Те, що зараз відбувається навколо України — це не окремі новини. Це одна конструкція тиску, яку Росія знову намагається зібрати по периметру. Північ — Білорусь, південь — Придністров’я, всередині — наростаюча нервозність самої російської системи. І все це — не про силу. Це про страх і спробу його замаскувати.

Розбудова доріг до кордону, облаштування артилерійських позицій у Білорусі — це не підготовка до наступу "завтра". Це створення постійної загрози, щоб змусити Україну тримати сили на півночі. Класична стратегія виснаження. Лукашенко своїм указом про призов офіцерів запасу лише підтверджує одне — він залишається в ролі інструмента. Не суб’єкта. І це головне. Білорусь сьогодні — це не окремий фронт. Це важіль, яким Москва намагається розтягнути українську оборону.

Те саме з Придністров’ям. Росія не готує там прорив. Вона боїться втратити навіть символічну присутність. Їхній контингент — це не військова сила, це політичний маркер. І будь-яка активізація — це спроба створити нову точку напруги, щоб підняти ставки. Але тут є принципова річ: Україна вже не реагує, Україна діє на випередження. І саме це ламає російську логіку гри. Придністров’я для росії — це не ресурс. Це вразливість, яку вони змушені прикривати.

На цьому фоні внутрішня ситуація в рф починає давати тріщини. Падіння рейтингів — це не про соціологію. Це про втому від війни, яка лізе в кожну кишеню через податки і в кожен телефон через обмеження. А історії з психіатрією — це вже пряме повернення до радянських практик. І тут важливий сигнал: система починає боятися не опозиції — її давно немає. Вона починає боятися власних, тих, хто ще вчора був "лояльним". Коли навіть провладні фігури починають обережно відступати — це означає, що еліти вже думають про сценарії "після".

Тому всі ці рухи навколо України треба читати правильно. Це не про підготовку великого нового наступу. Це про спробу створити якнайбільше точок напруги, не маючи ресурсу вирішити жодну з них. Це логіка системи, яка розширює хаос назовні, щоб втримати контроль всередині.

І головне зараз навіть не те, чи відкриється ще один напрямок. Головне — що росія вже не здатна зробити жоден із них вирішальним.

Віктор Ягун

19 квітня 1648 р. розпочалася битва на Жовтих Водах.
Ця битва стала першим великим боєм періоду Національно-визвольної війни.
Коли поляки дізналися про початок повстання на Запоріжжі, туди було відійслано військо. При цьому польська армія була розділена на три частини: коронний гетьман М. Потоцький з основним військом розташувався між Корсунем і Чигирином, другий загін, який складався з реєстрових козаків рушив по Дніпру під командуванням військових осавулів Барабаша і Караїмовича, а третя група на чолі з козацьким комісаром Шембергом відправилася в так званий Чорний Шлях.
14 квітня полки реєстрових козаків, які плили по Дніпру, біля Кам’яного Затону повстали проти своїх командирів і перебили старшину. Вибравши новим ватажком Джалалія, вони вирішли приєднатися до війська Хмельницького.
19 квітня 1648 р. 6-тис. загін Шемберга був оточений 9-тис. військом повстанців Хмельницького на Жовтих Водах. Облога тривала до травня. Ситуація змінилася, коли 2 травня в табір повстанців прибули реєстрові полки Джалалія. Довідавшись про це, частина реєстрових козаків, яка знаходилася під командуванням Шемберга, теж перейшла на бік постанців. Шемберг змушений був піти на переговори, але вони закінчилися нічим. 4 травня козаки пішли на штурм і оволоділи табором оточенних. Тієї ж ночі Шемберг почав відступ, але в урочищі Княжі Байраки з 5 на 6 травня козацька і кримськотатарська кіннота оточила і розбила загін відступаючих.

Пам'ять Нації

Шануймо наші звичаї:
20 квітня ПРОВОДИ. На Харківщині поминальний тиждень після Великодня здавна називали «Проводками». Залежно від місцевої традиції, громада йшла на кладовище вшановувати рідних через тиждень після свята. Хоча нині більшість поминає покійних у неділю, люди старшого покоління й досі дотримуються звичаю робити це в понеділок або вівторок.

На кладовище обов’язково приносили паски, крашанки, цукерки та печиво. Гостинці клали на могили, а також роздавали присутнім, особливо дітям. На таке частування традиційно відповідали: «Царство небесне!». На хрест пов’язували хустку, якщо похована жінка і рушничок, коли похований чоловік.

Для дітей цей день був особливим. Рідні котили крашанки з «гробиків», а малеча їх ловила. Також популярною була гра «навбитка» (биття крашанок – Н.О.).

Однією з найяскравіших традицій був спільний обід. Односельці прямо на кладовищі варили куліш і розстеляли вздовж могил рушники, що слугували спільним столом. Кожен приносив із дому те, що мав: домашню ковбасу, м'ясо, паски та крашанки. Поминали всіх померлих разом, усією громадою.
Спогади наших інформантів.

* «Через тиждень після Великодня на кладовищі поминають всіх покійників, обідають. На хрести вішають рушнички, хустки – в кого який достаток. Я чіпляла і на год, і на три (після поховання – Н.О.), а січас не чіпляю». (Зап. 28.06.1998 р. у с. Сінне на Богодухівщині Харківської області від Єфросині Яківни Григоренко, 1917 р.н.).

* «Проводи – через неділя (тиждень – Н О.), у понеділок. Їли всі разом на кладовищі, грали «навбитка», катали крашанки». (Зап. 02.07.1994 р. у с. Рясне на Золочівщині Харківської області від гурту жінок).

* «Через тиждень після Великодня, в понеділок – Проводи. Всі йшли на кладовище. На гробки клали паску, крашанки. Хрест перев’язували хусткою та рушником, якшо чоловік похований. Для жінок готували «мариновку» (напій із м’яти та цукру)». (Зап. 08.08.1997 р. у с. Крисино на Богодухівщині Харківської області від Ганни Степанівни Іванченко, 1906 р.н.).

* Наталія Олійник, (за власними експедиційними матеріалами).

* Малюнок «НА ПРОВОДИ», виконала Світлана Мишак, викладачка КЗ «Нововодолазька школа мистецтв» Нововодолазької селищної ради Харківського району Харківської області.

Наталія Олійник,
ООМЦКМ

Шановні відвідувачі, кіноклуб Олександра Довженка запрошує на фільм, який має побачити кожен українець і кожен харків'янин!

🔹Безліч важливих сторінок нашої історії часто лишаються невідомими широкому загалу. Кінематограф та театр часто стають масовими провідниками від минулого до сучасного, і не просто аудіовізуалізують давні події, а надають їм нового, сучасного погляду. Про будинок «Слово» та «розстріляне відродження» ще років 15 тому знало злочинно мало українців, і українське кіно наполегливо намагається виправити цю ситуацію. Ще в 2017 році вийшов однойменний документальний фільм Тараса Томенка, який мав непоганий розголос.
🔹Втім, цей же режисер ще 10 років тому почав працювати над повнометражним ігровим фільмом – «Будинок Слово. Нескінчений роман». Ця стрічка настільки довго йшла на великі екрани, що про неї вже потроху почали забувати. В 2021 році відбулася світова прем’єра на Варшавському Кінофестивалі, в 2022 році – українська фестивальна на Mykolaychuk Open Fest, і ось нарешті масовий глядач має змогу побачити цей довгобуд в кінотеатрах своїх міст.
🔹Чи варте це кіно такого тривалого очікування? Безумовно. Особливо харків`яни тому, що події стрічки розгортаються в Харкові на початку 30-х років минулого століття. «Будинок «Слово». Нескінчений роман» Тараса Томенка, попри певні нереальні факти та деяких вигаданих персонажів, перебуває у вищій лізі, і ймовірно стане одним з кращих українських історичних фільмів за часів Незалежності. Принаймні стрічка володіє всіма якостями, щоб сміливо претендувати на такий статус.
🔹Непросто віднайти за всю історію українського кінематографу картину з таким просто божевільним набором яскравих, відомих та затребуваних акторів. Євген Ламах, Роман Ясіновський, Андрій Ісаєнко, Геннадій Попенко, В’ячеслав Довженко, Костянтин Темляк та багато інших грали, а, точніше, перевтілювалися у своїх героїв, таких різних, справжніх, експресивних, замкнених, високомірних, буремних, трагічних поетів і письменників настільки природньо, що їм віриш, їм співпереживаєш, про їхню долю тривожно здогадуєшся.
🔹Важко не захоплюватись роботою художників-постановників під керівництвом легендарного Шевкета Сейдаметова. Вражаюче достовірний будинок, увага до найдрібніших деталей інтер’єрів і їх цілковита відповідність зображуваній епосі, автентичні предмети побуту, яких начебто перенесли машиною часу із 30-х років в декорації фільму. Це все дозволяє ще більше зануритись в події «Будинку «Слова»» і не просто дивитися, а відчути цю картину.
🔹Резюмуючи, Україна отримала ще одну якісну, сильну, глибоку, непересічну стрічку величезного значення, яку мають переглянути значні маси народу, адже «Будинок «Слово». Нескінчений роман» – це наша історія, література та пам’ять. В часи, коли ворог нещадно та щоденно бомбить рідний для фільму Харків, це кіно набуває просто скаженої актуальності. В історичній площині воно дає розуміння кого ми втратили, бо вся наша історія – це те, кого чи що ми втратили. Водночас картина дає новий подих, сучасний погляд, неочікувану моду на геніальних митців «розстріляного відродження» та їхні непересічні, глибокі твори. Митців, яких нищили за те, що вони були українцями. Власне те, що відбувається і зараз.
🔹«Будинок «Слово». Нескінчений роман» – фільм, який вимагає від аудиторії і знання історичного контексту, і уваги до деталей. Саме тому після перегляду на всі питання, які можуть виникнути, відповість відомий культуролог, професор Михайло Красіков.

24 квітня 2026 року (п'ятниця) чекаємо всіх бажаючих на перегляд та обговорення фільму за адресою: вул. Григорія Сковороди, 62.
Початок о 15:00
Вхід вільний!

ООМЦКМ