Ну звісно що спекла.
Підійшли, не потріскалися.

Гріх не спекти, якщо ти з дітьми у себе вдома, на своїй кухні, у своїй країні.

Диво дивне насправді. Це зробили військові, які всі ці роки відбивали нас від росіян. Запах випічки у моєму домі, щасливі діти - це робота наших ЗСУ.

Я дуже добре це розумію і пам'ятаю щодня.

На тлі виборів в Угорщині можу сказати тільки те, що повторювала перед виборами у Штатах, Польщі - і, боюсь, повторюватиму до кінця свого життя.

В Україні вже підростає ціле покоління, для якого явка на виборах, бюлетені, голосування, сама ідея, що влада має виборну природу, і що посади у вищих органах влади не пожиттєві, а змінні - це все для них порожній звук, щось теоретичне.

Так у совку ми знаходили у перекладних детективах згадки про бургери і не розуміли, що це таке. "Увійшов Н. з перекинутим через руку бургером" - реальна фраза з реального перекладу, бо перекладач думав, що це плащ такий.

Називаючи диктатором Трампа, Орбана чи когось іще, слід пам'ятати, що у тих країнах вибори проводяться.

У нас Зеленський намірений сидіти на троні чи то до перемоги, чи то до поразки, чи то до вступу в НАТО, чи то до розвалу НАТО.
Суспільство може заплющувати на це очі хай рік, ну хай два.
Але це не може тягнутися десятиліттями, ми не маємо права передати дітям країну у стані диктатури.

Ми пройшли етап застою і перейшли до етапу гнилі. Країна гниє зсередини, будь який прогрес і розвиток поставлені на паузу. І не через війну, а через безстрокову узурпацію влади Зеленським і його партією "Слуга народу".

Жіночки під церквою роблять селфі.
- А що це у нас такі лиця круглі у телефоні?
- От що ти начинаєш? З якими встали, з такими й приїхали.

Я не стрималася, зареготала вголос, і жіночки почали мене сторонитися як якоїсь притрушеної. Але! Чим мені подобаються наші прикиївські церкви на Великдень - тут приймають усіх, кожному знайдеться місце.

І макарунам, рожевим зефіринам та фереро рошенкам у золотих обгортках. І простеньким паскам, помащеним жовтком. І заквітчаним вінкам, яких вносять попід руки і які лише віддалено нагадують кошики, і кульочкам з АТБ.

Тут і штани, і спідниці, і підбори, і кеди, тут у хустках і без хусток, у капелюшках і взагалі лисі - без різниці. Я, наприклад, пошкодувала, що відійшла мода на очіпки. Можливо, на той рік щось таке собі пошию.

Люд хвилюється, топчеться, ловить за штани своїх і чужих дітей, пильнує кошики, щоб бува хтось не вступив, підпалює свічки одне від одної, хоч то і не бажано робити. Все це просякнуте старою магією, що накладається на голос священика.

Дух і зміст цього дня неможливо описати словами, як неможливо спекти паску за рецептом. Що не скасовує кругообіг рецептів, бо це теж частина традиції.

Просто коли ти лишаєшся із тістом удвох, вам не потрібні рецепти. Руки і так знають пропорції, бо що там знати - міси і підсипай, доки воно не стане ловким. Доки не розкриє обійми назустріч і не затанцює разом із тобою, а не проти тебе.

А якщо з якоїсь причини не підходить і ти не можеш підняти його силою думки - ну то скажи дітям, хай стрибають на кухні з руками догори. Чи вже танцюй сама на крайній випадок.

Хай великодній хліб, який піднімається у печі, підважить тягар на наших плечах і підіпре собою небо. Для однієї паски це непомірне завдання, а для мільйонів - цілком посильне.

Кілька років тому я стежила за історією однієї жінки у Німеччині, яка була опікункою підлітки, взятої з дитячого будинку.

Якось дівчинка розповіла у школі, що прийомна мама її побила. На дитині не було жодних слідів побоїв, але додому вона того дня не прийшла. Просто з уроків поїхала у центр тимчасового утримання.

Де їй дуже швидко набридло і вона зізналася, що вигадала історію побиття. Але це нічого не змінило.

У опікунів почалися роки боротьби за своє ім'я. Роки допитів, візитів психологів, інспекторів. Усі інші діти у цій родині пройшли тривалу діагностику і розмови з психологами. Якби з'явився хоч натяк на те, що вони самі зазнали або були свідками насилля, їх би тут же вилучили з сім'ї.

Та жінка писала, що їм дуже пощастило, що вони не встигли удочерити дівчинку. Якби були у статусі батьків, то перебування дитини у тому закладі оплачувалося б за їхній рахунок, на той час це було три тисячі євро на місяць.

Зрештою дитину повернули опікунам, але дорослі пережили страшні часи, їх травили у громаді, чоловік втратив роботу.

Я чула іще кілька історій такого типу, теж про Німеччину.

А тепер питання: що краще - система, яка автоматично обирає презумпцію вини дорослого і вмикається на повну потужність на кожен сигнал. Система, яка вочевидь завдає чимало незручностей, ламає кар'єри, плани, доводить до банкрутства.

Чи система, у якій дитина може ходити до школи згвалтованою, побитою, з відкритими ранами і синцями - і всі довкола мовчатимуть?

Для мене відповідь очевидна. На десять "я пожартувала" чи "я не те хотіла сказати" буде одне справжнє повідомлення про насильство. Тому держава повинна з максимальною серйозністю реагувати на кожен сигнал.

У школах, лікарнях, дитячих секціях - скрізь, де дорослі на зарплаті контактують з дітьми - має бути чіткий алгоритм дій на такий випадок.

У Європі дійсно батьки бояться потиличника дати дитині, щоб не влетіти під приписи і штрафи. Хтось називає це державним рекетом, мовляв, так держава наживається на батьках.
Множаться конспірологічні теорії про те, що гарненьких діток можуть спеціально "замовити" і вилучити з сім'ї для передачі багатим опікунам.

Можу уявити, скільки обурення у нас викличуть спроби держави запхати носа у те, що відбувається за зачиненими дверима.
Але поклавши руку на серце, ви ж розумієте, що випадок, описаний у Бабелі - далеко не унікальний. І щось таке може відбуватися у кожного з нас за стіною.

Сьогодні о 15.10 буду в ефірі на "Прямому" у програмі "Особиста думка" з Наталкою Фіцич.

Хто матиме час, запрошую до перегляду.

Повертаюся з телевізора.

Я вдячна Наталці Фіцич за теплу ванну питань, вона була дуже підтримуючою.
А також за те, що пішла мені назустріч у одному питанні.

Перед ефіром я попросила незалежно від теми розмови дати мені можливість показати ось цю книгу.

Це новинка Видавництво Білка , роман про визвольні змагання на півдні України, про війну з більшовиками і про становлення радянської окупації.

Автор книги - військовий. Він загинув на війні, і тому це його перший і останній роман. Після прочитання книги я плакала від відчуття втрати. Мені здається, наша література і культура втратила людину, яка могла б стати класиком.
Десь так, якби на війні свого часу загинув Гончар, не написавши нічого, крім "Прапороносців".

Сергій Степовик, як і багато інших убитих поетів і письменників, не зможе сам ходити на ефіри і презентації. Взяти цю книгу і показати людям - найменше, що я можу зробити.

Сподіваюся, інші автори і публічні особи підтримають таку ініціативу. Слід ділитися ефірним часом із полеглими колегами.