Привіт! Дякуємо, що прийшли до нас. Коротко розповімо про те, як все працює.
Що ми робимо?
Ми публікуємо огляди і перекази цікавих англомовних статей.
Як саме?
Беремо цікаві й важливі англомовні лонгріди, на які у вас все одно ніколи не вистачить часу, і переказуємо найцікавіші думки та ідеї в кількох абзацах. Зрідка ми будемо переказувати відео чи подкасти, але основними для нас залишаються статті.
На які теми?
Ми пишемо про нові суспільні і культурні феномени, про вплив технологій на наше життя, про цікаву історію і цікаву політику.
Це переклади?
Ні. У нас ви знайдете стислі огляди і перекази статей, а НЕ повні переклади чи детальні адаптації. Також ми деколи доповнюємо статті власними думками та додатковими посиланнями.
Хто ми?
Канал ведуть двоє людей — Захар Процюк і Антон Процюк. Ми будемо вдячні як за фідбек до конкретних постів, так і загальним пропозиціям, запитанням чи погрозам. Щодо конкретного посту пишіть його автору (кожен пост має підпис), а із загальними питаннями — будь-кому з нас. Наші контакти — @protanton (Антон) і @zakharprotsiuk (Захар).
Що ми робимо?
Ми публікуємо огляди і перекази цікавих англомовних статей.
Як саме?
Беремо цікаві й важливі англомовні лонгріди, на які у вас все одно ніколи не вистачить часу, і переказуємо найцікавіші думки та ідеї в кількох абзацах. Зрідка ми будемо переказувати відео чи подкасти, але основними для нас залишаються статті.
На які теми?
Ми пишемо про нові суспільні і культурні феномени, про вплив технологій на наше життя, про цікаву історію і цікаву політику.
Це переклади?
Ні. У нас ви знайдете стислі огляди і перекази статей, а НЕ повні переклади чи детальні адаптації. Також ми деколи доповнюємо статті власними думками та додатковими посиланнями.
Хто ми?
Канал ведуть двоє людей — Захар Процюк і Антон Процюк. Ми будемо вдячні як за фідбек до конкретних постів, так і загальним пропозиціям, запитанням чи погрозам. Щодо конкретного посту пишіть його автору (кожен пост має підпис), а із загальними питаннями — будь-кому з нас. Наші контакти — @protanton (Антон) і @zakharprotsiuk (Захар).
Чому літературна слава настільки непередбачувана — і як все-таки можна (спробувати) її передбачити
У 1929 році читачі Manchester Guardian майже одноголосно вважали, що найбільші шанси зберегти популярність на наступні сто років — у Джона Голсуорсі. Сьогодні ще можна знайти людину, яка читала його «Сагу про Форсайтів» — але про Голсуорсі явно не говорять на кожному кроці (і навряд чи почнуть говорити до 2029 року).
Як пише автор The New Yorker Том Вандербільт, цей приклад гарно відображає непередбачуваність літературної слави. Іншими словами, надпопулярність автора у певний момент не гарантує того, що він залишатиметься в історії на десятки і сотні років вперед.
Йдеться не лише про авторів масових низькопробних детективів і любовних романів — забуттю публіки піддаються і серйозні автори, як той же Голсуорсі чи інші лідери того опитування Manchester Guardian Джеймс Баррі та Арнольд Беннетт. А деколи буває й навпаки — згадаймо Скотта Фіцджеральда, чий культовий “Великий Гетсбі” помітили вже після смерті автора.
Є багато причин чому літературну славу так складно передбачити. По-перше, більшість бестселерів банально не є вартісними та якісними книжками. (Барбара Картленд передає привіт “50 відтінкам сірого”). По-друге, людям загалом не дуже гарно вдаються передбачування — нам автоматично здається, що улюблені нами книжки будуть читати і через 100 років. По-третє, у кожного нового покоління з’являються нові потреби і нові проблеми. Звичайно, деякі проблеми є вічними — але тут ми переходимо до останнього пункту: часто нові покоління продукують нові бестелери на старі теми. (Так, сто років тому книжки про особисту продуктивність також були популярними).
Як ми вже зрозуміли, пророкувати довгострокову літературну славу — дуже складне завдання. Але можна все-таки спробувати виділити кілька факторів, які хоча б побічно можуть передбачити славу письменника на найближче століття:
1️⃣ Книга автора є об’єктом фільму, бажано — високобюджетного і знятого BBC.
2️⃣ Прізвище автора увійшло в мову як загальна назва і стало прийменником (“кафкіанський”, “орвеллівський”).
3️⃣ Не всі автори бестелерів залишаються в історії, але всі автори, котрі залишаються в історії, повинні мати в доробку хоча б один бестселер.
4️⃣ Не обов’язково мати велику аудиторію при житті, але ця невелика аудиторія має бути відданою (як це було у Фіцджеральда чи автора “Ловця у житі” Селінджера).
5️⃣ Ідеально, якщо при цьому авторові вдалося очолити новий інтелектуальний рух (антиколоніалізм Джозефа Конрада, радикальне лібертаріанство Айн Ренд).
Але головне правило в тому, що немає жодних чітких правил. Хоча це, звичайно, не зупинить нас від спроб вгадати, хто буде найбільш читаним автором у 2118 році.
https://www.newyorker.com/books/page-turner/why-is-literary-fame-so-unpredictable
У 1929 році читачі Manchester Guardian майже одноголосно вважали, що найбільші шанси зберегти популярність на наступні сто років — у Джона Голсуорсі. Сьогодні ще можна знайти людину, яка читала його «Сагу про Форсайтів» — але про Голсуорсі явно не говорять на кожному кроці (і навряд чи почнуть говорити до 2029 року).
Як пише автор The New Yorker Том Вандербільт, цей приклад гарно відображає непередбачуваність літературної слави. Іншими словами, надпопулярність автора у певний момент не гарантує того, що він залишатиметься в історії на десятки і сотні років вперед.
Йдеться не лише про авторів масових низькопробних детективів і любовних романів — забуттю публіки піддаються і серйозні автори, як той же Голсуорсі чи інші лідери того опитування Manchester Guardian Джеймс Баррі та Арнольд Беннетт. А деколи буває й навпаки — згадаймо Скотта Фіцджеральда, чий культовий “Великий Гетсбі” помітили вже після смерті автора.
Є багато причин чому літературну славу так складно передбачити. По-перше, більшість бестселерів банально не є вартісними та якісними книжками. (Барбара Картленд передає привіт “50 відтінкам сірого”). По-друге, людям загалом не дуже гарно вдаються передбачування — нам автоматично здається, що улюблені нами книжки будуть читати і через 100 років. По-третє, у кожного нового покоління з’являються нові потреби і нові проблеми. Звичайно, деякі проблеми є вічними — але тут ми переходимо до останнього пункту: часто нові покоління продукують нові бестелери на старі теми. (Так, сто років тому книжки про особисту продуктивність також були популярними).
Як ми вже зрозуміли, пророкувати довгострокову літературну славу — дуже складне завдання. Але можна все-таки спробувати виділити кілька факторів, які хоча б побічно можуть передбачити славу письменника на найближче століття:
1️⃣ Книга автора є об’єктом фільму, бажано — високобюджетного і знятого BBC.
2️⃣ Прізвище автора увійшло в мову як загальна назва і стало прийменником (“кафкіанський”, “орвеллівський”).
3️⃣ Не всі автори бестелерів залишаються в історії, але всі автори, котрі залишаються в історії, повинні мати в доробку хоча б один бестселер.
4️⃣ Не обов’язково мати велику аудиторію при житті, але ця невелика аудиторія має бути відданою (як це було у Фіцджеральда чи автора “Ловця у житі” Селінджера).
5️⃣ Ідеально, якщо при цьому авторові вдалося очолити новий інтелектуальний рух (антиколоніалізм Джозефа Конрада, радикальне лібертаріанство Айн Ренд).
Але головне правило в тому, що немає жодних чітких правил. Хоча це, звичайно, не зупинить нас від спроб вгадати, хто буде найбільш читаним автором у 2118 році.
https://www.newyorker.com/books/page-turner/why-is-literary-fame-so-unpredictable
The New Yorker
Why Is Literary Fame So Unpredictable?
In 1929, the readers of the Manchester Guardian were asked to opine on the “novelists who may be read in 2029.” Sitting at the top of this century-hence summit of popularity was John Galsworthy. Granted, he has his partisans, and there are still some years…
📋 Війна — це мир, свобода — це рабство, копія — це оригінал
Однією з важливих відмінностей між західною і китайською культурами є різні погляди на поняття оригінальності і копіювання. У свідомості китайців та японців різниця між оригіналом і копією значно менш виражена, ніж в європейській культурі — і це часто призводить як до курйозних випадків, так і до серйозних скандалів.
Про прояви і наслідки цього феномену написав у статті для Aeon культуролог Бьюн Чул Хан, а The Old York Times пропонує виклад найцікавіших ідей його матеріалу.
⏱Час на прочитання — 3 хвилини.
https://telegra.ph/V%D1%96jna--ce-mir-svoboda--ce-rabstvo-kop%D1%96ya--ce-orig%D1%96nal-09-10
Однією з важливих відмінностей між західною і китайською культурами є різні погляди на поняття оригінальності і копіювання. У свідомості китайців та японців різниця між оригіналом і копією значно менш виражена, ніж в європейській культурі — і це часто призводить як до курйозних випадків, так і до серйозних скандалів.
Про прояви і наслідки цього феномену написав у статті для Aeon культуролог Бьюн Чул Хан, а The Old York Times пропонує виклад найцікавіших ідей його матеріалу.
⏱Час на прочитання — 3 хвилини.
https://telegra.ph/V%D1%96jna--ce-mir-svoboda--ce-rabstvo-kop%D1%96ya--ce-orig%D1%96nal-09-10
Telegraph
Війна — це мир, свобода — це рабство, копія — це оригінал
Недавно в одному техноблозі почув цікаву думку: численні китайські копії айфона відображають не лише підприємливість китайців (а всі ці копії зазвичай таки комерційно успішні!), а й глибшу особливість культури Китаю — яка історично толерує і навіть заохочує…
Чому держави можуть зникнути до кінця століття і що прийде замість них
Ми звикли до того, що держава (nation state) є єдиною можливою формою організації суспільства. Зараз у світі понад 190 держав. Вони можуть бути демократичними, авторитарними, комуністичними чи капіталістичними, але всі вони залишаються державами. Однак такий тип організації суспільства насправді став універсальним порівняно недавно. Що цікавіше, він може згодом поступитися новій (чи давно забутій старій) гегемонії міст-держав. Принаймні так вважає британський дослідник Джеймі Бартлетт у своїй статті для Aeon.
Одним з головних стовпів ідеї держави є кордони: вони визначають її територію, хто є громадянином, які товари можуть крізь них проходити. Для того, щоб держава продовжувала існувати, вона повинна свої кордони контролювати. Загалом контроль для цієї системи дуже важливий. Ви віддаєте частинку своєї свободи і в обмін отримуєте гарантії безпеки і мінімального благополуччя.
Проблема в тому, що сучасний технологічний розвиток рухається в діаметрально протилежному напрямку — децентралізації, меншого контролю та руйнування кордонів. Блокчейн, біткоїни, хакерські атаки міжнародного масштабу — перше, що спадає на думку. Чим більше нові технології інтегруються у наше життя, тим важче державам виконувати свої базові функції.
Бартлетт вважає, що сучасний лад змінять міста-держави. Він згадує Сінгапур, Монако і частково Гонконг (який офіційно є частиною Китаю) як живі приклади майбутнього світового порядку. Останніми роками мери великих міст стають все більш впливовими і відіграють значнішу роль в національній політиці. Міста також мають демографічну перевагу: з 2014 року вперше в історії у містах живе більша частина людства.
Міста легше справляються з проблемами, у яких держави виявляються занадто неповороткими і повільними. Прикладом може бути Група C40 — ініціатива найбільших міст світу, яка поставила собі за мету об’єднати свої зусилля проти глобального потепління. Дійсно, на фоні страждальної Паризької угоди, з якої США вийшли в 2017, міста виглядають значно прогресивнішими.
Оскільки держави так просто не відпустять своїх головних постачальників податків, зараз ті, хто вірять у майбутнє міст-держав, намагаються знайти шляхи обійти їхній спротив. Одним з таких шляхів є seasteading (sea and homesteading) — створення постійних поселень на плавучих платформах в морі та океані. Такі міста розташовувалися б у міжнародних водах і не підпадали б під юрисдикції жодної країни.
Мені важко уявити, що ці ідеї якось матеріалізуються протягом наближчих 40-50 років. Хоча якщо зайти на сайт Seasteading Institute і подивитись ролик про їхній договір з урядом Фрацузької Полінезії в 2017 стосовно будівництва перших платформ, то все починає здаватися більш реальним.
https://aeon.co/essays/the-end-of-a-world-of-nation-states-may-be-upon-us
Ми звикли до того, що держава (nation state) є єдиною можливою формою організації суспільства. Зараз у світі понад 190 держав. Вони можуть бути демократичними, авторитарними, комуністичними чи капіталістичними, але всі вони залишаються державами. Однак такий тип організації суспільства насправді став універсальним порівняно недавно. Що цікавіше, він може згодом поступитися новій (чи давно забутій старій) гегемонії міст-держав. Принаймні так вважає британський дослідник Джеймі Бартлетт у своїй статті для Aeon.
Одним з головних стовпів ідеї держави є кордони: вони визначають її територію, хто є громадянином, які товари можуть крізь них проходити. Для того, щоб держава продовжувала існувати, вона повинна свої кордони контролювати. Загалом контроль для цієї системи дуже важливий. Ви віддаєте частинку своєї свободи і в обмін отримуєте гарантії безпеки і мінімального благополуччя.
Проблема в тому, що сучасний технологічний розвиток рухається в діаметрально протилежному напрямку — децентралізації, меншого контролю та руйнування кордонів. Блокчейн, біткоїни, хакерські атаки міжнародного масштабу — перше, що спадає на думку. Чим більше нові технології інтегруються у наше життя, тим важче державам виконувати свої базові функції.
Бартлетт вважає, що сучасний лад змінять міста-держави. Він згадує Сінгапур, Монако і частково Гонконг (який офіційно є частиною Китаю) як живі приклади майбутнього світового порядку. Останніми роками мери великих міст стають все більш впливовими і відіграють значнішу роль в національній політиці. Міста також мають демографічну перевагу: з 2014 року вперше в історії у містах живе більша частина людства.
Міста легше справляються з проблемами, у яких держави виявляються занадто неповороткими і повільними. Прикладом може бути Група C40 — ініціатива найбільших міст світу, яка поставила собі за мету об’єднати свої зусилля проти глобального потепління. Дійсно, на фоні страждальної Паризької угоди, з якої США вийшли в 2017, міста виглядають значно прогресивнішими.
Оскільки держави так просто не відпустять своїх головних постачальників податків, зараз ті, хто вірять у майбутнє міст-держав, намагаються знайти шляхи обійти їхній спротив. Одним з таких шляхів є seasteading (sea and homesteading) — створення постійних поселень на плавучих платформах в морі та океані. Такі міста розташовувалися б у міжнародних водах і не підпадали б під юрисдикції жодної країни.
Мені важко уявити, що ці ідеї якось матеріалізуються протягом наближчих 40-50 років. Хоча якщо зайти на сайт Seasteading Institute і подивитись ролик про їхній договір з урядом Фрацузької Полінезії в 2017 стосовно будівництва перших платформ, то все починає здаватися більш реальним.
https://aeon.co/essays/the-end-of-a-world-of-nation-states-may-be-upon-us
Aeon
The end of a world of nation-states may be upon us | Aeon Essays
Nation-states came late to history, and there’s plenty of evidence to suggest they won’t make it to the end of the century
📋 У чому секрет популярності «сімей напрокат» в Японії
Фейкові весілля, наймані дружини і зіграні професійними акторами вибачення — останніми роками все це стало реальністю для японців. У Японії все більш популярними стають послуги «родичів напрокат», які можуть зіграти роль дружини, сина чи матері — як з прагматичними цілями, так і заради емоційного задоволення.
Ми виділили для вас найцікавіші ідеї з фундаментальної статті Еліф Батуман про індустрію «сімей напрокат» в Японії в The New Yorker.
⏱Час на прочитання — 4 хвилини.
https://telegra.ph/U-chomu-sekret-populyarnost%D1%96-s%D1%96mej-naprokat-v-YApon%D1%96i-09-10
Фейкові весілля, наймані дружини і зіграні професійними акторами вибачення — останніми роками все це стало реальністю для японців. У Японії все більш популярними стають послуги «родичів напрокат», які можуть зіграти роль дружини, сина чи матері — як з прагматичними цілями, так і заради емоційного задоволення.
Ми виділили для вас найцікавіші ідеї з фундаментальної статті Еліф Батуман про індустрію «сімей напрокат» в Японії в The New Yorker.
⏱Час на прочитання — 4 хвилини.
https://telegra.ph/U-chomu-sekret-populyarnost%D1%96-s%D1%96mej-naprokat-v-YApon%D1%96i-09-10
Telegraph
У чому секрет популярності «сімей напрокат» в Японії
Фейкові весілля, наймані дружини і зіграні професійними акторами вибачення — все це прояви індустрії «сім'ї напрокат» в Японії. Її описує американська журналістка Еліф Батуман у своїй монументальній статті для The New Yorker. В останні двадцять-тридцять років…
Чи може штучний інтелект прогнозувати поведінку цілих народів? Спойлер: так
Зазвичай прогнозування соціальних процесів покладається на інтуїцію досвідчених експертів, в кращому випадку з урахуванням статистичної інформації. Однак з розвитком нових технологій ця сфера також змінюється. Штучний інтелект вміє не лише вигравати у вас в шахи чи пасьянс, але й моделювати шаблони поведінки великих соціальних груп і передбачати їхній вплив на суспільство.
Редактор The Atlantic бере інтерв’ю в науковців, які моделюють соціальну поведінку за допомогою штучного інтелекту. Вони створюють моделі соціальних груп, а потім перевіряють, як нова змінна (скажімо, новий законопроект) впливає на поведінку цієї системи. Наприклад, якщо ви президент, який зі всіх сил старається інтегрувати біженців у своїй країні, модель могла б вам допомогти зрозуміти, у що інвестувати найкраще: доступне навчання, створення робочих місць чи соціальне забезпечення.
Команда з Норвегії використовує ці технології для дослідження впливу релігії. В ході роботи над проектом «Modeling Religion Project» науковці прийшли до висновків, що ріст секуляризації спирається на чотири фактори: екзистенційна безпека (достатньо грошей та їжі), персональна свобода (можливість вибирати релігію або відмовитися від вибору), плюралізм (спокійне сприйняття інших поглядів) та освіта.
У потенційного поширення цієї технології є як мінімум одна проблема — питання етики. Розробники переживають, що їхні напрацювання можуть бути використані з корисливими цілями. Наприклад, глибше розуміння того, як відбувається процес секуляризації в суспільстві, дозволяє уряду маніпулювати цим відповідно до своїх інтересів.
Один з дослідників, Лерон Шульц, каже, що схожі розробки все одно проводяться урядами багатьох країн, тільки без розголошення. Тому відмова від публічного проекту — не вихід. Найкращим варіантом буде зробити процес дослідження максимально прозорим і під час нього обговорювати його етичну складову.
Впевнений, що за активним впровадженням цієї технології стоїть лише питання «коли воно з’явиться», а не «чи з'явиться воно в принципі». Тому обговорення доцільності її використання потрібно починати вже зараз.
https://www.theatlantic.com/international/archive/2018/07/artificial-intelligence-religion-atheism/565076/
Зазвичай прогнозування соціальних процесів покладається на інтуїцію досвідчених експертів, в кращому випадку з урахуванням статистичної інформації. Однак з розвитком нових технологій ця сфера також змінюється. Штучний інтелект вміє не лише вигравати у вас в шахи чи пасьянс, але й моделювати шаблони поведінки великих соціальних груп і передбачати їхній вплив на суспільство.
Редактор The Atlantic бере інтерв’ю в науковців, які моделюють соціальну поведінку за допомогою штучного інтелекту. Вони створюють моделі соціальних груп, а потім перевіряють, як нова змінна (скажімо, новий законопроект) впливає на поведінку цієї системи. Наприклад, якщо ви президент, який зі всіх сил старається інтегрувати біженців у своїй країні, модель могла б вам допомогти зрозуміти, у що інвестувати найкраще: доступне навчання, створення робочих місць чи соціальне забезпечення.
Команда з Норвегії використовує ці технології для дослідження впливу релігії. В ході роботи над проектом «Modeling Religion Project» науковці прийшли до висновків, що ріст секуляризації спирається на чотири фактори: екзистенційна безпека (достатньо грошей та їжі), персональна свобода (можливість вибирати релігію або відмовитися від вибору), плюралізм (спокійне сприйняття інших поглядів) та освіта.
У потенційного поширення цієї технології є як мінімум одна проблема — питання етики. Розробники переживають, що їхні напрацювання можуть бути використані з корисливими цілями. Наприклад, глибше розуміння того, як відбувається процес секуляризації в суспільстві, дозволяє уряду маніпулювати цим відповідно до своїх інтересів.
Один з дослідників, Лерон Шульц, каже, що схожі розробки все одно проводяться урядами багатьох країн, тільки без розголошення. Тому відмова від публічного проекту — не вихід. Найкращим варіантом буде зробити процес дослідження максимально прозорим і під час нього обговорювати його етичну складову.
Впевнений, що за активним впровадженням цієї технології стоїть лише питання «коли воно з’явиться», а не «чи з'явиться воно в принципі». Тому обговорення доцільності її використання потрібно починати вже зараз.
https://www.theatlantic.com/international/archive/2018/07/artificial-intelligence-religion-atheism/565076/
The Atlantic
Can Artificial Intelligence Predict Religious Violence?
“I lose sleep at night on this.”
Англійська мова — омріяна lingua franca чи всесвітній хуліган?
Півтора мільярда людей говорять англійською як рідною або другою мовою. Вона є офіційною в 59 країнах і де-факто головною мовою в десятках інших. Світова наука говорить майже ексклюзивно англійською. У Південній Кореї тисячі батьків оплачують дорогі хірургічні операції, щоб їхні діти здобули трошки кращу англійську вимову.
Така унікальна позиція однієї мови не має прецедентів в історії — і, цілком можливо, є шкідливою для розвитку людства. Про це розповідають відразу два цікавих тексти на цю тему. Майкл Ґордін для Aeon заглиблюється в історію того, як англійській мові вдалося зайняти настільки домінантну роль в науці — а Джейкоб Мікановскі для The Guardian пише про те, чому панування англійської — це погано.
Як пише Ґордін, зараз у західній науці вперше за всю історію людства панує «моноглотичний» режим. Ні латина в середньовіччі, ні французька у Ранній Новий час не були єдиними мовами науки — але англійській мові в середині 20 століття вдалося зайняти цю позицію. Є три головні причини чому так сталося — 1) відхід від використання дрібних мов під час індустріалізації; 2) ізоляція Німеччини після Першої світової війни і за правління Гітлера; 3) економічне і наукове домінування США після Другої світової.
Переваги від домінування англійської мови нібито очевидні: нам нарешті вдалося подолати прокляття Вавилонської вежі. Це спростить життя мільярдам людей і значно покращить комунікацію між населенням Землі. Але, як яскраво показує польський американець Мікановскі, все не так просто.
У Мікановскі, який ласкаво називає англійську «чудовиськом, громилою і злодієм», багато закидів до позиції цієї мови як світової lingua franca. Головна проблема — у тому, що панування англійської стримує розвиток дрібних мов і призводить до того, що навіть деякі великі мови втрачають частинку своєї ідентичності на користь запозиченням з англійської. Інші мови намагаються опиратися, але це далеко не завжди виходить. Складно змусити французьких підлітків, які обмінюються інтимними селфі, називати це texto pornographique замість усім звичного sexting.
Якою б зручною не була англійська, вона не є кращою за інші мови. Як і будь-яка інша мова, вона не здатна описати кожен аспект людського буття — бо кожна мова сформована на основі культурних особливостей її народів-носіїв і не може відображати всіх особливостей інших народів. Тому все більше поширення англійської веде до занадто сильної уніфікації, яка шкідлива для розвитку місцевих культур. Саме це робить англійську «громилою».
📖 Додаткові матеріали: якщо хочете почитати більше на цю тему, раджу мій переклад статті Ґордіна українською. У нього також є книжка Scientific Babel на цю ж тему, її повний текст англійською можна знайти в інтернеті.
Півтора мільярда людей говорять англійською як рідною або другою мовою. Вона є офіційною в 59 країнах і де-факто головною мовою в десятках інших. Світова наука говорить майже ексклюзивно англійською. У Південній Кореї тисячі батьків оплачують дорогі хірургічні операції, щоб їхні діти здобули трошки кращу англійську вимову.
Така унікальна позиція однієї мови не має прецедентів в історії — і, цілком можливо, є шкідливою для розвитку людства. Про це розповідають відразу два цікавих тексти на цю тему. Майкл Ґордін для Aeon заглиблюється в історію того, як англійській мові вдалося зайняти настільки домінантну роль в науці — а Джейкоб Мікановскі для The Guardian пише про те, чому панування англійської — це погано.
Як пише Ґордін, зараз у західній науці вперше за всю історію людства панує «моноглотичний» режим. Ні латина в середньовіччі, ні французька у Ранній Новий час не були єдиними мовами науки — але англійській мові в середині 20 століття вдалося зайняти цю позицію. Є три головні причини чому так сталося — 1) відхід від використання дрібних мов під час індустріалізації; 2) ізоляція Німеччини після Першої світової війни і за правління Гітлера; 3) економічне і наукове домінування США після Другої світової.
Переваги від домінування англійської мови нібито очевидні: нам нарешті вдалося подолати прокляття Вавилонської вежі. Це спростить життя мільярдам людей і значно покращить комунікацію між населенням Землі. Але, як яскраво показує польський американець Мікановскі, все не так просто.
У Мікановскі, який ласкаво називає англійську «чудовиськом, громилою і злодієм», багато закидів до позиції цієї мови як світової lingua franca. Головна проблема — у тому, що панування англійської стримує розвиток дрібних мов і призводить до того, що навіть деякі великі мови втрачають частинку своєї ідентичності на користь запозиченням з англійської. Інші мови намагаються опиратися, але це далеко не завжди виходить. Складно змусити французьких підлітків, які обмінюються інтимними селфі, називати це texto pornographique замість усім звичного sexting.
Якою б зручною не була англійська, вона не є кращою за інші мови. Як і будь-яка інша мова, вона не здатна описати кожен аспект людського буття — бо кожна мова сформована на основі культурних особливостей її народів-носіїв і не може відображати всіх особливостей інших народів. Тому все більше поширення англійської веде до занадто сильної уніфікації, яка шкідлива для розвитку місцевих культур. Саме це робить англійську «громилою».
📖 Додаткові матеріали: якщо хочете почитати більше на цю тему, раджу мій переклад статті Ґордіна українською. У нього також є книжка Scientific Babel на цю ж тему, її повний текст англійською можна знайти в інтернеті.
Чому в Гонконгу таке дороге житло і при чому тут низькі податки
Гонконг давно славиться надзвичайно дорогою нерухомістю. Він із великим відривом лідирує у списку агломерацій із найменш доступним житлом. Мільйони жителів Гонконгу живуть у комунальних квартирах, а деколи навіть капсулах, які за виглядом нагадують клітки. За ціною непоганої двокімнатної квартири в Києві у Гонконгу можна максимум зняти кімнату-капсулу для однієї людини.
Джонні Геріс із Vox розповідає у своєму відео-репортажі з Гонконгу як гонконгці докотилися до такого життя. Відео варто подивитися хоча би заради картинки — у Vox чудово виходить робити медіа-контент. Але можете не вслухатися, все найцікавіше я зараз розкажу.
Найочевидніше пояснення, яке відразу спадає на думку — житло настільки дороге, бо Гонконг маленький, а людей в ньому все більше і більше. Але це припущення має мало спільного з реальними причинами проблеми. Насправді нестача землі не є головною причиною недоступності нерухомості в Гонконгу — хоча б тому, що більша частина території гонконгських островів зараз не забудована.
Справжніх причин дороговизни житла кілька, і головна з них — це ліберальні податки. Гонконг є країною з найвищим рівнем економічної свободи у світі, багато в чому завдяки простій податковій системі з низькими податками. Але якщо ти не збираєш багато податків, треба шукати альтернативні способи наповнювати бюджет.
Тому уряд Гонконгу, який є власником практично всієї землі, здає її в довгострокову оренду за завищеними цінами. Природно, що високі ціни на землю для забудовників змушують їх піднімати ціни на нерухомість. Разом із неефективним управлінням земельними ресурсами це є головною причиною чому в Гонконгу так дорого жити.
⏱ Тривалість відео — 10 хвилин. Є субтитри англійською.
Гонконг давно славиться надзвичайно дорогою нерухомістю. Він із великим відривом лідирує у списку агломерацій із найменш доступним житлом. Мільйони жителів Гонконгу живуть у комунальних квартирах, а деколи навіть капсулах, які за виглядом нагадують клітки. За ціною непоганої двокімнатної квартири в Києві у Гонконгу можна максимум зняти кімнату-капсулу для однієї людини.
Джонні Геріс із Vox розповідає у своєму відео-репортажі з Гонконгу як гонконгці докотилися до такого життя. Відео варто подивитися хоча би заради картинки — у Vox чудово виходить робити медіа-контент. Але можете не вслухатися, все найцікавіше я зараз розкажу.
Найочевидніше пояснення, яке відразу спадає на думку — житло настільки дороге, бо Гонконг маленький, а людей в ньому все більше і більше. Але це припущення має мало спільного з реальними причинами проблеми. Насправді нестача землі не є головною причиною недоступності нерухомості в Гонконгу — хоча б тому, що більша частина території гонконгських островів зараз не забудована.
Справжніх причин дороговизни житла кілька, і головна з них — це ліберальні податки. Гонконг є країною з найвищим рівнем економічної свободи у світі, багато в чому завдяки простій податковій системі з низькими податками. Але якщо ти не збираєш багато податків, треба шукати альтернативні способи наповнювати бюджет.
Тому уряд Гонконгу, який є власником практично всієї землі, здає її в довгострокову оренду за завищеними цінами. Природно, що високі ціни на землю для забудовників змушують їх піднімати ціни на нерухомість. Разом із неефективним управлінням земельними ресурсами це є головною причиною чому в Гонконгу так дорого жити.
⏱ Тривалість відео — 10 хвилин. Є субтитри англійською.
Чи справді у стародавньому світі всі помирали в 30? (Ні).
Згідно з популярним історичним міфом, у стародавні часи (та й у середньовіччі) більшість людей помирали в молодості і майже ніхто не доживав до літнього віку. Насправді це зовсім не так — наприклад, є дуже багато культурних і археологічних свідчень того, що доживати до старості було цілковитою нормою для стародавніх єгиптян і греків.
Як пише для Aeon австралійська дослідниця Крістін Кейв, у цього міфу є дві головні причини:
1) Методи визначення віку викопних скелетів людей. Наука часто не здатна точно визначити скільки років мала людина при смерті, якщо йдеться про дорослого, який старший за 40-50 років. Тому вік часто позначається як “40+” чи “50+” — хоча людині могло бути як 45, так і 75.
2) Концепція середнього віку. Через високий рівень дитячої смертності середній вік при смерті для античних суспільств залишається низьким. При цьому він не показує загальну картину тривалості життя тогочасних дорослих людей.
Авторка статті пропонує визначати вік людей, які залишили після себе скелети, за їхніми зубами. Це дозволяє не тільки точніше визначити кількість літніх людей у стародавні часи — а й підтвердити загальновідомі історичні теорії на кшталт тієї, що жінки значно частіше доживали до старості, ніж чоловіки. Загалом дослідження Кейв показують, що максимальна тривалість життя не особливо змінилася з найдавніших часів.
Хоча міф про те, що в середньовіччі всі помирали в 30 років, все одно доволі живучий.
Згідно з популярним історичним міфом, у стародавні часи (та й у середньовіччі) більшість людей помирали в молодості і майже ніхто не доживав до літнього віку. Насправді це зовсім не так — наприклад, є дуже багато культурних і археологічних свідчень того, що доживати до старості було цілковитою нормою для стародавніх єгиптян і греків.
Як пише для Aeon австралійська дослідниця Крістін Кейв, у цього міфу є дві головні причини:
1) Методи визначення віку викопних скелетів людей. Наука часто не здатна точно визначити скільки років мала людина при смерті, якщо йдеться про дорослого, який старший за 40-50 років. Тому вік часто позначається як “40+” чи “50+” — хоча людині могло бути як 45, так і 75.
2) Концепція середнього віку. Через високий рівень дитячої смертності середній вік при смерті для античних суспільств залишається низьким. При цьому він не показує загальну картину тривалості життя тогочасних дорослих людей.
Авторка статті пропонує визначати вік людей, які залишили після себе скелети, за їхніми зубами. Це дозволяє не тільки точніше визначити кількість літніх людей у стародавні часи — а й підтвердити загальновідомі історичні теорії на кшталт тієї, що жінки значно частіше доживали до старості, ніж чоловіки. Загалом дослідження Кейв показують, що максимальна тривалість життя не особливо змінилася з найдавніших часів.
Хоча міф про те, що в середньовіччі всі помирали в 30 років, все одно доволі живучий.
Як наше захоплення м'ясом загрожує планеті і що з цим робити
У крутому подкасті “Crazy/Genius” від The Atlantic недавно вийшов новий сезон, присвячений п'яти ідеям, які можуть врятувати світ. Глобальне потепління, самокеровані машини, тривалість людського життя, штучний інтелект і… м’ясо. Невже споживання м‘яса настільки важливе в глобальному масштабі? Виявляється, що так.
Трохи статистики: близько 1/6 світових викидів парникових газів спричинена утримуванням домашньої худоби. Крім того, землі, що використовуються для сільського господарства, займають 30% всієї території у світі (приблизний розмір Азії). Автор подкасту Дерек Томпсон бачить два шляхи вирішення цієї проблеми:
1️⃣ Зменшити споживання м'яса.
Американська науково-дослідницька лабораторія з милою назвою “Tiny farms” пропонує альтернативу — їсти комах. Як пояснюють працівники лабораторії, в комахах (наприклад, цвіркунах) є багато білків та поживних речовин, які можуть замінити м’ясо. Окрім цього, така дієта є набагато більш вигідною для людства загалом. Комахи не потребують багато їжі для свого росту, а їхній життєвий цикл короткий. Що найважливіше, відсоток їстівних частин від їхньої загальної маси значно вищий, ніж у домашньої худоби.
Наразі важко уявити, що багато людей добровільно погодяться перейти на таку дієту. Тому основною цільовою аудиторією “Tiny farms” є домашні тварини. Близько 25% спожитого м’яса в США припадає на домашніх улюбленців. Якби собаки і коти замінили свій раціон комахами, це б значно допомогло б у боротьбі з глобальним потеплінням і не змусило б американців відмовлятися від своїх улюблених бургерів і стейків.
2️⃣ Вирощувати м’ясо в лабораторіях.
У 2013 році в Нідерландах приготували перший бургер з котлетою, вирощеною із пробірки. Автор цього проекту Марк Пост вважає, що за такими технологіями майбутнє. Завдяки можливості реплікувати клітини дослідники можуть виростити м’язові тканини будь-якої тварини і перетворити їх у соковитий стейк. Перший бургер вийшов не надто дешевим — він обійшовся у триста тисяч доларів. Однак Пост впевнений, що завдяки збільшенню виробництва вийде знизити ціну до 12 доларів.
Головна проблема обох ідей полягає у ставленні людей до таких інновацій. Сучасна тенденція надавати перевагу локальним і натуральним продуктам прямо суперечить пропозиції перейти на штучне м’ясо чи комашину дієту. І загалом люди схильні уникати нового та неперевіреного заради власної безпеки.
Тим не менш, наші смакові вподобання можна змінити, і маркетологам це вже вдавалося раніше. Томпсон наводить приклад інформаційної кампанії в Штатах під час Другої світової війни, яка заохочувала людей їсти тваринні органи через нестачу продовольства. Як наслідок, приготована печінка чи тельбухи перестали бути чимось неприйнятним. Тому хтозна — можливо, через десять років ми будемо купувати заморожених цвіркунів в АТБ?
⏱ Тривалість подкасту — 26 хвилин. Короткий переказ можна прочитати на сайті The Atlantic, прослухати подкаст — там же або в будь-якому додатку для подкастів.
У крутому подкасті “Crazy/Genius” від The Atlantic недавно вийшов новий сезон, присвячений п'яти ідеям, які можуть врятувати світ. Глобальне потепління, самокеровані машини, тривалість людського життя, штучний інтелект і… м’ясо. Невже споживання м‘яса настільки важливе в глобальному масштабі? Виявляється, що так.
Трохи статистики: близько 1/6 світових викидів парникових газів спричинена утримуванням домашньої худоби. Крім того, землі, що використовуються для сільського господарства, займають 30% всієї території у світі (приблизний розмір Азії). Автор подкасту Дерек Томпсон бачить два шляхи вирішення цієї проблеми:
1️⃣ Зменшити споживання м'яса.
Американська науково-дослідницька лабораторія з милою назвою “Tiny farms” пропонує альтернативу — їсти комах. Як пояснюють працівники лабораторії, в комахах (наприклад, цвіркунах) є багато білків та поживних речовин, які можуть замінити м’ясо. Окрім цього, така дієта є набагато більш вигідною для людства загалом. Комахи не потребують багато їжі для свого росту, а їхній життєвий цикл короткий. Що найважливіше, відсоток їстівних частин від їхньої загальної маси значно вищий, ніж у домашньої худоби.
Наразі важко уявити, що багато людей добровільно погодяться перейти на таку дієту. Тому основною цільовою аудиторією “Tiny farms” є домашні тварини. Близько 25% спожитого м’яса в США припадає на домашніх улюбленців. Якби собаки і коти замінили свій раціон комахами, це б значно допомогло б у боротьбі з глобальним потеплінням і не змусило б американців відмовлятися від своїх улюблених бургерів і стейків.
2️⃣ Вирощувати м’ясо в лабораторіях.
У 2013 році в Нідерландах приготували перший бургер з котлетою, вирощеною із пробірки. Автор цього проекту Марк Пост вважає, що за такими технологіями майбутнє. Завдяки можливості реплікувати клітини дослідники можуть виростити м’язові тканини будь-якої тварини і перетворити їх у соковитий стейк. Перший бургер вийшов не надто дешевим — він обійшовся у триста тисяч доларів. Однак Пост впевнений, що завдяки збільшенню виробництва вийде знизити ціну до 12 доларів.
Головна проблема обох ідей полягає у ставленні людей до таких інновацій. Сучасна тенденція надавати перевагу локальним і натуральним продуктам прямо суперечить пропозиції перейти на штучне м’ясо чи комашину дієту. І загалом люди схильні уникати нового та неперевіреного заради власної безпеки.
Тим не менш, наші смакові вподобання можна змінити, і маркетологам це вже вдавалося раніше. Томпсон наводить приклад інформаційної кампанії в Штатах під час Другої світової війни, яка заохочувала людей їсти тваринні органи через нестачу продовольства. Як наслідок, приготована печінка чи тельбухи перестали бути чимось неприйнятним. Тому хтозна — можливо, через десять років ми будемо купувати заморожених цвіркунів в АТБ?
⏱ Тривалість подкасту — 26 хвилин. Короткий переказ можна прочитати на сайті The Atlantic, прослухати подкаст — там же або в будь-якому додатку для подкастів.
Що пошукові запити Google розповідають про природу людини
Люди брешуть всюди і всім — своїм підписникам в соцмережах, соціологічним опитуванням, друзям і коханим, а передовсім — самим собі. Але пошукові запити Google є цифровою сироваткою правди, вони можуть дати нам новий, раніше недоступний погляд на природу людей.
Таким є лейтмотив досліджень американського науковця Сета Стівенса-Давідовіца. Завдяки аналізу статистики запитів Google він виявляє неприємну правду, яку люди зазвичай приховують — але про яку зізнаються в пошуковому рядку. Про кілька таких знахідок сам Стівенс-Давідовіц написав у лонгріді для The Guardian.
Дані Google розкривають багато темних (і просто незвичних) сторін людської душі:
1️⃣ Секс. Люди (особливо чоловіки, звичайно) значно перебільшують кількість сексу в їхньому житті, тоді як запити на кшталт «мій хлопець не хоче сексу» значно популярніші за запити «моя дівчина не хоче сексу». Інший момент — офіційна статистика показує, що кількість геїв у консервативних регіонах значно нижча, але статистика пошуку гей-порно підтверджує, що кількість гомосексуалів всюди приблизно однакова (на рівні 5 відсотків чоловіків).
2️⃣ Расизм. Серед американців значно більше расистів, ніж можна було очікувати. Це підтверджується зростанням пошуку запитів «нігер» і «анекдоти про нігерів» після того, як афро-американці з'являються в новинах (особливо після інавгурації Обами).
3️⃣ Батьківські упередження. Батьки схильні невиправдано упереджено ставитися до своїх доньок — і невиправдано пишатися синами. Найпопулярніші запити Google про дітей — «чи є мій син генієм?» і «чи є у моєї доньки зайва вага?». (При цьому наука показує, що якраз дівчатка у ранньому віці частіше більш обдаровані і менш повні за хлопчиків).
Звичайно, статистика запитів Google не є ідеально репрезентативним джерелом; особисто у мене є питання до методології Стівенса-Давідовіца. Однак його дослідження точно показують пробіли в методах класичних соціології і психології — і те, як великі дані можуть допомогти заповнити ці пробіли.
📖 Додаткові матеріали: якщо вас зацікавила ця концепція, раджу книжку «Усі брешуть» Стівенса-Давідовіца. Там він детально пояснює, в чому сила великих даних — і, звичайно, презентує ще десятки цікавих фактів про природу людей, які нам відкривають Google й інші джерела великих даних. Книжка недавно вийшла українською у видавництві K.Fund Books. Безкоштовний альтернативний варіант — почитати колонки Стівенса-Давідовіца в New York Times (англійською); на його сайті є список.
Люди брешуть всюди і всім — своїм підписникам в соцмережах, соціологічним опитуванням, друзям і коханим, а передовсім — самим собі. Але пошукові запити Google є цифровою сироваткою правди, вони можуть дати нам новий, раніше недоступний погляд на природу людей.
Таким є лейтмотив досліджень американського науковця Сета Стівенса-Давідовіца. Завдяки аналізу статистики запитів Google він виявляє неприємну правду, яку люди зазвичай приховують — але про яку зізнаються в пошуковому рядку. Про кілька таких знахідок сам Стівенс-Давідовіц написав у лонгріді для The Guardian.
Дані Google розкривають багато темних (і просто незвичних) сторін людської душі:
1️⃣ Секс. Люди (особливо чоловіки, звичайно) значно перебільшують кількість сексу в їхньому житті, тоді як запити на кшталт «мій хлопець не хоче сексу» значно популярніші за запити «моя дівчина не хоче сексу». Інший момент — офіційна статистика показує, що кількість геїв у консервативних регіонах значно нижча, але статистика пошуку гей-порно підтверджує, що кількість гомосексуалів всюди приблизно однакова (на рівні 5 відсотків чоловіків).
2️⃣ Расизм. Серед американців значно більше расистів, ніж можна було очікувати. Це підтверджується зростанням пошуку запитів «нігер» і «анекдоти про нігерів» після того, як афро-американці з'являються в новинах (особливо після інавгурації Обами).
3️⃣ Батьківські упередження. Батьки схильні невиправдано упереджено ставитися до своїх доньок — і невиправдано пишатися синами. Найпопулярніші запити Google про дітей — «чи є мій син генієм?» і «чи є у моєї доньки зайва вага?». (При цьому наука показує, що якраз дівчатка у ранньому віці частіше більш обдаровані і менш повні за хлопчиків).
Звичайно, статистика запитів Google не є ідеально репрезентативним джерелом; особисто у мене є питання до методології Стівенса-Давідовіца. Однак його дослідження точно показують пробіли в методах класичних соціології і психології — і те, як великі дані можуть допомогти заповнити ці пробіли.
📖 Додаткові матеріали: якщо вас зацікавила ця концепція, раджу книжку «Усі брешуть» Стівенса-Давідовіца. Там він детально пояснює, в чому сила великих даних — і, звичайно, презентує ще десятки цікавих фактів про природу людей, які нам відкривають Google й інші джерела великих даних. Книжка недавно вийшла українською у видавництві K.Fund Books. Безкоштовний альтернативний варіант — почитати колонки Стівенса-Давідовіца в New York Times (англійською); на його сайті є список.
Куди котиться польська демократія
В 2015 році в Польщі до влади прийшла партія “Право і Справедливість” (ПіС). З того часу, згідно з індексом Economist Intelligence Unit, рівень демократії в Польщі помітно знизився. Праворадикальна партія патріарха польської політики Ярослава Качинського сповідує цінності патріотизму, сім’ї та церкви. За три роки свого правління вона зробила популярнішим націоналізм, послабила демократичні інститути і відійшла від проєвропейського курсу країни. Відео-сюжет від Vox розповідає про те, чому Польща переживає кризу демократії і як це впливає на Європейський Союз.
Важливою частиною цієї кризи є намагання ПіС підім'яти під себе судову систему. Судова реформа 2018 року, яка викликала великий скандал в ЄС, знизила пенсійний вік для суддів Верховного Суду і значно збільшила їхню кількість. Тому більше третини чинних суддів змушені покинути свій пост через вікову невідповідність. Таким чином, партія зможе призначити майже дві третини членів Верховного суду та заручитися його лояльністю.
Судова реформа Польщі вганяє Європейський Союз у складну ситуацію. Посягання на незалежність судової системи прямо суперечить верховенству права — одній з головних вимог для членства у ЄС. Нещодавно Єврокомісія звернулася з позовом до Європейського суду проти Польщі з цього приводу. Раніше лідери ЄС намагалися використати Лісабонський статут для введення санкцій проти Польщі, однак голосування було провалене через вето Угорщини — іншої країни, де останнім часом відбувається посилення авторитарних тенденцій.
Окрім судів, проблеми з демократією у Польщі стосуються свободи слова. Згідно з дослідженням міжнародної правозахисної організації Freedom House, стан медіа в країні значно погіршився після приходу ПіС до влади. Незадовго після перемоги на виборах ПіС прийняли закон про закінчення терміну повноважень більшості керівників громадських ЗМІ та зміну процедури їхнього призначення на більш вигідну для влади. Згодом очільники найбільших телеканалів в Польщі (TVP1, TVP2) пішли у відставку. Загалом в 2016 році під різними приводами понад 200 журналістів державних медіа були змушені покинути роботу.
Цікавим аспектом (який не згадується у відео) є політика історичної пам‘яті за правління ПіС. У січні 2018 року польський сейм прийняв закон про Інститут національної пам‘яті. Цей закон передбачає кримінальну відповідальність за заяви про участь поляків у Голокості, а також за заперечення “злочинів українських націоналістів”. Міжнародна спільнота жорстко відреагувала на ці зміни: Ізраїль та США добивалися скасування закону, а й так не прості польсько-українські відносини пережили чергову кризу. Завдяки міжнародному тиску кримінальну відповідальність зрештою змінили на адміністративну — однак на принципові поступки польський уряд не пішов.
Основна проблема полягає в тому, що поки що нічого не вказує на перспективи покращення ситуації з демократією в Польщі. ПіС має переконливу більшість в парламенті, а уряд знаходиться під її міцним контролем. І що головне — праворадикалів продовжує підтримувати більшість поляків.
⏱ Тривалість відео — 8 хвилин, є субтитри англійською
📖 Додаткові матеріали: про історичну політику Польщі є цікавий тематичний лонгрід від The New Yorker. Особливий маст-рід — минулорічний репортаж Констянтина Бенюмова для Meduza про занепад демократії в Польщі (цей матеріал мене надихнув написати курсач про історичну політику Польщі). Щоб закінчити на оптимістичній ноті — можете прочитати мою статтю для “Твого міста” про польського дисидента Яцека Куроня та його вклад в покращення польсько-українських відносин.
В 2015 році в Польщі до влади прийшла партія “Право і Справедливість” (ПіС). З того часу, згідно з індексом Economist Intelligence Unit, рівень демократії в Польщі помітно знизився. Праворадикальна партія патріарха польської політики Ярослава Качинського сповідує цінності патріотизму, сім’ї та церкви. За три роки свого правління вона зробила популярнішим націоналізм, послабила демократичні інститути і відійшла від проєвропейського курсу країни. Відео-сюжет від Vox розповідає про те, чому Польща переживає кризу демократії і як це впливає на Європейський Союз.
Важливою частиною цієї кризи є намагання ПіС підім'яти під себе судову систему. Судова реформа 2018 року, яка викликала великий скандал в ЄС, знизила пенсійний вік для суддів Верховного Суду і значно збільшила їхню кількість. Тому більше третини чинних суддів змушені покинути свій пост через вікову невідповідність. Таким чином, партія зможе призначити майже дві третини членів Верховного суду та заручитися його лояльністю.
Судова реформа Польщі вганяє Європейський Союз у складну ситуацію. Посягання на незалежність судової системи прямо суперечить верховенству права — одній з головних вимог для членства у ЄС. Нещодавно Єврокомісія звернулася з позовом до Європейського суду проти Польщі з цього приводу. Раніше лідери ЄС намагалися використати Лісабонський статут для введення санкцій проти Польщі, однак голосування було провалене через вето Угорщини — іншої країни, де останнім часом відбувається посилення авторитарних тенденцій.
Окрім судів, проблеми з демократією у Польщі стосуються свободи слова. Згідно з дослідженням міжнародної правозахисної організації Freedom House, стан медіа в країні значно погіршився після приходу ПіС до влади. Незадовго після перемоги на виборах ПіС прийняли закон про закінчення терміну повноважень більшості керівників громадських ЗМІ та зміну процедури їхнього призначення на більш вигідну для влади. Згодом очільники найбільших телеканалів в Польщі (TVP1, TVP2) пішли у відставку. Загалом в 2016 році під різними приводами понад 200 журналістів державних медіа були змушені покинути роботу.
Цікавим аспектом (який не згадується у відео) є політика історичної пам‘яті за правління ПіС. У січні 2018 року польський сейм прийняв закон про Інститут національної пам‘яті. Цей закон передбачає кримінальну відповідальність за заяви про участь поляків у Голокості, а також за заперечення “злочинів українських націоналістів”. Міжнародна спільнота жорстко відреагувала на ці зміни: Ізраїль та США добивалися скасування закону, а й так не прості польсько-українські відносини пережили чергову кризу. Завдяки міжнародному тиску кримінальну відповідальність зрештою змінили на адміністративну — однак на принципові поступки польський уряд не пішов.
Основна проблема полягає в тому, що поки що нічого не вказує на перспективи покращення ситуації з демократією в Польщі. ПіС має переконливу більшість в парламенті, а уряд знаходиться під її міцним контролем. І що головне — праворадикалів продовжує підтримувати більшість поляків.
⏱ Тривалість відео — 8 хвилин, є субтитри англійською
📖 Додаткові матеріали: про історичну політику Польщі є цікавий тематичний лонгрід від The New Yorker. Особливий маст-рід — минулорічний репортаж Констянтина Бенюмова для Meduza про занепад демократії в Польщі (цей матеріал мене надихнув написати курсач про історичну політику Польщі). Щоб закінчити на оптимістичній ноті — можете прочитати мою статтю для “Твого міста” про польського дисидента Яцека Куроня та його вклад в покращення польсько-українських відносин.
Торгівля людьми в Україні: все гірше, ніж може здаватися
Коли ми говоримо про торгівлю людьми і примусову працю, першими на думку спадають драматичні історії на кшталт продажу молодих дівчат бойовикам ІДІЛ чи роботи в концентраційних таборах Північної Кореї. Значно рідше ми згадуємо про те, що відбувається у нас під боком — тоді як масштаби торгівлі людьми з Україні, особливо для примусової роботи, помітно збільшилися за останній час. Про це пишуть Максим Такер для The Guardian і Оксана Гриценко для Kyiv Post.
Останніми роками проблема торгівлі людьми в Україні загострилася через бойові дії на Донбасі і ослаблення української економіки на фоні кризи 2014 року. Згідно з дослідженням Міжнародної організації з міграції, яке згадує Гриценко для Kyiv Post, у 2017 році було зафіксовано 1259 випадків торгівлі людьми з України. Це найбільший показник за останні два десятиліття — і наголошу, що йдеться лише про офіційні дані.
На противагу популярній думці, сексуальна експлуатація становить лише невеликий відсоток загальної торгівлі людьми, якій піддаються українці. 9 із 10 випадків сучасного рабства стосуються примусової праці, а 60 відсотків випадків зачіпають чоловіків. Головним напрямом для торгівлі людьми з України є Росія — здебільшого тому, що Росія досі є популярним напрямом для міграції з України.
Звичайно, кожен випадок торгівлі людьми наносить величезну фізичну і психологічну шкоду його жертві — але деколи трапляються особливо жорстокі випадки. Наприклад, Такер із The Guardian розповідає про випадки торгівлі немовлятами і дуже літніми людьми для примусового жебрацтва. У найновішому звіті Держдепу США описані випадки примусового залучення підлітків до військових дій бойовиками ДНР і ЛНР. Історії конкретних людей, які постраждали сучасного рабства, ілюструють те, що показує офіційна статистика — протидія торгівлі людьми сьогодні актуальна в Україні як ніколи раніше.
📖 Додаткові матеріали: раджу два важливих лонгріди про торгівлю людьми і сучасне рабство у глобальному контексті. Перший — знакове есе Алекса Тізона «Рабиня моєї сім'ї» для The Atlantic про жінку з Філіппін, яка провела понад 50 років у фактичному рабстві в сім'ї автора. Другий — розповідь The Guardian про сучасне сексуальне рабство у США і про те, як американська тюремна система допомагає в поширенні рабства.
💡Дякуємо за ідею посту Науковому товариству студентів історичного факультету КНУ та благодійній організації Карітас України
Коли ми говоримо про торгівлю людьми і примусову працю, першими на думку спадають драматичні історії на кшталт продажу молодих дівчат бойовикам ІДІЛ чи роботи в концентраційних таборах Північної Кореї. Значно рідше ми згадуємо про те, що відбувається у нас під боком — тоді як масштаби торгівлі людьми з Україні, особливо для примусової роботи, помітно збільшилися за останній час. Про це пишуть Максим Такер для The Guardian і Оксана Гриценко для Kyiv Post.
Останніми роками проблема торгівлі людьми в Україні загострилася через бойові дії на Донбасі і ослаблення української економіки на фоні кризи 2014 року. Згідно з дослідженням Міжнародної організації з міграції, яке згадує Гриценко для Kyiv Post, у 2017 році було зафіксовано 1259 випадків торгівлі людьми з України. Це найбільший показник за останні два десятиліття — і наголошу, що йдеться лише про офіційні дані.
На противагу популярній думці, сексуальна експлуатація становить лише невеликий відсоток загальної торгівлі людьми, якій піддаються українці. 9 із 10 випадків сучасного рабства стосуються примусової праці, а 60 відсотків випадків зачіпають чоловіків. Головним напрямом для торгівлі людьми з України є Росія — здебільшого тому, що Росія досі є популярним напрямом для міграції з України.
Звичайно, кожен випадок торгівлі людьми наносить величезну фізичну і психологічну шкоду його жертві — але деколи трапляються особливо жорстокі випадки. Наприклад, Такер із The Guardian розповідає про випадки торгівлі немовлятами і дуже літніми людьми для примусового жебрацтва. У найновішому звіті Держдепу США описані випадки примусового залучення підлітків до військових дій бойовиками ДНР і ЛНР. Історії конкретних людей, які постраждали сучасного рабства, ілюструють те, що показує офіційна статистика — протидія торгівлі людьми сьогодні актуальна в Україні як ніколи раніше.
📖 Додаткові матеріали: раджу два важливих лонгріди про торгівлю людьми і сучасне рабство у глобальному контексті. Перший — знакове есе Алекса Тізона «Рабиня моєї сім'ї» для The Atlantic про жінку з Філіппін, яка провела понад 50 років у фактичному рабстві в сім'ї автора. Другий — розповідь The Guardian про сучасне сексуальне рабство у США і про те, як американська тюремна система допомагає в поширенні рабства.
💡Дякуємо за ідею посту Науковому товариству студентів історичного факультету КНУ та благодійній організації Карітас України
Як змінюється культура походів у кінотеатри — і при чому тут одна компанія, яка от-от збанкрутує
Цього літа у США всі говорили про компанію MoviePass, яка донедавна продавала місячний абонемент на відвідування кінотеатрів за $9.95 на місяць. 10 баксів — це десь половина вартості одного квитка в кіно у Штатах. Тому мільйони американців швидко зрозуміли халяву і почали активно користуватися MoviePass. Як наслідок, жителі великих міст стали частіше ходити в кінотеатри, які в останні роки витіснялися онлайн-сервісами.
Як пише Алісса Вілкінсон для Vox, від цього свята життя вигравали всі, крім самої MoviePass. Проблема в тому, що сама компанія оплачує кінотеатрам повну вартість всіх квитків — і тому ніхто, включно з самою MoviePass, не міг зрозуміти, як працює її бізнес-модель. Теоретично MoviePass збирається монетизувати персональні дані своєї великої бази користувачів (а також може шантажувати кінотеатри і студії погрозами прибрати їх із свого додатку). Але на практиці навіть таких «брудних» прийомів не вистачає для покриття усіх величезних витрат.
Тому MoviePass кілька місяців тому оголосила, що обмежить ліміт походів у кінотеатри з одного щоденно до трьох щомісячно. З новою моделлю компанії виживати справді стало простіше. Однак це не вирішило проблему — бо MoviePass все одно витрачає $50-60 за людину, яка платить $10. У компанії, здається, самі не знають, чи вдасться їм вийти на самоокупність раніше, ніж вони збанкрутують.
Утім, насправді не так вже й важливо чи утримається на плаву конкретно MoviePass. Цікавіше, що її приклад показує загальну тенденцію. У США (і в багатьох інших країнах) молодь надає перевагу підписним сервісам в інтернеті замість значно дорожчих квитків у кінотеатри. Той же Netflix, який бере з користувачів приблизно 10 доларів на місяць, вже став однією з найдорожчих медіа-компаній світу. Звісно ж, від цього страждають традиційні кінотеатри. Тому, навіть якщо MoviePass скоро розориться, кінотеатрам в будь-якому випадку доведеться якось переглядати свою модель, щоб продовжувати утримувати відвідувачів.
Причому ця тенденція поширюється далеко за межі фільмів й інтернету. Молоді американці купують місячну підписку на все, від The New York Times до доставки свіжих фруктів щовечора. В Україні цей тренд ще не настільки потужний — але все одно підписки на інтернет-сервіси, медіа і навіть офлайн-сервіси все більш популярні серед креативного класу.
🎧 Аудіоверсія: переказ статті Вілкінсон можна прослухати у 20-хвилинному інтерв'ю з нею для подкасту Today, Explained.
Цього літа у США всі говорили про компанію MoviePass, яка донедавна продавала місячний абонемент на відвідування кінотеатрів за $9.95 на місяць. 10 баксів — це десь половина вартості одного квитка в кіно у Штатах. Тому мільйони американців швидко зрозуміли халяву і почали активно користуватися MoviePass. Як наслідок, жителі великих міст стали частіше ходити в кінотеатри, які в останні роки витіснялися онлайн-сервісами.
Як пише Алісса Вілкінсон для Vox, від цього свята життя вигравали всі, крім самої MoviePass. Проблема в тому, що сама компанія оплачує кінотеатрам повну вартість всіх квитків — і тому ніхто, включно з самою MoviePass, не міг зрозуміти, як працює її бізнес-модель. Теоретично MoviePass збирається монетизувати персональні дані своєї великої бази користувачів (а також може шантажувати кінотеатри і студії погрозами прибрати їх із свого додатку). Але на практиці навіть таких «брудних» прийомів не вистачає для покриття усіх величезних витрат.
Тому MoviePass кілька місяців тому оголосила, що обмежить ліміт походів у кінотеатри з одного щоденно до трьох щомісячно. З новою моделлю компанії виживати справді стало простіше. Однак це не вирішило проблему — бо MoviePass все одно витрачає $50-60 за людину, яка платить $10. У компанії, здається, самі не знають, чи вдасться їм вийти на самоокупність раніше, ніж вони збанкрутують.
Утім, насправді не так вже й важливо чи утримається на плаву конкретно MoviePass. Цікавіше, що її приклад показує загальну тенденцію. У США (і в багатьох інших країнах) молодь надає перевагу підписним сервісам в інтернеті замість значно дорожчих квитків у кінотеатри. Той же Netflix, який бере з користувачів приблизно 10 доларів на місяць, вже став однією з найдорожчих медіа-компаній світу. Звісно ж, від цього страждають традиційні кінотеатри. Тому, навіть якщо MoviePass скоро розориться, кінотеатрам в будь-якому випадку доведеться якось переглядати свою модель, щоб продовжувати утримувати відвідувачів.
Причому ця тенденція поширюється далеко за межі фільмів й інтернету. Молоді американці купують місячну підписку на все, від The New York Times до доставки свіжих фруктів щовечора. В Україні цей тренд ще не настільки потужний — але все одно підписки на інтернет-сервіси, медіа і навіть офлайн-сервіси все більш популярні серед креативного класу.
🎧 Аудіоверсія: переказ статті Вілкінсон можна прослухати у 20-хвилинному інтерв'ю з нею для подкасту Today, Explained.
Як податок на викиди вуглекислого газу допоможе врятувати планету
На початку жовтня відбулася важлива подія для борців з глобальним потеплінням — Міжурядова група з питань зміни клімату випустила звіт свого трирічного дослідження, присвяченого можливості уникнути потепління планети більше, ніж на 1.5 °C. Основна теза доповіді приблизно така: “Хлопці, ми знаємо, що у 2015 році в Парижі ви домовилися втримати ріст температури нижче 2 градусів, але 1.5 °C не набагато кращі. Вони збільшать кількість природних катаклізмів та зроблять їх більш небезпечними, а також погіршать умови життя мільйонів людей по всьому світу. Тому давайте не доходити навіть до 1.5 °C”.
На думку вчених, якщо держави не будуть приймати радикальних заходів для боротьби зі зміною клімату, то планета нагріється на 1.5 °C вже після 2030 року. Звіт не лише описує наслідки такого сценарію, а й пропонує конкретні заходи, щоб його уникнути. Найбільш ефективним методом боротьби з глобальним потеплінням науковці вважають введення податку на викиди вуглекислого газу. Бред Пламер для New York Times (шкода, що не Old) розповідає детальніше про цю концепцію.
Єльський професор Вільям Нордгаус вважається головним творцем ідеї податку на викиди вуглекислого газу. Якраз в день публікації звіту він отримав Нобелівську премію з економіки за вивчення використання економічних інструментів для боротьби зі зміною клімату. Суть його роботи полягає у створенні економічної моделі, яка досліджує фінансову шкоду від викидів СО2 і визначає “ціну” забруднення від однієї тонни вуглекислого газу. Таким чином, цю суму (наприклад, 10, 30, 100 доларів за тонну) можна використати для введення податку на викиди СО2.
Така стратегія дозволяє заохотити компанії зменшити рівень забруднення атмосфери. Якщо ціна на вугільну енергію з урахування податку стане вищою за сонячну чи вітряну енергію, то бажання відмовитися від вугілля перестане ґрунтуватися на моральній чи соціальній відповідальності та стане цілком раціонально економічно обґрунтованим. За словами вчених, саме такий підхід буде найбільш ефективним для швидкого реагування міжнародної спільноти на виклики майбутнього.
Для того, щоб податок на викиди допоміг зупинити зміну клімату, його мають прийняти спільно всі країни світу. Зараз схожі законодавчі ініціативи застосовуються в понад 40 державах. В Європейському Союзі і Австралії діють закони, які в різних формах накладають податок на викиди СО2. Однак багато хто вважає, що поточне оподаткування занадто низьке і непопулярне, щоб достатньо знизити рівень забруднення. Наприклад, США виступає проти такої ідеї, а Дональд Трамп взагалі донедавна не визнавав існування глобального потепління. Як каже Вільям Нордгаус, якщо держави хочуть уникнути нагрівання планети на 1.5 °C, то потрібно накладати податкові регулювання вже впродовж найближчих 2-3 років.
📖 Додаткові матеріали: Рекомендую послухати нещодавній випуск подкасту “The Daily” від New York Times про звіт групи ООН, а також прочитати інтерв’ю з Вільямом Нордгаусом, в якому він розповідає як саме країни повинні застосовувати його концепцію.
На початку жовтня відбулася важлива подія для борців з глобальним потеплінням — Міжурядова група з питань зміни клімату випустила звіт свого трирічного дослідження, присвяченого можливості уникнути потепління планети більше, ніж на 1.5 °C. Основна теза доповіді приблизно така: “Хлопці, ми знаємо, що у 2015 році в Парижі ви домовилися втримати ріст температури нижче 2 градусів, але 1.5 °C не набагато кращі. Вони збільшать кількість природних катаклізмів та зроблять їх більш небезпечними, а також погіршать умови життя мільйонів людей по всьому світу. Тому давайте не доходити навіть до 1.5 °C”.
На думку вчених, якщо держави не будуть приймати радикальних заходів для боротьби зі зміною клімату, то планета нагріється на 1.5 °C вже після 2030 року. Звіт не лише описує наслідки такого сценарію, а й пропонує конкретні заходи, щоб його уникнути. Найбільш ефективним методом боротьби з глобальним потеплінням науковці вважають введення податку на викиди вуглекислого газу. Бред Пламер для New York Times (шкода, що не Old) розповідає детальніше про цю концепцію.
Єльський професор Вільям Нордгаус вважається головним творцем ідеї податку на викиди вуглекислого газу. Якраз в день публікації звіту він отримав Нобелівську премію з економіки за вивчення використання економічних інструментів для боротьби зі зміною клімату. Суть його роботи полягає у створенні економічної моделі, яка досліджує фінансову шкоду від викидів СО2 і визначає “ціну” забруднення від однієї тонни вуглекислого газу. Таким чином, цю суму (наприклад, 10, 30, 100 доларів за тонну) можна використати для введення податку на викиди СО2.
Така стратегія дозволяє заохотити компанії зменшити рівень забруднення атмосфери. Якщо ціна на вугільну енергію з урахування податку стане вищою за сонячну чи вітряну енергію, то бажання відмовитися від вугілля перестане ґрунтуватися на моральній чи соціальній відповідальності та стане цілком раціонально економічно обґрунтованим. За словами вчених, саме такий підхід буде найбільш ефективним для швидкого реагування міжнародної спільноти на виклики майбутнього.
Для того, щоб податок на викиди допоміг зупинити зміну клімату, його мають прийняти спільно всі країни світу. Зараз схожі законодавчі ініціативи застосовуються в понад 40 державах. В Європейському Союзі і Австралії діють закони, які в різних формах накладають податок на викиди СО2. Однак багато хто вважає, що поточне оподаткування занадто низьке і непопулярне, щоб достатньо знизити рівень забруднення. Наприклад, США виступає проти такої ідеї, а Дональд Трамп взагалі донедавна не визнавав існування глобального потепління. Як каже Вільям Нордгаус, якщо держави хочуть уникнути нагрівання планети на 1.5 °C, то потрібно накладати податкові регулювання вже впродовж найближчих 2-3 років.
📖 Додаткові матеріали: Рекомендую послухати нещодавній випуск подкасту “The Daily” від New York Times про звіт групи ООН, а також прочитати інтерв’ю з Вільямом Нордгаусом, в якому він розповідає як саме країни повинні застосовувати його концепцію.
Безумовний базовий дохід: За і Проти
Ви, мабуть, чули про безумовний базовий дохід. Цей термін набув популярності декілька років тому, коли його почали серйозно обговорювати по всьому світу. У Швейцарії, наприклад, навіть провели референдум стосовно доцільності його запровадження (проте більшість проголосували проти). Експерименти із запуском доходу відбуваються в Канаді, Нідерландах, Шотландії та Ірані. Тим не менш, поки мало хто розуміє, в чому полягає суть безумовного базового доходу (або безумовного основного доходу, БОД, від universal basic income, UBI), і чому його варто (або не варто) впроваджувати.
Простими словами, безумовний базовий дохід — це зафіксований дохід, який будь-який дорослий громадянин отримує від держави незалежно від свого матеріального статусу чи працевлаштування. На відміну від звичних форм фінансової допомоги, БОД є зазвичай однаковим для всіх та надається безумовно — тобто на нього не потрібно подавати запит. Натан Геллер у своїй статті для The New Yorker намагається розібратися у можливій користі чи шкоді безумовного доходу. Давайте розглянемо його основні аргументи за і проти:
⬆️ За
Основна ідея БОД полягає не лише у забезпеченні людей необхідним мінімумом для життя, а й у створенні для них “фінансової подушки”, яка може бути використана у будь-який момент. На думку прихильників цієї концепції, розуміння того, що у тебе є стабільні декілька сотень доларів на місяць, дозволить відчувати себе значно спокійніше. Це сприятиме розвитку підприємництва (через менші ризики від провалу) та збільшить загальний рівень добробуту населення.
Як говорить один із засновників Facebook Кріс Г’юз, безумовний дохід надає вам свободу вибору. Він пише: «Чим далі ви від турбот про забезпечення прожиткового мінімуму, тим більше ви починаєте задавати собі питання “Чого я хочу і як мені це отримати?”».
Іншим важливим аргументом є вирішення проблеми безробіття внаслідок автоматизації праці. Нові технології витісняють робітників зі своїх посад та змушують їх шукати інші засоби для існування. Ті, хто не встиг перекваліфікуватися, опиняються за бортом прогресу та не знають куди рухатися далі. Наявність гарантованого мінімуму доходу дозволила б зменшити загальне суспільне напруження і гарантувати джерело існування звільненим працівникам.
⬇️ Проти
Безумовний базовий дохід — це попросту дорого. Він вимагатиме неймовірних видатків з державних бюджетів. За підрахунками Енні Лаурі, економічної журналістки The Atlantic, кожен американець повинен отримувати близько тисячі доларів на місяць, щоб могти так-сяк задовольнити свої базові потреби. Відповідно, така програма для всієї країни обійдеться у 3.9 трильйонів доларів щорічно — сума, близька до загального федерального бюджету США. Для того, щоб зробити таку програму реальною, вона пропонує введення нових податків на прибуток, забруднення тощо.
Окрім цього, багато хто піддає критиці саму ідею універсальності доходу. Навіщо виплачувати тисячу доларів на місяць мільйонеру, для якого ці гроші будуть краплею в морі, якщо можна віддати дві тисячі бідним?
Аргументи, про які я написав, є лише невеликою частиною дискусії про введення безумовного доходу. Важко сказати, чи можна його вважати панацеєю майбутнього. Думаю, експерименти з реальними кейсами в багатьох країнах скоро покажуть його потенціал. Будемо чекати.
До речі, намагався розібратися, як у нас справи в Україні з обговоренням БОД — знайшов лише електронну петицію річної давності за його введення, яка набрала 60 голосів з 25 тисяч необхідних. Що сказати, ці проблеми держав першого світу 🙄
Ви, мабуть, чули про безумовний базовий дохід. Цей термін набув популярності декілька років тому, коли його почали серйозно обговорювати по всьому світу. У Швейцарії, наприклад, навіть провели референдум стосовно доцільності його запровадження (проте більшість проголосували проти). Експерименти із запуском доходу відбуваються в Канаді, Нідерландах, Шотландії та Ірані. Тим не менш, поки мало хто розуміє, в чому полягає суть безумовного базового доходу (або безумовного основного доходу, БОД, від universal basic income, UBI), і чому його варто (або не варто) впроваджувати.
Простими словами, безумовний базовий дохід — це зафіксований дохід, який будь-який дорослий громадянин отримує від держави незалежно від свого матеріального статусу чи працевлаштування. На відміну від звичних форм фінансової допомоги, БОД є зазвичай однаковим для всіх та надається безумовно — тобто на нього не потрібно подавати запит. Натан Геллер у своїй статті для The New Yorker намагається розібратися у можливій користі чи шкоді безумовного доходу. Давайте розглянемо його основні аргументи за і проти:
⬆️ За
Основна ідея БОД полягає не лише у забезпеченні людей необхідним мінімумом для життя, а й у створенні для них “фінансової подушки”, яка може бути використана у будь-який момент. На думку прихильників цієї концепції, розуміння того, що у тебе є стабільні декілька сотень доларів на місяць, дозволить відчувати себе значно спокійніше. Це сприятиме розвитку підприємництва (через менші ризики від провалу) та збільшить загальний рівень добробуту населення.
Як говорить один із засновників Facebook Кріс Г’юз, безумовний дохід надає вам свободу вибору. Він пише: «Чим далі ви від турбот про забезпечення прожиткового мінімуму, тим більше ви починаєте задавати собі питання “Чого я хочу і як мені це отримати?”».
Іншим важливим аргументом є вирішення проблеми безробіття внаслідок автоматизації праці. Нові технології витісняють робітників зі своїх посад та змушують їх шукати інші засоби для існування. Ті, хто не встиг перекваліфікуватися, опиняються за бортом прогресу та не знають куди рухатися далі. Наявність гарантованого мінімуму доходу дозволила б зменшити загальне суспільне напруження і гарантувати джерело існування звільненим працівникам.
⬇️ Проти
Безумовний базовий дохід — це попросту дорого. Він вимагатиме неймовірних видатків з державних бюджетів. За підрахунками Енні Лаурі, економічної журналістки The Atlantic, кожен американець повинен отримувати близько тисячі доларів на місяць, щоб могти так-сяк задовольнити свої базові потреби. Відповідно, така програма для всієї країни обійдеться у 3.9 трильйонів доларів щорічно — сума, близька до загального федерального бюджету США. Для того, щоб зробити таку програму реальною, вона пропонує введення нових податків на прибуток, забруднення тощо.
Окрім цього, багато хто піддає критиці саму ідею універсальності доходу. Навіщо виплачувати тисячу доларів на місяць мільйонеру, для якого ці гроші будуть краплею в морі, якщо можна віддати дві тисячі бідним?
Аргументи, про які я написав, є лише невеликою частиною дискусії про введення безумовного доходу. Важко сказати, чи можна його вважати панацеєю майбутнього. Думаю, експерименти з реальними кейсами в багатьох країнах скоро покажуть його потенціал. Будемо чекати.
До речі, намагався розібратися, як у нас справи в Україні з обговоренням БОД — знайшов лише електронну петицію річної давності за його введення, яка набрала 60 голосів з 25 тисяч необхідних. Що сказати, ці проблеми держав першого світу 🙄
Як безпілотні автомобілі можуть змінити все навколо: 10 неочевидних проявів
Останнім часом безпілотні автомобілі згадуються в новинах здебільшого в контексті аварій і фінансових втрат для їхніх виробників. Однак технічний прогрес у цій сфері очевидний, і є шанси, що протягом наступних 10-20 років безпілотні машини завоюють ринок автомобілів. Якщо автомобілі без водіїв стануть нормою на дорогах, то це змінить наше суспільство багатьма різними, часто неочевидними способами.
Автор американського видання Inc. Білл Мерфі пропонує список неочевидних, але фундаментальних змін, які принесуть з собою безпілотні легкові і вантажні машини. В оригінальній статті Мерфі описує 99 таких змін — а для вас я зібрав 10 найцікавіших ідей з його матеріалу.
1️⃣ Вдосконалена безпека. Зменшиться кількість аварій: машини будуть комунікувати між собою і легко уникати зіткнень. Стане безпечніше ходити пішки і їздити на велосипедах. Можна буде без страху розмовляти по телефону і залипати в інтернеті під час поїздки в машині.
2️⃣ Менше автовласників. Навіщо вам потрібна окрема машина, якщо за кілька хвилин в будь-яку точку приїде недороге (бо без водія) безпілотне таксі?
3️⃣ Водіння як хобі. Відповідь на попереднє питання — вона потрібна для понтів або власного задоволення. Водіння стане заняттям для відпочинку — як зараз конярство, наприклад. З часом воно ставатиме все менш популярним і все більш елітним та/або ексцентричним.
4️⃣ Інші джерела податків. Зараз акцизи і податки на продаж автомобілів є важливою частиною державних бюджетів. Менше машин — менше податків. Тому урядам доведеться шукати нові статті прибутку.
5️⃣ Нижча ціна на житло. Це буде прямим наслідком спрощення пересування. Тепер не треба буде доплачувати за квартиру біля метро, бо в будь-яку точку швидко зможе приїхати недороге таксі.
6️⃣ Менша роль громадського транспорту. Якщо стане набагато простіше пересуватися машиною, то метро і автобуси будуть використовувати лише найменш заможні верстви населення. (З іншого боку, завдяки каршерінгу автомобілі можуть самі стати громадським транспортом).
7️⃣ Менше робочих місць. В принципі, будь-яка автоматизація призводить до скорочення робочих місць, але автоматизація автомобілів особливо. Патрульна поліція, таксисти, водії вантажівок, автоінструктори — це лише кілька тих професій, які зникнуть завдяки поширенню безпілотних автомобілів.
8️⃣ Більше робочих місць. Технічні революції не лише пожирають старі робочі місця, а й створюють нові. З'явиться оновлений ринок праці: безпілотні машини теж треба комусь виробляти, ремонтувати і регулювати.
9️⃣ Розчарування. Безпілотні автомобілі уможливлять роботу в дорозі, що лише приведе до збільшення кількості роботи. І загалом, як пише автор, «майже всі пристрої для економії часу змусили нас витрачати більше часу на роботу». Думаю, через 30 років буде дуже поширеною ностальгія за спокійним водінням без необхідності працювати в машині.
🔟 Не все втрачено. З поширенням безпілотних автомобілів стане більше парків і газонів у містах за рахунок оптимізації парковок. Стане більше сексу на дорогах — а також буде ще простіше спати в машині. І, звичайно ж, знизиться рівень забруднення довколишнього середовища завдяки зменшенню кількості машин.
Останнім часом безпілотні автомобілі згадуються в новинах здебільшого в контексті аварій і фінансових втрат для їхніх виробників. Однак технічний прогрес у цій сфері очевидний, і є шанси, що протягом наступних 10-20 років безпілотні машини завоюють ринок автомобілів. Якщо автомобілі без водіїв стануть нормою на дорогах, то це змінить наше суспільство багатьма різними, часто неочевидними способами.
Автор американського видання Inc. Білл Мерфі пропонує список неочевидних, але фундаментальних змін, які принесуть з собою безпілотні легкові і вантажні машини. В оригінальній статті Мерфі описує 99 таких змін — а для вас я зібрав 10 найцікавіших ідей з його матеріалу.
1️⃣ Вдосконалена безпека. Зменшиться кількість аварій: машини будуть комунікувати між собою і легко уникати зіткнень. Стане безпечніше ходити пішки і їздити на велосипедах. Можна буде без страху розмовляти по телефону і залипати в інтернеті під час поїздки в машині.
2️⃣ Менше автовласників. Навіщо вам потрібна окрема машина, якщо за кілька хвилин в будь-яку точку приїде недороге (бо без водія) безпілотне таксі?
3️⃣ Водіння як хобі. Відповідь на попереднє питання — вона потрібна для понтів або власного задоволення. Водіння стане заняттям для відпочинку — як зараз конярство, наприклад. З часом воно ставатиме все менш популярним і все більш елітним та/або ексцентричним.
4️⃣ Інші джерела податків. Зараз акцизи і податки на продаж автомобілів є важливою частиною державних бюджетів. Менше машин — менше податків. Тому урядам доведеться шукати нові статті прибутку.
5️⃣ Нижча ціна на житло. Це буде прямим наслідком спрощення пересування. Тепер не треба буде доплачувати за квартиру біля метро, бо в будь-яку точку швидко зможе приїхати недороге таксі.
6️⃣ Менша роль громадського транспорту. Якщо стане набагато простіше пересуватися машиною, то метро і автобуси будуть використовувати лише найменш заможні верстви населення. (З іншого боку, завдяки каршерінгу автомобілі можуть самі стати громадським транспортом).
7️⃣ Менше робочих місць. В принципі, будь-яка автоматизація призводить до скорочення робочих місць, але автоматизація автомобілів особливо. Патрульна поліція, таксисти, водії вантажівок, автоінструктори — це лише кілька тих професій, які зникнуть завдяки поширенню безпілотних автомобілів.
8️⃣ Більше робочих місць. Технічні революції не лише пожирають старі робочі місця, а й створюють нові. З'явиться оновлений ринок праці: безпілотні машини теж треба комусь виробляти, ремонтувати і регулювати.
9️⃣ Розчарування. Безпілотні автомобілі уможливлять роботу в дорозі, що лише приведе до збільшення кількості роботи. І загалом, як пише автор, «майже всі пристрої для економії часу змусили нас витрачати більше часу на роботу». Думаю, через 30 років буде дуже поширеною ностальгія за спокійним водінням без необхідності працювати в машині.
🔟 Не все втрачено. З поширенням безпілотних автомобілів стане більше парків і газонів у містах за рахунок оптимізації парковок. Стане більше сексу на дорогах — а також буде ще простіше спати в машині. І, звичайно ж, знизиться рівень забруднення довколишнього середовища завдяки зменшенню кількості машин.
Медельїн — місто, якому вдалося
Медельїн — друге за розміром місто в Колумбії — у 80-их та 90-их роках було найбільшим центром постачання наркотиків у всій Латинській Америці. Тут вів свій бізнес король всіх наркоторговців Пабло Ескобар. У 1993 році журнал Time назвав Медельїн найнебезпечнішим містом на Землі. Для цього були вагомі причини — в кінці 80-их років у Медельїн був серед лідерів за рівнем убивств у світі і вважався одним з епіцентрів громадянської війни між колумбійськими повстанцями ФАРК та урядом країни.
Основною проблемою міста були нетрі. Масові неконтрольовані поселення кишіли наркоторгівлею, антисанітарією та насильством. Мешканці одного з таких районів — Санто Домінго — згадують, що тоді не було жодного правопорядку. На вулицях часто починалися перестрілки, а поліція не наважувалася приїхати на виклики. Люди відчували себе відірваними та ізольованими від цивілізованого світу.
Зараз Медельїн часто наводять як приклад урбаністичного дива. Рівень вбивства зменшився на 80%, інвестиції стабільно зростають, а населення задоволене стабільним розвитком. Район Санто Домінго перестав бути маргінальним та став символом переродження міста. Відео «Майбутнє міст» на Quarz розповідає, в чому причина такого успіху.
Рішення було просте — транспортна система. Основна ідея полягала в тому, щоб з’єднати відірвані від центру міста райони в одне ціле. У 1994 році в Медельїні відкрилося наземне метро. Воно значно покращило з’єднання між частинами міста та допомогло економічному зростанню Медельїна. Однак цікавішим є інший проект — у 2003 році між центром міста та Санто Домінго відкрилася канатна дорога. Проект під назвою Metrocable сполучав віддалений бідний район, який розташовувався в долині пагорба, з рештою міста. Це була одна з перших у світі систем, яка використала канатне сполучення для масового транспортування.
Звісно, не можна сказати, що лише транспортна система настільки змінила місто. До цього приклалася активна боротьба з наркоторгівлею, завершення активної фази громадянської війни та значні вливання з державного бюджету. Однак з‘єднання бідних районів міста було ключовим для його інтегрування, адже воно дозволило перейти до наступних етапів покращення. Разом зі сполученням в район прийшли інвестиції в інфраструктурні проекти, школи, громадські простори.
Приклад Медельїна важливий не лише для Колумбії, а й для всього світу. У своєму пості про занепад держав і переходу влади до міст я писав, що з 2014 року нарешті більше половина людства почала жити у містах. Дійсно, населення людства переїжджає у міста. Саме тому усвідомлення організації наших міст визначатиме наш розвиток. За словами урбаністки Дженіс Перлман, зараз у нетрях в світі проживає близько мільярда людей, переважно на півдні. Їхня інтеграція у міський простір є ключовою для рівномірного розвитку населення людства. Досвід Медельїна доможе уникнути багатьох помилок майбутнім реформаторам.
⏱ Тривалість відео — 10 хвилин.
Медельїн — друге за розміром місто в Колумбії — у 80-их та 90-их роках було найбільшим центром постачання наркотиків у всій Латинській Америці. Тут вів свій бізнес король всіх наркоторговців Пабло Ескобар. У 1993 році журнал Time назвав Медельїн найнебезпечнішим містом на Землі. Для цього були вагомі причини — в кінці 80-их років у Медельїн був серед лідерів за рівнем убивств у світі і вважався одним з епіцентрів громадянської війни між колумбійськими повстанцями ФАРК та урядом країни.
Основною проблемою міста були нетрі. Масові неконтрольовані поселення кишіли наркоторгівлею, антисанітарією та насильством. Мешканці одного з таких районів — Санто Домінго — згадують, що тоді не було жодного правопорядку. На вулицях часто починалися перестрілки, а поліція не наважувалася приїхати на виклики. Люди відчували себе відірваними та ізольованими від цивілізованого світу.
Зараз Медельїн часто наводять як приклад урбаністичного дива. Рівень вбивства зменшився на 80%, інвестиції стабільно зростають, а населення задоволене стабільним розвитком. Район Санто Домінго перестав бути маргінальним та став символом переродження міста. Відео «Майбутнє міст» на Quarz розповідає, в чому причина такого успіху.
Рішення було просте — транспортна система. Основна ідея полягала в тому, щоб з’єднати відірвані від центру міста райони в одне ціле. У 1994 році в Медельїні відкрилося наземне метро. Воно значно покращило з’єднання між частинами міста та допомогло економічному зростанню Медельїна. Однак цікавішим є інший проект — у 2003 році між центром міста та Санто Домінго відкрилася канатна дорога. Проект під назвою Metrocable сполучав віддалений бідний район, який розташовувався в долині пагорба, з рештою міста. Це була одна з перших у світі систем, яка використала канатне сполучення для масового транспортування.
Звісно, не можна сказати, що лише транспортна система настільки змінила місто. До цього приклалася активна боротьба з наркоторгівлею, завершення активної фази громадянської війни та значні вливання з державного бюджету. Однак з‘єднання бідних районів міста було ключовим для його інтегрування, адже воно дозволило перейти до наступних етапів покращення. Разом зі сполученням в район прийшли інвестиції в інфраструктурні проекти, школи, громадські простори.
Приклад Медельїна важливий не лише для Колумбії, а й для всього світу. У своєму пості про занепад держав і переходу влади до міст я писав, що з 2014 року нарешті більше половина людства почала жити у містах. Дійсно, населення людства переїжджає у міста. Саме тому усвідомлення організації наших міст визначатиме наш розвиток. За словами урбаністки Дженіс Перлман, зараз у нетрях в світі проживає близько мільярда людей, переважно на півдні. Їхня інтеграція у міський простір є ключовою для рівномірного розвитку населення людства. Досвід Медельїна доможе уникнути багатьох помилок майбутнім реформаторам.
⏱ Тривалість відео — 10 хвилин.
Реформатор, модернізатор, рекетир і деспот: ким є спадковий принц Саудівської Аравії Мухаммед ібн Салман
Після безпрецедентного вбивства журналіста Джамаля Хашоґджі на території саудівського консулату в Стамбулі Саудівська Аравія зіткнулася з величезним міжнародним скандалом. Від неї почали відвертатися міжнародні партнери, її дії засудив практично весь Західний світ. Тому експерти почали говорити про можливе падіння “майбутнього короля” країни Мухаммеда ібн Салмана, якого підозрюють в організації цього вбивства.
Спадковий принц і фактичний правитель країни при своєму хворому 82-річному батькові, молодий 33-річний Салман є дуже цікавою — і неоднозначною — фігурою для Саудівської Аравії. Найкраще принца Салмана описує монументальний профайл, який вийшов за авторством Декстера Філкінса для The New Yorker у квітні цього року.
Кілька років тому молодому принцу Салману вдалося вийти на перші позиції у владній верхівці Саудівської Аравії (що є далеко не найпростішим завданням у величезній королівській сім’ї Саудитів, навіть для улюбленця короля). Із 2015 року він очолив ключове для країни Міністерство оборони, а у 2017 році став формальним спадкоємцем престолу після усунення свого двоюрідного брата Мухаммеда ібн Наїфа. Як писали тоді американські журналісти, Наїфа заарештували і фактично змусили поступитися посадою спадкового принца.
З того часу саме принц Салман здійснює оперативне управління країною: його літній батько-король страждає на хворобу Альцгеймера і повністю довіряє контроль своєму улюбленому синові. Мухаммед ібн Салман вибудував собі імідж молодого реформатора і національної надії. Наприклад, він публічно визнав, що Саудівська Аравія занадто сильно залежить від нафти, і оголосив “Бачення 2030” — масштабну програму із модернізації і диверсифікації саудівської економіки.
Молодий принц запустив будівництво футуристичного міста в пустелі під назвою NEOM, в яке мають інвестувати 500 мільярдів доларів. Також Салман узяв курс на лібералізацію ортодоксальних релігійних порядків Саудівської Аравії. Цього року було знято заборону на водіння для жінок (так, до середини 2018 року жінкам у Саудівській Аравії було заборонено водити машину).
Однак інвестиції в технології і знайомство із американськими кінозірками не роблять із принца Салмана ліберала. Методи, якими він консолідує свою владу, лякають. Рік тому він заарештував понад 200 принців і впливових бізнесменів в елітному готелі в Ер-Ріяді і змусив їх “поділитися” грошима на благо рідного уряду. Приблизно у той же час ібн Салман взяв у заручники лідера іншої країни — прем’єр-міністра Лівану Саада Харірі — і змусив його подати у відставку. Не кажучи вже про війну в Ємені, яку очолює Саудівська Аравія і в ході якої від бомбардувань і голоду загинули десятки тисяч мирних жителів.
Вбивство Хашоґджі, природно, не покращило імідж молодого принца. Салман не втратив союзу з Америкою (не в останню чергу завдяки лояльності Трампа), однак останні новини показують, що численні вороги ібн Салмана серед правлячої сім’ї Саудівської Аравії хочуть використати цей скандал, щоб усунути його від влади. Принцу Салману вдалося успішно організувати арешт і рекет двох сотень впливових саудівських бізнесменів — але є можливість, що вбивство одного опозиційного журналіста виявиться фатальним на його шляху до саудівського престолу.
Після безпрецедентного вбивства журналіста Джамаля Хашоґджі на території саудівського консулату в Стамбулі Саудівська Аравія зіткнулася з величезним міжнародним скандалом. Від неї почали відвертатися міжнародні партнери, її дії засудив практично весь Західний світ. Тому експерти почали говорити про можливе падіння “майбутнього короля” країни Мухаммеда ібн Салмана, якого підозрюють в організації цього вбивства.
Спадковий принц і фактичний правитель країни при своєму хворому 82-річному батькові, молодий 33-річний Салман є дуже цікавою — і неоднозначною — фігурою для Саудівської Аравії. Найкраще принца Салмана описує монументальний профайл, який вийшов за авторством Декстера Філкінса для The New Yorker у квітні цього року.
Кілька років тому молодому принцу Салману вдалося вийти на перші позиції у владній верхівці Саудівської Аравії (що є далеко не найпростішим завданням у величезній королівській сім’ї Саудитів, навіть для улюбленця короля). Із 2015 року він очолив ключове для країни Міністерство оборони, а у 2017 році став формальним спадкоємцем престолу після усунення свого двоюрідного брата Мухаммеда ібн Наїфа. Як писали тоді американські журналісти, Наїфа заарештували і фактично змусили поступитися посадою спадкового принца.
З того часу саме принц Салман здійснює оперативне управління країною: його літній батько-король страждає на хворобу Альцгеймера і повністю довіряє контроль своєму улюбленому синові. Мухаммед ібн Салман вибудував собі імідж молодого реформатора і національної надії. Наприклад, він публічно визнав, що Саудівська Аравія занадто сильно залежить від нафти, і оголосив “Бачення 2030” — масштабну програму із модернізації і диверсифікації саудівської економіки.
Молодий принц запустив будівництво футуристичного міста в пустелі під назвою NEOM, в яке мають інвестувати 500 мільярдів доларів. Також Салман узяв курс на лібералізацію ортодоксальних релігійних порядків Саудівської Аравії. Цього року було знято заборону на водіння для жінок (так, до середини 2018 року жінкам у Саудівській Аравії було заборонено водити машину).
Однак інвестиції в технології і знайомство із американськими кінозірками не роблять із принца Салмана ліберала. Методи, якими він консолідує свою владу, лякають. Рік тому він заарештував понад 200 принців і впливових бізнесменів в елітному готелі в Ер-Ріяді і змусив їх “поділитися” грошима на благо рідного уряду. Приблизно у той же час ібн Салман взяв у заручники лідера іншої країни — прем’єр-міністра Лівану Саада Харірі — і змусив його подати у відставку. Не кажучи вже про війну в Ємені, яку очолює Саудівська Аравія і в ході якої від бомбардувань і голоду загинули десятки тисяч мирних жителів.
Вбивство Хашоґджі, природно, не покращило імідж молодого принца. Салман не втратив союзу з Америкою (не в останню чергу завдяки лояльності Трампа), однак останні новини показують, що численні вороги ібн Салмана серед правлячої сім’ї Саудівської Аравії хочуть використати цей скандал, щоб усунути його від влади. Принцу Салману вдалося успішно організувати арешт і рекет двох сотень впливових саудівських бізнесменів — але є можливість, що вбивство одного опозиційного журналіста виявиться фатальним на його шляху до саудівського престолу.
Держава vs. техно-гіганти: хто кого?
Нещодавно Європейська комісія оштрафувала Google на 4 мільярди доларів за те, що компанія використовувала монополію своєї мобільної ОС Android, щоб просувати свої додатки на кшталт браузера Google Сhrome. Facebook теж переживає не найкращі часи — хто тільки не чув про скандал з персональними даними користувачів, який розгорнувся навколо цієї компанії? Марка Цукерберга проголошували водночас Богом і дияволом інтернету і навіть вели розмови про те, що Facebook потрібно закрити. Тим часом компанію Amazon звинувачують в ухиленні від податків та використанні свого масштабу для придушення конкуренції.
Ще декілька років тому бути босом великої технологічної компанії було круто. Компанії на кшталт Google, Facebook чи Amazon були такими собі євангелістами майбутнього. Зараз же їх часто вважають небезпечними і занадто впливовими. Багато хто говорить про те, що ці корпорації стали монополіями, і їх потрібно примусово розділити на дрібніші компанії. The Economist аналізує, як державі необхідно поводитися з технологічними гігантами.
Проблема з такими компаніями як Facebook, Google та Amazon у тому, що з ними стало практично неможливо конкурувати. Вони перестають грати за правилами ринку, бо самі поволі перетворюються у повноцінні ринки. На Facebook та Google припадає 98% росту ринку реклами з 2016 року, Amazon контролює близько 40% ринку e-commerce в Америці.
Розмір компаній лише сприяє їхньому розвитку. Автор статті називає це так званим ефектом мережі. Чим більша компанія, тим легше їй стати ще більшою.
Ці компанії важко звинуватити у порушенні антимонопольного законодавства, тому що більшість їхніх послуг є безкоштовними у звичному розумінні цього слова. Користувачі платять своїми персональними даними, а компанії продають їх, заробляючи на цьому небачені раніше прибутки.
Монополії завжди шкідливі. Навіть якщо вони беруть від вас не бакси/гривні з гаманця, а вашу інформацію, принципи монополій залишаються такими ж. Відсутність конкуренції шкодить користувачам і робить технологічний ринок значно обмеженішим. Думка про те, що королів неможливо скинути, є шкідливою. Якщо більшість стартапів ставитимуть собі за мету бути купленими одним з гігантів, а не дорости самим до таких розмірів, то вся індустрія від цього страждає.
То як приборкати техно-гігантів? Автор пропонує два шляхи:
1️⃣ Ефективніше використовувати вже наявне антимонопольне законодавство. Державні регуляторні органи повинні пильно стежити за угодами про злиття і оцінювати, чи вони не відбуваються з метою усунути потенційного конкурента. Також державі варто стежити, чи не використовують компанії свої платформи для просування власних товарів у незаконний спосіб.
2️⃣ Оновити законодавство. Персональна інформація повинна сприйматися як певний спосіб оплати за користування послугами. Необхідно прийняти закони, які б регулювали контроль над персональними даними і давали можливість користувачам самим розпоряджатися тим, як з цією інформацією поводяться.
Закон про персональні дані в ЄС (General Data Protection Regulation — GDPR) є першою серйозною відповіддю з боку урядів, однак це лише початок. Схоже, найближчим часом на нас чекають масштабні зміни у відносинах між державою і технологічним бізнесом.
Дістаємо попкорн і слідкуємо.
Захар
Нещодавно Європейська комісія оштрафувала Google на 4 мільярди доларів за те, що компанія використовувала монополію своєї мобільної ОС Android, щоб просувати свої додатки на кшталт браузера Google Сhrome. Facebook теж переживає не найкращі часи — хто тільки не чув про скандал з персональними даними користувачів, який розгорнувся навколо цієї компанії? Марка Цукерберга проголошували водночас Богом і дияволом інтернету і навіть вели розмови про те, що Facebook потрібно закрити. Тим часом компанію Amazon звинувачують в ухиленні від податків та використанні свого масштабу для придушення конкуренції.
Ще декілька років тому бути босом великої технологічної компанії було круто. Компанії на кшталт Google, Facebook чи Amazon були такими собі євангелістами майбутнього. Зараз же їх часто вважають небезпечними і занадто впливовими. Багато хто говорить про те, що ці корпорації стали монополіями, і їх потрібно примусово розділити на дрібніші компанії. The Economist аналізує, як державі необхідно поводитися з технологічними гігантами.
Проблема з такими компаніями як Facebook, Google та Amazon у тому, що з ними стало практично неможливо конкурувати. Вони перестають грати за правилами ринку, бо самі поволі перетворюються у повноцінні ринки. На Facebook та Google припадає 98% росту ринку реклами з 2016 року, Amazon контролює близько 40% ринку e-commerce в Америці.
Розмір компаній лише сприяє їхньому розвитку. Автор статті називає це так званим ефектом мережі. Чим більша компанія, тим легше їй стати ще більшою.
Ці компанії важко звинуватити у порушенні антимонопольного законодавства, тому що більшість їхніх послуг є безкоштовними у звичному розумінні цього слова. Користувачі платять своїми персональними даними, а компанії продають їх, заробляючи на цьому небачені раніше прибутки.
Монополії завжди шкідливі. Навіть якщо вони беруть від вас не бакси/гривні з гаманця, а вашу інформацію, принципи монополій залишаються такими ж. Відсутність конкуренції шкодить користувачам і робить технологічний ринок значно обмеженішим. Думка про те, що королів неможливо скинути, є шкідливою. Якщо більшість стартапів ставитимуть собі за мету бути купленими одним з гігантів, а не дорости самим до таких розмірів, то вся індустрія від цього страждає.
То як приборкати техно-гігантів? Автор пропонує два шляхи:
1️⃣ Ефективніше використовувати вже наявне антимонопольне законодавство. Державні регуляторні органи повинні пильно стежити за угодами про злиття і оцінювати, чи вони не відбуваються з метою усунути потенційного конкурента. Також державі варто стежити, чи не використовують компанії свої платформи для просування власних товарів у незаконний спосіб.
2️⃣ Оновити законодавство. Персональна інформація повинна сприйматися як певний спосіб оплати за користування послугами. Необхідно прийняти закони, які б регулювали контроль над персональними даними і давали можливість користувачам самим розпоряджатися тим, як з цією інформацією поводяться.
Закон про персональні дані в ЄС (General Data Protection Regulation — GDPR) є першою серйозною відповіддю з боку урядів, однак це лише початок. Схоже, найближчим часом на нас чекають масштабні зміни у відносинах між державою і технологічним бізнесом.
Дістаємо попкорн і слідкуємо.
Захар
