Чи є тут з фандому "Good Omens"?

У свої 20 я маю майже пасмо сивого волосся...... На цьому фото це так помітно 😮‍💨

Весь підлітковий вік я витратила на даремні страждання. Я гнила і берегла свій емоційний стан падіння. Так було комфортно існувати, прикіпіти до ліжка, як до своєї труни та бачити лише свій хрест, який мусять поставити батьки.
Я не могла так просто отримати своє місце на цвинтарі, тому обрала дихати й рухатися автоматично.

Я втратила 8 років свого життя. Знаючи, що щоб я не зробила — буду шкодувати. І ось я тут у цій точці, знаючи, що вона не кінцева.

А тепер всі ті ж роки йдуть, я вмію справлятися з цим станом, не втрачаю часу побути з дорогими людьми, але все ще боюся й ненавиджу рутину. Нудне миття посуди, прибирання, готування, кожного дня, бо треба, а не хочеться.

І так до тієї точки, доки знову не дивишся назад і бачиш навчання. Чуже життя, чужий досвід, чужі думки, чужі лиця, — своє я втратила.

Я не залагоджу це походами у театр, молодіжний центр, чи досвідом, який здобуваю. Я повторюю життя тих, кого зневажаю. Не хочу звинувачувати у цьому брудну кров, але вона має значення.

Чи готова я зробити крок? Ні.

Я б сховалася у своїй самотності як Емілі Дікінсон і писала про все те, що мене наповнює, бо лише це має значення. Але що мене наповнює? Чи щось хороше, чи ганебне, не значуще?

Не сприймайте це як ниття. Я давно від цього відмовилася. Але немає кращого твору, ніж той який створений на реальних почуттях. Ось мої, такі як я переживаю зараз о 00:43, 26.11.24.
Вже о 9:00, 26.11.24 я відчуватиму інше.
Перш за все, потрібно подумати про завдання, яке висить над мною і яке я хочу виконати добре.

От що я зрозуміла з часом і надіюся, що це послання буде почуте:
У дорослому житті неможна дозволити собі просто страждати, хворіти, довго думати над своїми проблемами. Це не свідоме проживання моменту, це інфантильність. Ти дозволяєш собі бути засмученою, розчавленою, хандрувати й плакати, бути без сил, але дорослість, це коли ти розумієш, що ти — частина соціуму. Доки ти страждаєш — життя триває. Ти не закриваєш все це у собі та йдеш підкоряти світ. Ти знаходиш до себе підхід, заспокоюєш себе, розважаєш, говориш до себе, домовляєшся, бо ти не можеш просто ігнорувати годинами дитину, яка кричить у колисці, тому що мати втомлена і не хоче давати їсти, ти не можеш не ходити на роботу кожен рік регулярно по декілька місяців, доки тебе забезпечує хтось інший поруч, тому що ти не в ресурсі, ти не можеш закритися і не мати наслідків, чекати розуміння до років зникнення.
Ти можеш інше: дати собі зрозуміти цей стан і знайти ту саму "цукерку", яка розрадить тебе. Якій ти тепло усміхнешся і скажеш: "Я маю ще трохи сил на це зусилля, а потім у вільний свій час — повернуся до цього. До вирішення цього".
Не боюся цього стану, але не дозволяю залишатися у ньому, думати про нього надто багато. Це найлегший варіант, який обирають багато людей.

Я не сильна людина. Я не зміню хід історії, пасивна й меланхолійна, — тому я знаю про що тут кажу, що бачила і відчувала. Це така сама залежність, як й інші.

Ви можете зі мною не погоджуватися, я говорю через свій досвід, і думаючи про конкретні ситуації і конкретних людей у своєму житті.

#думки

Встановилась якась АІ на телефоні. Чомусь роснявою, змінила мову, на щастя, є українська, але так і не зрозуміла чому встановило автоматично це непорозуміння, а не мову. Налаштування в телефоні українське!
🫠 Я ж налякалася, що це таке робиться

Ось що буває, якщо постояти біля відчиненого вікна зимової ночі )))

А ще дізналася, що сьогодні у моїй компанії подруг річниця 9 років, тому не можу не привітати їх тут теж.

9 років ми дружимо вшістьох. Різні в стилях, характерах, поглядах. Смішно спостерігати, як ми стоїмо разом і кожна у своєму стилі, по-особливому поводиться та одягається, зі своїм "вайбом". Це щось сильне, хоча й роки стирають деякі моменти і викривають не менш неприємні.
Але як і в май літл поні (а все йде з дитинства), маючи свої життя, роботи, сім'ї, успіхи, на відстані кілометрів та інколи кордону країни — це все ще дружба, яка прагне пізніше поєднати під одним дахом, хоч через 10 років. У нашому випадку все не так сумно, але роки йдуть, а у майбутньому, думаю, так і буде. Проблем збільшується разом з відповідальністю, а ми не віддаляємося, а лише розставляємо пріоритети.

А тут я дякую кожному й кожній за те, що є моїми друзями ♥️
Дякую за наші розмови, ваші коментарі, підтримку, знайомство й час, проведений разом.

Нарешті і у нас стоїть все до Різдва. Сьогодні займалася прикрашанням, віночок робила кілька років тому, але кожного року його треба підправляти 🙈

дуже гарно почав грати орган після Меси, не могла не зняти! Заодно хотіла квіти зафіксувати на камеру, бо розпустилися. Ті білі такі гарні 😍
Потім невеличка частинка обірвана, бо я переходила, засоромилася людей 🫣
Тому так вийшло, що відзняла пів храму 🙈, а насправді не знала куди дітися і водночас записати далі мелодію хотілося, бо дуже гарно, не знімати ж стіну, коли є що знімати

Фільми, які пахнуть вологістю бібліотеки, виглядають, наче під фільтром вицвілого паперу старих книг, полонять моє серце з року в рік. Вони викликають задоволення, часто наповнені драматизмом і гострими темами, які подаються з романтичною лагідністю та торкаються душ вразливих до краси людських почуттів та гідності.
Це не фільми сповнені динамізму, епічності, напроти, це кіно, яке схоже на полотно, серію полотен, які змінюються на очах у вигляді кадрів, доки ми стоїмо в одній точці. Такі фільми виховують, вони змушують ставити питання собі.
Одним із таких фільмів для мене є "Товариство мертвих поетів", повз який неможливо пройти! Його хочеться передивлятися, відчувати і переживати. Мене здивував той факт, що деякі вважають "Товариство" більше виховним фільмом для юнаків. Він говорить про хлопців, але я не скажу, що він говорить до них і тільки. Жіноча авдиторія цього фільму не мала, бо й теми там піднімаються поза статеві. Однак безглуздо сперечатися з фактом, що є сцени, з якими у житті стикаються хлопці, та аж ніяк не дівчата, натомість відсутні ті проблеми, з якими стикаються жінки на тому ж шляху, на якому опинилися ці юнаки.
І от нещодавно одна пані звернула мою увагу на цей не суттєвий для мене момент (краса є краса, сенси, які я для себе виділила, все ще залишаються для мене вагомими аргументами, щоб передивлятися цей фільм) і натомість зробила рекомендацію щодо схожого фільму, але про жінок.
Та ж ситуація: викладачка консервативного закладу, яка хоче навчити нестандартно мислити своїх учнів, йти проти системи, навчити не просто сухо матеріалу, а виховати, стати прикладом автентичного вчителя, який направляє; тема мистецтва, яку я не можу оминути (якщо діло доходить до мистецтва, літератури — це візитівка фільму для мене). Але тут постають питання щодо вибору жінок, їх становища, їх можливостей, права на кар'єру і бути дружиною, бачити себе не лише жінкою, але й людиною у першу чергу, обирати себе, обирати свої бажання.

Побачивши серед акторського складу Джулію Робертс у мене вже не було сумніву, що цей фільм викличе у мені романтичні почуття до показаного.

У фільмі не лише студентки змінюються завдяки викладачці, але й молода прогресивна викладачка мусить покорити їх серця та довести свою вартісність консервативному комітету, який не надто радий її кандидатурі у своєму престижному освітньому закладі. Але чи будуть вони вартісними для неї? Чи це те, що вона очікувала?

Комусь може видатися, що проблеми, з якими стикаються дівчата, для сучасної жінки вже відгомін минулого, але насправді фільм є актуальним як ніколи. Неопатріархальне суспільство дозволяє жінкам більше, але від того ставлення до неї все ще залишається незмінним, тепер в обов'язках жінки і побут, і робота, бо вона жінка і має себе забезпечити, але й про дім не забути.
Не хочу викривати головну тему фільму, тому зупинюся на цій тезі.

Сучасна людина вважає себе вищою за своїх предків, прогресивнішою, вона вважає за успіх те, що розуміє ті очевидні речі, які не були відкритті її батькам, але у цій пихатості сучасники закривають очі, що 30-40, чи навіть 50 років — це ніщо для людства. Не можливо зробити значний ривок і бути впевненим, що встоїш на ногах. Наші батьки зробили цей стрибок, але тепер нам потрібно втримати рівновагу, щоб не впасти назад на дупу, чи навіть вперед на руки, розбивши коліна.
Нам зручно думати, що тепер проблем що раніше турбували людей немає, бо вони в іншій формі, а отже їх вже пройшли!
Ми не є вже новими людьми, ми лише етап до цього нового і разюча відміність між минулим та теперішнім століттям підкреслена маркером, а не розділена прірвою.

Отже, фільм "Посмішка Мони Лізи" є вартим уваги і я рекомендую переглянути його, як і фільм "Товариство мертвих поетів".
Гарного перегляду 😊
#відгук #фільм #мистецтво