​​Тяглось на тумани та не відлетіліло
віяло злагодою і раєм
вітряне золото миготіло
вуличка похитувала трамваєм.

Равлики хмиз запасали бо саме
час їм в хатках палити
булькали вина в бутлях під лавками
(щасливий хто буде їх пити)

Проходили сумно безглуздо й далеко
люди самотні навзаєм
вітер відносив листки і лелеки
й вуличку із трамваєм.

— Іван Малкович.

авторка ілюстрації Оксана Музиченко
#opoetry_вірштижня

​берег стоїть в тумані по кісточки чорна осока пір’ям намоклим липне жовтень свій зламаний палець у жовч умочив і полічив нас одягнених ще по-літньому

– Ірина Шувалова.

авторка ілюстрації: Ксенія
#opoetry_вірштижня

сонце – у сонячному сплетінні голос твій у діафрагмі вібрує
ти – сонцестояння моє осіннє

– Юрій Іздрик

авторка ілюстрації: Оксана Музиченко
#opoetry_вірштижня

Шарль Бодлер. Кіт

Десь, начебто в своїй оселі,
В моєму мозку ходить кіт,
Міцний, чудовий кіт, а хід
Його м’який, мов на фланелі,

А голос — трепетна струна —
Ласкавий, щедрий і глибокий;
Здається, то співає спокій
Чудовий, глиб і таїна.

Дає той голос насолоду,
Як плавний вірш, п’янкий такий;
Тече, бринить в душі моїй,
І проникає аж до споду.

Втишає він боління, гнів,
В собі вміщає всі екстази;
Щоб вимовляти довгі фрази,
Не потребує жодних слів.

О таємничий, дивний коте,
Немає кращого смичка
За голос твій — душа тремка
Народжує прекрасні ноти,

Як тільки він її дряпне!
Ти — кіт незнаний, серафічний,
Невловний, гармонійний, вічний,
Мов тіло янгола ясне.

#opoetry_вірштижня
авторка ілюстрації: @wwfqossx

Аттила Могильний. Ностальгія

Розгорнуте віяло дощу і старозавітне мовчання дахів

образ чорного кота на щоглі витворити в уяві разом з посмішкою на зухвалому обличчі кота і корсарським бригом

...і слухати легендарне падіння дощових крапель.


#opoetry_вірштижня
авторка ілюстрації: @f1rstnam3

Оскар Вайльд. Мій голос

В цім світі, де турбот безмежна сила,
Сердець ми знали втіху — Ти і я,
А нині позгорталися вітрила
У нашого без фрахту корабля.

Ось чому й вид мій вкрили зморшки ранні,
Змінили сльози втіху чарівну,
Сум пов'ялив уста мої рум'яні,
А лихо позбавляє мене й сну.

Однак цей людний світ, притулок горя,
Тобі як скрипка був неголосна,
Він був для тебе музикою моря,
Яка заснула в мушлі, мов луна.


#opoetry_вірштижня
авторка ілюстрації: @wwfqossx

«Далі, далі від душного міста!»
Леся Українка

...А здалека, отам на заході,
Срібнокудрії хвилі кивають, –
Нереїди при сонячнім сході
Промінь ранній таночком стрівають,
І танцюють химерно та легко, –
Ось близенько вже видно ту зграю,
Аж і знов одкотилась далеко,
Геть біліє в туманному краю…
Море, море! Без краю просторе,
Руху повне і разом спокою!
Забуваю і щастя, і горе –
Все наземне, – з’єднатись з тобою
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нічого на світі,
Тільки бачить осяйну долину
І губитись в прозорій блакиті!..

#opoetry_вірштижня
оформлення: @wwfqossx

​Поезія. Наталія Білоцерківець

Кожного вечора, кожної ночі
стукіт у груди. Відкриєш – вокзал.
Кожного вечора, кожної ночі.

Стукіт у груди. Відкриєш вокзал,
потяги йдуть, новобранцями повні,
сірі дівчата, перонні, безмовні,
сухість війни на акаціях.
О, ніч як страх –
чорновокзальний птах!

Там, де з могил проростають багнети,
ходять шинелі безрукі. Дивись:
там, де з могил проростають багнети, ходять шинелі безрукі наскрізь:
тихо ворушаться рани незрячі,
сірі дівчата, вологі, тремтячі,
пестять шинелі руками беріз.
О, запах кіс!

Кожного вечора, кожної ночі
серце висмоктує з плоті життя
образи, запахи, згустки пророчі –
серце поета із плоті життя.

Жовтих акацій стручки перезрілі,
соком просякнуті пори беріз –
серце стискає устами. І в тілі
товпляться поштовхи сяючих сліз


#opoetry_вірштижня
авторка ілюстрації: @semechkasenya

Автопортрет. Б.-І. Антонич

Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер.
Дочасности красо незглибна,
невже ж тобою не п'яніти?
Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.


#opoetry_вірштижня
авторка ілюстрації: @wwfqossx

Марта Тарнавська.Еротика

Немов весінній вітер надлетів
і радісну в серця приніс відлигу!
Благословенне будь, тепло двох тіл,
що топиш самоти бездонну кригу.

Так з надр землі
пробившись, джерело
дає розлив гамованій напрузі.
Будь, життєтворче радісне тепло,
супутником найкращої з ілюзій.

Яка у сонця весняного міць,
що зрушує життя нового повінь!
Ключі до незбагненних таємниць
в теплі простої людської любові.


#opoetry_вірштижня
авторка ілюстрації: @wwfqossx