Сьогодні читала батькам М.Хвильового "Я(Романтика)" у голос.
Думаю, і на вулиці було добре чутно, бо читала до кожної кімнати квартири.
Вражає вміння письменника так виразно, влучно, дещо пейзажно (як колись казала вчителька — імпресіоністично) показати настільки глибоко психологізм чекіста, Я.
Це той випадок, коли немає зайвої деталі, бо кожна розповідає про своє, доповнює повну картину.
Читаючи, старалася стримати тремтіння у голосі, бо знала, що буде далі й це перехоплювало подих, пробуджувало бунт до наступної частини тексту...
Я й забула, що він власноруч вбив матір, притуливши до грудей...
Хоча у школі такий твір справив враження, я його розуміла, але не так як тепер.

Дуже шкода, що фільм «Будинок "Слово"» так і не з'явився онлайн...

Тремтіння у всьому тілу до нудоти. Розмита межа між болем та екстазом, коли насолода перетворюється на зудіння та скрежіт зубів. До горла підступає блювата, а до очей сльози. Щастя і відчай рве на шматки всі думки.
Немає благання про спасіння. Немає подяки за щастя. Тільки вогонь і буря, що перетворюються на справжній апокаліпсис. Лише пару годин. Годин усвідомлення.
Після нічого. Таке ж буття і такі ж рішення, але пережита болюча радість відштовхує від всього, що зветься життям. Тремтіння, задихання, хапання руками за покривало і піднесення грудей у верх, щоб зробити хоч ковток повітря. Шия витягується так сильно, що кадик відчувається у горлі, як перешкода. Рване дихання і нарешті легкий біль у серці. Хоч щось справді визначене.

#старийтекст #відчуття #щоденник #твіт
Важко здогадатися про що саме йдеться, але у цьому й особливість цього невеличкого допису, який корись належав твіттеру (а це близько 4-5 років тому, виходить). Але він все ще мене вражає своє відвертістю. Написаний в момент екстазу, дещо вже сходячого з тіла, але все ще відбиваючого у тілі.

Моя перша чернетка майбутнього твору почалася з теми релігії. Тут і перше випробування на упередженість, другим моментом спотикання є опис релігійної будівлі (з культурної точки зору).


Нещодавно мати прокоментувала те, що я читала їй у голос: це те, що ти любиш — описи.
Ніколи не думала про це і от, пишучи опис архітектури, інтер'єру та іншого у місці, де без цього не має сенсу писати взагалі цей текст, я зрозуміла, що вся книга буде наповнена тими чи іншими описами. Це не динамічний сюжет з романтичною лінією, це описи, які муситимуть рухатися. У цьому сенс.
Так само як і в "Бокетто Аманди", де від початку стержнем мали бути описи процесів творення, у цьому й перетиналися їх душі.

Але зізнаюся, в описах я не сильна. Не вистачає поетичного слова, яскравої уяви для того, що я хочу бачити і чути, читаючи у голос свої тексти.
Образи. От що я люблю. І тут тонка межа з нерозбірливими метафорами.


Я описую незрозумілі мені речі, до яких я далека і намагаюся осягнути їх за короткий час і дозволяю собі це робити зараз, бо перед тим, як підібрати правильний образ — я маю описати схематично, за фактом, а лише потім обдумати асоціації. На те це перша чернетка.
Я очікую від неї голосу класиків, але це зошит учениці й воно мусить так бути.

Перед тим як орган здобуде металеві шиї, які тягнуться до небесного хору, він матиме труби

Що в землі, що на заводі, що в інструменті — поки що це не орган, це перша чернетка з її спрощеною манерою.

#процес #письмо

6 січня 1938 року у с.Рахнівка Вінницької області народився великий поет, воїн слова й духу Василь Семенович Стус.
Мені ніколи не розповідали про нього, аж доки університет не освітив для мене його постать і вона не стала для мене образом мучеництва й хоробрості, лідерства думок. Особливі випадки в історії, коли народжуються ті, хто впливають значущо на життя людей.
Подібним людям заздрять, їх бояться або захоплюються, стають їх ворогами або союзниками, в останньому варіанті вони позичають у них сміливість, якої здебільшого бракує людям.
Мені б хотілося бачити більше фільмів, документальних та художніх, про Василя Стуса й наших митців, здається, такі матеріали мають силу наді мною і вона полягає у незворушно могутній постаті тих, про кого йдеться.
Донецький університет імені Василя Стуса вирощує любов у серцях своїх здобувачів, так це відчуваю я.
У мене не було шансу не захоплюватися боротьбою Василя Стуса, коли і в школі (я вдячна Галині Іванівні, вчительці історії), і в університеті я бачу патріотизм у сльозах, у перехопленні подиху, у словах, які сповнені любові до нашого, вічного, величного й часто старанно зганьбованого. Але завжди вдається встояти, піднятися і набути впевненості у цій нескореності.
#допис

Дивне, але правдиве формулювання про мої канікули та загалом не активність:
«Останній час з дому мене витягує Ісус Христос і Василь Стус».
Так можна описати мої виходи до центру, або куди-небудь з дому. До костелу і на заходи присвячені поету.

От в одному із заходів я брала участь як доповідачка. Для мене було виділене слово про його дитинство на основі спогадів його матері Їлини Яківни Стус, старшої сестри Марії Стус і самого Василя Стуса ц листах до сина Дмитра.
У кінці задекламувала вірш "Чи витримаєш ти найтяжчий іспит..." — обрала його, бо він звучав для мене правильно, складено, естетично і актуально.
Слухачами були військовослужбовиці та військовослужбовці, а також працівниці бібліотеки і доповідачки і доповідач.
Прийшло людей не багато, умови такі. Були переважно жінки, бо прийшли ті, хто був на цей час вільний від служби.

Я й сама слухала захід.
Докторка наук, професор Віра Андріївна, яка застала ще часи розквіту університету у Донецьку, та перетиналася з тими самими викладачами, що й Василь Стус, а пізніше з його родиною, ділилася своїми знаннями. Не певна, що я щось дуже запам'ятала, але слухала з цікавістю і була задоволена дійством.
Маю намір ще 17 січня піти на один цікавий захід від нашої викладачки та письменниці Ольги Пуніної про постать Василя Стуса. Переконана, що це буде знову дуже цікаво. До того ж у книгарні "Герої", куди я вже давно хотіла завітати у нашому місті.

#щоденник #події

Інколи мене спиняє власний стиль. Він може звучати по-різному, залежно від того, яка ідея і у чому я вбачаю сенс написаного.
Від естетичного пейзажу до "оповідного есе" (можливо, цьому є конкретний термін).
Є думка, що саме думка про великий обсяг та нездоланність такої важкої роботи, зупиняє мене можливими способами.
"Навіщо? Ти витрачаєш на це час та сили. Чимало сил та часу. Чи варте воно того?"
Я на перед знаю, що будуть труднощі, неточності, критика — це знерухомлює. Написане здається прісним, далеким від людей та їх потреб.
#щоденник #письмо

Сьогодні була на чудовому заході у книгарні "Герої". Його проводили двоє талановитих, досвідчених та цікавих викладача та науковця Ольга Пуніна і Олег Соловей, доценти кафедри української мови, теорії та історії української і світової літератури.
Завдяки листам Василя Стуса, його віршам та фактам з життя його та його друзів і рідних, ми познайомилися глибше з ним, як з творцем та людиною. У пори року зима, так як захід нас проводжає у його зимові роки, сповнені холоду, відчаю і теплоти серед зграй перешкод.
Василь Стус любив Вівальді, особливо його "Пори року", яку я мала змогу прослухати раніше в живу у виконанні органу й скрипки, тому подібний науково-популярний етюд поділений на чотири пори року, відповідно до років життя поета.
Я вже чула осінній етюд, гуляючи парком та заглиблюючись у ще одну любов митця — осінні пейзажі.
Тепер ми сиділи у затишній книгарні з приємним освітленням, білими кріслами з подушками, журнальними столиками для подібних заходів, приємними зеленими стелажами і різноманітним виданням. Не мала часу роздивлятися все, але побачила те, чого не зустріла у Віват, навіть придбала дві книги, які давно планувала додати у свою бібліотеку. Точно повернуся сюди.

Лише після заходу я змогла повністю присмакуватися і зрозуміти, що почуте мною пронизане зимовою атмосферою, що є заслугою організаторів, яких згадувала раніше.
Хотіла б теж мати книгу з його листами. Епістолярний стиль виховує, а особливо, коли це й мав на меті Василь Стус: висказатися, вказати, виховати, протестувати, — це є тим, що дає силу, коли власної нема — беремо її з людей, на котрих варто рівнятися.
Як завжди підхід Ольги Пуніної є особливо атмосферним та цінним: ми торкаємося митця через інші витвори мистецтва і дотик до літератури (декламування віршів, музика і т.д.).
Маю надію, що пройду й далі цей шлях ще весною й літом.
#події #відгук #щоденник