Гомільшанські ліси та табір "Романтик" — подорож у серце Слобожанщини

Привіт, друже.

Під час служби в Харківській області мені випала рідкісна нагода вирватися на день тиші — і я поїхав у напрямку Сіверського Донця, до одного з найбільш недооцінених природних скарбів Слобожанщини — Національного природного парку «Гомільшанські ліси».

Це місце, до якого можна дістатися менш ніж за годину з Харкова. І ось ти вже серед вікових дубів, соснових стежок, піщаних берегів, прозорих озер і плавних звивів Сіверського Донця. Тут легко забути, що за кілька десятків кілометрів — обстріли, сирени і війна. Природа обіймає мовчки, але сильно.

Попри близькість до фронту, на території парку досі працюють кілька готелів і зелених садиб. І хоча туристів зараз мало, тиша й самотність надають цим місцям особливого змісту.

Ми почали прогулянку від парку "Козача Гора" — звідти відкривається панорама на річку та лісові масиви. А далі рушили лісовими стежками вздовж Дінця — до закинутого дитячого радянського табора "Романтик". Це радянська епоха, яку проковтнули дерева. Тут усе поросло травою, на дахах корпусів ростуть берези, сходи зруйновані, а скульптури дітей… моторошні. Серйозно бляха, дуже моторошні. Їхні кам’яні обличчя з потьоками дощу виглядають так, ніби хтось дуже давно плакав — і сльози застигли.

Піймав себе на думці, що хотів би побувати тут вночі. Це місце — як сцена з фільму: тиша, покинуті будівлі, бетонна постать жінки з голубом у руках… Але навіть у цьому — краса. Краса покинутих мрій і пам'яті про дитинство, яке ніколи не повернеться.

Це була коротка втеча з реальності, але дуже потрібна. Якщо ти колись будеш на Харківщині — рекомендую. Але їдь з повагою. Ці місця пам’ятають більше, ніж ми можемо уявити.

Обійняв.

#харківська #природа #закинуте

Устрична ферма Ойстервіль

Колись я жив в Африці і відкрив для себе культуру глемпінгів. Це "гламурні кемпінги" в африканських саваннах, в яких за немалі гроші можна зупинитися під час сафарі. Африканські глемпінгі — це намети зі всіма зручностями в живописних місцях серед природи та тварин.

Українська культура глемпінгів все ще розвивається, але десятки розкішних комплексів доступні в горах, біля річок та моря, в заповідних територіях.

В Одеській області, біля села Кордон на березі Тилігульського лимана, є устрична ферма "Ойстервіль". Це ресторан, пляж та наметове містечко з різним рівнем комфорту. В цьому щоденнику ніколи не було та не буде платних порад, тому я не буду розхвалювати цей глемпінг. Я вважаю, що він надто дорогий для свого рівня комфорту, але захід сонця, відпочинок в гамаку, свіжі та смачні устриці варті того, щоб відвідати це місце хоча б раз цього літа.

#одеська #природа

Німецьке військове кладовище в Страдчі

З війною моє ставлення до кладовищ змінилося.
Раніше я шукав їх у подорожах — старі некрополі, забуті меморіали, місця тиші серед скульптур і моху. Там було щось поетичне й величне: готичні хрести, потріскані обеліски, тінь дерев. Але тепер… кожна могила — це біль. Цілий всесвіт, розбитий на уламки.

Нещодавно я випадково натрапив на німецьке військове кладовище в селі Страдч, що на Львівщині. Там спочивають солдати, загиблі в 1914 році під час Першої світової. Тоді це була територія Австро-Угорщини, а німці — союзники імперії. Для когось вони були ворогами, але з відстані в сто років це просто хлопці, яких кинули в м’ясорубку чужих амбіцій. Їхні імена стерлися, а хрести стоять мовчки серед лісу.

Сьогодні ми знову живемо у часі війни. Знову могили, знову смерть. І я питаю себе:
Чи з’являться колись на нашій деокупованій землі такі ж меморіали — але російським солдатам?

Не як героям, ні. А просто як людям, яких зжерла машина війни, пропаганда і вождівські манії.
Чи пробачимо ми, чи забудемо, чи зможемо збудувати тишу замість ненависті — це вже інше питання.

А поки — хрести мовчать. Як мовчить ліс. Як мовчать усі, хто не повернувся.

#львівська

Страдецький печерний монастир

За 20 кілометрів від Львова, у селі Страдч, на вершечку лісового пагорба стоїть Успенська церква. А під самою горою — старовинний крихітний Печерний монастир.

Страдецька печера — одна з найдавніших на заході України. Її рукотворні галереї, що прорізають товщу пісковику, сягають понад 270 метрів у довжину. Колись тут був монастир, який діяв ще у XI–XIII століттях, поки в 1243 році його не зруйнували татари з орди Батия. Але печера пережила усе — і дожила до наших днів.

Сьогодні її вхід — при самій церкві. Частину галерей відкрито для відвідування та молитв, інша — закрита, але доступна для нахабних дослідників. Проте мені не вдалося зайти вглиб — саме в ту мить група прихожан молилась у тиші печерної церкви. Я не захотів порушувати цю мовчазну присутність.

Страдецька гора — гарне місце для прогулянок, усамітнення, або медитації. Тиша лісу, галереї печери, шурхіт листя й шепіт каменю — тут легко зупинити час, відключити мозок. До церкви та печери веде Хресна дорога — з десятками скульптур, вирізьблених у камені. Вони розповідають шлях Христа на Голгофу — через біль, зраду, тягар, милосердя.

Я далекий від бога та молитви, але це місце вчить не лише молитві, а й тиші. Саме за тишею тягнеться втомлене війною тіло та душа.

#львівська #підземне