...богослов’я – це річ практична, особливо в наш час. У давнину, коли освіта була не така поширена, як у наш час, а дискусій відбувалося значно менше, люди могли, мабуть, задовольнятися кількома простенькими ідеями про Бога. Тепер, одначе, це вже неможливо. Кожен щось читає, кожен прислухається до того, про що говорять навколо. Як наслідок, нехай ви й не обізнані з богослов’ям, це не означає, що у вас немає жодних уявлень про Бога. Насправді це значить, що уявлень у вас таки чимало – здебільшого поганеньких, плутаних і давно вже застарілих. Адже дуже багато пов’язаних із Богом ідей, які нині поширюють, ніби щось цілком нове, – це просто твердження, які вже давно, сотні літ тому, розглянули і відкинули справжні богослови. Тож визнавати поширену сьогодні в Англії популярну релігію – це такий самий крок назад, як, приміром, знову повірити у те, що Земля плоска.

Просто Християнство
#lewisdaily

В Церкві, як і у світі є найрізноманітніші люди. Думаю, що особливо так є саме в Церкві. Благодать вдосконалює природу, а отже вона відкриває нас у всякому різноманітті, яке замислив Бог, коли творив світ, - небо багатше пекла. "Отара одна", але не озеро. Садові троянди і нарциси не більше схожі поміж собою, ніж дикі троянди і нарциси. Одного разу я був на грецькому (православному) богослужінні. Більш за все мені там сподобалось, що в них, здається, немає правил для прихожан. Одні стояли на ногах, інші на колінах, треті сиділи, четверті ходили храмом, а один взагалі повзав по підлозі, наче гусениця. Чудово, що ніхто зовсім не дивився за поведінкою сусідів. Як би мені хотілося, щоб ми, англікани, чинили так само! Є люди, яким сильно муляє, коли людина на сусідній лавці хреститься чи не хреститься. Їм не те що осуджувати - навіть приглядатися не варто. "Хто ти, що судиш чужого раба?"

Листи до Малкольма
#lewisdaily

Люди кажуть: “Церква має взяти над нами провід”. Якщо вони дивляться на це під належним кутом, то так і є, якщо ж ні, то не зовсім. Під Церквою тут варто розуміти всіх тих, хто ак­тивно практикує християнство, разом узятих. І тоді, стверджу­ючи, що вести нас уперед має Церква, треба мати на думці, що певним християнам, яким притаманні відповідні здібності, слід бути економістами і державними діячами, і що всім еко­номістам і державним діячам слід бути християнами, і що всі їхні зусилля в царині політики й економіки мають бути спрямо­вані на впровадження в життя засади “Чиніть з іншими так, як би ви хотіли, щоб чинили з вами”. Якби так і було і якби всі інші дійсно виявили готовність із таким підходом погодитися, то ми дуже скоро знайшли б для своїх соціяльних проблем християн­ське вирішення.

Проте насправді у розмовах про те, що Церк­ві треба взяти на себе провід, переважно йдеться про зверне­ний до духовенства заклик укласти певну політичну програму. Це справа дурна і марна. Духовенство – це особливі люди з цілої Церкви, обрані і спеціяльно навчені дбати про те, що важливе для нас як для істот, призначених для вічного життя; ми ж просимо їх узятися до цілком іншого діла, де у них просто не­ має досвіду. Насправді це завдання для нас, мирян. Застосування християнських принципів у, скажімо, профспілковій діяльності чи освіті мають пропагувати християнські профспілкові діячі і християнські вчителі; адже християнську літературу, наприклад, створюють християнські романісти і драматурги, а не єпископи, які у вільний час збираються разом і пробують писати п’єси і романи.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Війна не створює принципово нового стану речей: вона лише погіршує те становище, в якому людина знаходиться постійно настільки, що ми вже не в силах його ігнорувати. Людське життя завжди проходить над межі урвища. Культура людства завжди існувала на фоні того, що безмежно важливіше від неї самої. І якщо б людство завжди відкладало пошуки знань чи краси до тієї пори, коли їх цінність стане безсумнівною, то ці пошуки б ніколи не почалися.

Ми помиляємося, коли порівнюємо війну з "нормальним життям". Життя ніколи не буває нормальним. Навіть ті часи, які здавалися нам відносно спокійними, як ХІХ століття, виявляються, якщо уважніше їх розглянути, сповненими криз, розбрату, труднощів і надзвичайних подій. Ніколи не бракувало переконливих причин, щоб відкласти всю "культурну діяльність" до того часу, поки безпосередня небезпека не перестане бути актуальною, а та чи інша кричуща несправедливість не буде усунутою. Але людство давним-давно вирішило махнути на них рукою. Воно зволіло красу і знання зараз, не погодившись чекати пригожої пори, яка можливо ніколи не настане. Періклові Афіни позоставили нам не лише Парфенон, а й, що важливо, Надгробну промову. Комахи, наприклад, обрали іншу стратегію - перш за все шукати ситого, безпечного та благополучного існування, і вони набувають те, до чого прагнуть. Але з людьми все зовсім по-іншому. Вони доводили математичні теореми в оточених містах, розробляли метафізичні докази в тюремних камерах, жартували на ешафотах, сперечалися про нову поему, штурмуючи Квебек та стежили за зачіскою під Фермопілами. Це не хизування - це наша сутність.

Навчання у воєнний час

#lewisdaily
#LearningInWarTime

Одного разу мій брат їхав поряд в автобусі з якоюсь жінкою. Коли проїзжали повз церкву, біля якої поставили вертеп, та жінка вигукнула: "О Боже! Вони всюди пхаються зі своєю релігією... Лише подумайте, вони вплутали її навіть у Різдво!"

З листувань
#lewisdaily

В своїй сутності загробні "блаженство" чи "муки" - зовсім не релігійні. Той, хто в них вірить, скоріш за все, уникатиме мук та буде прагнути блаженства. Але релігійного в цьому не більше ніж в накопичуванні грошей чи в турботі про здоров'я. Різниця лише в тому, що на кону більше, тому й непомірно більші надія та страх. Але й надії чи страхи ці - про себе, не про Бога; Бога шукають для чогось іншого. Існувати вони можуть і без віри в Бога. Будисти, наприклад, дуже стурбовані посмертною долею та в Бога не вірують.

Можливо, Господь хотів показати людям, що справжньою їхньою ціллю є Він Сам і лише Він. Тоді, звісно, не треба одразу їм розкривати істину про спасіння та загибель. Якщо люди зарано увірують в них, то вони не навчаться - як би це сказати? - прагнути Бога. Пізніше, коли століття духовних вправ їх цьому навчать, справа інша. Той, хто любить Бога, хоче не просто бути з Ним, а бути з Ним вічно і боїться Його втратити. Саме тому, віруюча людина надіється на рай і боїться пекла. Коли ж "рай" розуміють не як єднання з Богом, а "пекло" - не як бути відкинутим геть, віра в загробне життя - зле марновірство. З одного боку це - вульгарний "хепі-енд", а з іншого - жахіття, від якого люди божеволіли чи переслідували ближніх.

Але наш Господь милосердний: цю егоїстичну віру майже неможливо серйозно сповідувати - вона нижче релігії. Точніше, сповідувати її під силу хіба невротику. Для більшості людей очевидно, що віра в загробне блаженство міцна тоді, коли її ціллю є Бог. Що ж до пекла, то колись проповідники усіляко намагалися залякати прихожан його жахіттями та диву давалися тому, що люди й далі живуть собі безпечно. Дивного тут немає. Проповідники покладалися на страх та турботу про себе, а така віра не може надовго визначати життя - вона приголомшує на кілька годин, не більше того.

Звичайно, усе це - мої роздуми, але вони набуті з досвідом. В іншій книзі я розповідав, що цілий рік я вірив Богу і намагався Його слухати, не думаючи про майбутнє життя. Цей рік і зараз для мене здається надважливим. Напевне, тому я настільки ціную ті довгі століття, коли в майбутнє життя не вірив богообраний народ.

Міркування над Псалмами
#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Усяк учитель нам пояснить, що наше «відставання» у молитві пов’язане з нашими гріхами, з нашою зануреністю в суєту світу цього, браком внутрішньою дисципліни. А ще - з гіршим варіантом «страху Божого». Ми ухиляємося від надто близького спілкування з Богом, бо боїмося почути чітко Його вимоги. Як писав давній автор, що багато християн молиться ледь чутно, «щоб Бог, чого доброго, й справді не почув».

Листи до Малкольма
#lewisdaily
#letterstoMalcolm

Неодноразово я помічав, що особливо часто та багато хвалять найсмиренніші люди, здорові та мудрі, а ущемлені та недалекі хвалять рідко та мало. Добрий критик знайде що похвалити в недосконалій книзі, а поганий викидатиме з літератури книгу за книгою. Здорова та доброзичлива людина знайде, за що нахвалити найскромнішу їжу, навіть якщо звикла до дуже витонченої; хвора чи зарозуміла знайде недоліки в будь-якому частуванні. Якщо не враховувати непередбачуваних обставин, то можна стверджувати, що хвала - словесний вияв здоров'я душі.

Міркування над Псалмами

#ReflectionsOnThePsalms
#lewisdaily

Якщо хтось думає, що християни вважають недотримання цнотливости найгіршим пороком, то дуже помиляється. Так, пов’язані з тілом гріхи – річ погана, але насправді з-поміж усіх гріхів ці – найлегші. Найгірші, найжахливіші насолоди – суто духовні, як-от насолода спокушати інших на зло, нав’язувати іншим свою волю, зводити наклеп, прагнути влади і повнитися ненавистю. Бо ж у мені живуть дві сутності, що змагаються з сутністю людською, до якої я маю прагнути. Це сутність тваринна і сутність диявольська. З них двох диявольська – гірша. Тому-то холодний і самовдоволений святенник, який щонеділі незмінно – у церкві, може виявитися значно ближчим до пекла, ніж якась повія. Утім найліпше, звісно, не бути ні тим, ні тим.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Я не маю обов’язку бути чиїмось Другом і жодна людина у світі не зобов’язана бути моїм. Ніяких претензій, жодної тіні необхідности. Дружба не обов’язкова, так само, як філософія, як мистецтво, як цілий Всесвіт (Бог не мусив творити). Вона не має цінности виживання; це радше одна з тих речей, без якої виживання не має цінності.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

„Ми можемо сказати все один одному“. Правда, яка стоїть за цим твердженням, полягає в тому, що Прив’язаність, у своєму найкращому вияві, може сказати все, що забажає, незалежно від правил, які керують публічною ввічливістю; бо Прив’язаність, коли вона у своєму найкращому вияві, не хоче ні ранити, ні принизити, ні домінувати. Ви можете звернутися до своєї коханої дружини: „Свиня!“, коли вона раптом випила і свій, і ваш коктейль. Ви можете зацитькати батька, який вже вкотре починає розповідати якусь історію. Ви можете шпигати, розігрувати, дражнити. Ви можете сказати: „Стули писок. Я хочу читати“. Ви можете сказати все, що завгодно правильним тоном і в правильний час – таким тоном і в такий час, які не мають наміру зробити і не зроблять боляче. Що міцніша Прив’язаність, то безпомилковіше вона знає, коли і як щось зробити (кожна любов має своє мистецтво любови). Але домашній Грубіян має на увазі щось зовсім інше, коли заявляє, що може сказати „все“. Дуже бідний на Прив’язаність, чи, можливо, позбавлений її взагалі, він привласнює собі прекрасні вольності, на які має право чи якими вміє користуватися тільки найповніша форма Прив’язаности. Тоді він використовує їх зі зловтіхою, на догоду своїй озлобленості, чи безжалісно, на догоду своєму егоїзмові, або, в кращому разі, нерозумно, бо ж він не володіє мистецтвом любови. І весь цей час у нього може бути чиста совість. Він знає, що Прив’язаність дозволяє собі вольності. Він собі їх дозволяє. Тому, як сам доходить висновку, – він люблячий. Почніть щось критикувати в його діях, і він скаже, що це вам бракує любови. Він ображений. Його не зрозуміли.

Іноді він мстить за себе, розпочинаючи наступ, і стає вишукано „ввічливим“. Ось що, звичайно, в цьому приховується: „А! То ми не будемо відвертими? Будемо поводитися як просто знайомі? Я сподівався… але то вже не має значення. Нехай буде по-твоєму“. Це чітко показує відмінність між справжньою і формальною ввічливістю. Те, що підходить одній, може привести до розриву іншої. Поводитися розв’язно, коли вас відрекомендовують якійсь визначній особі, – погані манери; практикувати формальну і церемоніяльну ввічливість вдома – нічим не ліпше. Влучну ілюстрацію справді добрих домашніх манер можна знайти в Трістрамі Шенді. У винятково несприятливий момент дядько Тобі взявся за свою улюблену тему оборонних укріплень. Батько, якому цього разу увірвався терпець, грубо його перебиває. І тієї ж миті бачить обличчя свого брата: обличчя Тобі, без жодної тіні помсти, глибоко зранене, без крихти особистої образи – йому б це ніколи не спало на думку – але з тінню образи за благородне мистецтво. Батько відразу ж кається. Звучить вибачення, тотальне примирення. Дядько Тобі, засвідчуючи своє повне прощення, демонструє, що він не думає про власну гординю, тому продовжує лекцію на тему фортифікацій.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily