Небувала сміливість президента Казахстана Касимжомарта Токаєва – на мою думку, не лише його вільнодумство й суперменське геройство. У заперечувальному виступі стосовно квазіреспублік днр-лнр у присутності путіна я більше проглядаю привіт із Пекіна, переданий устами казахського батира.

Треба пам’ятати бекграунд Токаєва.
Він не лише з племені жалайир, із чого рускі шовіністи роблять кпини, - він із успішної родини номенклатурного члена президії КССР, у москві закінчив престижні міжнародні відносини, а переддипломну практику пів року проходив якраз у Пекіні. Пізніше, після Сінгапура, Токаєв довгі 8 років працював у Китаї – аж до розвалу Союзу. Не так давно, 2011, Токаєв був особистим представником Генсека ООН із питань роззброєння.

Після специфічного рос. втручання в кризу Казахстана на початку року, мені здається, Нур-Султан зробив свою геополітичну ставку. Будучи на шпагаті між росією (яка для казахів є заходом) і Китаєм - Токаєв обирає Схід. Або точніше – східне гарантерство своєї безпечної буферної ролі.

Тож, смію припустити, позиція Токаєва у присутності розжирілого пуйла – це ретрансляція позиції всього сходу, орієнтованого на Китай.
Визнавати російські апендикси в тілі інших держав ніхто на сході не буде.

Польща побудувала 140 км височезного бар' єр-паркану на кордоні з Бєларуссю (читай росією). Естонія побудувала 23 км бар' єр-паркану на кордоні з росією, причому на рік швидше, ніж планувалось.

Поки всякі наші мудрагелі розвінчують ізоляціонізм, критикують політику бар’єрів, агітують за тісний контакт із безумним звіром, обгрунтовують спільне майбутнє з покращеним злом – розумна й практична Європа відгороджує себе від зла. У спосіб височезного паркана з електрострумом.

Я – за повну ізоляцю від сходу й за відсутність кордонів із заходу. Ці паркани – це не просто укріплений кордон від чокнутих сусідів. Це – цивілізаційний розлам, демаркаційна лінія між світом свободи й рабства, світом цивілізації й некрофілії, світом Людей і нелюдів.

Ідучи стопами Естонії й Польщі, я теж бачу Україну навіки відгородженою від усього руского. Бажано ще й три ряди ровів з алігаторами, а за ними мінне поле ромашок та конюшини, а за ним дубль-паркан із колючим дротом, а за ним редути вишок зі снайперами, а за ними вже піде нормальний європейський (читай український) простір – простір, який грубим штрих-пунктиром буде відокремлений від найнебезпечнішого на планеті антисвіту антижиття.

Росія клепала союзне государство з Бєларуссю якраз для того, аби мати свій північний фронт наступу на Україну.

Уся небезпека віроломної бєларуської атаки зараз залежить від фактору виконавців. Увесь бойовий досвід бульбяшної армії – це декілька їхніх підрозділів під рускими шевронами на донбаському фронті.

Мотивацію сябрів (якщо не йдеться про звичайне найманство) осягнути неможливо: це явно не їхня війна. Тому в випадку напроломної атаки відсоток дизертирства серед бєларусів буде значним. А відсоток саботажу – зашкальним.

Мені все стало зрозуміло ще з часів фіяскової недореволюції. Її я називав Не національна Не визвольна Не революція. Ці всі мітингові ходіння під пам’ятником леніну рос.мовою, без жодної вимоги десовєтизації й деколонізації, без антиросійських слоганів – дєтскій лєпет, на старті приречений бути придушеним, як царат завжди присікав бунти холопів.

Дали в себе вкрасти державу, мову, самостійність. Дали перетворитися в домініон росії. Віддали свої території під пункти ракетних обстрілів. То, може, в розхідний біоматеріал не дадуть себе перетворити?

Якщо не в героїчний спосіб опору – то в спосіб принаймні в спосіб хенде-хох.

Як буде вечерком 20 вільних хвилин, то ось – моє інтерв’ю з молодим колегою Мирославом Солонаром для його ютуб-каналу.

Дуньки й Ваньки – це екзоніми, які я вживаю на позначення відсталого дегенеративного племені на північному сході, яке характеризується підвищеним рівнем агресії, нетерпимості, шовінізму (зверхнє обгрунтування свого права пригнічувати інші народи), супремасизму (ідеологія свого домінування в силу власної неосвіченості), реваншизму (помста за власні цивілізаційні провали).

Дунька й Ванька живуть у парочці, в гімні, в болоті, без каналізації й унітазів, в хаті-мазанці або в кращому випадку в однокімнатній хрущовці десь у глибокому задуп’ї світової цивілізації, бухає якомога частіше, щоб забутися, тоне в зомбоящику, стругає меншеньких захріканих ваньок, які пізніше губляться на воєнних навчаннях і перетворюються в силос для укр.землі 👇
https://www.youtube.com/watch?v=ZVj5Oqkb17g

Яким прекрасним світ був би без активістів!
Мрія зеленобидла здійснилася б: ніхто б не псував нерви, не ставив незручних запитань, не рив проти зеленомафії, не лобіював би укр.інтереси, не псував маліну любителям хайпувати й самостверджуватися за рахунок посади, ніхто б не плутався під корумпованими ногами, не бив по липким рученятам, до яких липнуть бюджетні кошти, ніхто не гавкав би, не розхитував човен і не нагадував щохвилі, що ця країна належить не зграї прібліжонних, а укр.народові.

Є прекрасні й гідні наслідуванню країни, де нема активістів, бо всіх або приструнили, або пересадили, або перестріляли. Це, наприклад, така чудова країна, як росія. Або бєларусь. Або північна корея. Або нікарагуа з венесуелами. Шикарні країни, без зайвих і нікому не потрібних активістів, усі слухняні, мовчазні й не заважають владній кліці займатися своїми справами.

Довбням із числа нарцистичних самодурів треба нарешті усікти, що вони – пилюка на підошвах цього народу. Без активістів ця країна не відбулася б. На них – на прошарку пасіонарних, активних, небайдужих, дієвих громадян – тримається ВСЕ. І якщо вони поперек горла стоять у довбнів – значить, вони потрібні, як ніколи.

Тепер кожному гріх не стати активістом.

Війна – це жорстока й нелюдська реальність. У ній нема нічого нормального.

На ній так легко проростає героїчний пафос якраз тому, що героїзм – це аномалія, одиничний надучинок, нереальний стрибок вище голови. Героїзм не може бути буденним, бо тоді він девальвується. Війна підступна якраз цим. Надлюдська сила духу має лишитися тим унікальним сакрумом, на який треба молитися, а не звикло проходити повз.

Важливо не черствіти. Саме це ми проходили в 2014, коли спочатку був спалах громадянського патріотизму, а потім реванш за реваншем. Влітку 2014 почалося масова відключка від війни.

Після первинного шоку люди збагнули, що якось можна жити. Тим паче коли війна сфокусувалася на далеких південно-східних теренах. Війну спихнули за межі свого повсякдення, війну віддали в руки лише воїнів в окопах, війну переадресували невгамовним волонтерам, від війни відкупилися банальним красним слівцем десь-там вряди-годи.

А війна не пробачає сего. Війна дозволяє жити – але лише разом з нею. Позаяк наша війна не локальна, а повномасштабна, відключитися від неї можна лише коли її не стане. Жити під час війни – не лише можна, але й треба! Але відключатися від війни – громадянський злочин.

Господній млин меле повільно, але дрібно.

Коренізація – це той процес 100-річної давності, який виразно показує, як підступно завжди діє рос.окупант.

Побачивши слабку підтримку червоної влади серед місцевого населення, більшовики придумали коренізацію – придобрення до національних культур з метою втягнути їх у червоне гетто.

Пішла сильна хвиля українізації. Заохочувалися всі прояви національного. Головне – щоб воно було під червоним стягом. Коренізація пом’якшила ставлення загарбаних до загарбників. Це була цинічна хитрість.

Коренізація оприявнила всі національно-патріотичні рухи, сили, середовища. Всі вийшли на авангард, на видне місце, на прожектор. А значить – на розстріл.

Бо наступним кроком після коренізації пішов терор і репресії. Все українське, яке в часи коренізації забуяло й заявило про себе – одним пострілом було ліквідоване.

Так діє окупант: дає ілюзію співжиття, а насправді виманює з національних надр найкращих – аби їх розстріляти тут же.
Рускі лишаються тварями, навіть коли придобрюються.

Усі острахи й застереження стосовно Стамбульської конвенції – дико допотопні, ретроградні й не витримують жодної критики в 21 сторіччі. Але позаяк більшість людей родом із 20-го, то доводиться терапевтично й спокійно проговорювати всі ці стурбовані ойойої.

У цьому відео, сподіваюся, кожен знайде відповіді на основні питання стосовно Стамбульської конвенції. Марта Чумало, ґендерна експертка, заступниця голови організації «Жіночі перспективи», щодня працює з жертвами домашнього і не лише домашнього насильства, тож з її компетентних уст прошу послухати все, що потрібно знати про Стамбульську конвенцію. Просто для себе й свого розуміння. Бо, підозрюю, мало хто взагалі в курсі, про шо вона 👉
https://www.youtube.com/watch?v=Hop6GTZjiOU

Міжнародний День Музики варто фіналізувати доброю українською піснею. Шедевром.

Музика мене супроводжує постійно і всюди. В машині вона завжди лунає через флешку в прикурювачі. Вдома музика як тло грає навіть тоді, коли я пишу тексти. Іноді хочеться дзвінкої тиші, звісно. Але це щоб знову захотіти чути музику.

Погас останній вже сонця промінь,
Сумним акордом скінчився день.
І прийде знову вечірній спомин
На тиху розмову в сяйві ліхтарень.

Помітив певну закономірність: до музики зазвичай байдужий той, хто черствий душею. Сподіваюся, тут таких нема. Тож Міжнародний День Музики плавно завершимо чимось приємним для вуха й серця.

22 червня – ще одна сатанинська сакральна дата в іконостасі рускомірної історієшизофренії.

Я здригаюся від шкільних спогадів, як зі самого малку цю дату режим напомповував гігантським пафосом героїки. І аж коли виріс – лише тоді зрозумів усю міць зомбувальної машини совка.

22 червня і мізерне позиціонування «велика вітчизняна» - це була наруга над світовою історією, її підміна, її дика деформація й фактично вбивство. Те, що для всього світу було Другою світовою 39-45 – для ліліпутної радянської людини подавалося відірвано 41-45.

Сталінський режим сотворив свою кумиризовану війну, окрему від Світової. В цьому суть червоних терористів – протиставлятися світові й будувати свій штучний, вакуумний пантеон псевдоісторії.

І ось коли ти з манюсінької нірки «великої вітчизняної» виходиш на планетарний масштаб Другої Світової – лише тоді розумієш глибину наруги. В кількох поколінь украли відчуття причетності до світової трагедії, замінивши її присвоєною «побєдою» гулагу над рейхом, соловків над аушвіцом, кагебе над гестапо.

Мені щиро жаль кожного радянського недобитка, для якого досі не існує спільної для всього континенту Другої Світової – а існує неіснуюча «велика вітчизняна», яка стала тріумфом падальщиків.

Через свої говорящі голови, які видають себе за інтелектуалів, росія промацує реакцію на один зі сценаріїв розвитку подій, який вони називають корейським.

Іде мова про намір розділити Україну на дві України – так, як Корея була розділена на дві Кореї. Ота друга, російська Корея, - це окуповані області (Херсонська, Запорізька, Донецька, Луганська), які, за задумом загарбника, у спосіб фейкових референдумів мали б оголоситися ще однією Україною з номінальним очільником, для ролі якого десь там у ростовській стайні підкормлюють бугая Януковича.

Про корейський варіянт навіть була стаття у Washington Рost. Це значить, що раша через свої канали озвучує ймовірний варіянт і зондує цивілізований світ на реакцію.

Наразі – глухо. Світові лідери не ведуться й повторюють усі стартові тези щодо територіяльної цілісності України та відновлення суверенітету. Корейський варіянт має єдиний лік і нейтралізатор – ЗСУ. Війна підійшла до основоположного свого питання: чи можливою є деокупація загарбаних територій (20% площі).

Від цього залежить усе. Тому вся надія на ЗСУ. Лише там - усі відповіді на всі сценарії.

Подвійно негативна селекція.

Одна частина населення – це нащадки окупантів. Тих, хто стріляв наших, прийшов на все готове, утверджував сталінізм, і портрети цих дєдушек висять у багатьох помешканнях, і багато онучат восхіщаються дєдушкой з зауралля, який закатрупив не одного українця.

Інша частина населення – це нащадки рабів, упокорених, зламаних, заляканих пристосуванців, які ще й знайшли щось хороше в рабстві, стукачестві, похльобці, несвободі.

Вони – нащадки гірших. Бо всі кращі були мертві або ув’язнені. Великий терор здійснив подвійно негативну селекцію. Нащадки окупантів + нащадки зашуганих колаборантів – ось генераційний портрет країни, яка увійшла в нову фазу все тієї ж війни.

Однак – є ще треті нащадки. Нащадки повстанців - тих, які зберегли нац. хребет і дають нам можливість бути прямостоячими, а не рабами навколішки. Саме ці треті нащадки дають нам третій шанс прокинутися з державницького сну і попросити перших двох нащадків посунутися.

Нині 124 роки святкує Еріх Марія Ремарк – культовий письменник покоління, яке в історію увійшло з титулом «втрачене». Ми теж по-своєму втрачене покоління. Кілька цитат Ремарка в його день.

• Совість мучить зазвичай тих, хто не винен.
• Потрібно стиснути зуби і бути жорстоким - тоді переможеш.
• Можна захмеліти й від правди. Це ще небезпечніше.
• Дивно, наскільки кровопивці люблять моралізувати.
• Ніколи не потрібно подрібнювати те, що почав робити з розмахом.
• У житті перемагає тільки дурень. Бо розумному всюди вважаються одні перешкоди.
• Якими жалюгідними стають істини, коли висловлюєш їх уголос.
• Чим примітивніша людина, тим вищої вона про себе думки.
• Найлегший характер у цинічних людей, найнестерпніший в ідеалістів.
• Всілякі біди й нещастя на цьому світі дуже часто лунають від людей маленького росту.
• Після ненависті залишається хоч щось у душі, а після розчарування – порожнеча.
• Ніде ніщо не чекає на людину. Завжди треба самому приносити все з собою.
• Гроші не приносять щастя, але діють надзвичайно заспокійливо.
• Хто досконалий – тому місце в музеї.
• Розум даний людині, щоб вона зрозуміла: жити одним розумом не можна.
• Якщо ми перестанемо робити дурниці - значить, ми постаріли.
• Любов не плямують дружбою. Кінець є кінець.
• Хто часто озирається, той ризикує спіткнутися.
• Важко знайти слова, коли дійсно є що сказати.

Коли пуйло на радбезі чорної діри говорило про вересень, то воно фактично оголосило про намір влаштувати референдумну сверблячку на окупованих територіях.

Цей намір – не новий. Просто тепер він оформлений дедлайном – 11 вересня, коли в оркостані відбудеться єдиний день голосування (масштабні вибори в регіонах). Анексія Криму і Донбасу відбувалася саме через фейкові референдуми, яким окупант створює «легітимну» підставу для приєднань чужих територій. Припускаю, що єдиний день голосування може бути використаний для синхронних «референдумів» на тих територіях, які на цей момент будуть під рускими.

Різні західні інсайди ще раніше говорили про те, що світові лідери орієнтуються на початок осені. Якою буде лінія фронту на вересень – із такою дійсністю світ працюватиме далі. Інакшими словами, хто що відіб’є за літо – той те і зафіксує на осінь.

За цим припущенням, до вересня сформульовано топ-завдання для України – зробити все можливе, аби ці референдумики не було де проводити.

Не можу не сказати про Грузію. Був там і бачив на власні очі. Про ніякий вступ в ЄС не може бути й мови.

Усі казочки про шалені реформи видалися мені вдалим піаром та й не більше. Біднота, розруха в глибинці, де туристів нема. Залишені будинки з розбитими вікнами. Суцільна торгівля з тротуару й клейонки. Сувенірні бюсти Сталіна на кожнім кроці. Руским усюди раді, наче всі погодилися, що рашка анексувала чверть території. Магазини в цокольних приміщеннях з однією лампочкою ілліча. Слабенька цифровізація, готівкова тінь. Про якесь економічне диво навіть фантазувати не доводиться.

Ревно підтримую молоде покоління грузинів, яке виходить на свої євромітинги – але це покоління є заручником безхребетної більшості, яка привела до влади проросійських реваншистів. Україна ще до війни була на голову вище від Грузії по багатьох показниках. Увесь піар на темі реформ я б радив ділити на 2, а краще 3.

А стосовно України – за Грузію взагалі соромно. Підтримую відмову ЄС. Не заслуговують навіть на грам. Геть продалися московитам. І це після всього !!

Кожен диктатор, коли здохне, стає об’єктом дослідження психіатрів, психоаналітиків та інших знавців девіацій, і вони вже пост-фактум, коли абсолютне зло спуститься в тартар у казан до чортиць, детально тлумачать усі психовідхилення, які так дорого коштували людству.

І, що характерно, в самодержців-психопатів один і той же діагноз: некрофілія. Ще з часів імператорів і племінних вождів війна була їхнім привілеєм і обраною поважною місією. Бо успіх на війні перетворює кожну миршаву морду полководця у пам’ятник, у вічність, у всесвітню пам'ять навіки.

Таким чином вождь отримує безсмертя. А всяка перемога над смертю і є зворотньою медаллю некрофілії – пристрасті до мертвячини з метою подолати її. Війна – це єдиний спосіб для психопата увійти в світову історію. Це називається імітація величі. Чим більше її прагне диктатор – тим він мізерніший за своїми особистісними якостями, які треба чимось замістити.

Путін – нічим не особливий некрофілійний тип диктатора, який через власну жалюгідність намагається увіковічнити себе в спосіб війни.

Тут і до лікаря не ходи. Дуже дорого це обходиться людству. Завжди.

Що треба робити, аби не повторилося дежав’ю з 2014 роком, коли частина громадян так відключилася від війни, що через 8 років до всіх відключених війна прийшла в повен зріст – навколо цього точилася розмова скайпом на Громадському Інтерактивному Телебаченні (Луцьк).

Не перестаю повторювати, що лінія фронту зараз не лише на передовій. Лінія фронту проходить по життю кожної людини, яка має противитися всьому російському так само, як це мілітарно роблять воїни.

Ми неминуче програємо – якщо не зробимо лінією фронту з росією самих себе, свої щоденні звички й практики, свої інфіковані уподобання й смаки 👇
https://www.youtube.com/watch?v=K96RfSVyBJ4

100 років тому етнопсихолог Яким Ярема почав досліджувати причини державного лузерства.

Ярема міркував: кожен українець поокремо – добрий, світлий, душевний. А як зібрати всіх докупи – отримуємо мегапасивну спільноту, не здатну мати ні свою державу, ні економіку, ні власність. Хороші індивідуальності колективно дають нульовий результат. І Ярема пояснює цю неуспішність 3 причинами.

1. Родючі грунти. Чорнозем – це прокляття. Чим краща земля – тим пасивніший народ. Родючість не вимагає креативу, тому всі прориви робили народи збіднених земель і кліматів. Чим краща земля – тим менше мозгів.

2. Перемішаність народу, національна неоднорідність. Забагато зайд, москалів і креолів. Коли в наш народ підмішалося східне плем’я – наш народ спаршивів. Бо народ перемішався з гіршими зразками.

3. Перебування на стику культур. Ми навпіл розрізані візантійщиною і заходом. Кордон між сходом і заходом пролягає по нашій землі і розриває її.

100 років тому написано – а скільки харчів для роздумів…

Я можу щедро розсипати навколо тисячі вітань з нагоди статусу кандидата в члени ЄС. Але я волію розсипати навколо тисячі завдань.

Бо статус кандидата означає величезну роботу над нашою відсталістю й ретроградністю в багатьох питаннях. Я б дуже не хотів, аби вступ в ЄС наші люди розцінювали як щось автоматичне. Ні. Суспільству треба попрацювати над собою й своїми стереотипами, а державі – над капітальними реформами не для галочки, а для світоглядних безповоротних змін.

Інклюзія неповносправних; екологічне мислення; ліквідація олігархічних монополій; повна свобода слова замість «марафону»; запуск антикорупційних розслідувань проти топ-службовців; перезапуск судової системи; права меншин; перевантаження Конституційного Суду; боротьба з аудіопіратством; детінізація економіки; повага до свободи самовираження кожної особистості…

Це – далеко не вичерпний перелік усього того, над чим доведеться попрацювати. Я завжди вважав: світоглядні зміни в Україні можуть відбутися лише через тиск зовні.
Суспільство занато ліниве й зіпсуте совком, а держава занадто корумпована й самозбагачувальна, аби самим ставати кращими.

Кандидатство в ЄС я розцінюю як необхідний ультиматум, який змусить лінивців зарухатися. Нарешті.

Усі донестями тішаться, що Фонд Притули зібрав на два Байрактари за одну добу. А мені сумно, печально, тужливо.

«Цю націю не перемогти!» - захоплено пишуть люди, і їх можна зрозуміти. Я ж додам: нація, яку не перемогти, отак ситуативно не збирає на зброю. Даруйте, але це дуже зле, коли не держава й її привілейовані олігархи, а прості люди збирають по гривні на такі коштовні засоби озброєння, як ударні безпілотники.

У всьому світі Байрактари централізовано закупляють лише уряди й оборонні відомства, а не волонтерські неурядові структури. Це – виключна прерогатива держави. При таких мільярдах західної допомоги + військовому податку, який 8 (!!!) років збирається з кожного українця – доволі дивно, коли прості люди надалі продовжують випотрошувати свої заощадження, тоді як олігархат перечікує на Монаках і Женевах, а держава в ручному режимі й без звітності рулить бюджетами в сотні разів більшими, ніж ті Байрактари.

Готовність жертвувати – похвальна й чудова. Але це оголює недієвість держави. Монопольна відповідальність за безпеку й війну лежить лише на ній. Для того держави й створюються. Коли ти робиш замість держави її пряму роботу – це робить її лінивою й атрофованою.

Не бачу жодної підстави для радощів.