Чи відчувається різниця?

Діалог під вікном:
— а ви на 9?!
— ліфт і світло є
Я собі під ніс: щасти вам, сміливці.

Я: не почула завдання, отже не буду відповідати, перепитавшись викладачки, зрозуміла, що важке питання.
Я: *сиджу, сиджу* *пишу*
В: хто буде відповідати? Хтось готовий?
Я: 👋

Як "Я" Хвильового, йду з роздертою душею. Навколо пасмурно і видно, лише високий сірий бетон.
Стискаю у руках книжечку поета і думаю про те, як важко досягти його розумом.
Під серцем розпалився котел, від нього жар у грудях, ближче до лівого боку.
Я чітко відчуваю серце, з його провареним низом.
Навколо натовп, хтось вирує біля мене, б'ється в почуття, в стосунки, а я посміхнуся і сяду на стіл, читаючи книгу поета.
Хто цей поет? Я ще не знаю. Бо читаючи його рядки — нічорта не розумію.
Обкладинка збірки, всередині жодного вірша — тут антивоєнна проза Фердінан Селіна, яку мені важко осягнути, бо я думаю про своїх людей і себе у людях. І про те, що якщо у "Я" людяність зосереджувалася у матері, то де ж прижилася моя?
#страваліт

Марнотратство слів.
Тут не базар, щоб їх роздали даром!
А на бутік замало дару.
І хто казав, що все здобуде праця?
Як не поет — то ним не станеш,
Хоч волю дай цим вродженим каліцтвам
(Це я про почуття, емоції
Та притаманну творчим чуйність)

Не мелодійне, не чуттєве, не очевидне,
А інтимне.
Своя інтимність, особливість, свої надмірні сподівання.

Це феномен, але у цьому випадку Класик — дає надії більші, ніж сучасник.
Надії на свій голос, на своє вагоме місце.

А де ти будеш?
Для чого все ще тут?
Я от без слів перетворюсь в ніщо.
Німе, пусте, без сподівань на краще.
Без віри в те, що маю куди йти.
То все мій рай,
Який стоїть незримо.
До нього йду,
Але водночас не спішу,
Щоб не перетнутись з Смертю,
Таможницею Бога.

#вірш