Важко писати про зиму, коли вже весна. Хочеться писати про те, що відчуваєш ЗАРАЗ.
Але-але 😌 працюю...


Чесно кажучи, вже відчуваю, що літо знову кидає на мене своє палюче полум'я правосуддя. Мені завжди чомусь важко морально у цей період.
Підтримкою стає моя вже зрілість, яка старається нагадувати про мотивацію рухатися у цьому житті

Нарешті почала друкувати.
Скажіть, як вам початок? Чи цікаво дізнатися що далі, які враження, емоції викликають перші абзаци? Можливо, питання?
#процес

Мені влучно порадили зробити нормальний знімок 👉👈

Це початок тексту, який я вже почала передруковувати з написаного рукопису. Була б рада почути ваші думки, що відчуваєте і чи читали б далі?
Всі ми знаємо як важливі перші абзаци 😁

«Він знав що саме йому потрібне і, що цього він не може втілити тут і зараз. Тепер це нав’язлива думка і не більше, але якщо наважитися і зустрітися з істинним прагненням, самокритиком і, можливо, у кінці довгих старань з пустою тишею, замість відгуку, грошей, уваги, лише з самим собою і полотном, власною вразливою частиною, то у цій втраті сміливості брати пензель ще, можна знайти волю та правду»
#письмо #процес

"Безіменні" — це історія про трьох заручників самотності, які самі обрали її і тих, з ким змогли розділити цей стан.
Давид вирішив спробувати для себе нову сферу і відправився за місто працювати у вдови-письменниці, яка марить текстами. Інга була жорстокою, авторитарною жінкою, яка ховалися від свого минулого життя і не знала, що коли розділяєш самотність з кимось, не лише змінюєш, але й ненавмисно змінюєшся.
Хоча Інга вже зріла жінка, їй ще доведеться зустрітися з жінкою у собі, своїми страхами та вразливістю молодості.

Ця ненав'язлива історія про творчість, призначення, глибокі стосунки та мистецтво ще пишеться, але мені є вже, що вам сказати про неї!
Це роздуми про те, якими ще можуть бути стосунки між творцем і музою, як ролі можуть змінюватися. Про митця і світ, про митця і релігію, про митця і славу.

Події сьогодення вражають своїм абсурдом і цинізмом.
Інтелігенція, молодь, свідомі українці зібралися однодумно, щоб бути голосом народу, який знову змушують стогнати під яром.
Як шкода мені було, що не можу приєднатися до цього голосу, тому вирішила написати про це допис і подякувати знайомим, друзям, тим до кого я рівнялася за їх непохитну позицію, яку розділяють з сім'ями й родинами. Як шкода, що століття в століття так мало людей цінує смак волі, і яка я щаслива, що народилася у час, коли цих людей, прагну вірити, найбільше.
І також шкода, що на противагу цьому мені довелося вийти зі своєї бульбашки і зіткнутися з тими, хто досі плекає рабські нашийники і кричить про "продажність", хоча у розумної людини немає сумніву у тому, що саме ці агресивні противники Голосу проплачені, або ж невігласи та боягузи.
Як важко втримати віру у життя, коли зовні доводиться захищастися від безчесних, нелюдських нападів фізично, психічно й духовно, а зсередини жире проказа, гнила й смердюча.
Прийнятий закон — це відверте свавілля й зухвальство, це межа, яку перетнули, на жаль, без відповідного страху перед гнівом народу.