«Артбукс» відкрили передпродаж на книгу яку я давно хотіла почитати… дайте грошів 💔

#omc_news

Р. Сейґер «The Only One Left»

⭐️ 4/5
🛏️ 4.5/5
👻 2/5

At seventeen, Lenora Hope
Hung her sister with a rope
Stabbed her father with a knife
Took her mother’s happy life
“It wasn’t me,” Lenora said
But she’s the only one not dead

Цей віршик про жорстокі вбивства у маєтку Гоупс-енд (що мальовничо перекладається як «Кінець надії») знає кожен у містечку. Ленора Гоуп стала місцевою легендою — хоча немає доказів, що саме вона вбила свою сім'ю у 1929 році, лише вона залишилася живою, і всі в містечку вважають її винною. Головна героїня книги Кіт влаштовується до Ленори доглядальницею 54 роки після вбивств. У Ленори паралізоване все тіло, окрім лівої руки, і вона не може розмовляти — лише друкувати на друкарській машинці. Одного разу Ленора зізнається Кіт, що хотіла би розповісти всю правду про ту ніч, і вона починає друкувати свою історію. Однак чим більше Кіт дізнається, тим більше розуміє, що Ленора може казати не всю правду.

Якщо в книзі є маєток, що знаходиться на скелі біля моря і поступово руйнується, загрожуючи одного дня провалитися разом зі шматком скелі у воду — давайте мені сюди цю книгу (поки що я таких прочитала аж дві, але I eat this shit up). Атмосфера у книзі справді добре прописана: величезний маєток, інтер'єр якого застряг у часі, а сам будинок поступово хилиться в бік океану; криваві плями, що лишилися на килимі після вбивств 50 років тому; похмурі коридори та дивні звуки вночі.

Мені сподобався сам концепт: Кіт вважає Ленору вбивцею, але оскільки її робота — доглядати за нею, вона все одно приймає той факт, що Ленора також людина, яка потребує опіки. Сама Ленора не може говорити, що дозволяє їй гратися зі словами, які вона друкує, і це додає зловісного ефекту. Однак ця книга найбагатша на сюжетні повороти серед усіх інших книг Сейґера. Коли ти думаєш, що основна суть сюжету вже розкрилася, він вкидає черговий вражаючий факт... і ще один... а потім ще... Згодом ти думаєш, що досить вже заплутувати сюжет, але Сейґер не зупиняється, і в кінці трилер більше скидався на сімейні мелодрами.

Тим не менше, сам фінал та власне останні сторінки все-таки витягнули книгу з рейтингу 3.75 на 4. Спойлер! Мені сподобалося, що Вірджинія в кінці все-таки прожила років тридцять, маючи змогу подорожувати та розповісти свою історію. Хай це було надто оптимістично, вона на це заслужила. You go, grandma.
Що мені сподобалося, то це те, що хоч я і відгадала основний сюжетний поворот, вийшло це в мене не на 100%, бо в автора вийшло заплутати цю лінію. Утім, на його місці я би зупинилася на цьому, а не додавала непотрібні приколи заради "вау" ефекта, бо це вже було не "вау", а "господи дапамажи я заплуталася".

Якби цей трилер написав якийсь інший автор, чи була би в нього нижча оцінка? Цілком можливо. Ну але люблю я книги Сейґера, що ж ви мені зробите. Вона однозначно не моя улюблена в нього, бо це місце поки що почесно займає «Home Before Dark», але ця історія теж цілком гідна уваги та навіть змогла мене налякати раз чи двічі. Але я буду рада, якщо Сейґер нарешті позбудеться клішованої лінії, яка є в кожній його книзі (спойлер! любовний інтерес або просто красивий мужик, що допомагає головній героїні, обов'язково буде підозрюваним, але виявиться невинним).

А ще я буду рада нарешті побачити трилер, в якому головна героїня не лишається на відверто підозрілій роботі лише тому, що їй більше нікуди піти. Я розумію, що це зручно для сюжету, і якщо вона лишилася би там без відвертого мотиву, я би злилася, що вона поводиться тупо, але давайте вже щось нове. Якщо ви знаєте трилери не про няньку та дивних дітей, і не про підозрілу роботу, яку головні герої приймають, бо в них нема грошей — буду вдячна за рекомендації. (Нічого проти таких трилерів не маю, вони цікаві, але не коли ти читаєш п'яту схожу книгу підряд).

#omc_reviews #omc_thriller

Естетика книги
#omc_aesthetics