Спустився в поштомат, забрав нову книгу)))

Я довго думав, купляти її чи не купляти.

Спочатку я взагалі не зрозумів, що це за книга.

Ні з обкладинки, ні з назви не можна зрозуміти, що чекає в середині.

Спочатку я подумав, що це щось в стилі Семківа "Як читати класиків" і взагалі пройшов мимо.

Але потім я почав читати відгуки і зрозумів, що обкладинка мені збрехала, але ціна кусалась, думав "треба чи не треба"


Але, як ви зрозуміли, треба, і сьогодні зранку #приїхало - дуже гарна, якісна та естетична книга про київський будинок письменників "Роліт".

Буду читати - розповім, що там і як.

Хто вже читав?
Що скажете?

Більше години дивився трансляцію похорону Папи Римського.

Це так красиво і так велично, навіть заворожуюче.
Не уявляв собі, що це так гарно і масштабно.

Останнього Папу ховали у 2005, коли мені було 11, я того нічого не пам'ятаю, то ж це вперше, коли я міг подивитись.

#книговідгук_історика

Автор: Василь Стефаник
Назва: "Вибрані твори" (31 новела)
Видавництво: Yakaboo Publishing

Спочатку мені не сподобався Стефаник. Десь на половині збірки була думка закрити книгу і поставити вердикт «Не моє». Чому так?

По-перше – складна мова.
Купа діалектизмів і специфічих слів, якими я не володію.
Я не вмію так розмовляти, як герої Стефаника, і не можу прокрутити собі в голові ці діалоги.

Якщо описи ще були більш-менш літературною мовою, то діалоги – це постійне опускання очей вниз сторінки, щоб подивитись значення тих чи інших слів.

По-друге – на початку збірки вміщені дуже короткі твори Стефаника.
Ти тільки-но набираєш темп, продираєшся крізь діалектизми, починаєш відчувати смак і запах історії і бац – вона закінчується.
2-3-4 сторінки це дуже мало для історії.

Через це я не завжди люблю коротку прозу.
Я не встигаю її відчути і запам’ятати, історії занадто швидко закінчуються.

Але в якийсь момент (приблизно з середини) в книзі пішли довші історії, та і я вже трохи призвичаївся до особливостей мовлення героїв Стефаника, і потроху почало подобатись.

Я почав відчувати це бідне і приречене галицьке село на межі епох і століть. Мені почав подобатись цей нескінченний песимізм історій Стефаника.

Це як у Ремарка. Ви знаєте, що в кінці-кінців всі помруть, але все одно читаєте.

В новелах Стефаника немає жодного романтичного фльору того, що називають «добою бабці-Австрії».
Тут все бідно, сиро, холодно і голодно. Так, з маленьким промінчиком надії, але далеко не завжди.

Сподобались історії про Першу Світову війну.
Новелу «Марія» я би взагалі дав до шкільної програми, як зразок зароджуваної соборності українських земель не на рівні інтелектуальної галицької та наддніпрянської еліти, а на рівні мобілізованих селян Російської імперії та галицьких селян Австро-Угорської імперії.

Ще кілька новел, які мені особливо сподобались:
«Басараби» - про родину, в якісь часто стаються самогубства.

«Такий панок» - про пана, який на смертному одрі почав роздавати своє майно «мужикам» і вибачатись перед ними.

«Дурні баби» - про те, як мами ходили в місто визволяти синів з політичного «криміналу», тобто тюрми.

«Дід Гриць» - коротка новела на 5 сторінок, в якій розповідається про роль Франка, Павлика і Трильовського в житті галицьких селян через історію одного діда.

«Кленові листки» - історія про бідну сім’ю, яка голодає. Простий сюжет, але зачепило.

«Новина» - це прям вау. Не буду казати про що, раптом захочете прочитати.

«Камінний хрест» - єдиний твір Стефаника, який я знав ще зі школи, але пам’ятав тільки, що там щось про еміграцію в Канаду. Радий, що знову це прочитав і відновив у пам’яті.

Якщо підсумувати, то особисто мені для Стефаника знадобився час, щоби призвичаїтись до мовлення та стилю написання, але під кінець стало аж трошки сумно, що ця книга завершилась.

Є відчуття, що колись, під особливий настрій, мені навіть захочеться перечитати деякі з тих трьох десятків історій, що вміщені в цій збірці.
Пішов читати біографію Стефаника. Зацікавило.

Як у вас справи зі Стефаником?
Що читали, що сподобалось?

Вийшов подкаст "Історія України в школі: (не)можливість переписування" в рамках програми "Ukrainian Experts Talks"

Поговорили про освіту та історію - про те, як треба і не треба викладати історію, де знайти той наратив, який би нарешті засвоїли діти у школах, і який би припинив постійні реформи реформ.
Трошки поговорили про Бандеру, Махна і Коновальця і про те, що (не)так з нашою шкільною історичною освітою.

Кому цікаво:
Дивитись тут
Слухати тут

Прийшло в голову таке питання.

Чому в західному кінематографі фільмів про нацистські табори знято під сотню, якщо не більше, в той же час як про радянські ледь десяток набереться?

Перше, що приходить в голову - про Голокост і нацистський терор знімати простіше, бо що б ти не зняв - ніхто не буде адвокатувати нацизм.
А якщо ти хочеш зняти про Голодомор чи Колиму - є придурошна країна-адвокат зі своїми сателітами, яка влаштує скандал, що все було не так і вообще, Голодомору не було, а в таборах тільки справжні вороги народу сиділи.

Ще одна причина - чому про нацизм знімати простіше і безпечніше - нацизм офіційно засуджений як ідеологія, в той же час як комунізм радянського типу досі має прихильників по усьому світу.


Що думаєте з цього приводу?
Які ще причини того, що про умовний Аушвіц знято сотню фільмів, а про умовний Сандармох - кілька штук?

Є шанси, що Netflix колись зробить фільм про Голодомор чи Розстріляне відродження?
Чи простіше знайти ще один щоденник жертви нацистського режиму, і художньо його обіграти?

У молодому віці (між 20 і 30) Винниченко двічі мав спроби суїциду (одну реальну, одну, цілком можливо, імітаційну), а також встиг вилікуватись від сифілісу.

Неймовірний персонаж, просто неймовірний.
Міг би і не встигнути написати всі універсали УЦР.

А ще верше запропонували бути бета-рідером

Цікавий досвід, цікаве відчуття, коли ти читаєш історичний роман, надрукований в 10 примірниках для бета-рідерів.

Якась більша відповідальність за прочитане з'являється.

#книговідгук_історика

Автор: Френсіс Фукуяма
Назва: "Лібералізм і його протиріччя"
Видавництво: "Наш Формат"

Помірність.
Ось чого не вистачає сучасному лібералізму за твердженням одного з найвідоміших науковців-лібералів Френсіса Фукуями.

Помірність, стриманість, баланс – ось нові гасла лібералізму.

В чому головна проблема сучасних ліберальних суспільств?
В тому, що деякі, а може й більшість ліберальних ідей та цінностей доведені до абсурду.

Фукуяма говорить про те, що сучасний лібералізм – це приклад перемоги радикалів над центристами, революції над поміркованістю.

Правий лібералізм довів до крайності тези про свободу підприємництва та невтручання держави у справи бізнесу, що призвело до щобільш зростаючої майнової та фінансової нерівності, що в свою чергу призвело до реваншу «лівих» ідей.

Ще трохи – і праві ліберали будуть говорити про індивідуальне право на сплату чи несплату податків, підкорення чи непідкорення поліції та законам, а там і до лібертаріанства з його необов’язковістю держави як такої – рукою подати.

Лівий лібералізм довів до крайності тези про індивідуальність і толерантність.

Ключова теза лібералізму про автономність особистості перетворилась на свободу особистості від усього і толерантність до всього.
Замість права обирати собі спільноту і мораль лібералізм перетворився у заперечення колективності та моралі.

Ще трохи - і діти подаватимуть на батьків до суду за те, що вони дали їм ім’я і навчили писати, бо вважатимуть це порушенням їхніх прав на свободу вибору та індивідуальності.

Свобода релігії – це про право вірити чи не вірити, а не про заперечення і насмішки з релігії

Свобода особистості – це про право на автономність у суспільстві, а не про свободу від суспільства та всіх суспільних норм

Толерантність – це про мирне співіснування різних людей, а не про позитивну дискримінацію різних меншин

Політика пам’яті – це про критичне ставлення до минулого, а не про вибачення білої людини за всі гріхи людства.

Свобода слова – це про плюралізм думок, а не про домінацію раніше дискримінованих наративів.

Сучасний лібералізм – яскравий приклад того, як важливо мати гальма і вчасно їх натискати.

В якийсь момент, на хвилі періоду переможного поступу, лібералізм, замість того, щоб шукати баланс, погнав до ідеалу – і забуксував.

Будь-який історик ідей вам скаже, що ідеал в ідеології – це міф, утопія, якої неможливо досягти.

Фукуяма намагається подумати: а що далі? Що як не лібералізм? Диктатури? Монархії? Національні демократії/автократії?

Звісно, Фукуяма, як послідовний ліберал, говорить популярну фразу в стилі «лібералізм – найгірша ідеологія, якщо не брати всі інші», і тут я з ним, мабуть, погоджусь.

Лібералізм можна пофіксити, це той випадок, коли машину ще можна відремонтувати.

Хоча хто зна – нові ідеї народжуються несподівано, і, можливо, ми ще будемо думати, я назвати те, що прийде на зміну лібералізму.

А поки що – помірність. Баланс кращий за ідеал. Еволюція безпечніша за революцію.

Протиріччя лібералізму – менше зло поряд з впорядкованістю диктатур та вдаваною стабільністю національних автократій.