#недільна_проповідь
Віра — це джерело абсолютної свободи.
В декого це твердження викликає обурення, в більшості — зверхню посмішку, але розуміють це не так вже й багато людей. Я спробую пояснити на простих прикладах. На політиці та коханні.
Для початку треба зазначити, що абсолютна свобода — це зовсім не свобода вибору. Абсолютна свобода — це знаходження в благодаті, та слідування Божому плану про нас. Свобода вибору — це як раз те, що постійно нам пропонує сатана, давній змій, з часів Едема та до скінчення часу.
В 2019 році ми постали перед вибором Президента України. В нас не було іншого вибору. Звісно, варіанти інші були. Я сам тоді запитував Президента Порошенко, а чи не бажає він стати українським Піночетом? Мене підтримувало немало людей, і, думаю, більшість читачів цієї сторінки теж. Ми знали Пророшенко, ми довіряли йому, ми бачили, що Україна рухається у вірному напрямку, і ми готові були поставити на нього, як на українського Лі Куан Ю, чи Піночета. Нам, і я впевнений, що Україні теж, вибір був абсолютно не потрібний. Нам тоді, і зараз, потрібна Україна, а не закомплексований наркоман. Петро Олексійович, до речі, відповідав, що не хоче бути українським Піночетом, а хоче бути українськім Порошенко. Бачите, ні Україні, ні войовничій меншості, тобто саме тим людям, які роблять Україну українською, і котрим прийдеться роками розгрібати за півшостим його послід, вибори були не потрібні. Вибори потрібні були Коломойському, та іншім олігархам, щоби дерібанити нашу Україну. Свобода України опинилася під загрозою як раз через вибори, тоді як їх відсутність, гарантувала нам свободу, через віру.
Диявол діє так само, як українські олігархи. Він пропонує смакувати некорисним, невчасним, недоречним, непотрібним. Бог не дає вибору, натомість Бог пропонує заповідь, котра добра та корисна. Ми цю заповідь або приймаємо вірою, або ні. Бог відкриває свободу віри, а диявол заганяє нас в рабство вибору. Не зрозумійте мене неправильно. Я зараз не виступаю проти ґрунтовних засад демократії, я просто навожу приклади, що нав'язаний вибір — набагато гірше, ніж його відсутність, та перевірений просвітлений керівник держави.
У Понтія Пилата теж був вибір. Відпустити Ісуса, чи Варраву розбійника. Пилат поступив демократично, і тому Ісуса розіп'яли. З іншого боку у римського прокуратора було достатньо влади відпустити Христа. А от віри не вистачило, тому він так до кінця життя і залишився рабом, бо Пилату потрібно було не обирати, а довіритися Істині, яка стояла перед ним.
Добре, досить про політику, давайте про кохання.
Тут теж справа не в виборі. Ми не пробуємо на смак сотні жінок, або чоловіків, щоби знайти своє кохання. Ми це кохання шукаємо, його прагнемо, в нього віримо. Щоби знайти кохання свого життя, потрібно не стільки широкий вибір, скільки довіритися серцю. До речі, один із самих дурних висловів, котрі доводиться чути про подружнє життя, це «подружній борг». Тупо говорити про борг, коли Святе Письмо говорить нам, щоби ми не залишалися винні нікому нічого, окрім взаємної любові. Борг — це як раз про вибір, коли я обираю інше, але ж таки залишаюся винним.
Ну і останнє. Ангели не обирають. Ангели довіряють і безперестанно знаходяться в благодаті, від цього вони благодаттю сповнюються, від віри, а не від вибору. Демони як раз зробили свій вибір, і це призвело до їх падіння.
Віра спонукає нас зробити крок, іноді в невідомий нам край, як, наприклад, Авраама, котрий залишив все, послухався голосу Господа Бога, та став через це батьком багатьох народів, та одержав Царство Небесне. Натомість, якби він сидів та думав який вибір зробити, то, мабуть, досить ми не одержали не те, що Новий Заповіт, а навіть і Старий.
Справжня свобода - це свобода від гріху, а не гріховний вибір. Справжня свобода здобувається зусиллям та вірою, а не через вибір.
Свобода - це стан, а не хитання.
Віра — це джерело абсолютної свободи.
В декого це твердження викликає обурення, в більшості — зверхню посмішку, але розуміють це не так вже й багато людей. Я спробую пояснити на простих прикладах. На політиці та коханні.
Для початку треба зазначити, що абсолютна свобода — це зовсім не свобода вибору. Абсолютна свобода — це знаходження в благодаті, та слідування Божому плану про нас. Свобода вибору — це як раз те, що постійно нам пропонує сатана, давній змій, з часів Едема та до скінчення часу.
В 2019 році ми постали перед вибором Президента України. В нас не було іншого вибору. Звісно, варіанти інші були. Я сам тоді запитував Президента Порошенко, а чи не бажає він стати українським Піночетом? Мене підтримувало немало людей, і, думаю, більшість читачів цієї сторінки теж. Ми знали Пророшенко, ми довіряли йому, ми бачили, що Україна рухається у вірному напрямку, і ми готові були поставити на нього, як на українського Лі Куан Ю, чи Піночета. Нам, і я впевнений, що Україні теж, вибір був абсолютно не потрібний. Нам тоді, і зараз, потрібна Україна, а не закомплексований наркоман. Петро Олексійович, до речі, відповідав, що не хоче бути українським Піночетом, а хоче бути українськім Порошенко. Бачите, ні Україні, ні войовничій меншості, тобто саме тим людям, які роблять Україну українською, і котрим прийдеться роками розгрібати за півшостим його послід, вибори були не потрібні. Вибори потрібні були Коломойському, та іншім олігархам, щоби дерібанити нашу Україну. Свобода України опинилася під загрозою як раз через вибори, тоді як їх відсутність, гарантувала нам свободу, через віру.
Диявол діє так само, як українські олігархи. Він пропонує смакувати некорисним, невчасним, недоречним, непотрібним. Бог не дає вибору, натомість Бог пропонує заповідь, котра добра та корисна. Ми цю заповідь або приймаємо вірою, або ні. Бог відкриває свободу віри, а диявол заганяє нас в рабство вибору. Не зрозумійте мене неправильно. Я зараз не виступаю проти ґрунтовних засад демократії, я просто навожу приклади, що нав'язаний вибір — набагато гірше, ніж його відсутність, та перевірений просвітлений керівник держави.
У Понтія Пилата теж був вибір. Відпустити Ісуса, чи Варраву розбійника. Пилат поступив демократично, і тому Ісуса розіп'яли. З іншого боку у римського прокуратора було достатньо влади відпустити Христа. А от віри не вистачило, тому він так до кінця життя і залишився рабом, бо Пилату потрібно було не обирати, а довіритися Істині, яка стояла перед ним.
Добре, досить про політику, давайте про кохання.
Тут теж справа не в виборі. Ми не пробуємо на смак сотні жінок, або чоловіків, щоби знайти своє кохання. Ми це кохання шукаємо, його прагнемо, в нього віримо. Щоби знайти кохання свого життя, потрібно не стільки широкий вибір, скільки довіритися серцю. До речі, один із самих дурних висловів, котрі доводиться чути про подружнє життя, це «подружній борг». Тупо говорити про борг, коли Святе Письмо говорить нам, щоби ми не залишалися винні нікому нічого, окрім взаємної любові. Борг — це як раз про вибір, коли я обираю інше, але ж таки залишаюся винним.
Ну і останнє. Ангели не обирають. Ангели довіряють і безперестанно знаходяться в благодаті, від цього вони благодаттю сповнюються, від віри, а не від вибору. Демони як раз зробили свій вибір, і це призвело до їх падіння.
Віра спонукає нас зробити крок, іноді в невідомий нам край, як, наприклад, Авраама, котрий залишив все, послухався голосу Господа Бога, та став через це батьком багатьох народів, та одержав Царство Небесне. Натомість, якби він сидів та думав який вибір зробити, то, мабуть, досить ми не одержали не те, що Новий Заповіт, а навіть і Старий.
Справжня свобода - це свобода від гріху, а не гріховний вибір. Справжня свобода здобувається зусиллям та вірою, а не через вибір.
Свобода - це стан, а не хитання.
#недільна_проповідь
Часто запитують. "А як визначити, до якої церкви можна ходити, а до якої ні?"
Ось що можу з цього приводу сказати.
"Така властивість добродєтєлі - їй дивуються навіть її гонителі, така властивість зла - його безстрашним сміливим сповіданням, мученицькими жертвами." Так писав св. Іоан Золотоустий єпископам, які перебували в кайданах в епоху арианских гонінь.
Майже в той же час, при імператорі Валенте, відбулася наступна подія.
Пригноблені страшними гоніннями, православні християни відправили делегацію до імператора Валента, який був в цей час в Нікомидії. Вибрали сімдесят духовних мужів на чолі з Урбаном, Феодором, Медимном. Вони постали перед Валентом, сміливо і безбоязно свідчили йому про лиходійства. Валент по зовні наче зберіг деяку терпимість до них, сам же дав вказівку, щоб вони були взяті і відправлені на кораблі нібито на заслання, але щоб корабель під час плавання було підпалено.
І ось, як свідчить житіє цих трьох сповідників-мучеників і багатьох з ними, коли корабель виплив в море, за вказівкою Валента, корабель підпалили, і, як каже житіє, він швидко плив, гнаний вітром, і горів, як свічка.
Ось на чому будувалася, ось як творилася Свята Православна Церква.
Вона будувалася на жертовної любові, вона будувалася на відвазі сповідання, вона будувалася на мужності, на правді, вона була вся пройнята любов'ю до Христа, любов'ю до правди.
Ніколи Свята Православна Церква не будувалася на брехні, на неправді. Ніколи ніяке церковне благо не виникало від лицемірства, не купувалося ціною зради Христа, ухиленням від сповідання, від жертв, від мучеництва.
Вона ніколи не будувалася на малодушності, вона завжди була Церквою мучеників. Тому і створилася Свята Церква, тому і сталося в світі це диво, тому і має вона в світі велике значення "сонця правди".
Все лукаве, все малодушне, все брудне - все, що є в кожній окремій людині, - все це поза Церквою, сюди все це може бути принесено лише для покаяння, для очищення, для того, щоб в цьому святому місці омитися від всього бруду. Тому і радісно віруючому християнину і не самотньо жити - він знає, що яким би не був він скверним, брудним, є таке чисте і святе місце, куди він може прийти і де найбруднішій і нечистій душі можна омитися, тому що є те, що має силу відмивати душевну бруд.
Коли нас бентежать питання про те, так чи не так треба поступати, що церковно і що нецерковно, що може привести до церковного благу і що до церковного нещастя, ми завжди повинні пам'ятати міру істинної церковності - святість її. Якщо ви побачите брехню, якщо ви побачите малодушність, якщо ви побачите лукавство в основі церкви, знайте, що тут немає правдивої Христової Православної Церкви.
І ще. Бути правдивою Церквою - це завжди в правді служити Богові та своєму народу. Якось так.
Часто запитують. "А як визначити, до якої церкви можна ходити, а до якої ні?"
Ось що можу з цього приводу сказати.
"Така властивість добродєтєлі - їй дивуються навіть її гонителі, така властивість зла - його безстрашним сміливим сповіданням, мученицькими жертвами." Так писав св. Іоан Золотоустий єпископам, які перебували в кайданах в епоху арианских гонінь.
Майже в той же час, при імператорі Валенте, відбулася наступна подія.
Пригноблені страшними гоніннями, православні християни відправили делегацію до імператора Валента, який був в цей час в Нікомидії. Вибрали сімдесят духовних мужів на чолі з Урбаном, Феодором, Медимном. Вони постали перед Валентом, сміливо і безбоязно свідчили йому про лиходійства. Валент по зовні наче зберіг деяку терпимість до них, сам же дав вказівку, щоб вони були взяті і відправлені на кораблі нібито на заслання, але щоб корабель під час плавання було підпалено.
І ось, як свідчить житіє цих трьох сповідників-мучеників і багатьох з ними, коли корабель виплив в море, за вказівкою Валента, корабель підпалили, і, як каже житіє, він швидко плив, гнаний вітром, і горів, як свічка.
Ось на чому будувалася, ось як творилася Свята Православна Церква.
Вона будувалася на жертовної любові, вона будувалася на відвазі сповідання, вона будувалася на мужності, на правді, вона була вся пройнята любов'ю до Христа, любов'ю до правди.
Ніколи Свята Православна Церква не будувалася на брехні, на неправді. Ніколи ніяке церковне благо не виникало від лицемірства, не купувалося ціною зради Христа, ухиленням від сповідання, від жертв, від мучеництва.
Вона ніколи не будувалася на малодушності, вона завжди була Церквою мучеників. Тому і створилася Свята Церква, тому і сталося в світі це диво, тому і має вона в світі велике значення "сонця правди".
Все лукаве, все малодушне, все брудне - все, що є в кожній окремій людині, - все це поза Церквою, сюди все це може бути принесено лише для покаяння, для очищення, для того, щоб в цьому святому місці омитися від всього бруду. Тому і радісно віруючому християнину і не самотньо жити - він знає, що яким би не був він скверним, брудним, є таке чисте і святе місце, куди він може прийти і де найбруднішій і нечистій душі можна омитися, тому що є те, що має силу відмивати душевну бруд.
Коли нас бентежать питання про те, так чи не так треба поступати, що церковно і що нецерковно, що може привести до церковного благу і що до церковного нещастя, ми завжди повинні пам'ятати міру істинної церковності - святість її. Якщо ви побачите брехню, якщо ви побачите малодушність, якщо ви побачите лукавство в основі церкви, знайте, що тут немає правдивої Христової Православної Церкви.
І ще. Бути правдивою Церквою - це завжди в правді служити Богові та своєму народу. Якось так.
#недільна_проповідь
В притчі про багатія та Лазаря (Лк. 16:19-31) мова іде не про бідність та багатство. Там говориться про уповання на Бога і на щось інше.
Оскільки ім’я Лазаря є єдиним власним іменем, яке Христос вжив у Своїх притчах, варто зупинитися на ньому детальніше. Воно є грецьким варіантом єврейського імені Єлеазар, що означає “Бог мій помічник”. Це ім’я є більшим, ніж спосіб ідентифікації одного з героїв притчі. Ім’я “Лазар” або “Бог мій помічник” є віддзеркаленням віри і надії жебрака.
Лазар опинився в раю не тому, що був бідним, а тому, що зробив Бога своїм помічником. Слово Боже не вчить, що усі бідні опиняться в раю. Так само і багатий опинився в пеклі не тому, що був заможним, а тому, що свою надію, поміч і опору бачив у власному достатку. Він настільки зрісся зі своїм добром, що багатство стало його ідентичністю. Христос не наводить його ім’я, бо усе, що являв собою цей чоловік, висловлюється словом “багач”
Справа не в багатстві чи бідності. Справа в тому, як ми розвиваємо свою особистість і наскільки уповаємо на Бога, та актуалізуємо в собі подобу Божу.
В притчі про багатія та Лазаря (Лк. 16:19-31) мова іде не про бідність та багатство. Там говориться про уповання на Бога і на щось інше.
Оскільки ім’я Лазаря є єдиним власним іменем, яке Христос вжив у Своїх притчах, варто зупинитися на ньому детальніше. Воно є грецьким варіантом єврейського імені Єлеазар, що означає “Бог мій помічник”. Це ім’я є більшим, ніж спосіб ідентифікації одного з героїв притчі. Ім’я “Лазар” або “Бог мій помічник” є віддзеркаленням віри і надії жебрака.
Лазар опинився в раю не тому, що був бідним, а тому, що зробив Бога своїм помічником. Слово Боже не вчить, що усі бідні опиняться в раю. Так само і багатий опинився в пеклі не тому, що був заможним, а тому, що свою надію, поміч і опору бачив у власному достатку. Він настільки зрісся зі своїм добром, що багатство стало його ідентичністю. Христос не наводить його ім’я, бо усе, що являв собою цей чоловік, висловлюється словом “багач”
Справа не в багатстві чи бідності. Справа в тому, як ми розвиваємо свою особистість і наскільки уповаємо на Бога, та актуалізуємо в собі подобу Божу.
Forwarded from ПП!: пора перемагати
#недільна_проповідь
Коли Ісус зцілив біснуватого і знищив стадо свиней, жителі країни Гадаринської прийшли до Нього і попросили піти від них - свиней шкода стало.
У кожного з нас є своя свиня, дорога нашому серцю. Ми її доглядаємо та годуємо, і вона нам дорожче Христа і Його істинних чудес. Для кого-то це любов до їжі, для кого-то блуд, для кого-то колекціонування "Мерседесів". Але є дві найбільші свиноматки в наших душах - свиня благих намірів і свиня гордині.
І ці свині плодяться до стозевного легіону ...
Ті, хто розіпʼяли Христа, ніколи не вважали Його занудою, чи надто тихим. Навпаки, Христа розіпʼяли тому, що вважали себе в небезпеці біля Нього. Жителі Гадаринського краю злякалися, та попросили Христа піти. Юдеї просто вбили Його. Майже вся подальша історія християнства - це намагання "приручити" Христа, та зробити грізного лева прийнятним для бабусь та блідих бухгалтерів. Такий Христос, безумовно, прийнятніше, але він не топить наших свиней, і вони обертаються, та пожирають нас.
Нагадаю вам, що Бог воплотився не для того, щоби свиней годувати, а щоб спасти нас. Він повертає життя біснуватому. Зцілений чоловік вдячний, і прагне іти і бути разом з Ісусом, але йому наказано стати більшим: іти і проповідувати в своїх краях. Страх змушує прогнати Бога (так роблять жителі землі Гадаринської), любов надихає на проповідь і благовістя (так вчиняє зцілений біснуватий).
До нас, як і до Гадаринців, Господь теж приходить несподівано. Ми можемо Його прийняти, або прогнати. Ми можемо або благовістити про Його прихід, або продовжувати згодовувати своє життя тваринам з мордою жаби, та тулубом свині.
Автор: Олександр Дедюхін
Коли Ісус зцілив біснуватого і знищив стадо свиней, жителі країни Гадаринської прийшли до Нього і попросили піти від них - свиней шкода стало.
У кожного з нас є своя свиня, дорога нашому серцю. Ми її доглядаємо та годуємо, і вона нам дорожче Христа і Його істинних чудес. Для кого-то це любов до їжі, для кого-то блуд, для кого-то колекціонування "Мерседесів". Але є дві найбільші свиноматки в наших душах - свиня благих намірів і свиня гордині.
І ці свині плодяться до стозевного легіону ...
Ті, хто розіпʼяли Христа, ніколи не вважали Його занудою, чи надто тихим. Навпаки, Христа розіпʼяли тому, що вважали себе в небезпеці біля Нього. Жителі Гадаринського краю злякалися, та попросили Христа піти. Юдеї просто вбили Його. Майже вся подальша історія християнства - це намагання "приручити" Христа, та зробити грізного лева прийнятним для бабусь та блідих бухгалтерів. Такий Христос, безумовно, прийнятніше, але він не топить наших свиней, і вони обертаються, та пожирають нас.
Нагадаю вам, що Бог воплотився не для того, щоби свиней годувати, а щоб спасти нас. Він повертає життя біснуватому. Зцілений чоловік вдячний, і прагне іти і бути разом з Ісусом, але йому наказано стати більшим: іти і проповідувати в своїх краях. Страх змушує прогнати Бога (так роблять жителі землі Гадаринської), любов надихає на проповідь і благовістя (так вчиняє зцілений біснуватий).
До нас, як і до Гадаринців, Господь теж приходить несподівано. Ми можемо Його прийняти, або прогнати. Ми можемо або благовістити про Його прихід, або продовжувати згодовувати своє життя тваринам з мордою жаби, та тулубом свині.
Автор: Олександр Дедюхін
Forwarded from ПП!: пора перемагати
#недільна_проповідь
ПРО МОЖЛИВІСТЬ ВІДВІДУВАТИ ХРАМ ПІД ЧАС МІСЯЧНИХ У ЖІНОК
Коли Ісус був у Капернаумі, серед великої юрби людей, до Нього підійшла жінка, яка 12 років страждала на кровотечу, доторкнулася до краю одягу Його, та зцілилася. Вона порушила закон, згідно якого вважалася нечистою, бо мала сидіти вдома і не торкатися ні до чого, ховатися через свою нечистоту.
Після свого зцілення вона могла нікому не розповідати про свій вчинок, бо людей біля Господа було багато, і вони штовхали та тисли на Нього. Але вона відповідає на запитання Ісуса: «Хто доторкнувся до Мене?». Вона відкриває історію своєї хвороби, тим самим підкреслюючи своє зцілення.
Адам і Єва скуштували заборонений плід і ховалися. Не покаялися у своєму гріху, і підпали під прокляття. Ця жінка теж зробила заборонену річ, але відкрилася, і тим самим укріпилася в своєму благословінні. Важливо не те, що ми робимо, а які наші мотиви, до чого прагне наше серце.
Ми метушимося, ми поспішаємо весь час кудись, не помічаючи того, що навколо відбуваються чудеса, але доступні вони лише для тих, хто щиро прагне доторкнутися Христа.
Ну і ще один висновок.
Сучасниця Христа, доторкнулася до до Нього у так звані «жіночі дні», отримала за це похвалу, і була названа дочкою. Деякі наші сучасники вважають можливим забороняти жінкам в такі дні відвідувати храм. Не треба намагатися бути святішими за Христа, все одно не вийде, хай діти Божі приходять до Нього завжди.
Автор: Олександр Дедюхін
ПРО МОЖЛИВІСТЬ ВІДВІДУВАТИ ХРАМ ПІД ЧАС МІСЯЧНИХ У ЖІНОК
Коли Ісус був у Капернаумі, серед великої юрби людей, до Нього підійшла жінка, яка 12 років страждала на кровотечу, доторкнулася до краю одягу Його, та зцілилася. Вона порушила закон, згідно якого вважалася нечистою, бо мала сидіти вдома і не торкатися ні до чого, ховатися через свою нечистоту.
Після свого зцілення вона могла нікому не розповідати про свій вчинок, бо людей біля Господа було багато, і вони штовхали та тисли на Нього. Але вона відповідає на запитання Ісуса: «Хто доторкнувся до Мене?». Вона відкриває історію своєї хвороби, тим самим підкреслюючи своє зцілення.
Адам і Єва скуштували заборонений плід і ховалися. Не покаялися у своєму гріху, і підпали під прокляття. Ця жінка теж зробила заборонену річ, але відкрилася, і тим самим укріпилася в своєму благословінні. Важливо не те, що ми робимо, а які наші мотиви, до чого прагне наше серце.
Ми метушимося, ми поспішаємо весь час кудись, не помічаючи того, що навколо відбуваються чудеса, але доступні вони лише для тих, хто щиро прагне доторкнутися Христа.
Ну і ще один висновок.
Сучасниця Христа, доторкнулася до до Нього у так звані «жіночі дні», отримала за це похвалу, і була названа дочкою. Деякі наші сучасники вважають можливим забороняти жінкам в такі дні відвідувати храм. Не треба намагатися бути святішими за Христа, все одно не вийде, хай діти Божі приходять до Нього завжди.
Автор: Олександр Дедюхін
Forwarded from ПП!: пора перемагати
#недільна_проповідь
Образ зерна в Св. Письмі - це ще і символ Царства Божого, що або росте в наших душах і дає плід, або гине. Всі Божі створіння можна розрізнити за мірою їх вільного вибору. Людина відрізняється від інших створінь найбільшою свободою. Якщо людина реалізовує свою свободу - вона актуалізує в собі подобу Божу, якщо людина відмовляється від волі - вона нехтує Промислом Бога про себе.
Бог поважає нашу свободу, часто чекає роками поки ми усвідомимо наскільки великий дар носимо в собі. В випадку із народами і церквами ці очікування можуть бути сторіччями. Як це сталося і з українським народом, і з українською Церквою. Українське зерно не просто знаходилося край дорозі цивілізованого світу, не просто його душили "терня і волчци" байдужості та жадібності своїх та чужих панів, але й довгі роки воно було закатане асфальтом і камінням чужої правди та рабської "духовності". Бо церква МП багато років панувала в Україні і окрім рабської покори нічому не навчала свою паству. Всі ми чули, як українська мова визнавалася другорядною, непридатною до молитви, мовляв, Бог не чує і не розуміє її. Заради справедливості, треба сказати, що Московська церква намагалися зробити рабів з усіх своїх вірних - не тільки з українців, але в нас це поневолення виглядало ще страшнішим, бо Московська церква гнобила не просто сусідній народ і його церкву, а власне джерело, свою Церкву - Матір. Чомусь пара десятків єпископів, зібравшись на таємну зустріч в ночі 1992 році до Харкова, вирішили за цілий народ - яка церква правильна, а яка - ні. Вони не тільки за народ вирішували, але й з Богом не рахувалися і потім почали кидатися анафемами направо й наліво. Ці архієреї чекали від українців рабської покори, слухняного виконання безглуздих "благословень". Але ми бачимо чим все скінчилося. Бог не бува зневаженим. Зерно нашої свободи проростає крізь каміння і терня, крізь війну, коррупцію та плісняву. Бог допомагає нашому зерну свободи прорости, але, браття і сестри, свобода - це не лише дар, це - відповідальність. І скільки разів вже ми втрачали свободу через те, що самі знов і знов бажали єгипетського м'яса, а не Богом дарованої свободи.
Раб отримує рабство лише тоді, коли веде себе як раб. Вільна людина на кожному кроці свого життя актуалізує свободу.
Кожного дня ми маємо боротися за свою свободу у виборі святості, а не гріху.
Автор Олександр Дедюхін
Образ зерна в Св. Письмі - це ще і символ Царства Божого, що або росте в наших душах і дає плід, або гине. Всі Божі створіння можна розрізнити за мірою їх вільного вибору. Людина відрізняється від інших створінь найбільшою свободою. Якщо людина реалізовує свою свободу - вона актуалізує в собі подобу Божу, якщо людина відмовляється від волі - вона нехтує Промислом Бога про себе.
Бог поважає нашу свободу, часто чекає роками поки ми усвідомимо наскільки великий дар носимо в собі. В випадку із народами і церквами ці очікування можуть бути сторіччями. Як це сталося і з українським народом, і з українською Церквою. Українське зерно не просто знаходилося край дорозі цивілізованого світу, не просто його душили "терня і волчци" байдужості та жадібності своїх та чужих панів, але й довгі роки воно було закатане асфальтом і камінням чужої правди та рабської "духовності". Бо церква МП багато років панувала в Україні і окрім рабської покори нічому не навчала свою паству. Всі ми чули, як українська мова визнавалася другорядною, непридатною до молитви, мовляв, Бог не чує і не розуміє її. Заради справедливості, треба сказати, що Московська церква намагалися зробити рабів з усіх своїх вірних - не тільки з українців, але в нас це поневолення виглядало ще страшнішим, бо Московська церква гнобила не просто сусідній народ і його церкву, а власне джерело, свою Церкву - Матір. Чомусь пара десятків єпископів, зібравшись на таємну зустріч в ночі 1992 році до Харкова, вирішили за цілий народ - яка церква правильна, а яка - ні. Вони не тільки за народ вирішували, але й з Богом не рахувалися і потім почали кидатися анафемами направо й наліво. Ці архієреї чекали від українців рабської покори, слухняного виконання безглуздих "благословень". Але ми бачимо чим все скінчилося. Бог не бува зневаженим. Зерно нашої свободи проростає крізь каміння і терня, крізь війну, коррупцію та плісняву. Бог допомагає нашому зерну свободи прорости, але, браття і сестри, свобода - це не лише дар, це - відповідальність. І скільки разів вже ми втрачали свободу через те, що самі знов і знов бажали єгипетського м'яса, а не Богом дарованої свободи.
Раб отримує рабство лише тоді, коли веде себе як раб. Вільна людина на кожному кроці свого життя актуалізує свободу.
Кожного дня ми маємо боротися за свою свободу у виборі святості, а не гріху.
Автор Олександр Дедюхін
#недільна_проповідь
Коли Мойсей прийшов до фараона, та сказав: "let my people go", фараон скривився та подумав: «Я, Рамзес ІІ, величайший правитель в мире, моя держава на трех континентах, никак не могу слушать этих козопасов, придуманных в австро-венгерском генштабе! Да кто они вообще такие? Нищие! Нет! Никуда не пущу! У меня самая могучая армия! Никаких майданов! Вон с глаз моих, и больше работать, во славу мою, великого египетского Пуйла!", потом приказал уйти подальше с глаз.
«Добре» - відповів Моїсей, - «Якось з Божою допомогою розберемось».
І розібралися. Фараон, разом із військом, потонув у морі, а євреї трохи згодом почали розбудовувати свою державу, та мають одну з найсильніших армій у світі.
Знаєте чому Мойсей і євреї перемогли фараона та найсильнішу армію світу? Тому, що вони бачили себе у перспективі Царства Божого, а фараон бачив лише земне і будував земне царство.
Далі в ізраїльтян теж все було непросто. Зустрічалися і колаборанти і зрадники, але в них завжди був приклад приголомшливих перемог Моїсея, Навина, Халева, Гедеона, Давида та іншіх. І це допомагало у складні часи. І це допомагає їм зараз.
Не зважаючи на зрадників у вищому керівництві, в нас і зараз є армія, завдяки якій ми можемо спати і жити спокійно. Вона збудована Президентом, котрий не злякався сказати азіопському Пуйлу «Let my people go». Президентом, котрий бачив Україну не колонією недоімперії, а в перспективі Царства Божого. Бачив Україну так, якою її бачить Бог. Так, наша армія зараз, через зрадників та колаборантів, переживає не найкращі часи, але вона продовжує нас захищати, маючи запас міцності. Подякуємо Богові за неї.
Подякуємо Богові за кожного, хто не злякався пуйла.
Подякуємо кожному, хто давав свої лєпти на підтримку армії.
Подякуємо кожному, хто не зважаючи на зрадників, захищає нас.
Ми бачимо не тільки тимчасові труднощі, але Україну у перспективі Царства Божого. І це головне. Невсремось.
Слава нашій Армії! Зі святом! Слава Україні!
Коли Мойсей прийшов до фараона, та сказав: "let my people go", фараон скривився та подумав: «Я, Рамзес ІІ, величайший правитель в мире, моя держава на трех континентах, никак не могу слушать этих козопасов, придуманных в австро-венгерском генштабе! Да кто они вообще такие? Нищие! Нет! Никуда не пущу! У меня самая могучая армия! Никаких майданов! Вон с глаз моих, и больше работать, во славу мою, великого египетского Пуйла!", потом приказал уйти подальше с глаз.
«Добре» - відповів Моїсей, - «Якось з Божою допомогою розберемось».
І розібралися. Фараон, разом із військом, потонув у морі, а євреї трохи згодом почали розбудовувати свою державу, та мають одну з найсильніших армій у світі.
Знаєте чому Мойсей і євреї перемогли фараона та найсильнішу армію світу? Тому, що вони бачили себе у перспективі Царства Божого, а фараон бачив лише земне і будував земне царство.
Далі в ізраїльтян теж все було непросто. Зустрічалися і колаборанти і зрадники, але в них завжди був приклад приголомшливих перемог Моїсея, Навина, Халева, Гедеона, Давида та іншіх. І це допомагало у складні часи. І це допомагає їм зараз.
Не зважаючи на зрадників у вищому керівництві, в нас і зараз є армія, завдяки якій ми можемо спати і жити спокійно. Вона збудована Президентом, котрий не злякався сказати азіопському Пуйлу «Let my people go». Президентом, котрий бачив Україну не колонією недоімперії, а в перспективі Царства Божого. Бачив Україну так, якою її бачить Бог. Так, наша армія зараз, через зрадників та колаборантів, переживає не найкращі часи, але вона продовжує нас захищати, маючи запас міцності. Подякуємо Богові за неї.
Подякуємо Богові за кожного, хто не злякався пуйла.
Подякуємо кожному, хто давав свої лєпти на підтримку армії.
Подякуємо кожному, хто не зважаючи на зрадників, захищає нас.
Ми бачимо не тільки тимчасові труднощі, але Україну у перспективі Царства Божого. І це головне. Невсремось.
Слава нашій Армії! Зі святом! Слава Україні!
#недільна_проповідь
Про чудеса і подарунки.
Найперше чудо, яке пропонує нам християнство, це боговтілення. Це те, як Бог став людиною. Всі інші чудеса походять від цього. Християни не вважають, що чудеса «трапляються», «стаються». Всі чудеса мають єдину мету: спасіння людини від смерті, яку переміг Ісус Христос на хресті. Але перемога ця починається із Боговтілення — Різдва Христова.
Так от, всі чудеса, котрі бувають з нами — це етапи осмисленої наступальної стратегії Бога, метою якої є перемога. Вагомість та достовірність кожного «маленького» чуда перевіряється відношенням до Чуда Чудес — воскресіння.
Воскресіння Ісуса Христа починається з Його умалєнія і боговтілення.
Нашому воскресінню ми навчаємось через подяку. Ми вчимося дякувати Богові за найменші подарунки, за людей, за обставини навколо нас. Ми дякуємо за чудеса, втрати та труднощі. Ми дякуємо за те, що маємо можливість робити подарунки іншим.
В період різдвяного ажіотажу важливо памʼятати, що традиція дарувати подарунки на Різдво Христове виникла від того, що християни хотіли подарувати один одному радість, привітати один одного з Різдвом Бога, і кожен, хто дарував подарунок, хотів бути рукою Божою у цьому світі, актуалізацією Божої сили, частиною Божої стратегії.
До речі, традиція дарувати подарунки таємно, - це теж намагання перемкнути увагу не на дарителя, а на Бога — автора головної переможної стратегії.
Про чудеса і подарунки.
Найперше чудо, яке пропонує нам християнство, це боговтілення. Це те, як Бог став людиною. Всі інші чудеса походять від цього. Християни не вважають, що чудеса «трапляються», «стаються». Всі чудеса мають єдину мету: спасіння людини від смерті, яку переміг Ісус Христос на хресті. Але перемога ця починається із Боговтілення — Різдва Христова.
Так от, всі чудеса, котрі бувають з нами — це етапи осмисленої наступальної стратегії Бога, метою якої є перемога. Вагомість та достовірність кожного «маленького» чуда перевіряється відношенням до Чуда Чудес — воскресіння.
Воскресіння Ісуса Христа починається з Його умалєнія і боговтілення.
Нашому воскресінню ми навчаємось через подяку. Ми вчимося дякувати Богові за найменші подарунки, за людей, за обставини навколо нас. Ми дякуємо за чудеса, втрати та труднощі. Ми дякуємо за те, що маємо можливість робити подарунки іншим.
В період різдвяного ажіотажу важливо памʼятати, що традиція дарувати подарунки на Різдво Христове виникла від того, що християни хотіли подарувати один одному радість, привітати один одного з Різдвом Бога, і кожен, хто дарував подарунок, хотів бути рукою Божою у цьому світі, актуалізацією Божої сили, частиною Божої стратегії.
До речі, традиція дарувати подарунки таємно, - це теж намагання перемкнути увагу не на дарителя, а на Бога — автора головної переможної стратегії.
#недільна_проповідь
Туга за Богом Степана Бандери.
Із українських релігійних діячів, мабуть найвідоміший — це Степан Бандера, але в той же час він є і самим недослідженим релігійним діячем.
Звісно, в першу чергу він відомий широкому загалу як очільник національно-визвольного руху, але навіть і в цій іпостасі він швидше за все не реальний Степан Андрійович, а якісь сферичній Бандера у вакуумі. Для одних уособлення злодію, для інших — втілення ідеалу.
Чому я назвав Бандеру релігійним діячем? А тому, що боротьба із більшовизмом для нього — це перш за все релігійна боротьба.
Ось пряма мова: «Большевики повели найгіршу боротьбу проти релігії, переслідуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігійне життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть.» (С.Бандера «З невичерпного джерела») Також у промові на смерть Є.Коновальця Бандера зазначив: «...кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ – християнська віра в Бога, Його справедливість і безмежну доброту, віра в безсмертність людської душі – дає нам певність, що наш невіджалуваний Провідник (мається на увазі Є.Коновалець) приймає участь у новому, вищому й незнищимому житті. З цієї самої віри черпаємо переконання про нерозривний зв’язок Його й інших поляглих борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв’язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший, містичний спосіб. Розділені кордоном смерти, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любови – живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога.»
Гасло, яке належить Бандері, — це «Бог і Україна», а не навпаки. Просто великій релігійний діяч бачив Україну не просто саму по собі, а Україну у перспективі Царства Божого. Безумовно, як тоді, так і зараз, без підсилення релігії політичними та військовими чинниками не можна говорити про захист прав українців, навіть про саме наше існування на рідній землі.
Саме віра надихала Степана Андрійовича, він підкреслював: «Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького комунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань.»
Можливо сьогодні в України, та в нас, бандерівців Царства Небесного, трохи інші вороги. Тоді це були нацисти та комуняки, зараз це «русскій мир» та релігія чрева «какая разница», але так само, як тоді нас надихає Господь Бог, Україна та пророк Степан Андрійович Бандера.
Туга за Богом Степана Бандери.
Із українських релігійних діячів, мабуть найвідоміший — це Степан Бандера, але в той же час він є і самим недослідженим релігійним діячем.
Звісно, в першу чергу він відомий широкому загалу як очільник національно-визвольного руху, але навіть і в цій іпостасі він швидше за все не реальний Степан Андрійович, а якісь сферичній Бандера у вакуумі. Для одних уособлення злодію, для інших — втілення ідеалу.
Чому я назвав Бандеру релігійним діячем? А тому, що боротьба із більшовизмом для нього — це перш за все релігійна боротьба.
Ось пряма мова: «Большевики повели найгіршу боротьбу проти релігії, переслідуючи й знищуючи Христову Церкву, унеможливлюючи релігійне життя. Але закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества знищити не можуть.» (С.Бандера «З невичерпного джерела») Також у промові на смерть Є.Коновальця Бандера зазначив: «...кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ – християнська віра в Бога, Його справедливість і безмежну доброту, віра в безсмертність людської душі – дає нам певність, що наш невіджалуваний Провідник (мається на увазі Є.Коновалець) приймає участь у новому, вищому й незнищимому житті. З цієї самої віри черпаємо переконання про нерозривний зв’язок Його й інших поляглих борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв’язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший, містичний спосіб. Розділені кордоном смерти, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любови – живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога.»
Гасло, яке належить Бандері, — це «Бог і Україна», а не навпаки. Просто великій релігійний діяч бачив Україну не просто саму по собі, а Україну у перспективі Царства Божого. Безумовно, як тоді, так і зараз, без підсилення релігії політичними та військовими чинниками не можна говорити про захист прав українців, навіть про саме наше існування на рідній землі.
Саме віра надихала Степана Андрійовича, він підкреслював: «Справа релігії, її оборони перед наступом безбожницького комунізму, справжнє ісповідування і підтримування живої християнської віри – це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань.»
Можливо сьогодні в України, та в нас, бандерівців Царства Небесного, трохи інші вороги. Тоді це були нацисти та комуняки, зараз це «русскій мир» та релігія чрева «какая разница», але так само, як тоді нас надихає Господь Бог, Україна та пророк Степан Андрійович Бандера.
Forwarded from ПП!: пора перемагати
БІЙ ПІД КРУТАМИ. ТА ЙОГО УЧАСНИК ДЕМИД БУРКО
#недільна_проповідь
Сьогодні, для нас, для войовничої меншості, як ніколи зрозуміла відданість та жертовність героїв Крут. Тоді жменька добровольців стала на смерть проти військ Муравьова та призупинила рух ворожих військ. Зараз, як і тоді, країна-агресор, вічний ворог України - Росія, намагалася зім'яти, знищити тільки-но проголошену українську Незалежність.
Зустріли, програли бій, але не зламалися. Затримали рух російських військ. 400 українців проти 4000. Це дало змогу укласти Брестський мир. Це врятувало Україну. На жаль не надовго, але насіння, кинуте в землю тоді проросло та проростає досі, та дає свої плоди.
Сьогодні я вам трішки розповім про одного з учасників бою - протопресвітера Демида Бурка. Чому про нього? А тому, що він служив в тому самому храмі, в якому я зараз маю честь бути настоятелем. В Свято-Миколаївському храмі м.Полтави.
Народився на Поділлі 29.08.1894 р., там же з 1914 р. вчителював. Мобілізований до російської армії 1915 р., закінчив школу прапорщиків, а вже в 1917 р. делегат І всеукраїнського військового з'їзду.
Учасник бою під Крутами. Наведу лише декілька рядків його спогадів.
"Студентський курінь не встиг спорожнити вагонів і розсипатися в розстрільню, як потрапив у смертельну небезпеку. Ворог великою силою вдарив у фланг. Для прикриття його було кинуто сотню козаків – охочекомонників, але становище не покращало, бо ворог скрізь переважав людьми і зброєю. Козаки і студенти бились як леви. Втомлювались від безнастанного набивання рушниць. Передні ряди ворогів падали, а за ними йшли нові, вискакуючи з-за стовбурів старих верб та верболозів. Постріли з кулеметів, рушниць, тріск ґранат змішувалися зі стогоном умираючих... «Солдати россійськой революціонной армії» - як вони себе називали, по-звірячому кидалися із баґнетами на студентів, що вистрілявши всі набої останніми вбивали себе прославляючи Україну. Студентські ряди і козацькі фланги щохвилини ріділи...Ворожий обхід з тилу вирішив долю остаточно".
Після невдалого завершення визвольних змагань, Демид Бурко опинився в Польщі, а в 30-х роках повернувся нелегально в Україну.
Під час німецької окупації перебував в Полтаві, де був одним з організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста.
З жовтня 1941 р. - секретар Полтавського Єпархіального Управління УАПЦ
12 травня 1942 р. рукоположений в сан священика, та призначений настоятелем Свято-Миколаївського храму. В цей час підготував до друку молитовник українською мовою та Євангеліє в перекладі Морачевського.
В 1943 р. разом з біженцями потрапив до Німеччини, де очолював Свято-Миколаївську парафію.
До кінця життя продовжував активну духовно-просвітницьку діяльність, опікувався українськими парафіями, писав книжки.
Найбільш важлива його праця - книга «Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя» 1988 р.
Помер в Штутгарті на 95-му році життя, у 1989 р.
На фото ми відкриваємо меморіальну дошку отця Демида на Свято-Миколаївському храмі Полтави. Там, де він служив.
Олександр Дедюхін
#недільна_проповідь
Сьогодні, для нас, для войовничої меншості, як ніколи зрозуміла відданість та жертовність героїв Крут. Тоді жменька добровольців стала на смерть проти військ Муравьова та призупинила рух ворожих військ. Зараз, як і тоді, країна-агресор, вічний ворог України - Росія, намагалася зім'яти, знищити тільки-но проголошену українську Незалежність.
Зустріли, програли бій, але не зламалися. Затримали рух російських військ. 400 українців проти 4000. Це дало змогу укласти Брестський мир. Це врятувало Україну. На жаль не надовго, але насіння, кинуте в землю тоді проросло та проростає досі, та дає свої плоди.
Сьогодні я вам трішки розповім про одного з учасників бою - протопресвітера Демида Бурка. Чому про нього? А тому, що він служив в тому самому храмі, в якому я зараз маю честь бути настоятелем. В Свято-Миколаївському храмі м.Полтави.
Народився на Поділлі 29.08.1894 р., там же з 1914 р. вчителював. Мобілізований до російської армії 1915 р., закінчив школу прапорщиків, а вже в 1917 р. делегат І всеукраїнського військового з'їзду.
Учасник бою під Крутами. Наведу лише декілька рядків його спогадів.
"Студентський курінь не встиг спорожнити вагонів і розсипатися в розстрільню, як потрапив у смертельну небезпеку. Ворог великою силою вдарив у фланг. Для прикриття його було кинуто сотню козаків – охочекомонників, але становище не покращало, бо ворог скрізь переважав людьми і зброєю. Козаки і студенти бились як леви. Втомлювались від безнастанного набивання рушниць. Передні ряди ворогів падали, а за ними йшли нові, вискакуючи з-за стовбурів старих верб та верболозів. Постріли з кулеметів, рушниць, тріск ґранат змішувалися зі стогоном умираючих... «Солдати россійськой революціонной армії» - як вони себе називали, по-звірячому кидалися із баґнетами на студентів, що вистрілявши всі набої останніми вбивали себе прославляючи Україну. Студентські ряди і козацькі фланги щохвилини ріділи...Ворожий обхід з тилу вирішив долю остаточно".
Після невдалого завершення визвольних змагань, Демид Бурко опинився в Польщі, а в 30-х роках повернувся нелегально в Україну.
Під час німецької окупації перебував в Полтаві, де був одним з організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста.
З жовтня 1941 р. - секретар Полтавського Єпархіального Управління УАПЦ
12 травня 1942 р. рукоположений в сан священика, та призначений настоятелем Свято-Миколаївського храму. В цей час підготував до друку молитовник українською мовою та Євангеліє в перекладі Морачевського.
В 1943 р. разом з біженцями потрапив до Німеччини, де очолював Свято-Миколаївську парафію.
До кінця життя продовжував активну духовно-просвітницьку діяльність, опікувався українськими парафіями, писав книжки.
Найбільш важлива його праця - книга «Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя» 1988 р.
Помер в Штутгарті на 95-му році життя, у 1989 р.
На фото ми відкриваємо меморіальну дошку отця Демида на Свято-Миколаївському храмі Полтави. Там, де він служив.
Олександр Дедюхін
#недільна_проповідь
Базарна мова (А ти, Марку, грай!)
Коли Ісус Христос увійшов до Єрихону, то сліпий, що сидів край дороги та просив милостині, почав кричати: «Ісус, син Давидів! Помилуй мене!»
Назвати Ісуса Сином Давида — це означало назвати його Месією, Царем Ізраїля. Цього боялися публічно визнавати інші. Навіть апостоли не дуже сміливо та відкрито про це висловлювалися. А сліпий про це почав голосити привселюдно і Ісус, підтверджуючи слова сліпця, зціляє його.
Сліпий не боявся нічого, бо не мав чого втрачати. Сліпий не стидався, бо який може бути сором в людини, котра не мала нічого? Тому він і голосив коли інші мовчали.
Читаючи про сліпого у Євангелії я згадую українських лірників і кобзарів. Вони завжди були у вирі народного життя, особливо у в ті часи, коли московська неволя вигнала з храмів, з освіти, намагалася видавити із свідомості українську пісню, українські канти, українську мову. Де були її найкращі зразки? Правильно: на базарах у лірників, кобзарів і жебраків, котрі зберігали і національну і релігійну свідомість народу. Там звучали і українська пісня і українська молитва.
Слава Богу, ті часи давно минули. Вже й не кожен згадає те прислівʼя про Марка, котрий сидить у на базарі, весіллі чи на праці. Всі зайняті своїми справами: розмовами, сварками, бійками, а кобзар має не звертати уваги ні нащо, окрім свого невмирущого діла, грати та співати, бо з усіх боків лунає: «А ти, Марку, грай!»
Багато причин є у постійного відродження України, але те, що Марк грав і догрався є не останньою. Вже й мову українську ніхто не ризикне назвати базарною. І Церква наша росте. І ми вважаємо себе не такими вже й сліпими. Це добре. Але необхідно памʼятати, що без нашого сповідання: «Ісусе, Сину Давидів! Помилуй нас!» без нашого крику: «Господи, ми хочемо істинне світло бачити!» ми так і залишимося у темряві, бо свобода і спасіння — це не стан, це — процес. І віра наша виводить нас до світла.
Базарна мова (А ти, Марку, грай!)
Коли Ісус Христос увійшов до Єрихону, то сліпий, що сидів край дороги та просив милостині, почав кричати: «Ісус, син Давидів! Помилуй мене!»
Назвати Ісуса Сином Давида — це означало назвати його Месією, Царем Ізраїля. Цього боялися публічно визнавати інші. Навіть апостоли не дуже сміливо та відкрито про це висловлювалися. А сліпий про це почав голосити привселюдно і Ісус, підтверджуючи слова сліпця, зціляє його.
Сліпий не боявся нічого, бо не мав чого втрачати. Сліпий не стидався, бо який може бути сором в людини, котра не мала нічого? Тому він і голосив коли інші мовчали.
Читаючи про сліпого у Євангелії я згадую українських лірників і кобзарів. Вони завжди були у вирі народного життя, особливо у в ті часи, коли московська неволя вигнала з храмів, з освіти, намагалася видавити із свідомості українську пісню, українські канти, українську мову. Де були її найкращі зразки? Правильно: на базарах у лірників, кобзарів і жебраків, котрі зберігали і національну і релігійну свідомість народу. Там звучали і українська пісня і українська молитва.
Слава Богу, ті часи давно минули. Вже й не кожен згадає те прислівʼя про Марка, котрий сидить у на базарі, весіллі чи на праці. Всі зайняті своїми справами: розмовами, сварками, бійками, а кобзар має не звертати уваги ні нащо, окрім свого невмирущого діла, грати та співати, бо з усіх боків лунає: «А ти, Марку, грай!»
Багато причин є у постійного відродження України, але те, що Марк грав і догрався є не останньою. Вже й мову українську ніхто не ризикне назвати базарною. І Церква наша росте. І ми вважаємо себе не такими вже й сліпими. Це добре. Але необхідно памʼятати, що без нашого сповідання: «Ісусе, Сину Давидів! Помилуй нас!» без нашого крику: «Господи, ми хочемо істинне світло бачити!» ми так і залишимося у темряві, бо свобода і спасіння — це не стан, це — процес. І віра наша виводить нас до світла.
#недільна_проповідь
В неділю блудного сина Євангеліє нагадує всім нам про можливість повернення, про можливість виправити свої помилки, про можливість повернутися до Бога. Для цього потрібно мати лише дві риси. Людина повинна визнавати свої помилки, та мати рішучість повернутися з покаянням.
В решті решт, праведника від грішника відрізняє одна річ: рішучість. Блудний син зробив невірний вибір, він послухав популістів, та проголосував за неправильний спосіб життя. Забрав все майно, яке він не заробив, бо те майно збирав турботливий батько, і заслуга блудного сина була лише у тому, що він у цього батька народився. Так само як заслуга Зеленського і всіх, хто за нього голосував, лише у тому, що вони народилися в Україні, та мають українське громадянство, а нічого доброго більше не зробили.
До чого призводить те, що блудний син слухав популістів? До того, що він стає жебраком, у далекій країні, і навіть свинячої їжі йому ніхто не дає. Але в блудного сина не забракло рішучості визнати свою помилку, розкаятися, змінити спосіб життя, та повернутися до рідного батька.
В євангельського блудного сина не забракло справжнього смирення та сили визнати свою помилку, та кардинально змінити своє рішення. А чи вистачить рішучості у сучасних блудних дітей, яким випало щастя народитися в Україні, визнати свої помилки, відкинути сатанінську популістичну брехню, та повернутися на вірний шлях розбудови незалежної держави. Або так, або все буде дуже погано. Якщо не буде покаяння, то навіть свинячої їжі їм ніхто не дасть.
А Господь, разом з ангелами, обов'язково зрадіє і скаже: "Ось ці діти Мої, зеленодранці, мертві були, та ожили, пропадали були, та знайшлися".
В неділю блудного сина Євангеліє нагадує всім нам про можливість повернення, про можливість виправити свої помилки, про можливість повернутися до Бога. Для цього потрібно мати лише дві риси. Людина повинна визнавати свої помилки, та мати рішучість повернутися з покаянням.
В решті решт, праведника від грішника відрізняє одна річ: рішучість. Блудний син зробив невірний вибір, він послухав популістів, та проголосував за неправильний спосіб життя. Забрав все майно, яке він не заробив, бо те майно збирав турботливий батько, і заслуга блудного сина була лише у тому, що він у цього батька народився. Так само як заслуга Зеленського і всіх, хто за нього голосував, лише у тому, що вони народилися в Україні, та мають українське громадянство, а нічого доброго більше не зробили.
До чого призводить те, що блудний син слухав популістів? До того, що він стає жебраком, у далекій країні, і навіть свинячої їжі йому ніхто не дає. Але в блудного сина не забракло рішучості визнати свою помилку, розкаятися, змінити спосіб життя, та повернутися до рідного батька.
В євангельського блудного сина не забракло справжнього смирення та сили визнати свою помилку, та кардинально змінити своє рішення. А чи вистачить рішучості у сучасних блудних дітей, яким випало щастя народитися в Україні, визнати свої помилки, відкинути сатанінську популістичну брехню, та повернутися на вірний шлях розбудови незалежної держави. Або так, або все буде дуже погано. Якщо не буде покаяння, то навіть свинячої їжі їм ніхто не дасть.
А Господь, разом з ангелами, обов'язково зрадіє і скаже: "Ось ці діти Мої, зеленодранці, мертві були, та ожили, пропадали були, та знайшлися".
#недільна_проповідь
Сьогодні ми стоїмо на порозі Великого Посту, та згадуємо про страшний Суд. Коли ми дивимось навколо, то коли ми обурюємось тим, що відбувається, ми часто теж згадуємо про Страшний Суд. Нам дуже хочеться, щоби на цьому суді були покарані наші вороги, а ми, крім Царства Небесного, отримали ще й задоволення від їх пекельних мук.
Але буде все не зовсім так.
На Страшному Суді Бог буде шукати шукає як виправдати людей. Знайти хоч щось хороше в кожному. Страшний Суд - це намагання не справедливого, але милосердного Бога, знайти в кожному з нас щось добре, дати шанс пекла уникнути. Бо пекло - це теж благодать Божа, яка відкидається людиною. і якщо в цьому життю ми можемо сховатися від благодаті за власною дебелістю плоті, то після Страшного Суду, у плоті воскреслій, нам цього зробити не вийде. Страшний Суд - це остання соломинка за яку Бог дасть нам схопитися при кінці часів.
Страшний Суд - це остання апеляційна інстанція у процесі нашого виправдання. Але не треба забувати, що людина за життя прагнула брехні та пекла, якщо людина за життя несла лише ентропію та плісняву, то і на Страшному Суді вона обере те саме - смерть та тлін. А Господь Бог поважає свободу людини. І Він відпускає грішника на безкінечний, дурний, та зовсім не смішний концерт "95 кварталу".
Перш, ніж навчитися бути громадянами Царства Небесного потрібно навчитися бути громадянами своєї країни. Перш, ніж навчитися догоджати Богу потрібно навчитися догоджати одному "з малих цих".
Тому піклуємось про свою Державу, піклуємось про ближнього, і сподіваємось на те, що як ми тут навчилися робити правильний вибір, так і на Страшному Суді, з допомогою Ісуса Христа, та ангелів не схибимо.
Сьогодні ми стоїмо на порозі Великого Посту, та згадуємо про страшний Суд. Коли ми дивимось навколо, то коли ми обурюємось тим, що відбувається, ми часто теж згадуємо про Страшний Суд. Нам дуже хочеться, щоби на цьому суді були покарані наші вороги, а ми, крім Царства Небесного, отримали ще й задоволення від їх пекельних мук.
Але буде все не зовсім так.
На Страшному Суді Бог буде шукати шукає як виправдати людей. Знайти хоч щось хороше в кожному. Страшний Суд - це намагання не справедливого, але милосердного Бога, знайти в кожному з нас щось добре, дати шанс пекла уникнути. Бо пекло - це теж благодать Божа, яка відкидається людиною. і якщо в цьому життю ми можемо сховатися від благодаті за власною дебелістю плоті, то після Страшного Суду, у плоті воскреслій, нам цього зробити не вийде. Страшний Суд - це остання соломинка за яку Бог дасть нам схопитися при кінці часів.
Страшний Суд - це остання апеляційна інстанція у процесі нашого виправдання. Але не треба забувати, що людина за життя прагнула брехні та пекла, якщо людина за життя несла лише ентропію та плісняву, то і на Страшному Суді вона обере те саме - смерть та тлін. А Господь Бог поважає свободу людини. І Він відпускає грішника на безкінечний, дурний, та зовсім не смішний концерт "95 кварталу".
Перш, ніж навчитися бути громадянами Царства Небесного потрібно навчитися бути громадянами своєї країни. Перш, ніж навчитися догоджати Богу потрібно навчитися догоджати одному "з малих цих".
Тому піклуємось про свою Державу, піклуємось про ближнього, і сподіваємось на те, що як ми тут навчилися робити правильний вибір, так і на Страшному Суді, з допомогою Ісуса Христа, та ангелів не схибимо.
Forwarded from ПП!: пора перемагати
#недільна_проповідь
Господь Бог завжди діє несподівано.
Одного разу, для того, щоб явити Своє нетварне і невечірнє світло і Свою близькість до нас Він зводить двох абсолютно різних людей.
Монаха Григорія Паламу, і найосвіченішу людину свого часу - Варлаама Калабрійського — майбутнього вчитель Петрарки.
Мовчав Палама у своїй келії і нікого не чіпав. Йому добре було з Богом. Він свідомо і безповоротно, як здавалося, пішов від світу. Келія напевно наповнювалася Світлом Божественним - навряд чи ми дізнаємося. І ось випадково?! афонський чернець дізнається про суть вчення калабрийця, який стверджував, що час Божественних одкровень давно пройшов, а Богопізнання неможливо в принципі, тому що знання засноване лише на чуттєвому досвіді, а те, що неможливо помацати або побачити, неможливо і пізнати. А отже, будь-які догмати вторинні. Іншими словами не до Бога нам треба підноситися, а лише уявлення про Нього розвивати.
І тоді той, хто любив усамітнення і молитву, змушений був заперечувати. Людина може уподібнитися Богу. Богопізнання можливо. Людина цілісна, як особистість, так само, як цілісний і сам Бог. Нам не треба опускати Бога до себе — ми можемо самі злетіти до Бога, якщо зрозуміємо, як користуватися крилами Святого Духа! І запорука цього - втілення Христа. Свідчення цього - Кров Його в Чаші. На цьому ствердженні заснували своє вчення і свою молитовну практику ісихасти.
Палама говорив про несотворене Божественне Світло, до якого ми можемо долучитися.
Палама говорив про те, що людина може бачити Бога.
Палама стверджував, що благодать — це коли Сам Бог, долучається до нас своїми енергіями.
Ми вступаємо в дихання благодаті, залишаючись людьми.
Між людиною і Богом немає непрохідною прірви.
Між людиною і Богом прокладено міст з Фаворського світла, за яким можна ступати, акі по воді.
«Та ви перемолилися, хлопці-ісіхасти!» - парирував Варлаам - менше на пупок свій заглядати треба! То ніяке не Божественне Світло, а так собі - гра уяви ..." Ну на соборі в 1341 року і почав звинувачувати Паламу.
Григорія на соборі виправдали, але майже одразу до вʼязниці посадили - він не тільки про Божественне Світло проповідував, а ще посмів з імператором не погоджуватися і відкрито заявляв, що той несправедливий. Через 6 років правда випустили, але знову підставили - епіскопом Фессалоник зробили. Це було жорстоко - тоді в місті заколот вирував - все всіх різали і вже не розуміли за що, так вже сталося. Суцільне ОРДЛО, а не Фессалоніки. Палама зробив те, що від нього ніхто не чекав - заспокоїв всіх і відновив мир під свою особисту гарантію, причому ніхто з учасників не був репресований (на це у нього пішло три роки життя).
Згодом "неотмірний" Ісіхаст, що ніс єпископське служіння до самої смерті, в 1359 р багаторазово був посередником у переговорах ворогуючих партій в Візантії, проповідував мусульманам та юдеям в турецькому полоні, звертався до імператора з вимогами знизити податки і поставити на місце хабарників і солдатів... - словом, займався зовсім невластивими ченцю-молитвенику речами. І це теж було продовженням його вчення: людина гідна кращого по одній своїй природі, і той, хто побачив Світло Боже — має нести його всім іншим. Палама проповідував нам Того, Кому ми завжди говоримо:
СЛАВА ТОБІ, що показав нам світло!
Олександр Дедюхін
Господь Бог завжди діє несподівано.
Одного разу, для того, щоб явити Своє нетварне і невечірнє світло і Свою близькість до нас Він зводить двох абсолютно різних людей.
Монаха Григорія Паламу, і найосвіченішу людину свого часу - Варлаама Калабрійського — майбутнього вчитель Петрарки.
Мовчав Палама у своїй келії і нікого не чіпав. Йому добре було з Богом. Він свідомо і безповоротно, як здавалося, пішов від світу. Келія напевно наповнювалася Світлом Божественним - навряд чи ми дізнаємося. І ось випадково?! афонський чернець дізнається про суть вчення калабрийця, який стверджував, що час Божественних одкровень давно пройшов, а Богопізнання неможливо в принципі, тому що знання засноване лише на чуттєвому досвіді, а те, що неможливо помацати або побачити, неможливо і пізнати. А отже, будь-які догмати вторинні. Іншими словами не до Бога нам треба підноситися, а лише уявлення про Нього розвивати.
І тоді той, хто любив усамітнення і молитву, змушений був заперечувати. Людина може уподібнитися Богу. Богопізнання можливо. Людина цілісна, як особистість, так само, як цілісний і сам Бог. Нам не треба опускати Бога до себе — ми можемо самі злетіти до Бога, якщо зрозуміємо, як користуватися крилами Святого Духа! І запорука цього - втілення Христа. Свідчення цього - Кров Його в Чаші. На цьому ствердженні заснували своє вчення і свою молитовну практику ісихасти.
Палама говорив про несотворене Божественне Світло, до якого ми можемо долучитися.
Палама говорив про те, що людина може бачити Бога.
Палама стверджував, що благодать — це коли Сам Бог, долучається до нас своїми енергіями.
Ми вступаємо в дихання благодаті, залишаючись людьми.
Між людиною і Богом немає непрохідною прірви.
Між людиною і Богом прокладено міст з Фаворського світла, за яким можна ступати, акі по воді.
«Та ви перемолилися, хлопці-ісіхасти!» - парирував Варлаам - менше на пупок свій заглядати треба! То ніяке не Божественне Світло, а так собі - гра уяви ..." Ну на соборі в 1341 року і почав звинувачувати Паламу.
Григорія на соборі виправдали, але майже одразу до вʼязниці посадили - він не тільки про Божественне Світло проповідував, а ще посмів з імператором не погоджуватися і відкрито заявляв, що той несправедливий. Через 6 років правда випустили, але знову підставили - епіскопом Фессалоник зробили. Це було жорстоко - тоді в місті заколот вирував - все всіх різали і вже не розуміли за що, так вже сталося. Суцільне ОРДЛО, а не Фессалоніки. Палама зробив те, що від нього ніхто не чекав - заспокоїв всіх і відновив мир під свою особисту гарантію, причому ніхто з учасників не був репресований (на це у нього пішло три роки життя).
Згодом "неотмірний" Ісіхаст, що ніс єпископське служіння до самої смерті, в 1359 р багаторазово був посередником у переговорах ворогуючих партій в Візантії, проповідував мусульманам та юдеям в турецькому полоні, звертався до імператора з вимогами знизити податки і поставити на місце хабарників і солдатів... - словом, займався зовсім невластивими ченцю-молитвенику речами. І це теж було продовженням його вчення: людина гідна кращого по одній своїй природі, і той, хто побачив Світло Боже — має нести його всім іншим. Палама проповідував нам Того, Кому ми завжди говоримо:
СЛАВА ТОБІ, що показав нам світло!
Олександр Дедюхін
#недільна_проповідь
Бога в храмі нема, Бог в душі!
Так каже багато хто, виправдовуючи свою гріховність і повсякчасний блуд.
Сьогодні, у пʼяту неділю посту, Церква згадує подвижницю, котра своїм життям довела, що дійсно, Бога можна шукати не в храмі, а в інших місцях. Преподобна Марія Єгипетська довела своїм життям, що це можна зробити.
Вона за 47 років свого подвижництва тільки двічі була у храмі, лише двічі причащалася і Бог був у неї в душі. Але вона всі ці 47 років провела у покаянні та щирій молитві серед пустелі, тікаючи від спокус.
Отже, ті, хто вважає, що можна не ходити до храму і знайти Бога у душі — мають право на свою думку, але нехай тоді ідуть шляхом преподобної Марії — через пустелю та покаяння. Я не настільки сильний. Я краще до храму схожу.
І ще одне. Марія Єгипетська знайшла ціломудріє. Це означає бути цілісним і у своєму життю керуватися Божою мудрістю. Це те, чого сучасним людям категорично не вистачає. Яке там ціломудріє: суцільний плюралізм взаємовиключних думок в одній голові — тотальна шизофренія. Від якої то до храму ходити не треба, але паскі святимо. То уклоніста в головнокомандувачі обираємо. То асфальтом ковід лікуємо. Який бог в душі — таке і ціломудріє.
Преподобна мати Маріє, моли Бога за нас!
Бога в храмі нема, Бог в душі!
Так каже багато хто, виправдовуючи свою гріховність і повсякчасний блуд.
Сьогодні, у пʼяту неділю посту, Церква згадує подвижницю, котра своїм життям довела, що дійсно, Бога можна шукати не в храмі, а в інших місцях. Преподобна Марія Єгипетська довела своїм життям, що це можна зробити.
Вона за 47 років свого подвижництва тільки двічі була у храмі, лише двічі причащалася і Бог був у неї в душі. Але вона всі ці 47 років провела у покаянні та щирій молитві серед пустелі, тікаючи від спокус.
Отже, ті, хто вважає, що можна не ходити до храму і знайти Бога у душі — мають право на свою думку, але нехай тоді ідуть шляхом преподобної Марії — через пустелю та покаяння. Я не настільки сильний. Я краще до храму схожу.
І ще одне. Марія Єгипетська знайшла ціломудріє. Це означає бути цілісним і у своєму життю керуватися Божою мудрістю. Це те, чого сучасним людям категорично не вистачає. Яке там ціломудріє: суцільний плюралізм взаємовиключних думок в одній голові — тотальна шизофренія. Від якої то до храму ходити не треба, але паскі святимо. То уклоніста в головнокомандувачі обираємо. То асфальтом ковід лікуємо. Який бог в душі — таке і ціломудріє.
Преподобна мати Маріє, моли Бога за нас!
#недільна_проповідь
Христос дивиться на сліпонародженого і... плює на землю перед ним. При цьому Він промовляє: «Я світло для світу».
Той випадок, коли слова явно розходяться з ділом. Далі — більше. Ісус бере багнюку, котра утворилася з глини і Його слини, та цим брудом маже очі каліці, а потім посилає того вмиватися. Жодним чином не обмовившись про зцілення, лише згадавши, що Він є світлом і діла Його — світло.
Здивовані всі, окрім Ісуса і сліпця. Обидва — порушники суботи, закону та громадського спокою.
У суботу було заборонено лікувати.
У суботу було заборонено місити.
У суботу було заборонено мазати очі.
У суботу було заборонено використовувати слину.
У суботу було заборонено ходити більше 1 км. Відстань від храму до купальні Силоам була більшою.
Про зцілення сліпонародженого нам розповідає 9 глава Євангелія від Іоана. При цьому саме зцілення займає лише два вірші, а осудження, протиріччя, та сперечання — решта тридцять девʼять.
Дія та благодать Бога завжди незвична, провокативна, скандальна, неоднозначна. Він і сьогодні готовий творити цей світ, з нашою допомогою.
А вже відобразяться у наших сліпих очах розіпʼяті нами птахи, небеса, та закривавлені, звалені на купу дерева з повішеними на них мрійниками. Або очі наші будуть готові прийняти «бруд» від Господа, а ноги порушити загальні норми, щоби піти до святої води, вмитися, стати співтворцем власних очей та бачити не тільки до обріїв, а набагато далі — у вічність та радість. Все залежить від нас.
Христос дивиться на сліпонародженого і... плює на землю перед ним. При цьому Він промовляє: «Я світло для світу».
Той випадок, коли слова явно розходяться з ділом. Далі — більше. Ісус бере багнюку, котра утворилася з глини і Його слини, та цим брудом маже очі каліці, а потім посилає того вмиватися. Жодним чином не обмовившись про зцілення, лише згадавши, що Він є світлом і діла Його — світло.
Здивовані всі, окрім Ісуса і сліпця. Обидва — порушники суботи, закону та громадського спокою.
У суботу було заборонено лікувати.
У суботу було заборонено місити.
У суботу було заборонено мазати очі.
У суботу було заборонено використовувати слину.
У суботу було заборонено ходити більше 1 км. Відстань від храму до купальні Силоам була більшою.
Про зцілення сліпонародженого нам розповідає 9 глава Євангелія від Іоана. При цьому саме зцілення займає лише два вірші, а осудження, протиріччя, та сперечання — решта тридцять девʼять.
Дія та благодать Бога завжди незвична, провокативна, скандальна, неоднозначна. Він і сьогодні готовий творити цей світ, з нашою допомогою.
А вже відобразяться у наших сліпих очах розіпʼяті нами птахи, небеса, та закривавлені, звалені на купу дерева з повішеними на них мрійниками. Або очі наші будуть готові прийняти «бруд» від Господа, а ноги порушити загальні норми, щоби піти до святої води, вмитися, стати співтворцем власних очей та бачити не тільки до обріїв, а набагато далі — у вічність та радість. Все залежить від нас.
#недільна_проповідь
Друге послання до Коринтян 9 глава (переклад архимандрита Рафаїла Турконяка)
6 ...хто сіє скупо, той скупо і жатиме, а хто сіє щедро, той щедро і пожне.
7 Кожний нехай дає за велінням серця, а не з жалем чи з примусу, адже Бог любить того, хто дає з радістю.
8 А Бог спроможний збагатити вас усякою благодаттю, щоб ви завжди в усьому мали повний достаток і збагачувалися всяким добрим ділом,
9 як написано: Розсипав, роздав бідним; його праведність перебуває навіки!
10 А Той, Хто дає насіння та хліб сіячеві на поживу, нехай зростить і примножить ваше «насіння» і нехай виростить плоди вашої праведності.
Тут мова іде не лише про гроші, а про набагато більші речі. Бог благословляє кожного з нас тим насінням, котре через нас переростає в подяку.
У Бога немає інших рук, окрім наших. Ми стаємо Божими руками, котрі творять милосердя. Ми стаємо Його ногами, котрі поспішають творити Істину. Ми стаємо Його устами, котрі говорять про спасіння.
Світ Богові противиться. Світ Бога не приймає, а сам каже, що грішнику не потрібні посередники між людиною і Богом, і на цій підставі Бога відкидає.
Бог дає нам насіння благовістя та каже інакше: між людиною і Богом посередники не потрібні. А от між Богом та людиною вони просто необхідні, і Він без них, тобто без нас, не обійдеться. І в Нього немає інших рук, окрім наших.
Не сійте скупо, бо Бог не хоче скупо жати.
Друге послання до Коринтян 9 глава (переклад архимандрита Рафаїла Турконяка)
6 ...хто сіє скупо, той скупо і жатиме, а хто сіє щедро, той щедро і пожне.
7 Кожний нехай дає за велінням серця, а не з жалем чи з примусу, адже Бог любить того, хто дає з радістю.
8 А Бог спроможний збагатити вас усякою благодаттю, щоб ви завжди в усьому мали повний достаток і збагачувалися всяким добрим ділом,
9 як написано: Розсипав, роздав бідним; його праведність перебуває навіки!
10 А Той, Хто дає насіння та хліб сіячеві на поживу, нехай зростить і примножить ваше «насіння» і нехай виростить плоди вашої праведності.
Тут мова іде не лише про гроші, а про набагато більші речі. Бог благословляє кожного з нас тим насінням, котре через нас переростає в подяку.
У Бога немає інших рук, окрім наших. Ми стаємо Божими руками, котрі творять милосердя. Ми стаємо Його ногами, котрі поспішають творити Істину. Ми стаємо Його устами, котрі говорять про спасіння.
Світ Богові противиться. Світ Бога не приймає, а сам каже, що грішнику не потрібні посередники між людиною і Богом, і на цій підставі Бога відкидає.
Бог дає нам насіння благовістя та каже інакше: між людиною і Богом посередники не потрібні. А от між Богом та людиною вони просто необхідні, і Він без них, тобто без нас, не обійдеться. І в Нього немає інших рук, окрім наших.
Не сійте скупо, бо Бог не хоче скупо жати.
