#історії_героїв

Початок повномасштабного вторгнення росії застав 37-річного Івана у рідному селі на Житомирщині. В березні він мобілізувався до ЗСУ та пішов на навчання – опановувати управління танком Т-80. Зараз він – командир танкового взводу 25-ї ОПДБр.

– Командування людьми – це велика відповідальність, – зазначає Іван. – Адже кожен танковий екіпаж має повернутися із завдання живим. Кожен бій – це героїзм та відвага хлопців. Разом із тим, коли сам їдеш в танку, ти не думаєш про себе, лише про те, чи достатньо залишилося боєприпасів, щоб вести вогонь. Як командир я оцінюю обстановку та даю команди. Бути танкістом непросто, тактика стрільби на полі бою складна і треба швидко приймати правильні рішення.

Перші серйозні бої підрозділу Івана були на Харківському напрямку.
– Місцевий рельєф додавав труднощів, проте наші хлопці впорались, – каже командир. – Я ними пишаюся. Чесно кажучи, під час першого бою я до кінця не усвідомлював, що і як я зробив. І під час другого теж. Тільки згодом, коли адреналін спав, ти починаєш усе прокручувати в голові та аналізувати зроблене. Зараз ми маємо неабиякий досвід. Трохи важче з нічними боями, бо там потрібні тепловізори, щоб добре вести прицільний вогонь.

Вдома на воїна чекають рідні. Каже, що намагається використовувати найменшу можливість для спілкування з ними, щоб почути рідні голоси, дізнатися, що всі живі й здорові.
– А от про ворогів можу сказати лише одне: не розумію мотивацію росіян. Вони воюють за гроші. Ми – за рідну землю, за свої родини, – говорить Іван.

@CinCAFU

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

Час стирає з пам’яті окремі фрагменти, події зливаються в один суцільний нескінченний день 24 лютого 2022 року. Але у кожного воїна є свої незабутні історії.

Один з найважчих епізодів повномасштабної війни для бійця 53-ї ОМБр Олега – бій у смт Нікольське Маріупольського району. Там він отримав важке поранення – 3-сантиметровий уламок потрапив у плече і зламав лопатку. Далі...

@CinCAFU

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

Звільнення рідного Куп’янська для Ігоря, військовослужбовця 92-ї ОМБр, стало по-справжньому знаковою подією. Ба більше – він взяв у ньому безпосередню участь. У щойно деокупованому місті він зустрів родичів, друзів та знайомих, які щиро раділи поверненню України та дякували нашим захисникам. А от найріднішу людину побачити йому не судилося – мама Ігоря померла в окупації, так і не дочекавшись сина.

Детальніше: @CinCAFU

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

Окрім бойових завдань, розвідник Роман має ще одну відповідальну роботу – збирає військові артефакти для шкільного музею. Він показує речі, полишені окупантами на позиціях під час Харківського контрнаступу, і зауважує, що сучасні діти мають достеменно знати, проти кого і за які цінності ведуть боротьбу українці. Власне, саме про ці фундаментальні речі Роман розповідає своїм учням на уроках з предмету «Захист України», який він кілька років викладає у одному з ліцеїв Кропивницького.

Коли повернеться до вчителювання, каже військовослужбовець Першої окремої бригади спецпризначення ім. Івана Богуна, до основної програми курсу обов’язково додасть навчання дітей корисним навичкам, набутим на фронті.
– Навчу їх тому, що знадобиться у цивільному житті, наприклад, у походах. Діти мають знати, як сховатися від дощу, де знайти воду, як зорієнтуватися на місцевості тощо, – пояснює Роман. – Буду розповідати їм про те, як важливо тренуватися, вдосконалювати фізичну форму, вчасно реагувати на те, що відбувається довкола. В умовах війни це конче необхідно.

Для розвідників, говорить Роман, немає легких завдань, адже спрогнозувати заздалегідь, як будуть розвиватися події, дуже складно.
– Наприклад, одного разу на Херсонщині у нас планувався нескладний, на перший погляд, вихід. Але у якийсь момент нашу групу виявили, по нам відпрацювали «градами», танками, мінометами, навіть авіацією! В результаті з десяти чоловік дев’ять були контужені, троє ще й з уламковими пораненнями, – розповідає військовий.

Чимало небезпечних ситуацій виникало і під час Харківського контрнаступу. Тоді підрозділам бригади вдалося зайняти потужні укріпрайони росіян, звільнити населені пункти Нова Гусарівка, Щурівка, Вільхуватка, Байрак, розблокувати трасу на Балаклію та вибити ворога зі стратегічно важливих позицій з символічними назвами «Москва» та «Пітер».
– Це одна з тих операцій, яка колись увійде до підручників історії, – упевнений Роман. – Наприклад, надважким був штурм позицій «Москва». Це було справжнє підземне місто, з облаштованими та укріпленими інженерними спорудами, глибокими окопами. Вибити звідти ворога було дуже складно. Однак коли це вдалося, гнати росіян далі стало значно легше. Вони тікали, отримавши по зубах, і за ними в паніці те ж саме робили й інші. Сподіваюся, цей страх росіяни передаватимуть ще й наступним поколінням. Щоб вони затямили навіки, що на нашу землю сунутися не можна.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

@CinCAFU

#історії_героїв

– Я з Бахмута. Це моє рідне місто, я його захищав і буду захищати, – каже Олексій.

Незважаючи на відсутність будь-якого військового досвіду, 24 лютого чоловік добровільно прибув у військкомат, а наступного дня вже знаходився у лавах місцевої тероборони. Там більш досвідчені товариші допомогли опанувати користування зброєю.

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

У Влада близько п’ятнадцяти років військової вислуги, зокрема, у десантно-штурмових військах.

У листопаді 2021 року він звільнився з армії, відпочив декілька місяців, але з початку повномасштабного вторгнення росії на територію нашої країни знову взяв до рук зброю.

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

Ярослав уже втретє в армії. Говорить, що давно відчув як Збройні Сили України змінилися в кращу сторону.

Нині військовий знаходиться на волинському напрямку, захищаючи на прикордонні свій рідний край. Ми з ним поспілкувалися під час занять мінометників.

– Зараз відпрацьовуємо швидкість і моторику. Тому що розуміння справи є у всіх, але щоб у стресовій ситуації швидко виконати завдання, необхідно постійно тренуватися. Ми навіть змагаємось між собою, оскільки це додає мотивації, – пояснює Ярослав.

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

Олександр родом з Херсонської області, де й досі під окупацією знаходиться його батько. Зараз він проживає на Сумщині і саме цей край сьогодні захищає.

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

– Я народився у військовій частині, мене навіть не встигли довезти до полового. Напевно, з цього все й почалося, – сміється Дмитро, який пішов стопами батька і також став військовим.

Свого часу він брав участь в Антитерористичній операції, а коли почалося російське повномасштабне вторгнення, знаходився на рідній Сумщині, куди посунули загарбники. Тож Дмитро без вагань знову взяв у руки зброю і почав виконувати свій обов‘язок.

Детальніше за посиланням

Командування Об'єднаних Сил Збройних Сил України

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

Павло Федосенко, командир 92 ОМБр ім. кошового отамана Івана Сірка, Герой України, про Харківську контрнаступальну операцію:

«Перше, це наша земля і вона нас підтримувала. Друге, мотивація та професіоналізм особового складу, який був задіяний у цій операції. Третє, це гарно спланована операція. Відточена до найменших дрібниць. Продуманий кожен елемент операції: дуже потужна артилерія, дуже потужна аеророзвідка, підтримка механізованих підрозділів. Ці всі складові стали успіхом цієї операції».

#Україна_тримається_на_наших_плечах

Головнокомандувач ЗСУ

@CinCAFU

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

Іванна – лейтенант медичної служби. Свого часу здобула медичну освіту і паралельно пройшла військову кафедру.

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв
– Вже знаючи, що Суми знаходяться в оточенні ворогів, я прибув до військкомату, швидко пройшов медкомісію і поїхав туди, – говорить Андрій, юрист у цивільному житті, який, маючи офіцерське звання, одразу очолив роту захисників.

Військовий розповів, що під час першого бою його рота безпосередньо прикривала підрозділи десантників, які зустріли противника на околиці міста. Бій тоді закінчився на користь українських бійців, загарбники були знищені.

– Я радий, що мені випала честь командувати бойовим підрозділом. Спочатку доводилося працювати лише з автоматами, потім у нас з’явилися міномети і протитанкові гранатомети. Зараз підрозділ добре укомплектований, – додає захисник.

сюжет Командування Об'єднаних Сил ЗС України

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

В’ячеслав свого часу отримав військову освіту, але життя склалося так, що служив у внутрішніх військах поки не вийшов на пенсію.

Російське повномасштабне вторгнення змусило чоловіка мобілізуватися і приєднатися до Збройних Сил України у рідних Сумах, де з часом очолив підрозділ.

📹Командування Об'єднаних Сил ЗС України

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

Олег отримав бойовий досвід ще під час Антитерористичної операцію у 2015 році. Згодом вийшов на пенсію, виїхав до Норвегії, де офіційно влаштувався працювати водієм-далекобійником. Там він і дізнався про повномасштабне вторгнення росії на територію нашої країни.

– Коли почув новини, одразу залишив машину і повернувся в Україну. На другий день вже був у лавах серед побратимів. На фірмі віднеслися до цього лояльно, навіть премію дали за рішення захищати свою державу, – каже військовий.

Більшість його колег теж добровольці, які не чекали повісток з військкомату, а з першого дня війни вже стояли на блок-постах.

Командування Об'єднаних Сил ЗС України

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

На одній із прикордонних позицій наших військових на Волині бачимо біля лісу присипаний снігом горбик. Як виявилося, під ним знаходиться великий бліндаж – настільки добре облаштований, що в ньому відчувається домашній затишок. Власне, усі споруди навколо вибудовані з думкою про зручність.

Знаходимо військовослужбовця, який тут головний “будівельник”. Володимир провадив собі звичайне життя, але говорить, що коли почув як загарбники вже до Києва підбираються – зідзвонився з другом і в той же день вони тримали зброю у руках.

Командування Об'єднаних Сил ЗС України

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

Захисник на псевдо Пастир – капелан та інструктор із бойового злагодження. Ще у 1990-1991 роках йому доводилося воювати у районі Нагірного Карабаху. Каже, що саме тоді і зрозумів, що без Бога ніяк, тож став вірянином, а згодом і духовним наставником.

– Коли в 2014 році у почалася війна, я піднявся і пішов. Тому що потрібно захищати свій дім. Тому що це обов’язок кожного. Спочатку служив у розвідці, потім – спецпризначенцем. Я вижив, бо мене цьому навчили. А тепер я навчаю виживати інших. У результаті наші втрати скоротилися з 23 відсотків до півтора. Війна, звісно, забирає своє, але це вже зовсім інші цифри. Наші бійці тренуються переміщуватися територіями, входити у приміщення, проводити зачистки. Це все допомагає вижити. А якщо виживаєш – значить перемагаєш.

Командування Об'єднаних Сил ЗС України

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв
Тарас узяв собі псевдо Словак не просто так. Адже він наполовину українського, а наполовину словацького роду. Коли у 1947 році комуністичний режим організував акцію «Вісла» – злочинну депортацію українців з етнічних земель углиб Польщі, тоді ж деяких поляків та словаків навпаки переселяли в Україну, зокрема, на Волинь. Так у цьому краї опинилися бабуся і дідусь Тараса.

– Я народився тут і вважаю себе українцем. Хоча у Словаччині маю багато родичів, які нас підтримують, переживають, допомагають хто як може, – каже захисник.

Тараса призначили командувати відділенням. Раніше він мав багаторічний досвід керування бізнесом, тож і у війську проявив лідерський характер та вміння знаходити спільну мову з людьми.

Детальніше за посиланням

https://t.me/operativnoZSU

#історії_героїв

У цивільному житті Михайло Галущак – науковець, викладач історії у Львівській політехніці. Від початку повномасштабного вторгнення росії – боєць 24-ї ОМБр. Зараз, як з посмішкою зауважує Михайло, він є практикуючим істориком. Власне, як і всі, хто боронить країну і творять її майбутнє.

"Я досліджую історію Галицької армії, період Української революції 1917-21 рр. Вивчаючи логіку тих подій, можна легко зрозуміти, що з нами відбудеться, якщо ми не матимемо власної держави. На початку XX століття наші предки, на жаль, не змогли втримати незалежність. І наслідки були катастрофічними: вивезення в Сибір, розстріли, Голодомори… Якщо б ми не втримали державу у 2022-му, ми мали б те саме і також знову могли б бути розділеними. Це була велика трагедія і це також є одною з відповідей на питання, за що ми зараз боремося – щоб наші діти й онуки жили в одній державі і ніколи не воювали один проти одного. В історії є одна проста істина: якщо певне покоління не розв’язує проблем свого часу, то вони нікуди не зникають, а переходять «у спадок» дітям чи онукам.

Один з уроків цієї війни, говорить Михайло Галущак, чітке розуміння того, що вона не буде останньою. Тож ми вже маємо виховувати майбутніх захисників та захисниць.
"Ми показали, що можемо ефективно воювати з противником, що значно переважає нас у чисельності. Цифри були проти нас, проте на нашому боці був дух. Зараз зарано говорити про перемогу. Але ми вистояли. Можливо, ті, хто зараз на фронті, до кінця не усвідомлюють свою історичну роль, бо історія, як картина – для того, щоб побачити треба відійти. Утім, вірю, що їхні діти й онуки будуть з гордістю говорити про своїх бабусь чи дідусів, які у 2014-му, 2022-му, 2023-му взяли до рук зброю, щоб захистити їхнє майбутнє", – говорить Михайло.

Ще один важливий висновок: Україна має стати настільки сильною, щоб у подальшому ворог боявся навіть думати про вторгнення на нашу землю: «Чим більше українців візьме участь у захисті країни зараз, тим міцнішими ми станемо потім. Ми повинні максимально включатися у війну на усіх фронтах. Не думати, коли буде Перемога, а працювати над її наближенням, – говорить Михайло. – І кожен чиновник у своєму кабінеті має поставити портрети тих, хто загинув за державу – людей зі свого села, міста, своїх друзів, знайомих. Підписуючи документ, він має дивитися в очі тим хлопцям та дівчатам і запитувати себе – чи за такі наслідки, які матиме цей наказ чи розпорядження, вони загинули. Чи такою вони бачили майбутнюУкраїну? Якщо кожен так буде ставитися до цього, країна буде інакшою».

#Україна_тримається_на_наших_плечах

@CinCAFU

#історії_героїв

З родини Євгена на захист України стали одразу троє: він, брат і батько. Бачити один одного зараз вони можуть лише на екрані телефону, адже воюють на різних напрямках. «Онлайн-зустрічі» зазвичай короткі, проте поділитися новинами й обговорити родинні справи встигають.

Війна, каже Євген, змінила кожного з них.
– Дивлюся на батька і брата і розумію, як ми всі постаріли, навіть я у свої двадцять п’ять, – говорить він.

Євген командує взводом у 25-й ОПДБр. Його бійці разом з іншими підрозділами виконували надзвичайно складну задачу – прорив передових позицій росіян на одній із ділянок фронту. Ця операція, яка була частиною Харківського контрнаступу, дозволила українським військам зайти у тил ворога і звільнити велику кількість територій. Зокрема, місто Ізюм на Харківщині.

– Ми діяли за чітким планом, саме тому кожен на своєму місці спрацював максимально ефективно, – розповідає командир взводу. – За один день ми звільняли по два-три села. Коли наші сили оборони зайшли в Ізюм, росіяни, які залишалися там, не знали, куди сховатися. Вони перевдягалися у цивільний одяг, тікаючи з міста, кидали танки, БТРи, БМД, склади з боєприпасами, зброєю.

Окупанти не могли збагнути, як у їхньому глибокому тилу раптом опинилися українські війська.
– На підході до Ізюму відбили село. Зайшли, закріпилися. Раптом на вулиці з’явився БТР. Ми швидко зрозуміли, що це росіяни. А от вони ні – привіталися з нами. Потім теж збагнули, що своїх тут немає. Почалася перестрілка. І подібних сутичок з окремими ворожими групами було багато. Одного разу разом із товаришем натрапили на двох росіян у формі ЗСУ, вони відкрили вогонь, ми теж. Вороги загинули у тому бою. Але і товариш мій, на жаль, теж… – говорить Євген.

Військовий упевнений, що усі його побратими, які брали участь у наступі, заслуговують на нагороду, адже кожен проявив справжній героїзм у складних і небезпечних ситуаціях.
– Під час оточення Лиману, де було дуже гаряче, хлопці робили неймовірні речі, знищуючи «вертушки», техніку. Нічого не давалося нам легко, – зізнається Євген. – Але, разом із тим, коли зустрічаєш місцевих мешканців, які плачуть від щастя від того, що їх нарешті звільнили, розумієш, що усі зусилля виправдані. Вороги дарма сподіваються нас завоювати. Забрати наші землі вони зможуть лише у тому випадку, якщо помре останній українець. Кожен з нас буде чинити спротив. Нехай навіть не сумніваються.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

@CinCAFU

#історії_героїв

Ще на початку повномасштабного вторгнення росії, говорить розвідник 60-ї ОМБр «Золотий» , було зрозуміло, які важкі випробування чекають на Україну та український народ. Однак, до страждань мирного населення, особливо дітей, він так і не зміг звикнути.

– Неможливо спокійно сприймати те, що маленька дитина, першокласник, вже розуміє, що таке виходи, прильоти, куди треба бігти і де ховатися. Знає, як це – недоїдати, ділити одну хлібину та пляшку води на 20 людей, – розповідає військовий про побачене у селах, які були окуповані росіянами. – Мій дід був ветераном Другої світової війни. Щось подібне він переповідав про нацистів, від яких тоді звільняли Україну. Такі ж звірства чинять тепер росіяни.

За плечима «Золотого» довгий бойовий шлях. У складі 60-ї ОМБр він обороняв та звільняв правобережжя Херсонщини. Брав участь у запеклих боях на Бахмутському напрямку, де нашим Силам оборони протистоять російські найманці з ЧВК «Вагнер».

– Від людського у них тільки тіло, – говорить про вагнерівців «Золотий». – А у всьому іншому людьми їх назвати не можна… Переважна більшість – ґвалтівники, наркомани, вбивці, яких набрали до ЧВК з російських в’язниць.
Ворожі штурми на Бахмутському напрямку відбуваються майже цілодобово, тактика противника однакова на усіх ділянках – наступи малими групами.

– Діють вони таким чином: спочатку починають працювати мінометні розрахунки. Мінометний вогонь завжди передує штурму піхоти. Доки працюють міномети, вагнерівці повзуть до наших окопів, наближаються на таку відстань, щоб докинути гранату та заскочити в окоп. Далі вже відбувається ближній стрілецький бій, – пояснює «Золотий». – Ворог працює малими групами і штурми веде хвилями практично цілодобово. Одну хвилю знищуємо, за нею одразу просувається інша. Там просто гори їхніх трупів лежать. Вони ідуть, немов роботи. Одного вбивають, інший через нього переступає і суне далі. Про причину цього «феномену» розповіли полонені. Перед кожним наступом вагнерівців ведуть на так зване «опромінення» – вводять ін’єкцію димедролу з трамадолом. Тому вони не відчувають ні болю, ні страху.

Українські військові не обмежуються оборонними діями, активно дошкуляючи ворогу атаками та контрнаступами.
– Один із успішних контрнаступів був здійснений нами південніше Бахмуту. Противник зайняв міст через Сіверський Донець, що створювало загрозу оперативного оточення наших військ. Командування поставило задачу відбити міст і закріпитися там. Зібрали зведений загін розвідувальних груп з різних підрозділів, противника вибили і знищили. Далі вже наші піхотинці закріпилися на цих позиціях, – розповідає розвідник.

Інтенсивність бойових дій на Бахмутському напрямку просто шалена.
– Тут постійні бої, сьогодні один, завтра три і так безперервно. Навіть час спливає по-іншому. Місяць пролітає, немов хвилина. А секунда бою триває, як ціле життя, – говорить «Золотий». – Кожен, хто зараз воює, вже герой. І про вчинки, які варті найвищих нагород, можна розповідати довго. А тим, хто зараз ховається від повісток, хочу сказати одне: зберіть волю в кулак. Скажіть собі: «Я маю захистити свою країну, батьків, дітей, дім, зрештою», і йдіть до військкомату. Для перемоги важливий кожен.

#Україна_тримається_на_наших_плечах

@CinCAFU