ранньої осені

він любив її ранньої осені,
поринаючи в світле волосся її,
в її серце, та всяке інше,
що за межами даного вірша.
теплошкіре дівча - італія.
він вивчав тосканську печаль її,
і приймав, як символ шани,
з її рук флорентійські каштани.
увісні мандрували оливкові
відокремлені губи - відривки її
роману, який з намаганнями,
завершився оповіданням.
але зараз вони закохані,
-почекай біля дому трохи її-,
оспівай, мій метелик, подумки
безіменні сузірʼя родимок.
червонів - і нема провини.
хто б, узрівши одні тканини її,
не утратив свою свідомість,
той кохання не знав. натомість,
він, дитина, гортався до лона,
клав на очі свої долоні її,
щоб вона доторкалась м'яко
до палаючих очних яблук.
їй здавалось вони у пустелі,
де немає знайомих людей її,
де лиш він, лежучи на колінах,
заливає про пунічні війни.
а пестлива гра переніссями
їй нагадувала дитинство її,
цю практично античну розкіш-
випадковий цілунок чи посмішку.
він красивий, схожий на лілії,
щоб про нього не говорили їй,
вона вірила - це навряд чи,
доторкалась його все м'якше
і стискала усе сильніше
в заколисуючій тиші її,
наче він виламував хвіртку
й намагався вибратись звідти.
але ночі ставали туманні..
він втрачати став зовсім ім'я її.
може той вересневий вітер
захопив його декілька літер?
може тим же вітром повіяло
і розкинуло частки душі її
як есенції, по флаконах,
по бульварах та стадіонах.
і у цьому завмерлому вирі,
хіба зможе він віднайти її?
...
і тому, тримаючи дати,
він сідає медитувати
і вже там він живе недосказаним
серед слів його й напівфраз її,
там їм тридцять один на двох,
і вона пахне медом та молоком.

#власногоавторства

https://www.instagram.com/reel/DIHJb-CtpZ-/?igsh=MXE0ZjVvbGYzMjNkag==

моє зачитування

cicatrices

cicatrices que tu laisses,
sur ma peau, sur ma chaise,
je les sens, les accepte, j'essaie pas de les guérir,
quand tu dors, je les touche doucement, la nuit.

quand tu te réveilles tôt,
tu les graves sans couteau,
comme une lame, t'utilises les paroles de chansons,
celles qu'on crie la nuit, quand il n'y a personne.

ces chansons, elles sont vieilles,
mieux vaut pas la réveiller,
car j'ai peur que ça recommence.. encore..
plus facile c'est d'admettre - souvenir est la mort.

cicatrices que tu laisses
elles cultivent ma sagesse,
elles me font excité, elles me rendent hyper triste,
je vous aime tellement, mes sincères cicatrices.

10.04.2025
#власногоавторства

убережи мене, вбережи її

убережи мене, вбережи її,
хай в наші тіні врізаються водії,
хай вбивці стріляють в лялькові копії
та їхні тіла несуть по європі.
може хоч там про нас попіклуються,
ми- божевільні, що вийшли на вулицю,
ми- ті безхатьки, що ділять останнє,
лиш би палав вогонь кохання.
а наше кохання не знає меж,
його ганчіркою не відітреш,
воно приліплюється, як гумка
до ліжок в нашому психпритулку.
воно виникає в буденних битвах,
де подолати прагнуть обидва,
і ми працюємо, боремось й молимось
до перемирʼя у міжусобицях.
ніхто не очікує на перемогу,
нам вистачає ймовірності змови,
кожен ховає у брюках маузер,
вичікує здобич, витримує паузу,
щоби у слушний момент нагадати,
що має в кишені стабілізатор,
який негайно встромиться в потилицю
того, хто порушить святі обітниці.
так ми цілуємося зі смертю
вводимо пластикові ножі у серце,
штовхаємо один одного в прірву,
іноді й крокуєм туди покірно,
якщо це і є частина гри-
вмирать на прохання своїх ворогів
й втішатись плодами миттєвого розпаду.
в ці миті ти ходиш десь поряд, господи.
слідкуй за нами, я тебе прошу,
ми ж діти із сірниками, боже,
вже головами в човні харона,
нам так потрібна твоя охорона.
в твоїх руках нема пістолету,
прийми нас в обійми свої розпростерті,
і розкажи, як секрет, на вушко,
як же нам впоратись самотужки.
я, боже, благаю тебе про одне,
можливо, що наша вежа впаде,
й якщо далі йти поодинці в людській імлі,
убережи мене, вбережи її.

26.04.2025
#власногоавторства

Коли вимикається світло — стає помітним тремтіння рук,
погляд стає напруженішим і нестямнішим кожен рух.
Ніжність — пекуча, мов страх — розливається сповіддю.
І плечі здригаються на кожен шепіт, на кожен подих.

І тоді вона тихо говорить: «Повір мені —
все, що сталося у війні, залишається у війні.
Тут надія і смуток — стільки всього намішано.
Але потім ми будемо іншими,
обов’язково будемо іншими.

Ми виростемо, подорослішаємо або поста́ріємо.
Але сьогодні ти називай мене своїми улюбленими містами.
А сьогодні просто лежи тут поруч, беззахисно голо.
Нічого подібного з нами не буде більше ніколи.

Тому сьогодні знову залишай мене із собою на ніч.
Вивчай мене, ніби вперше, ніби нічого про мене не знаєш.
Знову говори мені крилатими висловами і цитатами.
Коли я навчуся згадувати — матиму що згадати.

Коли з’явиться світло — ми знову говоритимемо про війни.
Тому якщо ти хочеш мовчати — давай мовчати повільно.
Бо стільки сонця щоранку тут розливається незграбною повінню.
Бо, зрештою, що іще нам залишається,
крім такої
любові».

#Таняпише #Вільність

коли бог лягає спати приблизно опівночі,
перед цим, прочитавши новини й випивши заспокійливе,
він вглядається у сусідські вікна, що ще підсвічені,
й спостерігає уважно за ледве рухомими тінями.
він затримує божий погляд на третьому поверсі,
молодята-актори сваряться із завіс-куліс,
і тоді бог думає: “хіба буде їм з мене радості або користі?
я ж творив їхні тіла для любові, а не для вбивств.”
вип’є трохи води, пустить сльозу заквітчану,
та продовжить завмерло мандри свої безсонні,
доки, ніби підтримуючи стан палкого відчаю,
не здійметься фігура старого, що палить край підвіконня.
“що залишу йому як спогад — перше кохання?” —
бог сміється йому, і старому не так вже й важко,
той підводить пальці до неба і, в знак привітання,
простягає богу цигарку — на останню нічну затяжку.
мерехтять абажури в такт дубовому листю,
оповите дешевим димом, наче густим туманом,
поціловане ним, розфарбоване ними, самотнє місто
підганяє до сну його жителів, б’є ланцюгами.
а бог теж втомився за день. не більш, не менш,
він тримав цей світ, і відтак, це не сильно дивно,
що оце маніячне хобі — дивитись у вікна — це теж
можливість пожити нормально, побути серед собі подібних.
він говорить тоді з собою: “у цих розмовах
як поясниш душам, скільки в них співчуття та ласки?
вони начебто все й розуміють, а завтра ж знову
слідкувати за ними, надавати очевидні підказки.
бо для них спасіння — це нонсенс, шкідлива звичка,
таке марево у пустелі, що складене з протиріч.
але я їх люблю.” — згасає світло, наповнюється попільничка,
і тоді заплющуються його очі. і починається ніч.

15.05.2025
#власногоавторства

ты появишься у двери
в чем-то белом.
теплым телом
создающая капели,
ты предстанешь обомлелой.
шаг за шагом, еле-еле
в зевотé доковыляешь
до кровати,
скинешь платье,
на меня так чуждо глянешь,
посылая на распятье,
но гвоздями не поранишь,
к ним я свык уже с годами,
осторожно
их под ножик
вместе с плотью выдираю,
восклицая нервно : боже,
для чего меня оставил!
ты тем временем уснешь,
что приснится,
может лица
всех друзей, ушедших в рожь,
их тугие плащаницы 
запятнал апрельский дождь,
полумертвые, слепые,
эти души
в миг обрушат
свои облики святые,
и тебе расскажут лучше
как покинуть свое имя,
как предать себя забвенью,
растворяясь.
оставляя.
оставаясь просто тенью
в жизни близкого. а в мае
обратишься вдруг сиренью,
как предвестница родства
среди снега.
от побега
весной держит суета
и влюбленность человека,
его сердца нагота.
как понять твою природу..
с чашкой чая
изучаю
эту трудность перевода,
и на время забываю,
что покинешь на полгода
ты мою четырехстенность.
баррикады,
эстакады,
поцелуями по венам
проскользать уже не надо,
яд же действует мгновенно.
ты исчезнешь на изломе
дверь закрывши.
каплей с крыши.
упадешь без капли крови
на асфальтовую рыжесть.
будто ты и не была здесь,
будто сон..
других окон
обезумевшая праздность,
нецензурный лексикон.
я ценю однообразность,
потому застыну здесь же
ждать входящих
звук гудящий,
не застрявших где-то между
никуда не уходящих,
сохраню твою одежду,
беспристрастие белья...
ради бога,
хоть немного
думай, птица, про меня, 
а когда взовет дорога
улыбнись мне, уходя.

26.05.2025
#власногоавторства

https://www.instagram.com/reel/DMYl-qusOsH/?igsh=NTJyMWplaGVzbjh2

влился в тренд

только не уходи
только тут
окольцовывается маршрут
только не принимай
развилку в пути
как возможность сойти
просто еще останься
просто будь
неизменной, как верный путь
просто подайся
просто молчи
тебе петр доверил свои ключи
только открой
просто проверь
подойдут ли они под нашу дверь

20.07.2025
#власногоавторства

зимовими днями, коли теплішає
і промені грають в її ключицях,
вона обіймає мене сильніше,
не намагається відлучитись.

боже, що робить із нею зима,
навіщо вертає її інстинкти?
тепер вона розуміє й сама:
пройшов час ненависті, час любити.

проте їй нічого не залишається,
крім цих страждань у моїх обіймах,
крім поглинання зимового таїнства
в надії, що інший до неї прийде.

в мовчанні промовисто кажуть очі.
я дивлюсь на неї, вона - крізь вікна,
ось-ось відпустиш й злетить охоче
попри обіцянки бути вірною.

дівоче серце ж непередбачуване,
коли воно юне й коли все взимку,
і взагалі-то я маю віддячити
за шанс знайомства з такою жінкою.

я маю приймати та відпускати,
як незрозуміло дивний доказ
того, що колись я міг кохати
цю орхідею зеленооку.

моє майбутнє - шлях в монастир,
обряд постриження й причастя,
щоб забути й спалити мости,
знайти в аскезі коштовність щастя.

хоча ж я буду таким ченцем,
що, після месси, у темній келії
писатиме вірші про її лице,
про шкіру її - синайську пустелю.

таким, що віритиме у стрічку,
у неможливість легкої смерті,
тому що я впевнений, що навічна
любов не шукає, вона довготерпить.

тому що, гадаю, - любов все вершить,
і якщо так - то моє прохання -
це пам'ятатися її першим,
бути оплаканим її останнім.

не чути про те, що все вже вирішено,
не стерти з памʼяті, не залишити,
стати на віки вічні нинішніми,
не називати себе колишніми.

любове, дай нам хоча-би місяць,
дай цю кімнату й цю пору року,
цю несумісно коротку відстань,
і - головне - її закохану.

засип снігами ближні провулки
та поцілуй гарячого лоба,
а я принесу їй чай та пігулки,
я винесу її на руках із дому,

або на крайняк відкрию хвіртку
під голосіння її обурене,
о, хвороблива! лютневим повітрям
не задихаються ж тільки дурені.

а майстер по небу шовком плете,
витворює крижані суцвіття,
які виписують тонкі фуете
перед своєю прощальною миттю.


та.. може цього не вистачало..
самотності вулиць, тепла оселі,
розділеного на двох покривала,
пейзажів, поки що не березневих.

можливо, причина в самій зимі,
в діапазоні її контрастів,
у тому, що навіть при цій війні
вона дозволяє побути разом.

питаю сонне дівча : "не спиш?"
і хоч я в змозі щось промовити,
слова вже марні. тому цей вірш
прослужить підсумком наших спогадів.

він є нам вчитель, він не суддя,
не поділяє на жертв та винних.
зима зігріває моє життя.
янгол спить на моїх колінах.

16.08.2025
#власногоавторства

мій перший повноцінний вірш за це літо

короткий очерк на тему любви

любовь - это новый вид революции,
и когда люди сжигают паспорт,
это любовь. это ее транспорт,
ее нелепая передвижная конструкция.

любовь - это оболочка и внутренность.
это то, что было в самом начале,
и будет в конце. это молчание,
это громкость Его немого напутствия.

любовь - это наличие двух корей,
это война. это подсыпаный в чай цианид.
от нее изворачивает и тошнит.
от нее умирают. но умирают с ней.

любовь - это сатурн за окном
и вся вселенная в рукавах.
это знакомые силуэты в чужих облаках.
это когда все о них, даже сказанное не их ртом.

любовь - это вальс для дебби
и парижская мадонна в скалах,
это кажущееся большим молекулярно малое,
это ее чистый взгляд вместо вина и хлеба.

любовь - это когда все заканчивается,
это падающие осенние листья,
подтверждающие, что все есть бессмысленным,
однако несоизмеримо значащим.


02.09.2025
#власногоавторства

твоє серце схоже на течію,
на мою
любов до плавання
в твоєму чотирьохкамерному.

я займаю твій океан.
кораблям,
що шукають вуст,
територією не поступлюсь.

а ти знаєш мій стиль.
повний штиль,
навіть коли життя
складається з кроволиття.

я кохаю тебе більш за все,
в цьому сенс.
я пливу уночі
проти серця,
проти течії.


22.09.2025
#власногоавторства

Вот весь пейзаж - простой расклад
Тепло начинается листопад,
Вот серая трасса, прибрежный свист
И горизонт балеарский чист
Скалистые города впереди,
Вьющиеся, как бигуди,
С замками-цитаделями в вышине
Омытые в красном вине,
С людьми, редко встающими рано,
Пьющими тинто де верано,
Мирно глядящими вслед лучам,
Не обращающимися к врачам,
Зачем тут лечение? Соль морская
И душу, и тело тебе ласкает,
Пока качаешься на волнах
И смотришь как солнце тонет в горах.

03.11.2025
#власногоавторства

так багато бога у ній
в мені не дуже
в мені
багато тої хто має бога
й охороняє душу
її душа зимова
вона її застуджує

при знайомстві з іншим
жахливо взимку
в тиші
по вилицях грає вітер
закрию кватирку
продовжу її любити
нісенітною лірикою

буду так ближчим до бога
або до неї
любові
не дати імен та прізвищ
навіть її гірші ідеї
завжди вартують більшого
за кулі в дуелі

#власногоавторства

Постоянно под Рождество
(этот год вовсе не исключение)
ожидается волшебство,
это ж, Господи, торжество -
после бренного - исцеление!
Но, однако, не мой это случай,
и, тем более, в этом году,
вместо святости млеют тучи,
Рождество меня (странность!) мучит,
отчего только - не пойму.
Хотя вру я себе бессовестно,
пред глазами моими - девственно,
жажда лишь в ротовой полости,
тело лишь изувечено полностью,
но сияю ведь по-рождественски!

Вот такое во мне Рождество,
не отчаиваюсь и не падаю,
в городах гудит ПВО,
на другое сейчас все равно,
но святое - радует.

≈ декабрь 2022


#власногоавторства

париж в начале апреля изменчив как никогда.
днем наступает лето, вечером - вновь зима..
о, этот город, воспетый, и не соврать мне, всеми!
живущий сам по себе, будто в другом измерении,
он заключает таких же подвеянных жителей
и их бросает в свою тоску так резко и небрежительно.
и вот я сижу на скамье, и скоро заснет монпарнас,
уставший от шума туристов и полных касс,
и разливается чувство вином и медом по всей груди,
что есть еще сердце парижское, рожденное для любви.

06.04.2026 #власногоавторства