1 вересня. Розпочинається новий навчальний рік. Я досі пам'ятаю ту радість, з якою після літніх канікул поверталася до школи. Захоплено гортала нові підручники, дбайливо обгортала їх, розкладала зошити та інше шкільне приладдя в новенькому портфелі. З нетерпінням чекала зустрічі з однокласниками, які за літо встигли засмагнути, підрости і трохи змінитися. Це було ніби на старті нового етапу життя!

А тепер, коли бачу сучасних дітей, їхні очі не сяють від радості перед початком навчального року. Немає тієї іскорки, яка колись палала в наших очах. Батьки теж не в захваті від початку шкільного квесту. Онлайн-уроки, вимкнення світла, перебої з інтернетом, повітряні тривоги… і це лише частина проблем. Втома, нерви, сльози, розчарування через незрозумілу програму, завдання, які важко виконати, і оцінки, які не виправдовують сподівань.

Згадую, як я вчилася. Мало що зі шкільної програми залишилося в пам'яті. Безумовно, знання допомогли вступити до вишу, та багато з того, що ми зубрили, так ніде і не знадобилося. Ми вчили те, що "треба знати освіченій людині", хоча тепер сумніваюся, наскільки все те було дійсно необхідно. А сучасна система освіти та умови навчання взагалі викликають чимало запитань. Мене дуже хвилює, чи отримають наші діти достатньо якісні знання в нинішніх реаліях? І чи стануть в нагоді вони їм у майбутньому? Та як взагалі знайти баланс між школою і життям у цей непростий час та не загубитися дітям та батькам у цьому химерному шкільному лабіринті?

Сьогодні ранок розпочався чудово, і ніщо не віщувало біди. У сина день народження, і я з радістю спостерігала весь спектр його емоцій — від захоплення подарунками до передчуття всіх тих приємностей, що зазвичай супроводжують це особисте свято. Але потім... Потім вибухи. Тривога. Страх. Дзвінки найріднішим із одним єдиним запитанням: "Як ви?". Мовчанка в новинних пабліках, сирени швидких і черги на станції переливання крові. Ніхто ще нічого не знав точно, але всі відчували: сталося щось жахливе.

Згодом стає відомо про більше двох сотень постраждалих і загиблих. Думками там, де сталося лихо. Уява малює страшні картини. Душа болить, в очах сльози, і неможливо залишитися байдужим до чужого горя. Та й хіба воно чуже? Це наше спільне горе, одна велика рана, яку постійно ятрять вороги. І знову світ розбивається на друзки, і починаєш втрачати землю під ногами. А вдома дитина. Вона чекає усміхнених батьків, бо сьогодні в неї свято. І воно повинно відбутися, незважаючи ні на що.

Контраст між радістю особистого свята і страшною реальністю війни, яка постійно проникає в наше життя, разючий. Але саме таке наше сьогодення. Треба триматися, і попри всі труднощі і біди, намагатися захистити дитинство наших дітей. Ми просто зобов'язані робити їх щасливими.

🕯Відзавтра область буде в триденній жалобі. Вічна пам'ять всім загиблим та співчуття рідним і близьким...

Колись прочитала таку притчу. Народилося слоненя і його чи не одразу прив'язали до стовпа. Воно намагалося звільнитися, але сил не вистачало. Слон виріс, і хоча його більше не тримали на прив'язі, він настільки звик до обмежень, що навіть не спробував піти.

Щось подібне мені довелося спостерігати і в реальному житті. У нас була собака Рита — надзвичайно добра і мила, я її дуже любила. Змалечку Риту привчали до ланцюга, бо вона жила у дворі. Якщо собаку відпускали погуляти, вона кілька разів пробігала по двору, але потім поверталася до будки або чекала на порозі, коли їй знову одягнуть нашийник. Це було дивно й незрозуміло, адже на свободі собака почувалася незатишно.

Ці приклади добре ілюструють суть так званої вивченої безпорадності — коли після низки невдалих спроб навіть маючи можливість змінити своє становище, тварини перестають намагатися.

Це стосується і людей. У старших класах я навчалася на медсестринських курсах. Хоча я добре знала теорію, дуже боялася робити уколи. Після кількох невдач я вирішила, що це не моє, і більше не докладала зусиль. Хоча такі навички могли б бути корисними у майбутньому. Одна моя знайома мріяла отримати підвищення на роботі, але після відмови керівництва втратила впевненість у собі. І навіть коли з'явилася можливість зайняти бажану посаду, дівчина вже й не намагалася — наскільки вкоренилося відчуття безпорадності.

Невдачі можуть похитнути віру в наші можливості. Поступово виникає пасивність, яка перетворюється на звичку не діяти, навіть якщо обставини сприяють змінам.

Але вибір завжди є. Можна залишатися в стані безпорадності або зробити ще одну спробу. А раптом цього разу все вдасться? 😉

Яке ваше щастя сьогодні? І чи є воно взагалі? Щастя в час війни. Я думаю, воно існує. Рідні-знайомі живі й здорові — це вже неоціненний дар. Щастя — коли немає прильотів, коли день минає без тривог, коли є робота, дах над головою та близькі люди поруч.

Зараз радість сприймається гостріше й виявляється у найменших деталях. Сьогодні я відчуваю її від простих речей, які раніше здавалися банальними: прохолодний ранок і сонячний день, запізніла квітка на клумбі, чай з м'ятою і круасан із шоколадом, нова сукня, поїздка до батьків, телефонна розмова з подругою, вдячне муркотіння кішки, новий курс на освітній платформі, цікава книга…

Можливо, ви запитаєте: яке це щастя, коли йдеться про дрібні буденні задоволення? А мені здається, що саме це воно і є. Насолода від того, що є тут і зараз. І не потрібно чекати якихось грандіозних подій чи далекого майбутнього. Наше маленьке щастя кожен день з нами. У кожного воно своє. Треба тільки навчитися його бачити й відчувати.

У мене завжди були особливі стосунки з транспортом.🚌 Скільки себе пам'ятаю, я постійно спізнююсь, а значить — постійно біжу. Коли навчалася в Полтаві, то влаштовувала марафон із поїздом, а пізніше — естафету з автобусом. І ця епопея триває досі: то на маршрутку, то на службовий автобус, то на машину колежанки. Якщо хтось із сусідів п'є каву чи курить на балконі в цей час, то, певно, влаштував собі щоденний театр: картина одна й та ж — як я біжу. Змінюється лише декорація: дощ, сніг, сонце і я — то в чоботях, то в босоніжках. Сценарій незмінний.

Сьогоднішній ранок, звісно, був із тієї ж серії. Лечу до машини, щоб не затримувати колег (бо бути '"тим, хто спізнився'" — моя почесна місія). Але тут у кадр увірвався несподіваний сюжетний твіст: підвернула одну ногу, перечепилася через іншу, втратила контроль над польотом і в повній драмі полетіла вперед в яму зі щебенем. Підсумок: на шаленому підйомі адреналіну, збиті коліна, зчесана рука й легке моральне приниження. Встаю, відчуваю себе, як герой бойовика після бурхливої сцени, обтрушую бруд, як після невдалого дубля, і шкутильгаю додому робити дезінфекцію та перев'язку. Йдучи повз дитячий садок, зустрічаю татка, який веде зарьовану трирічку з точно такими ж травмами. Співчутливо киваю, ніби ми в таємному клубі постраждалих від свого ж ентузіазму.

Що ж, дожилася... Але я не змінюся! Це не лікується, це клініка. Це назавжди. А ви не будьте як я: ходіть обережно і не поспішаючи. Біг - це добре, але на біговій доріжці.😉

​​🍁 Середина осені. Час діставати з полиць улюблені теплі речі та ховатися під м'які, затишні ковдри. Вечори стають довшими та холоднішими, і тепло чашки трав'яного чаю в руках набуває особливого, майже магічного значення. Осінь огортає шаром спокою та легкої меланхолії, коли світ навколо наче уповільнюється.

Це час, коли дозволяєш собі більше мріяти, довше дивитися у вікно, милуючись жовто-червоним листопадом та хмарним, сірим небом. Кожен вечір стає нагодою подумати, зануритися в тишу або почитати книгу.

Осінь – це час пекти шарлотку, щоб дім наповнився ароматом яблук і кориці, готувати смачні страви з овочів, які ще недавно росли на маминій грядці. Це коли намазуєш на свіжий хліб мед або домашнє варення й відчуваєш, як прості речі приносять радість.

Осінь – це сезон затишку, де більше, ніж будь-коли, хочеться спілкуватися з тими, хто справді дорогий. Більше обіймів, душевних розмов, більше турботи один про одного. Настільні ігри з сім’єю, перегляд альбомів зі старими світлинами і фільмів про далекі зірки чи загадки Всесвіту стають приємними ритуалами.

Холодні вітри й затяжні дощі, застуда й кашель, холод у будинку й постійна сонливість — це теж частина осені, яка нагадує, що кожна пора року має свої контрасти.

Осінь у кожного своя. Для мене вона саме така: повільна, замріяна, наповнена глибиною та різноманітністю емоцій. І я люблю її саме такою — зі своєю неповторною магією простих моментів та чуттєвих переживань.

Все-таки правда: чим наповнена людина, те вона й притягує у своє життя. Наші думки, переконання, емоції й дії формують реальність навколо нас. Якщо ми сповнені радістю, вдячністю та позитивом, світ відповідає нам теплом і новими можливостями. А коли нас переповнюють тривога, страх, роздратування чи постійне невдоволення, навколо нас з'являється більше напруги й проблем. Саме так, а не навпаки. І це не про магію, а про енергію, яку ми випромінюємо.

Часто згадую свою бабусю. Вона багато розповідала про минуле. Її життя було непростим: голодомори, війна, примусова праця в Німеччині, відбудова країни... Але в її спогадах завжди було стільки тепла й любові до людей. Незалежно від того, про який період свого життя вона говорила, завжди згадувала, які хороші люди їй траплялися, як до неї добре ставилися й допомагали. Вона вміла знаходити світло навіть у найтемніші часи. Я переконана, що це світло жило всередині неї. Воно генерувалося в її душі й притягувало до себе таких самих світлих людей. Та що вже казати про людей! Ви б бачили, що витворяли від щастя наші собаки, коли за пів кілометра відчували, що бабуся йде до нас у гості.

Я завжди мріяла про щирі й відкриті стосунки, але, бувало, зустрічала людей, які приховували свої емоції чи не прагнули до глибини. Лише після того, як я сама почала проявляти щирість і відвертість, у моєму житті з'явилися люди, які відповідають взаємністю. Мої внутрішні зміни привернули до мене людей із такими ж цінностями та підходом до життя.

Якщо вас постійно оточують негативні люди або ви часто скаржитеся на друзів, колег чи знайомих, спробуйте змінити свій підхід. Перелаштуйтеся на позитив і вдячність, і, можливо, ваше оточення також зміниться і відповість вам взаємністю.

Щоб зрозуміти, чому ми так живемо, варто зазирнути всередину себе. Усвідомити, що ми випромінюємо і що притягуємо у своє життя.

Вимкнення світла: превентивні, аварійні, планові.
Колись ми будемо згадувати їх як один із символів війни. Може, розповідатимемо онукам, як пристосовувалися до життя без електроенергії, а вони дивуватимуться, що таке взагалі можливо у сучасному світі.

Частина міста раптом поринає в темряву. Я підіймаю голову, вдивляюся у безмежність Всесвіту і бачу сузір’я, яких раніше не помічала. У мороці місяць та зорі світять яскравіше, ніби намагаючись заповнити порожнечу. Небо стає провідником, нагадуючи, що навіть у темряві завжди є промінь світла.

Йду вечірньою вулицею. Світлофори не працюють. Звідусіль чується гуркіт генераторів. У вікнах подекуди тремтять свічки чи блимають ліхтарі. Магазини, аптеки, кав’ярні — мов острівці світла посеред пітьми. Ступаю у двори — і потрапляю у суцільну темряву. Згадую, що забула ліхтарик і світловідбивну стрічку для сумки. Ловлю себе на думці: чи всі гаджети вдома заряджені ? Чи достатній запас води? Чи не зник інтернет? Нова реальність, нові звички.

Відключення світла — це більше, ніж просто дискомфорт. Темрява стає уроком — вона змушує нас загартовуватися, пристосовуватися, шукати опору в собі. Вчитися бути джерелом енергії для себе і заряджати нею інших. Бути тими, до кого можна прийти "на світло", хто зігріє словом, чашкою гарячого чаю чи просто своєю присутністю. І чим більше ми будемо вогниками один для одного, тим легше переживемо навіть найтемніші часи.

Як знайти ресурс у собі, коли важко? 🤔

Іноді здається, що сили закінчуються, а настрій зовсім на нулі. Я задумалася про те, що допомагає мені відновлюватися. Ділюся своїм списком. Можливо, щось із нього надихне і вас. ✨

1️⃣ Виспатися. Просте, але дієве. Іноді якісний сон — без нічних пробуджень і ранніх підйомів — це все, що потрібно, щоб почуватися краще.

2️⃣ Тиша й самотність. Побути наодинці з собою, перезавантажитися. Відкласти "я повинна" й запитати себе: "чого я хочу зараз?" Побайдикувати без докорів сумління.

3️⃣ Щось легке на фон. Увімкнути "Речдок", документалку про космос чи навіть містичний серіал — невелика втеча в інший світ.

4️⃣ Контакт із водою. Прийняти душ, помити посуд чи просто потримати руки під струменем теплої води — це заспокоює й заряджає енергією.

5️⃣ Письмові практики. Скласти плани, списки чи просто написати все, що крутиться в голові. Дуже допомагає очистити свідомість і структурувати думки.

6️⃣ Зустрічі з рідними та друзями. Поговорити про все на світі, посміятися або навіть "поплакатися в жилетку" — такі моменти безцінні.

7️⃣ Прогулянки на свіжому повітрі. Навіть кілька хвилин на природі здатні змінити настрій і наповнити енергією.

8️⃣ Підтримка близьких. Їхні слова мотивації й розуміння надзвичайно важливі.

9️⃣ Навчання. Новий курс, вебінар чи цікава книжка завжди надихають і додають сил.

🔟 Допомога іншим. Роблячи щось хороше для когось, отримуєш ресурс і для себе.

Кожному потрібне щось своє для відновлення.
А що допомагає вам? Пишіть у коментарях! 💬

⛄️ В одній родині є незвичайна, але дуже тепла традиція. Щороку, коли випадає перший сніг, мама з сином ліплять маленького сніговика і кладуть його до морозильної камери. Наступного року, з появою нового сніговичка, торішнього відпускають на волю, на сніг. І так — з року в рік.

Здавалося б, проста дія, але вона стала для цієї родини джерелом радості й оптимізму. У кожному новому сніговикові — надія: буде новий сніг, буде весна, і будемо ми. Зараз, під час війни, ця традиція набуває ще більшої символічності.

Ця історія перегукується з притчею про старця, якого запитали: що б він зробив, якби дізнався, що завтра настане кінець світу? Мудрець відповів: "Сьогодні посадив би ще одне дерево."

За будь-яких обставин важливо робити щось життєствердне. Такі дії сповнені глибокого сенсу. Вони додають сили та віру в те, що попереду ще багато хорошого.

Нехай у кожного з нас буде свій "сніговик у морозилці" — маленький знак великої надії, який нагадує: життя триває.

Чи відчували ви коли-небудь, що зраджуєте себе? Коли купували річ не для себе, а для чиєїсь оцінки? Або погоджувалися на щось, що викликало внутрішній спротив, лише щоб виправдати очікування оточуючих?

У гонитві за чужими стандартами ми часто втрачаємо себе. Намагаємося бути кращими, сильнішими, продуктивнішими – але для кого? Варто зупинитися й запитати себе: чи це справді мій шлях? Ламати себе, щоб вписатися у вигадані кимось рамки чи стати схожим на когось, – це як бігти марафон без фінішу, боротися за приз, який вам насправді не потрібен.

Життя – не змагання. Це ваш унікальний шлях, який не потребує порівнянь чи оцінок. Немає сенсу доводити собі чи комусь, що ви можете бути кращими за вигаданий еталон. Не треба «лізти зі шкіри», щоб стати переможцем. Достатньо бути собою. Ви вже переможець, якщо знайшли сміливість жити своїм життям, а не тим, яке хтось вважає правильним.

Не потрібні нагороди чи аплодисменти. Внутрішнє задоволення від своїх досягнень набагато цінніше за будь-яке зовнішнє визнання. Грамоти часто потрібні тим, хто більше турбується про ілюзію успіху, ніж про справжню суть.

Завжди є той, хто, як вам здається, живе краще чи успішніше. Соціальні мережі, медалі, рейтинги – усе це омани, які змушують думати, ніби щастя вимірюється оцінками. Але справжнє щастя – у простих речах. Наприклад, коли ви сидите в теплій кімнаті, тримаючи чашку гарячого чаю, і дивитеся, як за вікном м’яко падає сніг. У ці хвилини світ завмирає, і ви просто насолоджуєтеся моментом. Я люблю такі миті – вони нагадують, що гармонія завжди ближче, ніж здається.

Внутрішній спокій народжується з усвідомленості. Це стан, коли ви відпускаєте тривогу й залежність від чужих оцінок. Вам не потрібно вигравати змагання, бо ви їх навіть не починали.

Коли ви знаходите внутрішній спокій, усе змінюється. Ви продовжуєте розвиватися, але прислухаючись до своїх бажань. Ви більше не залежите від чужої думки.

Знайдіть своє дерево, під яким буде затишно. Своє сонце, яке світитиме лише для вас. Свою землю, яка дає впевненість стояти на ногах.

І пам’ятайте: бути собою важливо. Бо інакше обов'язково настане момент, коли ви подивитеся на себе в дзеркало й відчуєте виснаженість і порожнечу. Не тому, що зробили мало, а тому, що зробили багато – але не для себе.

​​🎉 Сьогодні мені 49. Це багато чи мало? Я не рахую прожиті дні – я рахую моменти, які залишили післясмак😉.

Цей рік навчив мене цінувати свої досягнення, вірити в себе та вміти чекати. Вірю, що попереду – нові відкриття і багато чого хорошого. Життя тільки починається🔥.

А ШІ побачив мене такою😊🙃

49 фактів про мене

Добра, вразлива, цілеспрямована. Люблю море, тишу та час насамоті. Обожнюю літо і мрію про подорожі. Надихаюся природою, ціную затишок та свободу. 💙Улюблений колір – синій.

Не терплю насилля, брехні, хамства і підлабузництва. Не люблю нитиків і працювати з тістом. Боюся підступності та війни.

Дорожу дружбою та своїми близькими. Мій син – моя відрада. 🐾 Люблю котів і собак. Шукаю гармонію, сенси й нові горизонти. Радію приємним дрібничкам. Знаю, що час – безцінний.

Творча. Пишу від серця. Вмію працювати як у команді, так і самостійно. Маю амбіції і вважаю себе професіоналом.

Насолоджуюся пасивним відпочинком, інколи втомлююся від людей. Люблю бути вдома. Різдво – моє улюблене свято.

Улюблений запах – скошеної трави, улюблена ягода – полуниця🍓. Ненавиджу холод. Занадто емоційна і тривожна, і це заважає.

Люблю життя у всіх його проявах. 😊

Не скажу, що женуся за метою, мов танк — ламаючи бар’єри й не відступаючи ні на крок. Але завжди вважала себе досить таки цілеспрямованою.

Проте помітила: іноді йдеш за мрією — долаючи втому і труднощі — і раптом розумієш, що то вже не мрія. І навіть не ціль. І триматися більше немає за що.

Надходить момент, коли варто чесно визнати: ця мета більше не твоя. Не тому, що ти людина слабка і не справляєшся. А тому, що ти змінилася. Побачила більше. Відчула глибше. Можливо, змінила пріоритети, принципи, себе. І те, що колись здавалося натхненням і сенсом, раптом починає виснажувати.

Шлях до мрії може бути складним — і це нормально. Але якщо він спалює тебе зсередини, знецінює, забирає сили, бажання, самоповагу — варто зупинитися. Можливо, це не твій шлях. А, можливо, то була мрія іншої тебе — з минулого. І ти маєш повне право сказати собі: «Я більше не хочу». Без пояснень. Без виправдань. Без провини.

Насправді, відмова — це теж нормальне рішення. Форма зрілої турботи про себе. Бо не всі труднощі загартовують і роблять нас сильнішими. Деякі просто руйнують, ламають крила. Тому іноді потрібно просто піти. Зняти тягар із плечей. Розслабитися. І дозволити собі нову мрію. Новий напрям. Новий шанс.

Немає нічого поганого в тому, щоб припинити працювати над тим, що більше не приносить радості й розвитку. Це не поразка. Це акт самоповаги.

Життя – як великий залізничний вокзал. Навколо — десятки платформ і потягів у всі боки. Буває, що сядеш не в той потяг. Або вийдеш не там, де слід. Але ж це — не проблема. Бо ти завжди можеш сісти в інший. У свій. Наступний потяг обов’язково приїде. Можливо, трохи із запізненням, можливо — на іншу платформу. Але він буде твій. І повезе тебе далі — твоїм шляхом. До мети, яка справжня. Яка твоя.

​​«Яка вже різниця...»

Сьогодні кілька разів чула цю фразу в різних варіаціях:
«Все одно рано чи пізно здохну».
«Який сенс бігати в укриття — якщо вб’є, то вб’є».
«Не можу більше. Немає сенсу. Ми ж усі помремо».

Я розумію, звідки це. Це крик із глибини виснаженої душі.
Так говорять люди, яких переслідують страх, втома, безсилля, безнадія. І нас таких стає все більше. Втомлених війною. Зневірених. Тих, хто балансує між нічними тривогами, вибухами, новинами про смерті — і намаганням жити хоч трохи нормально.

Та і як триматися, коли поруч гинуть люди. Коли постійно сирени, ракети, руйнування? Коли ти невиспаний, виснажений, скутий страхом?

Так, усі ми колись помремо. Але сенс — не в тому, щоб жити вічно. Сенс — у тому, як ми живемо. Іноді сенс — просто пережити цей день. Потім ще один. І ще.
Бо якщо ми живі — ми ще можемо побачити сонце. Обійняти тих, хто поруч. Заснути під звук сирен, а прокинутися — під спів пташок.

Ворог хоче, щоб ми зневірилися. Щоб здалися.
Тоді він виграє. А ми маємо жити. Навіть коли боляче. Навіть коли важко. Бо так не буде вічно. Після темної ночі завжди приходить світанок. І варто його дочекатися.