Люблю їх 😋

Д. Гатчисон "Сад метеликів"

⭐️ 4/5
🛏️ 5/5

Неподалік від затишного маєтку є прекрасний сад. Тут живуть викрадені молоді жінки, чия шкіра покрита татуюваннями метеликів. Їх утримує тут Cадівник, жорстокий збоченець, одержимий колекціонуванням унікальних експонатів. Але нарешті про таємничий сад стає відомо, і одна з тих, хто залишився живим із його колекції, дає свідчення. Агенти Ганноверіан та Еддісон мають завдання розплутати одну з найогидніших справ за всю їхню кар’єру. Утім, дівчина, яка називає себе Майєю, і сама по собі та ще загадка. Вона розповідає агентам про життя в саду — страшну історію садівника, людини, яка ладна на все, щоб утримати красу в полоні.

Так вийшло, що цією книжкою мене взяли на слабо (Віка, передаю тобі привіт). Дисклеймер: я не люблю історії, де детально описується те, як маніяки знущаються зі своїх жертв чи утримують їх. Я не боюся описів крові і всякого такого, але мені дуже не по собі від думки, що в один день ти живеш своє життя, а в інший тебе викрадає якийсь збоченець, і твоє життя тобі не належить. Тому я рідко дивлюся тру крайм, де описуються саме такі історії. I'm a ghost stories girlie.

🦋

Я б не сказала, що цей трилер аж такий гостросюжетний, як пише на обкладинці — він радше більш психологічний. Описи Саду та всього, що там відбувається, доволі важко і неприємно читати, але не тому, що там описується якийсь боді горор, а через саму ситуацію і її жахливу реальність. Дівчата, яких викрадає Садівник, звикають до неї, мають свій певний устрій та правила, і згодом читач також поринає в цю атмосферу і часом забуває, що десь там існує реальне життя. Цей прийом чудово вдався авторці, і іноді ми можемо купитися на оманливу відсутність загрози в певних епізодах.

🦋

Якщо ви людина вразлива або такі теми вас тригерять, читати справді не раджу. Книга залишає після себе неприємний осад, не тому, що вона погано написана, а тому, що тобі хочеться забути про ці жахіття. Коли життя дівчат більше їм не належить, коли вони знають, що їх чекає смерть, коли вони навіть не використовують справжні імена, бо вже нема сенсу згадувати те, що було у минулому — цього не повернеш, а майбутнього вже нема. Іноді мені хотілося кричати від несправедливості та безсилля і своїми руками задушити того Садівника, який вирішив, що може розпоряджатися життями людей, мов метеликами у своїй колекції.

🦋

Єдиний мінус полягає у тому, що я не побачила якогось висновку чи наскрізної теми. Ця книга не схожа на пересічний трилер, написаний лише для того, аби шокувати читача. Вочевидь, авторка хотіла щось донести, і я не дуже зрозуміла, що саме. Згуртованість дівчат у кризовій ситуації? Образ "фінальної дівчини", яка виживає завдяки своїй кмітливості? Фінал був для мене трішки скомканим в цьому плані, не вистачило чогось такого "ах". Однак була одна тема, яка викликала в мене емоції, але це буде трохи спойлер, тому папєрєдживаю.

🦋

Коли Дезмонд, молодший син Садівника, дізнається про Сад, дівчата спершу думають, що він негайно розповість про все поліції. Але йому дорожче було незіпсуте родинне ім'я та звичне життя, аніж справедливість. Авторка хитро змушує нас спершу повірити у те, що він кращий за свого брата й батька, але насправді він чимось навіть гірший для мене. Дезмондо усіляко переконував себе, що тут нічого поганого нема, і це добре відображає здатність людської природи знаходити пояснення буквально всьому, аби себе заспокоїти. Ця ситуація нічим йому не завадила скористатися Маєю, і він для мене просто ниций персонаж. Хай зрештою він щось і зробив, але як Мая потім пояснювала, це було лише тому, що вони з братом не могли співіснувати у Саду. Я впевнена, що якби Садівник якось помер у книзі до того, як Сад викрила поліція, Дезмонд його б успадкував і робив те саме. Може, без вітрин, але щось схоже.

🦋

Загалом цей трилер однозначно потрапив у той жанр, який люблю я. Він психологічний, змушує задуматися і залишається з тобою ще надовго. Єдиний мінус — тепер ще дуже довго я не зможу сприймати зображення метеликів.

#omc_reviews #omc_thriller

Коли копіювала з сайту Вівату анотацію, не могла не помітити там ось це. Так-от, я б не називала цей трилер витонченим. Для мене сцени зґвалтування геть не витончені, як і для всіх адекватних людей, і ніякі метелики та сади мене в цьому не переконають. "Прекрасна жертва" теж трохи насторожує.

Є купа трилерів про жінок, написані жінками, і цей не є якимось аж таким унікальним. Може, це буде контроверсійно, але якби цей трилер написав чоловік, оцінка в нього була б 1/5. Це було б надто кріпово.

З останнім пунктом погоджуюся на всі сто — формат покетбука максимально зручний 🙂

Скористаюся нагодою прорекламувати один з улюблених психологічних трилерів "The Push" (тута відгук), який я додавала у підбірку трилерів про материнство. Хороший приклад того, що написано жінкою про жінку.
А якщо вам цікаві історії сильних дівчат, які переживали викрадення завдяки кмітливості, дуже-дуже-дуже раджу фільм "Believe Me: The Abduction of Lisa McVey", заснований на реальних подіях. Дівчинку викрав маніяк, і їй вдалося змусити його відпустити її, але ніхто не хотів вірити, що з нею сталося. Готуйтеся до того, що вам захочеться чимось кинути в телевізор.

Дивлюся відео про тропи і пригадала, як колись думала, що троп found family – це коли персонажа на початку книги розʼєднують із сімʼєю, а в кінці він до неї повертається 🤡

А думала я так через одну популярну дилогію, якій приписували цей троп. Корабель і тримання за руки – іф ю ноу, ю ноу.

Вгадайте шо 😐

Виправдовую чергову трату грошей наступним чином:
- «Втечу з табору» я хотіла купити ще тоді, коли її анонсували, і цей день можна позначати на календарях - я купила собі нон-фікшен 🤯

- «Амадоку» досі можна придбати на сайті ВСЛ зі знижкою -50%, і я ж не могла пропустити таку знижку, правда?

- «Маяк» сам трапив на очі, чесно. Я побачила її на ґудрідз, і коли подумала за неї в книгарні, вона опинилася просто переді мною…

А як ваші справи зі спонтанними книжковими покупками? 📚

TW: порепана книжка

Памʼятаєте я колись купила новий примірник «Тореадорів», бо мій дитячий в нечитабельному вигляді… то от я його знайшла 🤭

Р. Кван «Жовтолика»

⭐️ 4/5
🛏️ 5/5

У центрі книги дві письменниці: Атена, американка китайського походження, дуже популярна й визнана авторка бестселерів, і її подруга Джун, біла американка, яка досягла дуже посереднього дебюту. Одного дня Атена помирає на очах у Джун, і та викрадає рукопис подруги про роль китайських робітників у Першій світовій. Джун трохи переінакшує роман, переписує його та робить не таким «однозначним», та чи довго їй вдасться удавати, що це її книга, коли на неї посиплеться критика?

Чесно кажучи, я не очікувала, що цю книгу буде так весело читати. Звісно, теми, які вона підіймає, геть невеселі, але Кван використовує прекрасну сатиру для образу головної героїні. Одразу зрозуміло, що ми стикаємося із ненадійною оповідачкою, і тому вона мене аж так сильно не дратувала - саме того я й очікувала.

А ще, чого варта сама смерть Атени. Вдавитися млинцем насмерть, поки їси їх на швидкість - вибачте, але це було дуже смішно.

Мені сподобалися описи видавничого процесу, але іноді відчувалося, що вони трішки перебільшені чи зліплені під сюжет. Вкрадена книга, яку видала Джун, так швидко стала бестселером, хоча зрозуміло, що усі книги з глибоким сенсом бестселерами не стають. І, напевне, я нічого нового не скажу, коли пожаліюся на те, що книзі не вистачило якогось висновку, якоїсь більш конструктивної критики видавничої індустрії. Якщо поритися, стає зрозуміло, що Кван цією книгою відповідає на закиди, які отримувала сама. Атену критикують за те, що вона народилася в Америці і ніколи не жила в тих умовах, які описує в своїх книгах, і взагалі вона привілейована порівняно з китайцями, то як вона може писати про трагедію народу, не проживши її? В цьому буквально звинувачували Кван. І тут нічого такого, як на мене, немає - girl, you do you, - але хотілося трішки більшого.

Через образ Джун в книзі не раз підіймається питання того, хто має право писати про історичний досвід чи трагедію того чи іншого народу - винятково його представники чи будь-хто? І якщо будь-хто, то як це зробити правильно? (Тут мені одразу згадується Тіджей Клюн та його файл з «Домом у волошковому морі»). Якогось висновку чи роздумів від авторки ми не отримали, а хотілося би. Ясно лише те, що не варто робити це так, як Джун - переписувати китайські імена персонажів, бо вони всі схожі між собою, або їхати в Чайна-таун за ✨authentic experience✨і вишукувати у звичайних власників ресторанчику трагічну історію, яку можна використати у своїй книзі (від цього епізоду мене нудило).

Загалом від книги хотілося більшого (особливо від фіналу), але читати її було напрочуд легко і швидко, і це було доволі весело. З такою головною героїнею можна опинитися по інший бік завіси і побачити справжнє delulu. Але мені особисто чогось у Кван не вистачило - як чіткого висновку у «Жовтоликій», так і краще прописаних персонажів у «Вавилоні» (май хамбл опініон). Може, з «Маковою війною» пощастить?

🌝

#omc_reviews

Хочеться простого людського провести все літо біля басейну з книжкою… чи ж я так багато прошу? 😢

🌞Спостерігаю за срачами у коментах під цим постом про те, що жінки здебільшого читають порівну чоловічих і жіночих авторів, а чоловіки здебільшого читають чоловіків. Можна безкінечно обговорювати, чому саме так, але всі ми знаємо, чому 🥲

У мене на поличках відсотків 90%, якщо не більше, книг саме жіночих авторок, в електронці може 80%. А яка ситуація у вас?

Ось такі абзаци й нагадують мені, чому я здебільшого читаю книги, написані жінками 🫠

Досі думаю про всю цю історію з читанням жінок та чоловіків, і згадала нещодавну розмову з подругою, а також Євгена Клопотенка.

Ми говорили про трилер («Сад метеликів»), і вона думала, що автор чоловік, і це її бентежило. Я спочатку злякалася, що так і є, бо я ж думала, що то жінка, але виявилося, що я була права і то таки жінка.

Чому мене це налякало? Книга містить детальні описи зґвалтування і насильства. І якби це писав чоловік, мені було б дуже некомфортно це читати. Коли це пише жінка, я бачу в цьому страшну історію про маніяка та силу жінок, які підтримують одна одну у такій жахливій ситуації. Але коли в нас всякі Євгени Клопотенки можуть публічно сказати про те, що мріють посадити дівчину в клітку і спостерігати за нею, то я не зможу не думати про те, а раптом ця книга є чиєюсь збоченою фантазією.

У той же час в тіктоці доволі популярні рекомендації книг в стилі I support women’s rights, but I also support women’s wrongs. Це книги, у яких головні героїні – це жінки, які пустилися берега: вбивці, канібали і тд. І я постійно зберігаю такі рекомендації, що може здатися лицемірним, адже якщо в книзі жінка ріже чоловіків, то це ніби окей, аби не навпаки. Але насправді тут все глибше.

Жінки так клюють на таку літературу, бо погані жіночі персонажки геть не поширені. Ми звикли до того, що або жінки в книгах хороші, позитивні та сонячні, або вони слугують як любовний інтерес для головного героя. Навіть усілякі популярні фентезі із жіночими персонажками в центрі не допустять, щоб героїня здавалася непривабливою – злою, жорстокою чи кровожерливою. Тому можливість побороти ці стереотипи та почитати про unhinged women приваблює.

І найголовніше — зазвичай жіноча жорстокість чи злочини в таких книгах є метафорою для чогось. Прийняття себе, жіночої сексуальності (чергове табу у світі), дорослішання, материнство – все, що завгодно. Немає приколу в тому, щоб просто читати про кров та кишки. Хочеться підтексту, хочеться думати про книгу днями та розбирати її на частини.

Тому мені подобається злет «негативних» протагоністок в центрі популярних книг чи фільмів. Але при цьому мені потрібно, щоб про це писала жінка, щоб вона описала жіночий досвід, і щоб ми не отримували чергову сексуалізовану femme fatale.
You go girls 🩸