Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#історії_героїв
На одній із прикордонних позицій наших військових на Волині бачимо біля лісу присипаний снігом горбик. Як виявилося, під ним знаходиться великий бліндаж – настільки добре облаштований, що в ньому відчувається домашній затишок. Власне, усі споруди навколо вибудовані з думкою про зручність.
Знаходимо військовослужбовця, який тут головний “будівельник”. Володимир провадив собі звичайне життя, але говорить, що коли почув як загарбники вже до Києва підбираються – зідзвонився з другом і в той же день вони тримали зброю у руках.
Командування Об'єднаних Сил ЗС України
https://t.me/operativnoZSU
На одній із прикордонних позицій наших військових на Волині бачимо біля лісу присипаний снігом горбик. Як виявилося, під ним знаходиться великий бліндаж – настільки добре облаштований, що в ньому відчувається домашній затишок. Власне, усі споруди навколо вибудовані з думкою про зручність.
Знаходимо військовослужбовця, який тут головний “будівельник”. Володимир провадив собі звичайне життя, але говорить, що коли почув як загарбники вже до Києва підбираються – зідзвонився з другом і в той же день вони тримали зброю у руках.
Командування Об'єднаних Сил ЗС України
https://t.me/operativnoZSU
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
#історії_героїв
Захисник на псевдо Пастир – капелан та інструктор із бойового злагодження. Ще у 1990-1991 роках йому доводилося воювати у районі Нагірного Карабаху. Каже, що саме тоді і зрозумів, що без Бога ніяк, тож став вірянином, а згодом і духовним наставником.
– Коли в 2014 році у почалася війна, я піднявся і пішов. Тому що потрібно захищати свій дім. Тому що це обов’язок кожного. Спочатку служив у розвідці, потім – спецпризначенцем. Я вижив, бо мене цьому навчили. А тепер я навчаю виживати інших. У результаті наші втрати скоротилися з 23 відсотків до півтора. Війна, звісно, забирає своє, але це вже зовсім інші цифри. Наші бійці тренуються переміщуватися територіями, входити у приміщення, проводити зачистки. Це все допомагає вижити. А якщо виживаєш – значить перемагаєш.
Командування Об'єднаних Сил ЗС України
https://t.me/operativnoZSU
Захисник на псевдо Пастир – капелан та інструктор із бойового злагодження. Ще у 1990-1991 роках йому доводилося воювати у районі Нагірного Карабаху. Каже, що саме тоді і зрозумів, що без Бога ніяк, тож став вірянином, а згодом і духовним наставником.
– Коли в 2014 році у почалася війна, я піднявся і пішов. Тому що потрібно захищати свій дім. Тому що це обов’язок кожного. Спочатку служив у розвідці, потім – спецпризначенцем. Я вижив, бо мене цьому навчили. А тепер я навчаю виживати інших. У результаті наші втрати скоротилися з 23 відсотків до півтора. Війна, звісно, забирає своє, але це вже зовсім інші цифри. Наші бійці тренуються переміщуватися територіями, входити у приміщення, проводити зачистки. Це все допомагає вижити. А якщо виживаєш – значить перемагаєш.
Командування Об'єднаних Сил ЗС України
https://t.me/operativnoZSU
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
#історії_героїв
Тарас узяв собі псевдо Словак не просто так. Адже він наполовину українського, а наполовину словацького роду. Коли у 1947 році комуністичний режим організував акцію «Вісла» – злочинну депортацію українців з етнічних земель углиб Польщі, тоді ж деяких поляків та словаків навпаки переселяли в Україну, зокрема, на Волинь. Так у цьому краї опинилися бабуся і дідусь Тараса.
– Я народився тут і вважаю себе українцем. Хоча у Словаччині маю багато родичів, які нас підтримують, переживають, допомагають хто як може, – каже захисник.
Тараса призначили командувати відділенням. Раніше він мав багаторічний досвід керування бізнесом, тож і у війську проявив лідерський характер та вміння знаходити спільну мову з людьми.
Детальніше за посиланням
https://t.me/operativnoZSU
Тарас узяв собі псевдо Словак не просто так. Адже він наполовину українського, а наполовину словацького роду. Коли у 1947 році комуністичний режим організував акцію «Вісла» – злочинну депортацію українців з етнічних земель углиб Польщі, тоді ж деяких поляків та словаків навпаки переселяли в Україну, зокрема, на Волинь. Так у цьому краї опинилися бабуся і дідусь Тараса.
– Я народився тут і вважаю себе українцем. Хоча у Словаччині маю багато родичів, які нас підтримують, переживають, допомагають хто як може, – каже захисник.
Тараса призначили командувати відділенням. Раніше він мав багаторічний досвід керування бізнесом, тож і у війську проявив лідерський характер та вміння знаходити спільну мову з людьми.
Детальніше за посиланням
https://t.me/operativnoZSU
Forwarded from Валерій Залужний
#історії_героїв
У цивільному житті Михайло Галущак – науковець, викладач історії у Львівській політехніці. Від початку повномасштабного вторгнення росії – боєць 24-ї ОМБр. Зараз, як з посмішкою зауважує Михайло, він є практикуючим істориком. Власне, як і всі, хто боронить країну і творять її майбутнє.
"Я досліджую історію Галицької армії, період Української революції 1917-21 рр. Вивчаючи логіку тих подій, можна легко зрозуміти, що з нами відбудеться, якщо ми не матимемо власної держави. На початку XX століття наші предки, на жаль, не змогли втримати незалежність. І наслідки були катастрофічними: вивезення в Сибір, розстріли, Голодомори… Якщо б ми не втримали державу у 2022-му, ми мали б те саме і також знову могли б бути розділеними. Це була велика трагедія і це також є одною з відповідей на питання, за що ми зараз боремося – щоб наші діти й онуки жили в одній державі і ніколи не воювали один проти одного. В історії є одна проста істина: якщо певне покоління не розв’язує проблем свого часу, то вони нікуди не зникають, а переходять «у спадок» дітям чи онукам.
Один з уроків цієї війни, говорить Михайло Галущак, чітке розуміння того, що вона не буде останньою. Тож ми вже маємо виховувати майбутніх захисників та захисниць.
"Ми показали, що можемо ефективно воювати з противником, що значно переважає нас у чисельності. Цифри були проти нас, проте на нашому боці був дух. Зараз зарано говорити про перемогу. Але ми вистояли. Можливо, ті, хто зараз на фронті, до кінця не усвідомлюють свою історичну роль, бо історія, як картина – для того, щоб побачити треба відійти. Утім, вірю, що їхні діти й онуки будуть з гордістю говорити про своїх бабусь чи дідусів, які у 2014-му, 2022-му, 2023-му взяли до рук зброю, щоб захистити їхнє майбутнє", – говорить Михайло.
Ще один важливий висновок: Україна має стати настільки сильною, щоб у подальшому ворог боявся навіть думати про вторгнення на нашу землю: «Чим більше українців візьме участь у захисті країни зараз, тим міцнішими ми станемо потім. Ми повинні максимально включатися у війну на усіх фронтах. Не думати, коли буде Перемога, а працювати над її наближенням, – говорить Михайло. – І кожен чиновник у своєму кабінеті має поставити портрети тих, хто загинув за державу – людей зі свого села, міста, своїх друзів, знайомих. Підписуючи документ, він має дивитися в очі тим хлопцям та дівчатам і запитувати себе – чи за такі наслідки, які матиме цей наказ чи розпорядження, вони загинули. Чи такою вони бачили майбутнюУкраїну? Якщо кожен так буде ставитися до цього, країна буде інакшою».
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
У цивільному житті Михайло Галущак – науковець, викладач історії у Львівській політехніці. Від початку повномасштабного вторгнення росії – боєць 24-ї ОМБр. Зараз, як з посмішкою зауважує Михайло, він є практикуючим істориком. Власне, як і всі, хто боронить країну і творять її майбутнє.
"Я досліджую історію Галицької армії, період Української революції 1917-21 рр. Вивчаючи логіку тих подій, можна легко зрозуміти, що з нами відбудеться, якщо ми не матимемо власної держави. На початку XX століття наші предки, на жаль, не змогли втримати незалежність. І наслідки були катастрофічними: вивезення в Сибір, розстріли, Голодомори… Якщо б ми не втримали державу у 2022-му, ми мали б те саме і також знову могли б бути розділеними. Це була велика трагедія і це також є одною з відповідей на питання, за що ми зараз боремося – щоб наші діти й онуки жили в одній державі і ніколи не воювали один проти одного. В історії є одна проста істина: якщо певне покоління не розв’язує проблем свого часу, то вони нікуди не зникають, а переходять «у спадок» дітям чи онукам.
Один з уроків цієї війни, говорить Михайло Галущак, чітке розуміння того, що вона не буде останньою. Тож ми вже маємо виховувати майбутніх захисників та захисниць.
"Ми показали, що можемо ефективно воювати з противником, що значно переважає нас у чисельності. Цифри були проти нас, проте на нашому боці був дух. Зараз зарано говорити про перемогу. Але ми вистояли. Можливо, ті, хто зараз на фронті, до кінця не усвідомлюють свою історичну роль, бо історія, як картина – для того, щоб побачити треба відійти. Утім, вірю, що їхні діти й онуки будуть з гордістю говорити про своїх бабусь чи дідусів, які у 2014-му, 2022-му, 2023-му взяли до рук зброю, щоб захистити їхнє майбутнє", – говорить Михайло.
Ще один важливий висновок: Україна має стати настільки сильною, щоб у подальшому ворог боявся навіть думати про вторгнення на нашу землю: «Чим більше українців візьме участь у захисті країни зараз, тим міцнішими ми станемо потім. Ми повинні максимально включатися у війну на усіх фронтах. Не думати, коли буде Перемога, а працювати над її наближенням, – говорить Михайло. – І кожен чиновник у своєму кабінеті має поставити портрети тих, хто загинув за державу – людей зі свого села, міста, своїх друзів, знайомих. Підписуючи документ, він має дивитися в очі тим хлопцям та дівчатам і запитувати себе – чи за такі наслідки, які матиме цей наказ чи розпорядження, вони загинули. Чи такою вони бачили майбутнюУкраїну? Якщо кожен так буде ставитися до цього, країна буде інакшою».
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Forwarded from Валерій Залужний
#історії_героїв
З родини Євгена на захист України стали одразу троє: він, брат і батько. Бачити один одного зараз вони можуть лише на екрані телефону, адже воюють на різних напрямках. «Онлайн-зустрічі» зазвичай короткі, проте поділитися новинами й обговорити родинні справи встигають.
Війна, каже Євген, змінила кожного з них.
– Дивлюся на батька і брата і розумію, як ми всі постаріли, навіть я у свої двадцять п’ять, – говорить він.
Євген командує взводом у 25-й ОПДБр. Його бійці разом з іншими підрозділами виконували надзвичайно складну задачу – прорив передових позицій росіян на одній із ділянок фронту. Ця операція, яка була частиною Харківського контрнаступу, дозволила українським військам зайти у тил ворога і звільнити велику кількість територій. Зокрема, місто Ізюм на Харківщині.
– Ми діяли за чітким планом, саме тому кожен на своєму місці спрацював максимально ефективно, – розповідає командир взводу. – За один день ми звільняли по два-три села. Коли наші сили оборони зайшли в Ізюм, росіяни, які залишалися там, не знали, куди сховатися. Вони перевдягалися у цивільний одяг, тікаючи з міста, кидали танки, БТРи, БМД, склади з боєприпасами, зброєю.
Окупанти не могли збагнути, як у їхньому глибокому тилу раптом опинилися українські війська.
– На підході до Ізюму відбили село. Зайшли, закріпилися. Раптом на вулиці з’явився БТР. Ми швидко зрозуміли, що це росіяни. А от вони ні – привіталися з нами. Потім теж збагнули, що своїх тут немає. Почалася перестрілка. І подібних сутичок з окремими ворожими групами було багато. Одного разу разом із товаришем натрапили на двох росіян у формі ЗСУ, вони відкрили вогонь, ми теж. Вороги загинули у тому бою. Але і товариш мій, на жаль, теж… – говорить Євген.
Військовий упевнений, що усі його побратими, які брали участь у наступі, заслуговують на нагороду, адже кожен проявив справжній героїзм у складних і небезпечних ситуаціях.
– Під час оточення Лиману, де було дуже гаряче, хлопці робили неймовірні речі, знищуючи «вертушки», техніку. Нічого не давалося нам легко, – зізнається Євген. – Але, разом із тим, коли зустрічаєш місцевих мешканців, які плачуть від щастя від того, що їх нарешті звільнили, розумієш, що усі зусилля виправдані. Вороги дарма сподіваються нас завоювати. Забрати наші землі вони зможуть лише у тому випадку, якщо помре останній українець. Кожен з нас буде чинити спротив. Нехай навіть не сумніваються.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
З родини Євгена на захист України стали одразу троє: він, брат і батько. Бачити один одного зараз вони можуть лише на екрані телефону, адже воюють на різних напрямках. «Онлайн-зустрічі» зазвичай короткі, проте поділитися новинами й обговорити родинні справи встигають.
Війна, каже Євген, змінила кожного з них.
– Дивлюся на батька і брата і розумію, як ми всі постаріли, навіть я у свої двадцять п’ять, – говорить він.
Євген командує взводом у 25-й ОПДБр. Його бійці разом з іншими підрозділами виконували надзвичайно складну задачу – прорив передових позицій росіян на одній із ділянок фронту. Ця операція, яка була частиною Харківського контрнаступу, дозволила українським військам зайти у тил ворога і звільнити велику кількість територій. Зокрема, місто Ізюм на Харківщині.
– Ми діяли за чітким планом, саме тому кожен на своєму місці спрацював максимально ефективно, – розповідає командир взводу. – За один день ми звільняли по два-три села. Коли наші сили оборони зайшли в Ізюм, росіяни, які залишалися там, не знали, куди сховатися. Вони перевдягалися у цивільний одяг, тікаючи з міста, кидали танки, БТРи, БМД, склади з боєприпасами, зброєю.
Окупанти не могли збагнути, як у їхньому глибокому тилу раптом опинилися українські війська.
– На підході до Ізюму відбили село. Зайшли, закріпилися. Раптом на вулиці з’явився БТР. Ми швидко зрозуміли, що це росіяни. А от вони ні – привіталися з нами. Потім теж збагнули, що своїх тут немає. Почалася перестрілка. І подібних сутичок з окремими ворожими групами було багато. Одного разу разом із товаришем натрапили на двох росіян у формі ЗСУ, вони відкрили вогонь, ми теж. Вороги загинули у тому бою. Але і товариш мій, на жаль, теж… – говорить Євген.
Військовий упевнений, що усі його побратими, які брали участь у наступі, заслуговують на нагороду, адже кожен проявив справжній героїзм у складних і небезпечних ситуаціях.
– Під час оточення Лиману, де було дуже гаряче, хлопці робили неймовірні речі, знищуючи «вертушки», техніку. Нічого не давалося нам легко, – зізнається Євген. – Але, разом із тим, коли зустрічаєш місцевих мешканців, які плачуть від щастя від того, що їх нарешті звільнили, розумієш, що усі зусилля виправдані. Вороги дарма сподіваються нас завоювати. Забрати наші землі вони зможуть лише у тому випадку, якщо помре останній українець. Кожен з нас буде чинити спротив. Нехай навіть не сумніваються.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Forwarded from Валерій Залужний
#історії_героїв
Ще на початку повномасштабного вторгнення росії, говорить розвідник 60-ї ОМБр «Золотий» , було зрозуміло, які важкі випробування чекають на Україну та український народ. Однак, до страждань мирного населення, особливо дітей, він так і не зміг звикнути.
– Неможливо спокійно сприймати те, що маленька дитина, першокласник, вже розуміє, що таке виходи, прильоти, куди треба бігти і де ховатися. Знає, як це – недоїдати, ділити одну хлібину та пляшку води на 20 людей, – розповідає військовий про побачене у селах, які були окуповані росіянами. – Мій дід був ветераном Другої світової війни. Щось подібне він переповідав про нацистів, від яких тоді звільняли Україну. Такі ж звірства чинять тепер росіяни.
За плечима «Золотого» довгий бойовий шлях. У складі 60-ї ОМБр він обороняв та звільняв правобережжя Херсонщини. Брав участь у запеклих боях на Бахмутському напрямку, де нашим Силам оборони протистоять російські найманці з ЧВК «Вагнер».
– Від людського у них тільки тіло, – говорить про вагнерівців «Золотий». – А у всьому іншому людьми їх назвати не можна… Переважна більшість – ґвалтівники, наркомани, вбивці, яких набрали до ЧВК з російських в’язниць.
Ворожі штурми на Бахмутському напрямку відбуваються майже цілодобово, тактика противника однакова на усіх ділянках – наступи малими групами.
– Діють вони таким чином: спочатку починають працювати мінометні розрахунки. Мінометний вогонь завжди передує штурму піхоти. Доки працюють міномети, вагнерівці повзуть до наших окопів, наближаються на таку відстань, щоб докинути гранату та заскочити в окоп. Далі вже відбувається ближній стрілецький бій, – пояснює «Золотий». – Ворог працює малими групами і штурми веде хвилями практично цілодобово. Одну хвилю знищуємо, за нею одразу просувається інша. Там просто гори їхніх трупів лежать. Вони ідуть, немов роботи. Одного вбивають, інший через нього переступає і суне далі. Про причину цього «феномену» розповіли полонені. Перед кожним наступом вагнерівців ведуть на так зване «опромінення» – вводять ін’єкцію димедролу з трамадолом. Тому вони не відчувають ні болю, ні страху.
Українські військові не обмежуються оборонними діями, активно дошкуляючи ворогу атаками та контрнаступами.
– Один із успішних контрнаступів був здійснений нами південніше Бахмуту. Противник зайняв міст через Сіверський Донець, що створювало загрозу оперативного оточення наших військ. Командування поставило задачу відбити міст і закріпитися там. Зібрали зведений загін розвідувальних груп з різних підрозділів, противника вибили і знищили. Далі вже наші піхотинці закріпилися на цих позиціях, – розповідає розвідник.
Інтенсивність бойових дій на Бахмутському напрямку просто шалена.
– Тут постійні бої, сьогодні один, завтра три і так безперервно. Навіть час спливає по-іншому. Місяць пролітає, немов хвилина. А секунда бою триває, як ціле життя, – говорить «Золотий». – Кожен, хто зараз воює, вже герой. І про вчинки, які варті найвищих нагород, можна розповідати довго. А тим, хто зараз ховається від повісток, хочу сказати одне: зберіть волю в кулак. Скажіть собі: «Я маю захистити свою країну, батьків, дітей, дім, зрештою», і йдіть до військкомату. Для перемоги важливий кожен.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
Ще на початку повномасштабного вторгнення росії, говорить розвідник 60-ї ОМБр «Золотий» , було зрозуміло, які важкі випробування чекають на Україну та український народ. Однак, до страждань мирного населення, особливо дітей, він так і не зміг звикнути.
– Неможливо спокійно сприймати те, що маленька дитина, першокласник, вже розуміє, що таке виходи, прильоти, куди треба бігти і де ховатися. Знає, як це – недоїдати, ділити одну хлібину та пляшку води на 20 людей, – розповідає військовий про побачене у селах, які були окуповані росіянами. – Мій дід був ветераном Другої світової війни. Щось подібне він переповідав про нацистів, від яких тоді звільняли Україну. Такі ж звірства чинять тепер росіяни.
За плечима «Золотого» довгий бойовий шлях. У складі 60-ї ОМБр він обороняв та звільняв правобережжя Херсонщини. Брав участь у запеклих боях на Бахмутському напрямку, де нашим Силам оборони протистоять російські найманці з ЧВК «Вагнер».
– Від людського у них тільки тіло, – говорить про вагнерівців «Золотий». – А у всьому іншому людьми їх назвати не можна… Переважна більшість – ґвалтівники, наркомани, вбивці, яких набрали до ЧВК з російських в’язниць.
Ворожі штурми на Бахмутському напрямку відбуваються майже цілодобово, тактика противника однакова на усіх ділянках – наступи малими групами.
– Діють вони таким чином: спочатку починають працювати мінометні розрахунки. Мінометний вогонь завжди передує штурму піхоти. Доки працюють міномети, вагнерівці повзуть до наших окопів, наближаються на таку відстань, щоб докинути гранату та заскочити в окоп. Далі вже відбувається ближній стрілецький бій, – пояснює «Золотий». – Ворог працює малими групами і штурми веде хвилями практично цілодобово. Одну хвилю знищуємо, за нею одразу просувається інша. Там просто гори їхніх трупів лежать. Вони ідуть, немов роботи. Одного вбивають, інший через нього переступає і суне далі. Про причину цього «феномену» розповіли полонені. Перед кожним наступом вагнерівців ведуть на так зване «опромінення» – вводять ін’єкцію димедролу з трамадолом. Тому вони не відчувають ні болю, ні страху.
Українські військові не обмежуються оборонними діями, активно дошкуляючи ворогу атаками та контрнаступами.
– Один із успішних контрнаступів був здійснений нами південніше Бахмуту. Противник зайняв міст через Сіверський Донець, що створювало загрозу оперативного оточення наших військ. Командування поставило задачу відбити міст і закріпитися там. Зібрали зведений загін розвідувальних груп з різних підрозділів, противника вибили і знищили. Далі вже наші піхотинці закріпилися на цих позиціях, – розповідає розвідник.
Інтенсивність бойових дій на Бахмутському напрямку просто шалена.
– Тут постійні бої, сьогодні один, завтра три і так безперервно. Навіть час спливає по-іншому. Місяць пролітає, немов хвилина. А секунда бою триває, як ціле життя, – говорить «Золотий». – Кожен, хто зараз воює, вже герой. І про вчинки, які варті найвищих нагород, можна розповідати довго. А тим, хто зараз ховається від повісток, хочу сказати одне: зберіть волю в кулак. Скажіть собі: «Я маю захистити свою країну, батьків, дітей, дім, зрештою», і йдіть до військкомату. Для перемоги важливий кожен.
#Україна_тримається_на_наших_плечах
@CinCAFU
