Чи навернуться до українства ті люди, які навіть під щедрою поливкою з руских куль так нічого й не зрозуміли?
Це і є ключовою інтригою цієї війни. В цьому відеоуривку мої міркування на цю тему рясніють трошки емоціями, трошки перцем, трошки пафосом, трошки скепсисом – але нікуди не дітися від імперативних вимог до кожного, хто досі чогось іще не збагнув. Бо право лишатися собою в нашому драматичному випадку означає право «деяких індивідів» так і застигнути в трансакції від совєтського недочеловека до… - отут є питання до кого.

Мені сподобалася одна крилата фраза. Не той українець, у кого батьки українці – а той українець, у кого діти українці. Оце і є наш горизонт завдань – забрати в деяких нероздуплених індивідів їхнє право не мінятися.

Не мінятися – це далі лишатися трошки руским на землі, ними знищеній. Не мінятися – це так і не прийти до українського.
Даруйте, та цього разу не вийде. 👇
https://youtu.be/AH6T2lWgZ7c

Моя робота 🤣🤣 Жартую. Але такі методи підтримую.
На кожній халабуді московсько-путінського патріархату мають бути змінені вивіски на: «дім путіна», «чорти фсб», «нелюди кіріла» тощо.

Я розумію телячість слуг народу (там діагнозів не менше від піару). Але не розумію телячості місцевих влад, які після конотопського та броварського прецедентів повинні заборонити діяльність антидержавної агентурної секти гундяєва. Якщо держава ялова, то громадяни мають своє право на художню творчість та образотворче мистецтво. Тільки варто двері задувати не монтажною пінкою, а поливати сірчаною кислотою.

Із 4-х лавр лише 1 належить укр. церкві (Унівська). Решта – окуповані московитами, причому половина небритого монашества – завезені з расєї-матушки (такою є цілеспрямовна політика кіріла по асиміляції українців-ченців серед присланих руских попів).

Позиція «не чіпати їх» - це позиція релігійного колабораціонізму, який перекреслює всі наші успіхи на інших поприщах.
Не здатна безвільна держава – здатен вільний громадянин.

🇺🇸Ленд-ліз – це рукавичка, яку Америка кидає мавзолейнику. Війна переходить у статус міжконтинентальної. Це вже війна не лише двох світоглядно-аксіологічних світів – це також війна двох світових економік, військово-промислових потужностей і технологічних ноу-хау.

🇺🇸Ленд-ліз – це втягування раші в завідомо програшну конкуренцію. Зашморг анакондою з посантиметровим задушенням кастрованої антилопи. У справі поступового виснажування Захід – мастак. Росія більше виступає по бліц-кригах, а от у розтягнутій перспективі час є вбивцею путінізму.

🇺🇸Ленд-ліз – це ще й ультиматум укр.владі. Тепер будь-який інший вислід війни, крім перемоги, не розглядається. Американська координація військових постачань ставить Київ у позу зобов’язаного перемагати. Ласі зустрічі з путіним чи інший римейк стамбульської хренотіні з поступками – це тепер прирівнюється до зради Заходу й добровільної капітуляції при всіх ресурсах перемогти.

🇺🇸Ленд-ліз – це вписування Байдена в список найзаслуженіших бенефіціарів перемоги над імперією зла. Путіна перемагатиме Захід. Нашими руками.

Ви можете мати чудові дороги з гладеньким асфальтом, як каток. Але по цих дорогах рос.танки швиденько приїдуть у Київ, і чим кращими будуть дороги, тим швидше вони приїдуть – якщо обабіч ваших доріг не буде укр.цінностей, які зупиняють танки.

Ви можете мати умебльовані за останнім писком моди й ублагоустроєні помешкання, але вони раптом можуть опинитися в складі російської федерації – якщо за вашими вікнами не буде укр.цінностей, які унеможливлюють підняття триколору на будівлі вашої ОДА.

Ви можете мати забитий найгурманнішими наїдками холодильник – але він раптом може опинитися в рубльовій зоні, якщо довкола вас не буде укр.цінностей, які завжди вас захистять від поглинання ворогом.

Цінності – це і є найосновніше. Не дороги, не побут, не холодильник – цінності захищають і рятують.

Сказане мною минулого року повністю справдилося. Де були укр.цінності – там ворог не міг затриматися. І не зможе.

10 травня 1940 Невілл Чемберлен подав у відставку – й новим прем'єром Великої Британії став Вінстон Черчілль.

Зараз, у наші дні і в нашу війну, той самий перехід переживає ціла Європа й західна цивілізація. В ній триває світоглядне протистояння Чемберленів проти Черчіллів.

Умовні Чемберлени – це ті, хто виступають за лагідне поводження з варваром, перемовини й укладання домовленостей з ним. Це Німеччина, Франція, Угорщина, Молдова, деякі балканські країни, Китай і азійські сателіти раші.

Умовні Черчіллі – це ті, хто між війною й ганьбою обирають перше, готові до найжорсткіших санкцій та дій, бачать у росії терористичну загрозу всьому цивілізованому світу. Черчіллями нового світу є дуплет США – Британія, а також країни Балтії та більшість країн ЄС, які обрали антиросійськість як свою доктринальну політику.

У протистоянні Чемберленів проти Черчіллів перемагають Черчіллі.
Усі добре пам’ятають, як у вересні 1938 Чемберлен привіз із Мюнхена договір, помпезно продемонстрував його прямо на аеродромі зі словами: «Я привіз вам мир». А рівно через рік, у вересні 1939, Європу накрила Друга світова війна.

Чемберленство у стосунках із варваром – це самообман. Тому весь західний світ перходить у черчілльство.
Ера черчілльства – чи не найкраще, що сталося з колективним Заходом у ХХІ ст.

Прийміть від новоспеченого пулітцерівського лавреата свіжий відеоблог !😍
Буде він трішки про перефарбованих журнашлюшок-перебіжчиків, які з якогось дива подумали, що можна десятиліттями працювати проти України й українського, а зараз під шумок хутенько отризубитися – і пулітцерівська премія в тебе в кишені.

Але більше – про головне. Я бачу тему Ленд-лізу дещо під іншим аспектом, аніж це бравурно подають у нас. Розцінюю ленд-ліз як ультиматум укр.владі.
Не випадково наступного ж дня після підписання ленд-лізу з’явилася заява Кулеби з новим трактуванням перемоги, яке кардинально відрізняється від усіх попередніх заяв боневтікальних героїв, які публічно просували наратив «зійдемось десь посередині».

Ленд-ліз міняє ситуацію докорінно й ставить Київ у позу зобов’язаного перемагати (інші варіанти не розглядаються).

Попрошу послухати мій відеоблог👇
https://www.youtube.com/watch?v=17yVtLYNvK8

Ті країни, де першими всенародно обраними президентами не були хитромудрі комуняки з числа партноменклатури, втерли носа всім. А країни, які так і зосталися радянськими, досі плентаються в хвості світу. А наша ще й має війну з тим, від кого не відірвалася в 1991.

Литва. Перший глава держави – Бразаускас. Підписав кордони з росією і почав шлях Литви в ЄС і НАТО.
Латвія. Перший глава держави –Улманіс. Вивів із Латвії всі рос.війська і підірвав Скрундський локатор (елемент протиракетної системи СССР).
Естонія. Перший глава держави – Леннарт Мері. Лідер руху за незалежність. У 1994 році в Гамбурзі виголосив промову про загрозу імперської експансії росії, через що віце-мер Петербурга В.В.Путін демонстративно вийшов із зали. Створив європейську Естонію.

У нас ніколи не було й не буде ПЕРШОГО президента. В нас був просто-напросто керівник перейменованої УРСР.
З усіма найважчими наслідками, які з цього випливають по сьогодні.
В засвіти відійшов символ програного, саботованого, боягузливого, промосковського старту державності. Прощення йому нема за це.
Не стало першого президента, якого не було.

То, звичайно, вам не Калуш (майбутні переможці Євробачення-2022), але теж незле. Калуш співав про Стефанію, а я вам заспіваю про Роксоляну.
Не менш красиве ім’я. Щоправда, не хіп-хоп.
Роксоляну від Братів Гадюкіних мені запропонували заспівати хлопці з гурту Тріода за кілька днів до їхнього сольного онлайн-концерту у Lviv Music Room. Оте, що ви почуєте зараз у свою обідню перерву, заспівано наживо в прямому етері після двох лише репетицій. У мене куца пам’ять на слова, тому довелося аркуш із текстом видрукувати й покласти на підлогу сцени. Мелодію я засвоюю з першого разу, будь-яку (дається взнаки музична база).

Просто для обіднього настрою: коротенька музична пауза – і Роксоляна.

🎭Пулітцерівську премію першими на себе почепили олігархічні медіа-путани зі столично-гламурного ТБ.
А я би ввів ще одну спец.премію – для політиків, які за всі ці роки безпринципної «орал-журналістики» перетворилися в теленаркоманів.

За всі ці роки наші «топ-спікери» донестями закохалися в блиск телекамер, у світло прожекторів, у комфортабельність фотелів, у нанесення гриму, в чіпляння мікрофонів, у курилку до і після програм, у магічну атмосферу коридорів на студіях.

Вони стали теленаркоманами. Вони звикли, що люди знають їх насамперед по екзальтованих і самозакоханих виступах у студіях, присмачених красивою відеографікою і рухомими спецефектами на рідкокристалічних панелях.

Теленаркомани тащаться, кайфують, балдіють, ловлять «прихід» під час етерів. Що тоді, що зараз – там ніколи не ставили грубих запитань, не заганяли в некомфортні теми і створювали тепличні умови для театральної гри. Їм десятиліттями давали можливість «звіздєть», впадати в екстаз і рубати правду-матку в частковому вигляді.

Це взагалі окрема тема – як телевізор робив із пройдисвітів мега-зірок.
Думаю, буде доречно кавалок Пулітцера дати й нашим політикам made in TV.

Сухі, нещадні цифри.
За яких президентів голосував Маріуполь у часи незалежності:

1991: Кравчук 71%
1994: Кучма 79%
1999: Кучма 39%, Симоненко 30%
2004: три тури Янукович (91%, 97%, 92%)
2010: два тури Янукович (83%, 94%)
2014: Порошенко 42%, Тігіпко 19%
2019: перший тур Бойко 31%, другий тур Зеленський 91%

Мажоритарники від Маріуполя в часи незалежності:

Терещук (Організація марксистів), Шестаков (Партія слов'янської єдності), Поживанов (Ліберальна партія), Мірошниченко (Соціально-ринковий вибір), Матвієнков, Литюк, Білий, Колоніарі (Партія регіонів), Тарута (ІСД), Магера і Новінський (Опоблок).

За які партії голосував Маріуполь у часи незалежності:

1998: КПУ 25%, Трудова Україна 13%
2002: Заєду 52%, КПУ 21%
2006: Партія регіонів 58%, СПУ 23%, Блок Вітренко 7%
2007: Партія регіонів 76%
2012: Партія регіонів 48%, КПУ 30%
2014: Опоблок 61%
2019: ОПЗЖ 34%, Опоблок 22%, Шарій 7%

У своїх нетлінних архівах я нарив це старезне інтерв’ю Леоніда Кравчука 2010 року.
12 років тому, ціла вічність, інше життя, інше розуміння країни й життя в ній. А чи інший Леонід Макарович – із відстані 12 років цікаво оцінити. Отак завжди: зараз чи принаймні через 6-7 років пізніше це була б засадничо інша розмова й теми, але-але-але… нічого не вдієш, часу не вернеш.

Я вже висловився вчора про історичну роль першого президента, якого в нас не було, і про згаяний старт державності, і про теперішнє відхаркування незробленого тоді.

Кому буде цікаво послухати Леоніда Макаровича зразка 2010 року – ось нарізка з архівного інтерв’ю. Він уже історія. 👇
https://www.youtube.com/watch?v=mvOg1LgbiwU

Про ватну тьотю два слова дозвольте.

«Найменші грішники роблять найбільші покаяння“, - цей афоризм австрійської драматургині Марії фон Ебнер-Ешенбах дуже часто описує саморуйнівні докори сумління, які важко переживають тонкі й етичні натури за дрібні свої провини. А пристосуванцям, цинікам і шарлатанам зазвичай це було по фігу. Чим більша хвойда – тим менше моралі, самоїдства й самобичування. І тим красивіші перевзування й перефарбовка.

Очі вилазять з орбіт, коли бачиш фотографію тужливої звезди на тлі пам’ятника Бандері. Мозок закипає, коли читаєш підлабузницький допис укр.мовою (а што случілось??) про те, що «я змінила ставлення, тепер я з Україною під час війни з жорстоким і підступним ворогом»… Душа вивертається й проситься блювати від (боженьку, дай мені сил це вимовити) «я роздала десятки автографів, плакала й говорила про Азов і Перемогу».

Мабуть, Портнов, Шарій, Лєна Лукаш, Добкін, Азаров та інші «друзья навеки» теж обіймають свою дорогу русофілочку й розділяють її раптове «прозріння».
А позаду – мінімум 20 років роботи на рос.наративи, 20 років просування ідей «братнього народу», 20 років смоктання рафінованим українофобам, 20 років медіа-проституції в інтересах регіоналів та подібної їм зграї. І один фальшивий постановочний допис має це перекреслити?

Сатирик Дон-Амінадо запитував: «Навіщо голосно каятися, якщо можна тихо продовжувати грішити?».
Не вірю. Вся журналістська вата повинна бути утилізована поза межами професії. Назавжди й безповоротно.

Як не крути, ми – співавтори своєї нац.катастрофи.
Бо давно пристосувалися до умов, коли відсутні цілі державні інституції, процвітало вибіркове правосуддя, а закони нам писали або мільйонери, або пройдисвіти.

Партії існували тільки на гроші олігархів, а не членські внески. Правоохоронці найбільше били, прокурори найбільше відмазували. Державна мова була на половині території. І мега-кількість заможних чинуш.

30 років – це дуже багато часу. В сучасному темпоритмі це ціле життя. Сусідні держави вже давно вийшли з червоного соцтабору, перевзули своє населення на західний манер, наново перезаснували свої держави, ввійшли в ЄС і НАТО, отримали безвізи і провели немислимі реформи.
А ми в цей час імітували. Вони працювали над собою, а ми хіба що з держ.бюджетом.

Війна – унікальна нагода засновувати Державу Своєї Мрії. Наново, а не як було. Бо те, що було, не підлягає ні ремонту, ні реформам.

Коли будували єгипетські піраміди чи інші древні мегабуди – тіла померлих робітників замуровували прямо в об’єкт. Фатально, але наче про нас.

Наша Тойота, на яку ми всі гуртом зібрали кошти під час концерту-марафону Пісні Життя у Lviv Music Room, зараз служить народу України на передовій, у Донецькій області, під самим носом у клятих деенерівців.

Автомобіль уже з латвійських номерів перереєстровано на українські. Як ви бачите по чорних військових номерах, машина поставлена на баланс Міноборони.

Номер гарний, запамятовується.
1810 року народився Шопен.
1810 року Бетховен написав свою одну з найвідоміших п'єсок, яка в історію увійшла під назвою «До Елізи».
1810 року британець Дюранд отримав патент на консервну банку.
От ми й побажаємо нашим захисникам по максимуму утилізувати окупантів, які причвалали до нас зі своєї законсервованої чорної діри.

Вкотре дякуємо жертводавцям!

Негативна селекція. Самоокупація. Антиросія.
Навколо цих трьох китів, які породили препаскудне насєлєніє, співавтора війни, крутилася одна з найбільш фундаментальних наших розмов незадовго до війни з Віталієм Портниковим.

Отакі-от бесіди глибокого буріння про нащадків гірших і для них я завше називаю інтелектуальним бенкетуванням. Постійно відчував і відчуваю нестачу грунтовного контенту на ТБ. Одна поточка, дешевий хайп, поверхнева піна, інформаційний білий шум, за монотонним шипінням якого не чутно нічого базового, ключового, серцевинного.

Свідому частину своєї медійності я присвятив не тОму, аби аудиторія щось знала – а тОму, щоб вона розуміла. Ми надто довго жили в країні, де всі все знали і ніхто нічого не розумів.

Ділюся якісним доробком. Можливо, хтось лише нині побачить це інтерв’ю 👇
https://www.youtube.com/watch?v=WpbKUGe9JK8&list=PLlNpaAHiyM4lulzHKvrWRcHK9r3AgD1gm&index=31

Із 5 млн тих, хто виїхав за кордон на початку війни, повернулися 1,5 млн.
Тобто 25%.
75% тих, хто виїхав, осядуть за кордоном, скориставшись полегшеними програмами асиміляції.
3,5 млн уже тю-тю. Це є вже сформована 5-а хвиля укр.еміґрації.

У цьому відео я розповім про 4 попередні хвилі й те, як це міняло портрет країни. Оця п'ята хвиля теж поміняє, і не лише наш портрет, але й сприйняття українців європейцями. Наша п'ята хвиля еміграції - здебільшого схід і центр, зі специфічною саморепрезентацією.

А за нею піде шоста хвиля, післявоєнна. Найтрагічніша й найболючіша. Виїдуть найпродуктивніші, з найвищим почуттям гідності та вимог до життя. Їх не влаштовуватиме повоєнний бардак, культ особистості й небажання соотєчественніков мінятися на краще. Це буде еміграція протесту, безперспективності й безсилля достукатися до нероздуплених.
Прошу виділити трошки часу на відеоблог про феномен еміграції наших днів.👇
https://youtu.be/MwGfWORCLCo

31 рік – більш ніж достатньо.
Коли ви порівнюєте ОАЕ 31 рік тому і зараз – ви порівнюєте пустелю тоді і хмародери зараз.
Коли ви порівнюєте Сінгапур 31 рік тому і зараз – ви порівнюєте ВВП 36 млрд тоді і 336 млрд зараз.
Коли ви порівнюєте Польщу 31 рік тому і зараз – ви порівнюєте порожні прилавки тоді й найстабільнішу економіку Європи зараз.

31 наших років – це 6 президентів, 9 парламентів і 19 урядів. І розбомблена руїна в центрі Європи. З демографією мінус 12 млн. З олігархатом як формою правління. З субсидіями для 60% бідного населення. З, з, з, з….продовжувати можна безкінечно.

За час незалежності ми провели 25 виборів. І нікуди не ділися всі ці люди, які голосували за кума путіна, вважали галичан фашистами, вірили в дружбу з росією й зневажали українське.

Плебей із древньоримського права означає «вільні, але незнатні люди». Неосвічені. Примітивні. Маніпульовані. Деінтелектуалізовані.
Вільні, але не шляхетні. Зате з правом голосу. У цьому й основна відмінність із древньоримським правом.
Там плебеї не мали права голосу.

У післявоєнній переможній Україні нам не обійтися без перегляду виборчого права. Занадто дорога ціна, аби плебей із правом голосу міг, як завше, перекреслити звитягу й пожертву героя.

Рівно рік тому, в той сам день, коли ведмедчук отримав підозру про держзраду, я отримав «публічний осуд» від Комісії з журналістської етики (голова Куліков). За амеб та інфузорій – так я назвав соотєчественніків, які вимагали вернути їм канали держзради.
Публічний осуд. Дати догану. Привселюдно насварити. Рік тому!

Минув рік. А нічого не змінилося. Успішно ведучи війну, ми повністю програли журналістику.
Минулорічні засуджувальники перевзулися на льоту, але, таке враження, досі живуть у паралельній реальності, яку колись придумали всеядні безпринципники для ідеальної, розмореної достатком країни вічної сієсти.
Питаю нині: навіщо ви запрошуєте одіозних сексотів? Мовчать, ігнорують і запрошують.
Питаю: навіщо ви допомагаєте ворогові далі русифікувати медіа-простір? Мовчать, ігнорують і свої блоги записують рос.мовою.

Зараз в нац.етері – передсмертні спазми 30-річної псевдооб’єктивності, яка, властиво, й призвела до зашкалу покладів вати у розстріляній країні.
Країну погубила безпринципність, безхребетність. І вашим і нашим. Ні риба ні м'ясо.

Всі, хто минулоріч розпинав за антиросійську позицію, зараз просто грають в патріотизм. А завтра, коли всіх попустить трішки, вернуться до «професійних стандартів», які зобов’язують «збалансовано подавати інформацію».

Для них рік тому вигук із передової «слава нації – смерть москалям» був мовою ворожнечі. Через півроку стане знову. Я їх знаю.

🎉З музикантом Остапом Панчишиним у нас давня дружба. Ще з часів групи «Кожному своє», яка одразу мене вразила своєю інтелігентною авторською музикою Остапа. «Так хочеться тиші» одразу стала моїм (і не лише моїм) хітом.

Потім було перейменування групи на «Патриція», і їхній поп-рок-альбом «Лечу» я вважаю досі ніким у Львові не побитим за якістю звучання.

Тепер – модний сольний проект Panchyshyn у жанрі сучасної танцювальної музики.
Нині Остап Панчишин святкує свої 35. Випито разом багато пляшок вина, проведено багато годин у нього вдома на всяких сейшенах, я гуляв на його весіллі і був присутній на всіх концертах.
Остапу – сто лят, тож принагідно поділюся його сольним концертом у Lviv Music Room. 👉
https://www.youtube.com/watch?v=usDFIime8wc&list=PLlNpaAHiyM4kO0ws6Nx_oozDOTXhR9vI1&index=19&t=925s

Азовсталь називають найбільшим воєнним злочином росії.

Я тут лише підправлю, що воєнні злочини не бувають найбільшими і найменшими – вони просто є воєнними злочинами, і кожен із них масакричний: від Бучі до Маріуполя. Навіть одного епізоду з уже задокументованих злочинів рашизму достатньо для Гааги. Список злочинів можна лише доповнювати новими, і, схоже, росія увімкнула ксерокс своїх звірств.

Азовсталь – це немислима історія людських надможливостей. Не певен, що азовці, які виживуть у цьому підземельному пеклі, коли-небудь зможуть достеменно все переповісти нащадкам, бо найстрашнішим свідченням зазвичай бракує людських слів. Це неможливо осягнути розумом.

Порушені всі конвенції щодо поранених комбатантів. Війна по-расєйськи – це сліпа бездумна облога з випаленою землею, без огляду на доцільність, співмірність задіяних ресурсів і результату. Це біснуватий мор у 21-му столітті.

Найгіршим, мабуть, є почуття безпорадності, бо порятунок героїв залежить не від них – а від домовленостей зверху. Лише треті держави можуть врятувати цей пат.

Від воєнного аналітика Олега Жданова я почув припущення, що путін може розцінювати екстракцію азовців як привід для бартеру: мовляв, я даю вивезти бійців, а Україна хай відмовляється від окупованих територій. Чи ще щось.

Жах війни, тим паче з таким підлим ворогом, полягає якраз у цьому. Я все ще уповаю на якесь чудо. Азовці мусять ще нам про все розповісти.