Еліс Осман «Народитися для цього»

⭐️ 5/5
🛏️ 5/5

У житті Енджел Рахімі немає нічого важливішого за гурт The Ark. Цей фандом - усе її життя, і завдяки йому вона знаходить найкращу подругу Джульєтту, з якою вони нарешті розвіртуалюються перед концертом The Ark у Лондоні. Джиммі Каґа-Річі - фронтмен The Ark. У хлопців попереду новий контракт, підкорення Америки та ще більше досягнень, але чомусь це викликає у нього лише тривогу. Життя Енджел та Джиммі змінюється після Лондонського концерту, і кожен з них по-своєму починає відкривати справжні бажання та омріяне життя.

Скажу одразу - якщо ви ніколи ні від чого не фанатіли, певні елементи цієї книги можуть вас роздратувати. Але якщо ви були у фандомах, заводили справжніх друзів завдяки улюбленому гурту, якщо думали, що знаєте все про людей, яких ніколи не зустрічали вживу, якщо шипперили музикантів чи акторів, роками когось стенили та ставили сповіщення на аккаунти ваших кумирів… вам сюди.

Книга надзвичайно класно відображає підлітковий фанатський експіріенс. Коли якийсь фендом стає для тебе сенсом життя, рятує тебе від сірих буднів, дарує незабутні емоції. Коли здається, що нема нічого важливішого, ніж якийсь апдейт чи нова фотка.

Вони були єдиним сенсом мого життя. Я відчувала, що народилася для того, щоб… щоб любити їх.

Оповідь йдеться від POV Енджел та Джиммі - по одному розділу. Тому паралельно ми спостерігаємо за життям гурту й тим, що вони відчувають з приводу своєї популярності. І цей контраст такий разючий і такий живий, бо ми можемо напряму спостерігати за різними фанатськими теоріями і припущеннями у розділах Енджел, а вони потім спростовуються в розділі Джиммі. Ми бачимо, що музиканти - звичайні люди зі своїми страхами та тривогами, і в Осман так вдало вийшло описати думки гурту, що мені стало цікаво, чи не спілкувалася вона з реальними учасниками якогось популярного бойзбенду. Хлопці гадають, як фанатки можуть казати, що люблять їх, коли зовсім їх не знають, і це дуже цікаве питання. Фанатіти від когось - це знати про них водночас усе й нічого, але чи збережеться це фанатство, якщо зазирнути далі за образ і зрозуміти, що за ним знаходяться звичайні люди?

Енджел вбачає більше сенсу в гурті, ніж у власному житті, і це відображає іншу сторону фанатства. Книга також підіймає питання шипперства реальних людей, сталкерства і проблеми надмірного захоплення кимось.

— Ви ладні життя віддати за цих хлопців. Ви чіпляєтеся за них, немовби за якихось богів. У них ви вбачаєте сенс свого життя. Але якщо це все відкинути, відразу стає зрозуміло, що ви себе геть не цінуєте, — зітхає він. — Ви віддаєте їм усю свою любов і ні краплі не залишаєте для себе.

Учасники гурту так звикли до постійної обʼєктивізацї, що сильно дивуються, коли хтось розмовляє з ними спокійно й адекватно, і це відображає реальність стількох популярних гуртів, що стає трохи сумно. Персонажі також задумуються, а чи варта популярність всього того, що приходить з нею. Звісно, ця тема не нова й вже давно обговорюється, але це лише підкреслює її важливість.

Загалом книга має чудові вайби coming of age, коли герої знаходять себе та розбираються з тим, що хочуть в житті. Підлітки в Осман зовсім не крінжові і мають ті самі проблеми, що були у нас всіх, і тому я дуже раджу її книги незалежно від віку. Вони комфортні, легко читаються і змушують повертатися до них знову і знову.

«Народитися для цього» особливо зачепила мене завдяки власному досвіду й думкам. Схоже, я знайшла черговий фаворит ❤️

#omc_reviews #omc_favs #omc_summer

Люблю їх 😋

Д. Гатчисон "Сад метеликів"

⭐️ 4/5
🛏️ 5/5

Неподалік від затишного маєтку є прекрасний сад. Тут живуть викрадені молоді жінки, чия шкіра покрита татуюваннями метеликів. Їх утримує тут Cадівник, жорстокий збоченець, одержимий колекціонуванням унікальних експонатів. Але нарешті про таємничий сад стає відомо, і одна з тих, хто залишився живим із його колекції, дає свідчення. Агенти Ганноверіан та Еддісон мають завдання розплутати одну з найогидніших справ за всю їхню кар’єру. Утім, дівчина, яка називає себе Майєю, і сама по собі та ще загадка. Вона розповідає агентам про життя в саду — страшну історію садівника, людини, яка ладна на все, щоб утримати красу в полоні.

Так вийшло, що цією книжкою мене взяли на слабо (Віка, передаю тобі привіт). Дисклеймер: я не люблю історії, де детально описується те, як маніяки знущаються зі своїх жертв чи утримують їх. Я не боюся описів крові і всякого такого, але мені дуже не по собі від думки, що в один день ти живеш своє життя, а в інший тебе викрадає якийсь збоченець, і твоє життя тобі не належить. Тому я рідко дивлюся тру крайм, де описуються саме такі історії. I'm a ghost stories girlie.

🦋

Я б не сказала, що цей трилер аж такий гостросюжетний, як пише на обкладинці — він радше більш психологічний. Описи Саду та всього, що там відбувається, доволі важко і неприємно читати, але не тому, що там описується якийсь боді горор, а через саму ситуацію і її жахливу реальність. Дівчата, яких викрадає Садівник, звикають до неї, мають свій певний устрій та правила, і згодом читач також поринає в цю атмосферу і часом забуває, що десь там існує реальне життя. Цей прийом чудово вдався авторці, і іноді ми можемо купитися на оманливу відсутність загрози в певних епізодах.

🦋

Якщо ви людина вразлива або такі теми вас тригерять, читати справді не раджу. Книга залишає після себе неприємний осад, не тому, що вона погано написана, а тому, що тобі хочеться забути про ці жахіття. Коли життя дівчат більше їм не належить, коли вони знають, що їх чекає смерть, коли вони навіть не використовують справжні імена, бо вже нема сенсу згадувати те, що було у минулому — цього не повернеш, а майбутнього вже нема. Іноді мені хотілося кричати від несправедливості та безсилля і своїми руками задушити того Садівника, який вирішив, що може розпоряджатися життями людей, мов метеликами у своїй колекції.

🦋

Єдиний мінус полягає у тому, що я не побачила якогось висновку чи наскрізної теми. Ця книга не схожа на пересічний трилер, написаний лише для того, аби шокувати читача. Вочевидь, авторка хотіла щось донести, і я не дуже зрозуміла, що саме. Згуртованість дівчат у кризовій ситуації? Образ "фінальної дівчини", яка виживає завдяки своїй кмітливості? Фінал був для мене трішки скомканим в цьому плані, не вистачило чогось такого "ах". Однак була одна тема, яка викликала в мене емоції, але це буде трохи спойлер, тому папєрєдживаю.

🦋

Коли Дезмонд, молодший син Садівника, дізнається про Сад, дівчата спершу думають, що він негайно розповість про все поліції. Але йому дорожче було незіпсуте родинне ім'я та звичне життя, аніж справедливість. Авторка хитро змушує нас спершу повірити у те, що він кращий за свого брата й батька, але насправді він чимось навіть гірший для мене. Дезмондо усіляко переконував себе, що тут нічого поганого нема, і це добре відображає здатність людської природи знаходити пояснення буквально всьому, аби себе заспокоїти. Ця ситуація нічим йому не завадила скористатися Маєю, і він для мене просто ниций персонаж. Хай зрештою він щось і зробив, але як Мая потім пояснювала, це було лише тому, що вони з братом не могли співіснувати у Саду. Я впевнена, що якби Садівник якось помер у книзі до того, як Сад викрила поліція, Дезмонд його б успадкував і робив те саме. Може, без вітрин, але щось схоже.

🦋

Загалом цей трилер однозначно потрапив у той жанр, який люблю я. Він психологічний, змушує задуматися і залишається з тобою ще надовго. Єдиний мінус — тепер ще дуже довго я не зможу сприймати зображення метеликів.

#omc_reviews #omc_thriller

Коли копіювала з сайту Вівату анотацію, не могла не помітити там ось це. Так-от, я б не називала цей трилер витонченим. Для мене сцени зґвалтування геть не витончені, як і для всіх адекватних людей, і ніякі метелики та сади мене в цьому не переконають. "Прекрасна жертва" теж трохи насторожує.

Є купа трилерів про жінок, написані жінками, і цей не є якимось аж таким унікальним. Може, це буде контроверсійно, але якби цей трилер написав чоловік, оцінка в нього була б 1/5. Це було б надто кріпово.

З останнім пунктом погоджуюся на всі сто — формат покетбука максимально зручний 🙂

Скористаюся нагодою прорекламувати один з улюблених психологічних трилерів "The Push" (тута відгук), який я додавала у підбірку трилерів про материнство. Хороший приклад того, що написано жінкою про жінку.
А якщо вам цікаві історії сильних дівчат, які переживали викрадення завдяки кмітливості, дуже-дуже-дуже раджу фільм "Believe Me: The Abduction of Lisa McVey", заснований на реальних подіях. Дівчинку викрав маніяк, і їй вдалося змусити його відпустити її, але ніхто не хотів вірити, що з нею сталося. Готуйтеся до того, що вам захочеться чимось кинути в телевізор.

Дивлюся відео про тропи і пригадала, як колись думала, що троп found family – це коли персонажа на початку книги розʼєднують із сімʼєю, а в кінці він до неї повертається 🤡

А думала я так через одну популярну дилогію, якій приписували цей троп. Корабель і тримання за руки – іф ю ноу, ю ноу.

Вгадайте шо 😐

Виправдовую чергову трату грошей наступним чином:
- «Втечу з табору» я хотіла купити ще тоді, коли її анонсували, і цей день можна позначати на календарях - я купила собі нон-фікшен 🤯

- «Амадоку» досі можна придбати на сайті ВСЛ зі знижкою -50%, і я ж не могла пропустити таку знижку, правда?

- «Маяк» сам трапив на очі, чесно. Я побачила її на ґудрідз, і коли подумала за неї в книгарні, вона опинилася просто переді мною…

А як ваші справи зі спонтанними книжковими покупками? 📚

TW: порепана книжка

Памʼятаєте я колись купила новий примірник «Тореадорів», бо мій дитячий в нечитабельному вигляді… то от я його знайшла 🤭

Р. Кван «Жовтолика»

⭐️ 4/5
🛏️ 5/5

У центрі книги дві письменниці: Атена, американка китайського походження, дуже популярна й визнана авторка бестселерів, і її подруга Джун, біла американка, яка досягла дуже посереднього дебюту. Одного дня Атена помирає на очах у Джун, і та викрадає рукопис подруги про роль китайських робітників у Першій світовій. Джун трохи переінакшує роман, переписує його та робить не таким «однозначним», та чи довго їй вдасться удавати, що це її книга, коли на неї посиплеться критика?

Чесно кажучи, я не очікувала, що цю книгу буде так весело читати. Звісно, теми, які вона підіймає, геть невеселі, але Кван використовує прекрасну сатиру для образу головної героїні. Одразу зрозуміло, що ми стикаємося із ненадійною оповідачкою, і тому вона мене аж так сильно не дратувала - саме того я й очікувала.

А ще, чого варта сама смерть Атени. Вдавитися млинцем насмерть, поки їси їх на швидкість - вибачте, але це було дуже смішно.

Мені сподобалися описи видавничого процесу, але іноді відчувалося, що вони трішки перебільшені чи зліплені під сюжет. Вкрадена книга, яку видала Джун, так швидко стала бестселером, хоча зрозуміло, що усі книги з глибоким сенсом бестселерами не стають. І, напевне, я нічого нового не скажу, коли пожаліюся на те, що книзі не вистачило якогось висновку, якоїсь більш конструктивної критики видавничої індустрії. Якщо поритися, стає зрозуміло, що Кван цією книгою відповідає на закиди, які отримувала сама. Атену критикують за те, що вона народилася в Америці і ніколи не жила в тих умовах, які описує в своїх книгах, і взагалі вона привілейована порівняно з китайцями, то як вона може писати про трагедію народу, не проживши її? В цьому буквально звинувачували Кван. І тут нічого такого, як на мене, немає - girl, you do you, - але хотілося трішки більшого.

Через образ Джун в книзі не раз підіймається питання того, хто має право писати про історичний досвід чи трагедію того чи іншого народу - винятково його представники чи будь-хто? І якщо будь-хто, то як це зробити правильно? (Тут мені одразу згадується Тіджей Клюн та його файл з «Домом у волошковому морі»). Якогось висновку чи роздумів від авторки ми не отримали, а хотілося би. Ясно лише те, що не варто робити це так, як Джун - переписувати китайські імена персонажів, бо вони всі схожі між собою, або їхати в Чайна-таун за ✨authentic experience✨і вишукувати у звичайних власників ресторанчику трагічну історію, яку можна використати у своїй книзі (від цього епізоду мене нудило).

Загалом від книги хотілося більшого (особливо від фіналу), але читати її було напрочуд легко і швидко, і це було доволі весело. З такою головною героїнею можна опинитися по інший бік завіси і побачити справжнє delulu. Але мені особисто чогось у Кван не вистачило - як чіткого висновку у «Жовтоликій», так і краще прописаних персонажів у «Вавилоні» (май хамбл опініон). Може, з «Маковою війною» пощастить?

🌝

#omc_reviews

Хочеться простого людського провести все літо біля басейну з книжкою… чи ж я так багато прошу? 😢

🌞Спостерігаю за срачами у коментах під цим постом про те, що жінки здебільшого читають порівну чоловічих і жіночих авторів, а чоловіки здебільшого читають чоловіків. Можна безкінечно обговорювати, чому саме так, але всі ми знаємо, чому 🥲

У мене на поличках відсотків 90%, якщо не більше, книг саме жіночих авторок, в електронці може 80%. А яка ситуація у вас?