці вдалося скласти більш цілісну картину.
Мені подобається концептуальність її мислення та вміння бачити більше шарів там, де, здається, їх немає. При цьому ці нові сенси не сприймаються як притягнуті чи надто концептуальні — навпаки, вони звучать органічно. Авторка може чітко й доступно артикулювати їх, що й робить у коментарях до кожної роботи в експозиції.
Ці пояснення можна послухати в аудіогіді (у текстовому вигляді їх немає), і тоді досвід перегляду буде максимально повним. Можливо, хтось і здатен побачити в роботах достатньо деталей та сенсів і без пояснень авторки, але майже впевнена, що таких небагато.
Мораль: завжди беріть аудіогід або екскурсію — або ж ідіть на виставку разом із авторкою :)
Раптом ще не бачили — виставка до 4 січня.
❤13😐1
Поки пробувала обрати цікаві виставки, сформувала ще й список проєктів «які не варто дивитися»
Але вчуся фокусуватися на хорошому та саме цікавими :)
▫️Lavra
«Повернення до себе»
до 31.01
Соло виставка Дзвіні Подляшецької — художниця, родом зі Львову, зараз живе у Відні. В новій серії робіт розгортаються фантазійні наївні сюжети, які є метафорам внутрішніх переходів авторки, хаосу емоцій та зцілення. Я не є поціновувачкою наїву, але часом задивляюсь на роботи Дзвіні, особливо ті, що з більш зухвалі.
▫️NAMU
«Різні місця 2»
Це друга частина виставкового проєкту, який об’єднує польських та українських митців. Ідея проєкту в тому, щоб показати два погляди на воєнну реальність від митців, які перебувають в одному часі, але в різних умовах. Серед робіт на виставці особливо зацікавила аудіо-візуальна інсталяція арт-колективу SVITER (засновники проєкту медіамистецтва Photinus).
▫️Mistrika
«Kurat»
До 31.01
Виставка фоторобіт Павла Мазая. Його знімки — це переважно автопортрети. Автор запевняє, що не асоціює на них себе із собою; за ідеєю — це метафора на кожного з нас, можливість глядачу побачити в знімках себе. Мені не дуже імпонує одна з озвучених автором концепцій робіт — «про героя, який міг спілкуватися з природою колись, до появи гаджетів та соцмереж», бо все ж таки ми живемо не колись, а зараз. Але роботи й справді цікаві - і композиційно, і сюжетно.
А на цьому тижні відкривається ще декілька цікавих проєктів. Будуть анонси 🙌🏼
Але вчуся фокусуватися на хорошому та саме цікавими :)
▫️Lavra
«Повернення до себе»
до 31.01
Соло виставка Дзвіні Подляшецької — художниця, родом зі Львову, зараз живе у Відні. В новій серії робіт розгортаються фантазійні наївні сюжети, які є метафорам внутрішніх переходів авторки, хаосу емоцій та зцілення. Я не є поціновувачкою наїву, але часом задивляюсь на роботи Дзвіні, особливо ті, що з більш зухвалі.
▫️NAMU
«Різні місця 2»
Це друга частина виставкового проєкту, який об’єднує польських та українських митців. Ідея проєкту в тому, щоб показати два погляди на воєнну реальність від митців, які перебувають в одному часі, але в різних умовах. Серед робіт на виставці особливо зацікавила аудіо-візуальна інсталяція арт-колективу SVITER (засновники проєкту медіамистецтва Photinus).
▫️Mistrika
«Kurat»
До 31.01
Виставка фоторобіт Павла Мазая. Його знімки — це переважно автопортрети. Автор запевняє, що не асоціює на них себе із собою; за ідеєю — це метафора на кожного з нас, можливість глядачу побачити в знімках себе. Мені не дуже імпонує одна з озвучених автором концепцій робіт — «про героя, який міг спілкуватися з природою колись, до появи гаджетів та соцмереж», бо все ж таки ми живемо не колись, а зараз. Але роботи й справді цікаві - і композиційно, і сюжетно.
А на цьому тижні відкривається ще декілька цікавих проєктів. Будуть анонси 🙌🏼
❤10
Нещодавно читала автобіографію Стефана Цвейга. Першу частину його життя можна описати як безтурботну. Він рано відкрив у собі цікавість до письма і досить швидко здобув визнання спільноти. Свої дні він проводив у навчанні, письменництві, творчих пошуках, знайомствах та подорожах іншими європейськими містами. «Золотий вік надійності» — таку назву дає Цвейг цій епосі.
У свої 33 роки він зустрів початок Першої світової війни. Як і для більшості з нас, ці події було складно усвідомити й співвіднести з реальністю, до якої звикли він і всі австрійці. Що найбільше захопило - це його опис ставлення жителів Відня, звідки він родом, до мистецтва.
Опис Відня в довоєнний період:
Та в роки війни:
Ми, звісно, ще й близько не стоїмо з Австрією за рівнем розвитку культури та мистецтва. Але в теперішніх обставинах, коли наші галереї, попри всі перешкоди, відкривають нові проєкти, бо інакше не можуть, безсумнівно, напрошуються паралелі. Це захоплює й надихає.
У свої 33 роки він зустрів початок Першої світової війни. Як і для більшості з нас, ці події було складно усвідомити й співвіднести з реальністю, до якої звикли він і всі австрійці. Що найбільше захопило - це його опис ставлення жителів Відня, звідки він родом, до мистецтва.
Опис Відня в довоєнний період:
[…] Справді, Відень був містом насолоджування; але що ж тоді є культура, як не виокремлення, за допомогою мистецтва та любови, з грубої матерії життя чогось найтоншого, найніжнішого і найтендітнішого? Маючи славу ґурмана в кулінарії, захоплюючись добрими винами, терпким, свіжим пивом, смачними борошняними виробами та розкішними тортами, це місто мало претензії і на вишуканіші задоволення та насолоди. Музикувати, танцювати, грати в театрі, невимушено спілкуватися, делікатно і ґречно поводитися – усе це культивувалось тут як особливе мистецтво. В житті кожного, як і суспільства загалом, першорядне значення мали не війни і виправи, не політика і некомерція; кожного ранку переглядаючи газету, пересічний віденський горожанин дивився спершу не на статті про дебати в парламенті чи про події у світі, а на репертуар театрів, які у суспільному житті Відня відігравали визначальну, порівняно з іншими містами роль.
[…] У культурному сенсі така висока оцінка мистецьких подій являла собою щось по-справжньому унікальне: передусім — надзвичайне пошанування будь-якого досягнення в мистецтві; далі — завдяки віковій традиції — безпрецедентну чутливість до нього; і, зрештою, небувалий розквіт у всіх галузях культури. Найкраще митцеві працюється там, де його цінують — і навіть переоцінюють. Мистецтво завжди сягає найвищих вершин там, де стає справою всього народу. Так само, як Флоренція і Рим доби Ренесансу притягували до себе художників і робили їх великими, бо кожен із них відчував, що в безперервному змаганні з усіма горожанами мусить безупинно перевершувати інших і самого себе, — так само і у Відні музиканти та актори усвідомлювали, чим вони є для цього міста.
Та в роки війни:
[…] Те, що ми цінували раніше, стало ще ціннішим; ніколи в Австрії не любили мистецтво так сильно, як у ті роки хаосу, бо на прикладі зрадливості грошей пізнали, що лише вічне в нас було справді стійким. Ніколи, приміром, не забуду оперної вистави тих украй тяжких днів. Напівтемними вулицями доводилося пробиратися навпомацки, адже освітлення через нестачу вугілля було мізерним; місце на гальорці оплачували пачкою банкнот, якої колись вистачило б на річний абонемент у розкішну ложу. Ми сиділи в пальтах, бо зал не опалювався, і притискалися до сусіда, щоб зігрітися; і яким похмурим, яким безбарвним був цей зал, що колись сяяв військовими мундирами й коштовними вбраннями дам! Ніхто не знав, чи відбуватимуться вистави й наступного тижня, якщо знецінення грошей триватиме, а поїзд із вугіллям не прийде ще принаймні тиждень; і відчай охоплював тут удвічі сильніше — серед цієї розкоші й королівської величі.
[…] Ніколи я не відчував — ані в інших, ані в собі самому — волю до життя такою сильною, як тоді, коли йшлося про найголовніше: про саме існування, про те, щоб вижити.
Ми, звісно, ще й близько не стоїмо з Австрією за рівнем розвитку культури та мистецтва. Але в теперішніх обставинах, коли наші галереї, попри всі перешкоди, відкривають нові проєкти, бо інакше не можуть, безсумнівно, напрошуються паралелі. Це захоплює й надихає.
❤27
(Не)експертний погляд на мистецтво pinned «Поки пробувала обрати цікаві виставки, сформувала ще й список проєктів «які не варто дивитися» Але вчуся фокусуватися на хорошому та саме цікавими :) ▫️Lavra «Повернення до себе» до 31.01 Соло виставка Дзвіні Подляшецької — художниця, родом зі Львову,…»
На цьому тижня відкриваються чотири нові виставки. Одна з них — «More colour» у Кузні.
Ця виставка присвячена кольору, як незалежній мові, яка не потребує додаткової форми чи символів.
В проєкті зібрались українські автори, для яких робота з кольором є основою художнього мислення
Відкриття — 16.01, о 18:00
А в суботу — кураторська екскурсія. Для всіх, хто зацікавлений дізнатися трохи більше про митців та роботи.
Митці:
Антон Саєнко, Іван Олійник, Марія Присяжнюк, Артур Музо, Ярина Федорів
Кураторки:
Тетяна Тадай, Анастасія Терещенко, Тремполець Надія
*Кузня — врятована історична памʼятка Подолу, що була колись описана у романі «Місто» Валер'яна Підмогильного.
**Відсоток з проданих робіт, буде спрямований на фонд CVIT.
Варто йти! 🩵
Ця виставка присвячена кольору, як незалежній мові, яка не потребує додаткової форми чи символів.
В проєкті зібрались українські автори, для яких робота з кольором є основою художнього мислення
Відкриття — 16.01, о 18:00
А в суботу — кураторська екскурсія. Для всіх, хто зацікавлений дізнатися трохи більше про митців та роботи.
Митці:
Антон Саєнко, Іван Олійник, Марія Присяжнюк, Артур Музо, Ярина Федорів
Кураторки:
Тетяна Тадай, Анастасія Терещенко, Тремполець Надія
*Кузня — врятована історична памʼятка Подолу, що була колись описана у романі «Місто» Валер'яна Підмогильного.
**Відсоток з проданих робіт, буде спрямований на фонд CVIT.
Варто йти! 🩵
❤18🔥2
👁 Раджу відвідати:
▫️thesteinstudio
«Для всіх, хто на материку»
До 25.01
На виставці представлені виключно тексти. Це записи анонімної авторки Ганни Смілки, яка досі перебуває в окупації на Донеччині. Це тексти з її блогу, і вони про щоденну реальність життя в тих умовах: побут, страх, адаптацію, мовчання, внутрішні компроміси.
▫️The Naked Room
«Післямова», Павло Маков
До 8.02
На виставці представлені роботи із серії «Абракадабра» — серія, яка є фіксацією стану художника після завершення циклу, над яким працював останні 11 років. Це роботи, що розкривають іншу сторону творчості Макова і відкривають, особисто для мене, якусь нову глибину сприйняття.
▫️Кузня
«More colour»
До 26.02
Групова виставка робіт Антона Саєнка, Артура Музо, Івана Олійника та Марії Присяжнюк, творчість яких об’єднує вибір кольору, як основної мови висловлювання. Своєрідним балансом кольору в експозиції слугують кришталеві роботи Ярини Федорів — витончені та крихкі, виконані в цікавій старій техніці, яку художниця привезла з Італії.
▫️Imagine Point
«(Не)випадкові жести», Ніка Шумейко та Дарина Святун
До 14.02
Художниці працюють в одній майстерні в Інституті автоматики на Нагірній, 22, де вони попри різну призму та техніку знаходять спільний творчий ритм. У своїх роботах вони не прагнуть досягнути точної форми, але фіксують сам процес і зміни. Матеріали Ніки Шумейко — це вода, ґрунт, дощ, туш, проявлення яких авторка на контролює. А у Дарини Святун «жестами» є різні технічні процедури перенесення, сканування та цифрова деформація.
▫️thesteinstudio
«Для всіх, хто на материку»
До 25.01
На виставці представлені виключно тексти. Це записи анонімної авторки Ганни Смілки, яка досі перебуває в окупації на Донеччині. Це тексти з її блогу, і вони про щоденну реальність життя в тих умовах: побут, страх, адаптацію, мовчання, внутрішні компроміси.
▫️The Naked Room
«Післямова», Павло Маков
До 8.02
На виставці представлені роботи із серії «Абракадабра» — серія, яка є фіксацією стану художника після завершення циклу, над яким працював останні 11 років. Це роботи, що розкривають іншу сторону творчості Макова і відкривають, особисто для мене, якусь нову глибину сприйняття.
▫️Кузня
«More colour»
До 26.02
Групова виставка робіт Антона Саєнка, Артура Музо, Івана Олійника та Марії Присяжнюк, творчість яких об’єднує вибір кольору, як основної мови висловлювання. Своєрідним балансом кольору в експозиції слугують кришталеві роботи Ярини Федорів — витончені та крихкі, виконані в цікавій старій техніці, яку художниця привезла з Італії.
▫️Imagine Point
«(Не)випадкові жести», Ніка Шумейко та Дарина Святун
До 14.02
Художниці працюють в одній майстерні в Інституті автоматики на Нагірній, 22, де вони попри різну призму та техніку знаходять спільний творчий ритм. У своїх роботах вони не прагнуть досягнути точної форми, але фіксують сам процес і зміни. Матеріали Ніки Шумейко — це вода, ґрунт, дощ, туш, проявлення яких авторка на контролює. А у Дарини Святун «жестами» є різні технічні процедури перенесення, сканування та цифрова деформація.
❤11
З художницями, кураторками, золотими заходами сонця»
Нова виставка в музеї Ханенків — це проєкт-співтворчість художниці Анни Сапон та її кураторки Каті Лібкінд. Хочеться акцентувати саме на «співтворчості», бо не кожна кураторська виставка передбачає глибшу взаємодію художника і куратора.
Анна Сапон — художниця, співзасновниця «ательєнормально» та «прекарня» — центру для нейровідмінних та нейротипових митців та мисткинь.
Мені спершу було відверто незвично сприймати твори Ані, бо виникає цей барʼєр перед надто наївним та «простим», що складно зчитати як мистецтво з глибиною та змістом. Проте ця виставка набуває своєї повної цінності саме через концепцію.
Центральні твори експозиції — тафтингові килими, які художниця присвятила своїм знайомим мисткиням і кураторкам, доповнивши їх своєю поезією, яка не вкладається в звичні формати.
Зворотня сторона килимів вкрита золотом, і це чи не найважливіша частина творів, бо золота поверхня надає цінності прихованій частині, що зазвичай поза увагою та сакралізує твір, конотуючи образ раю — такого, яким його уявляє Аня.
Це виставка-утопія — про світ, якого не може бути і який водночас існує в чиїйсь уяві.
До 8.03
Нова виставка в музеї Ханенків — це проєкт-співтворчість художниці Анни Сапон та її кураторки Каті Лібкінд. Хочеться акцентувати саме на «співтворчості», бо не кожна кураторська виставка передбачає глибшу взаємодію художника і куратора.
Анна Сапон — художниця, співзасновниця «ательєнормально» та «прекарня» — центру для нейровідмінних та нейротипових митців та мисткинь.
Мені спершу було відверто незвично сприймати твори Ані, бо виникає цей барʼєр перед надто наївним та «простим», що складно зчитати як мистецтво з глибиною та змістом. Проте ця виставка набуває своєї повної цінності саме через концепцію.
Центральні твори експозиції — тафтингові килими, які художниця присвятила своїм знайомим мисткиням і кураторкам, доповнивши їх своєю поезією, яка не вкладається в звичні формати.
Зворотня сторона килимів вкрита золотом, і це чи не найважливіша частина творів, бо золота поверхня надає цінності прихованій частині, що зазвичай поза увагою та сакралізує твір, конотуючи образ раю — такого, яким його уявляє Аня.
Це виставка-утопія — про світ, якого не може бути і який водночас існує в чиїйсь уяві.
До 8.03
❤9
Минулого тижня серед інших відвідала виставку фіналістів премії Марселя Дюшана.
Це щорічна французька премія, заснована організацією ADIAF (Асоціація міжнародного поширення французького мистецтва) у 2000р.
Назва обрана не тільки номінально — в журі обов’язково є і представник асоціації Дюшана.
В конкурсі беруть участь тільки митці французського походження або іноземці, які живуть та працюють у Франції. Приз переможцю — €35 000 та організація виставки у Сentre Pompidou (а поки він закритий, то у Musée d’Art Moderne).
Кожного року комітет в складі з директорів музеїв, колекціонерів, представників ADIAF та інших іноземних та франц. арт-фахівців відвідує близько 60 студій митців. Далі складають список тих, кого обрали для голосування, а далі — ще 4 етапи голосування і вибір переможця.
Не знайшла інформації про те, як обирають тих митців для відвідування, хоча це цікаво. Тут, певно, вже грає роль помітність та коло знайомств кожного окремого художника.
Переміг художник китайського походження Сє Лей. Про його роботи для преміх та практику писали Суспільне.
Але найбільше фото у мене з імерсивної інсталяції іншої фіналістки південноафриканського походження — Б’янки Бонді 😶🌫
Вона “активує” різні побутові об’єкти хімічною реакцією і створює простір, де все здається не на своїх місцях, не так як ми звикли сприймати — як метафора сучасного середовища, яке постійно змінюється і не має стабільності. Подекуди серед висохлих, окислених об’єктів з’являється живе коріння чи гілка, як символ супротиву та наполегливої стійкості.
Це щорічна французька премія, заснована організацією ADIAF (Асоціація міжнародного поширення французького мистецтва) у 2000р.
Назва обрана не тільки номінально — в журі обов’язково є і представник асоціації Дюшана.
В конкурсі беруть участь тільки митці французського походження або іноземці, які живуть та працюють у Франції. Приз переможцю — €35 000 та організація виставки у Сentre Pompidou (а поки він закритий, то у Musée d’Art Moderne).
Кожного року комітет в складі з директорів музеїв, колекціонерів, представників ADIAF та інших іноземних та франц. арт-фахівців відвідує близько 60 студій митців. Далі складають список тих, кого обрали для голосування, а далі — ще 4 етапи голосування і вибір переможця.
Не знайшла інформації про те, як обирають тих митців для відвідування, хоча це цікаво. Тут, певно, вже грає роль помітність та коло знайомств кожного окремого художника.
Переміг художник китайського походження Сє Лей. Про його роботи для преміх та практику писали Суспільне.
Але найбільше фото у мене з імерсивної інсталяції іншої фіналістки південноафриканського походження — Б’янки Бонді 😶🌫
Вона “активує” різні побутові об’єкти хімічною реакцією і створює простір, де все здається не на своїх місцях, не так як ми звикли сприймати — як метафора сучасного середовища, яке постійно змінюється і не має стабільності. Подекуди серед висохлих, окислених об’єктів з’являється живе коріння чи гілка, як символ супротиву та наполегливої стійкості.
❤12