"І лише тоді, коли впізнала цей солодкуватий сморід, вона помітила: селище заставлене смертю. Просто серед хат лежали трупи. Чим ближче до центру Пшенярівки, тим густішим ставав цей килим із плоті, тим тісніше тіла тулилися одне до одного. Вона схилилася над одним із померлих: ні ран, ні слідів зашморгу на шиї. Це не набіг бандитів, не звірина лють і навіть не вишукане ельфійське чи драконяче чаклунство — ті завжди лишають по собі випалену магічну печатку. Судячи зі здутого живота й солодкуватого гниття, людина сконала три-чотири дні тому. Тоді чому ж над ними не рояться мухи?

Раптом з глибини селища долинули крики та відлуння битви. Зоряна хотіла було рушити туди, аби визирнути з-за рогу, та не встигла й випростатися, як чиясь хватка замкнулася на її щиколотці. Княгиня рефлекторно скрикнула від жаху. Опустивши погляд, вона заціпеніла: її тримав той самий мертвяк. За коротку мить, поки вона відвела очі, він змінився: замість очей зяяли багряні дірки, шкіра обвисла, мов подерте лахміття, а з усіх отворів потік густий, липкий трупний сік мерзенно-жовтого кольору. Та справжній жах був не в цьому. Там, де пальці мерця торкалися її шкіри, розквітав нестерпний біль. Наче не рука мерця, а розпечена сталь вогняним зашморгом стягнула її ногу, залишаючи глибокі опіки."