Сьогодні почула, як одна книжкова ютуберка описала книги Гейзелвуд як millennial core, і що її гумор геть як у мілленіалів…
І знаєте, це найкращий опис її книг, який я чула.

Мілленіали, не ображайтесь

Ну просто муд

Ширлі Джексон "Привиди будинку на пагорбі"

⭐️ 4/5
👻 2/5
🛏 3/5

Сама ж садиба, сповнена безумства, стояла самотиною поміж пагорбів, ховаючи всередині пітьму; будинок простояв так вісімдесят років і міг би простояти ще вісімдесят. Його викладені цеглина до цеглини стіни пнулися вгору, підлога не просідала, а двері були надійно замкнені; у Домі на пагорбі залягла непорушна тиша, і те, що блукало маєтком, блукало наодинці.

Признаюсь чесно, я пам'ятала книгу трохи інакшою. Мені колись було лячно читати її вночі (дякуючи епізодам із стукотом в двері), але зараз моторошні речі не справили на мене такого враження.
Однак моторошним тут було трошки інше - людська самотність. Бажання належати до чогось, мати дім, куди ти повернешся, мати життя, яке чимось можна означити та описати. У головної героїні Елінор цього не було, і тому Дім заволодів нею дуже швидко.

Елінор спіймала себе на думці, що вже дуже давно не вдягалася так, щоб відчувати себе сонячним промінчиком, не відчувала такого голоду перед сніданком, не прокидалася з таким чітким, таким свідомим відчуттям себе, не ставилася до себе так дбайливо й ніжно.
Ауч.

Книга розповідає про дослідника паранормального, доктора Монтеґю, та його трьох помічників, яких він запросив провести літо у Домі на пагорбі, щоб дізнатися, чи справді він населений привидами. Оповідь ведеться з боку Елінор, яка більшість життя доглядала за хворою мамою, і яка нарешті має можливість щось зробити самостійно. В нас також є Теодора, примхлива, запальна дівчина, що тонко відчуває думки інших, та спадкоємець маєтку (і за сумісництвом гульвіса) Люк. Варто відмітити стосунки між Тео та Елінор, адже вони насичені певною прив'язаністю, захопленням та конкуренцією. Вайби чисто do I want to be her or to be with her, і ясно, що саме цим надихнувся режисер однойменного серіалу, коли прописував там Теодору.

Історія трішки сприймається як no plot, just vibes, але ці вайби наповнюють тебе якоюсь тугою, млявістю та неспокоєм. На обкладинці є цитата Джо Гілла (то син Стівена Кінга): "Джексон була першим автором, який зрозумів: привиди живуть не в будинках, а людях", і так воно і є. Ми бачимо, що в кожного є свої привиди та свої страхи, які будинок підмічає та на яких він грає.

Загалом я думала, що це буде 5/5, але історія була трішки більш розміреною та незрозумілою, ніж я очікувала. Вона відчувається як сон, що вночі вводить тебе в тривогу, а на ранок ти не можеш пригадати, що ж тобі снилось. Наразі я не маю сил на аналіз, але я хочу її перечитати в майбутньому та подумати над нею трохи більше. А поки піду закінчувати вже третій перегляд серіалу, бо він ну просто неймовірний.

#omc_reviews #omc_horror

60 сторінок «Вавилону», політ нормальний.
Нагадайте мені більше нічого не гуглити, бо я хотіла дізнатись, як в оригіналі звучало «Пташок», і, схоже, зловила такий файний спойлер 🤙

Скотт Томас "Kill Creek"

⭐️ 2/5
👻 2/5
🛏️ 2/5

Яка непогана ідея, і яке ж, перепрошую, всрате виконання.

Чотирьох провідних письменників в жанрі горору запрошують на ексклюзивне інтерв'ю. На Геловін. До одного із найвідоміших будинків з привидами, якого місцеві обходять стороною. Провівши там ніч, вони не лишились під особливим враженням, аж поки сили, що ховались в будинку, не почали мучити їх місяці потому, до того моменту, поки єдиним рішенням стало повернутися туди та розібратися із всім раз і назавжди.

Звучить цікаво, чи не так?

Однак що ж ми маємо у результаті - дуже стереотипні персонажі, зникнення будь-якого сюжету після першої третини книги та (суб'єктивно) нудне пояснення того, що стоїть за самим будинком.
Почнемо з того, що автор наче використав якісь архетипи письменників горору: "король жахів" похилого віку, що надихав решту письменників та написав книги, що стали класикою жанру (Стівен Кінг, то ваше камео?); брутальна "femme fatale", що шле всіх направо і наліво і пише відвертий горор із купою сексу (бо жінки хіба можуть інакше?); добряк-християнин, що пише повчальні страшилки для підлітків та через них закликає їх поводитися добре (бо саме так діти і приходять до релігії); і накінець, ваш посередній головний персонаж із загадковим та страшним минулим, яке лишило йому шрами на все життя (і поки ми дочекаємося його історії, то заснемо).

Якщо книга почалась доволі цікаво, то перші червоні прапорці замаячили в мене перед очима, коли автор почав описувати єдину жінку серед письменників. Вона лається, вона злюка, вона сексапільна, вона підтягнута, але з вигинами, вона не хоче залежати від чоловіків, але груди її ледь не вивалюються з блузки, коли їй треба їх причарувати, вона пише відвертий горор про секс, тіла та визволення себе через відданість якійсь потойбічній силі... Останнє нагадує про відьом, але не в тому контексті, який жінкам би сподобався. Коротше кажучи, крінжувала я багато.

Опис будинку, в якому автори переночували, був справді хорошим і я дуже чітко уявляла собі його моторошну атмосферу. Його історія також була цікавою, і якби автор не намагався бути не таким як other girls як всі, то він міг би її непогано розвинути. Але пояснилось все тим, що через трагічну історію будинку, та через те, що всі вірили, що там живуть привиди, із-за цих колективних вірувань там і справді щось завелося. Але це щось було неописане, невизначене і від того не страшне. Ясно, що будинок може бути злим і просто так, але чомусь багатьом іншим авторам вдалось це добре передати, а от Томасу Скотту ні.

На додачу, він детально описав те, як будинок заволодів свідомістю авторів, зводив їх з розуму, змушував їх забути про нормальне життя і витягав їх страхи назовні. Я перестала сприймати горор, який базується на тому, як персонажі повільно божеволіють, бо за останні півтора роки я сприймаю такі описи тяжче, ніж зазвичай. Мені потрібен був сюжет та якісь відчуття від нього, а не втома та важкий післясмак.

Книгу я закинула, але дочитала опис кінцівки онлайн, і не шкодую, що не дочитала - цікавого для себе я б там вже нічого не знайшла, хоча один поворот був непоганим. Однак відчувалось, що він був зроблений більше для ефектної кінцівки, і атмосферою книги я не пройнялась. Що доволі сумно, бо очікування мої були високими.

#omc_reviews #omc_horror

Нетфлікс скасував серіал «Тінь і кістка» 😶

Я дивилась його лише через воронів, ясна річ, і я така зла, що вони скасували його саме перед 3 сезоном, де ми нарешті мали отримати події «Шістки воронів». Вкотре впевнююсь, що в нетфлікса смаку немає, інакше чому не виділяються кошти на хороші адаптації типу «Локвуда» і «Тіні і кістки», а «Відьмак» ще досі йде?

Побачила вчора в книгарні ось таку красу 💙

Але зрозуміла, що собі купувати не буду, бо все-таки книга для мене трохи задовга (так, я її знову не дочитала)

Не так давно я читала «Привиди будинку на пагорбі» Ширлі Джексон, що надихнуло мене вкотре передивитись однойменний серіал.

Ось воно. Ось те, що мені потрібно від історій про будинки з привидами.
Рецепт для ідеального горору: атмосферний будинок, гарно прописані персонажі, відсутність тупих скримерів та розбите серце.

Я дивлюсь цей серіал вже втретє (майже як вперше, дякуючи моїй памʼяті), але щоразу елемент горору відходить все далі, а на передній план переходить елемент драми. Елемент сімʼї із власними привидами, як би банально це не звучало. Смерті. Любові. Цей серіал знайшов ідеальний баланс між справжніми привидами та тими привидами, що є в кожного із нас. Які переслідують нас з самого дитинства. Багато книг, фільмів чи серіалів намагаються це відтворити, поєднати наприродне із реальним, але мало кому це вдається. Однак в цьому серіалі стовідсоткове попадання, і саме це змушувало мене просто ридати.

Я не знаю, чи варто порівнювати серіал із оригінальною книгою. Він неї лишились тільки майстерні посилання, імена, обривки фраз та історій. Я б не сказала, що це адаптація, книга швидше послужила натхненням, але серіал пішов трохи в інше русло. До трагедії не однієї людини, а цілої сімʼї. Коли не хтось один лишається під впливом, а руйнуються цілі життя.

Тому це однозначно моя найбільша рекомендація, незалежно від того, який жанр ви любите. Поки що це безсумнівний топ із всього, що я бачила у Фленеґена, бо хоча інші його серіали чудові, з цим не порівняється ніщо.
Але за ваші сльози та розбите серце я не відповідаю.

П.С. Цікава гра - спробувати помітити всіх привидів, які зʼявляються в кадрі протягом серіалу. Закладаюсь, що з першого разу вийде не у всіх 👀

#omc_horror #omc_movies

Поки що єдина моя нотатка в рорку по «Вавилону», зате суттєво

Я, коли розповідаю про улюблених персонажів

Сходила вчора на «Баладу про співочих пташок та змій»
Тепер хочу почитати книгу, бо не встигла це зробити до перегляду, плюс у фільмі мені трошки чогось не вистачило.
А поки залишу тут свій улюблений тікток (без спойлерів)

Я: обираю «Divine Rivals» як одну із наступних книг для прочитання
Відгук у тіктоці: ця книга справді змусить вас почуватись, ніби ви на війні
🤡

Ще одна моя нотатка до «Вавилону», чи то мене вже поплавило по «Атаці титанів»?

Починаю «Баладу про співочих пташок та змій» після перегляду фільму
Настрій поки такий як цей комент

Коріолан Сноу біситься та ревнує, бо Люсі Ґрей заспівала перед Голодними іграми пісню про іншого хлопця, щоб не вмерти з голоду на арені…

✨Just narcissistic things ✨

I did it 🤭

Нарешті місяць без пропусків в рорку. Не знаю, чого мені так хотілось це зробити, але мій внутрішній перфекціоніст радіє.

Насправді повних прочитаних книжок тут аж дві - «Привиди будинку на пагорбі» та «Вавилон», на який я повільно пишу відгук, бо купа всього в голові.
«Kill Creek» та «Відьму» закинула, а в кінці місяця почала «Баладу про співочих пташок та змій» і повертаюсь в свою Hunger Games era, як і багато хто з нас зараз 😅

А як минув ваш листопад?

#omc_rork