Схема річок Київської губернії 1848 року, на якій зображена річка Рось та річки, що в неї впадають.

Схему було взято з фейзбук-групи «Київщина: сторінки історії» https://www.facebook.com/share/p/18ifJG9erF/.

На жаль, у мене зараз мало часу, щоб займатися цим каналом, але прошу вас не відписуватись. Я старатимуся публікувати тут нові пости.

Рейд 2-го Українського козацького полку на територію Варшавського герцогства

В історії Французько-російської війни 1812 року ми знаємо, що на території України формувалися козацькі полки для посилення російської армії. Зокрема, один із таких полків був сформований на території Білоцерківщини. Його прийнято називати 2-м полком Київської губернії, але також його називають 2-м Українським козацьким полком. На жаль, про цей полк мало інформації в Інтернеті, тому цей пост зроблений для того, щоб розповісти частину його бойової історії.

Передумови

2-й полк Київської губернії був сформований у червні 1812 року у Васильківському повіті. Штаб полку знаходився в Білій Церкві. До його складу набиралися козаки та селяни з Васильківського, Таращанського, Богуславського та Київського повітів. Загалом у полку служило 1 248 осіб, але на фронт він прибув лише 3 жовтня 1812 року.

Там він увійшов до складу корпусу генерал-лейтенанта барона Ф. В. Остен-Сакена у 3-й Західній армії генерала від кавалерії О. П. Тормасова. Полк дислокувався на прикордонних із Варшавським герцогством територіях. Метою було не допустити проникнення французької армії та її союзників на територію Волині, що могло поставити під загрозу оточення Брест-Литовська.

Рейд

20 жовтня невеликий загін під керівництвом графа І. О. де Вітте перейшов річку Західний Буг і зайшов на ворожу територію. Потрібно зазначити, що, окрім козаків 2-го полку Київської губернії, у рейді брали участь козаки 1-го та 3-го полків, а також донські козаки. На ворожій території козаки знищували логістику противника, склади з озброєнням і ворожі загони.

5 листопада козаки підійшли до міста Лосіце, де на той момент базувалися німецькі війська. Між козаками та німцями розпочався бій. Один із його учасників у своїх листах згадував:

«Битва ця почалася о 12-й годині дня і тривала до самого вечора... Ескадрони українських козаків, рішуче атакуючи, врізувалися в розташування ворога і знищували його».

Тоді німці були розбиті. У полон до козаків потрапило шість німецьких офіцерів та майже 100 військових.

Після цього козаки вирушили на південь до міста Мендзиржець, де 10 листопада почався новий бій. На жаль, про цей бій інформації мало, але відомо, що козаки здобули перемогу та вирушили на схід до міста Бяла. 20 листопада відбувся ще один бій, у якому козаки також перемогли.

Ймовірно, рейд міг продовжитися, але генерал Ф. В. Остен-Сакен наказав козакам покинути ворожу територію. 1 грудня вони знову перейшли річку Західний Буг.

Джерела інформації

Гербиловський Г.

Українські козаки, полки і українське ополчення у Вітчизняній війні 1812 року

#історія

Як була знищена остання синагога в Білій Церкві

З історії Білої Церкви ми знаємо, що майже половина населення міста становили євреї. Нам відомо про погроми та нацистську окупацію Білої Церкви, яка винищила більшість єврейського населення. Але навіть після Другої світової війни, за переписом 1959 року, в місті залишалося понад 5500 євреїв, що становило 7,8% від усього населення. Щоб зрозуміти, як остаточно було знищене єврейське життя в місті, потрібно ознайомитися з такою особою, як Мойсей Бенціонович Фельдман.

Мойсей Бенціонович Фельдман

Білоцерківський єврей, народжений 20 серпня 1896 року в сім'ї Бенціона Мошковича та Стасі Львівни Фельдманів. Мати померла під час пологів. Про батька відомо лише те, що він був релігійною людиною. Саме тому він відправив сина до місцевої єврейської релігійної школи. Скільки часу той там навчався — невідомо, але згодом він був відправлений до вищого релігійного навчального закладу в Москві, де провів 15 років.

Повернувся в Білу Церкву лише у 1917 році та почав працювати в місцевій крамниці.

У 1919 році він був примусово мобілізований до Білоцерківського караульного батальйону для підтримки порядку в місті, але незабаром залишив службу через хворобу. Після чого почав переховуватись, аби уникнути повторного призову, а згодом взагалі покинув місто.

На початку 1920-х років повернувся в Білу Церкву, одружився з єврейкою Рейзей. У 1922 році, щоб забезпечити сім’ю та новонароджену доньку Ціпу, влаштувався різником на скотобійню, де працював до початку радянсько-німецької війни. Був противником комунізму, жив за традиціями своїх предків, був вірний релігії. У 1937 році разом з однодумцями створив у Білій Церкві єврейську релігійну громаду, став її духовним лідером.

У 1941 році евакуювався разом із сім’єю до села Перцовка (Татарська АРСР), де працював у колгоспі. У 1942 році отримав повістку до армії, служив до 1943 року, втратив ногу на війні, після чого був демобілізований. У березні 1944 року повернувся до Білої Церкви, де деякий час працював продавцем, а потім повністю присвятив себе відновленню єврейської громади.

Заснування синагоги

1 січня 1947 року між Фельдманом і Білоцерківським міським житловим управлінням був підписаний договір про безкоштовну оренду будинку на вулиці Грузинська, 2, для використання під синагогу. Вона стала однією з п’яти синагог у Київській області, які працювали після війни. Фельдман забезпечив її всім необхідним: синагогальним ковчегом, лавками, столами, підсвічниками — усім, що потрібно для внесення свитка Тори. В синагозі проводили обрізання хлопчиків, весілля, похорони. На свята приходило від 250 до 300 осіб.

Згодом при синагозі почала діяти артіль¹, де випікали мацу². Вона коштувала 8 рублів що на той момент було дорого, але авона все одно користувалася популярністю серед населення міста.

Ліквідація синагоги

Уповноважений Ради у справах релігійних культів по Київській області зафіксував, що в період 1949–1950 років на великі свята синагогу відвідувало до 2000 осіб, у звичайні дні — близько 50. Завданням цієї установи було недопущення проявів будь-якої релігії в області, тому міліція почала переслідувати вірян. На великі свята прихожан розганяли, ловили прямо на вулиці. Коли громада вирішила зібрати кошти на відновлення могил на єврейському кладовищі, міліція миттєво відреагувала, звинувативши керівництво громади у спекуляції, нав'язування релігії молодому поколінню, а також звинуватили у зраді Радянському Союзу, ці обвинувачення могли обернутися ув’язненням для Фельдмана. Але арештували його не одразу, оскільки і він, і його донька були фронтовиками. У ході розслідування з’ясувалося, що він співпрацював з американськими релігійними фондами, від яких отримував релігійну літературу та продукти.

У 1950 році померла його донька.

24 грудня 1950 року старший слідчий УМДБ Київської області, старший лейтенант Тимко, пред’явив Фельдману обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого статтею 54-10 ч. ІІ КК УРСР — «антирадянська пропаганда та агітація». Фельдман заперечував будь-які обвинувачення в антирадянській діяльності. Але під час нічного допиту 17 січня 1951 року він зізнався, що справді був ображений на радянську владу, яка, за його словами, нічого не зробила для гідного облаштування життя євреїв — народу, що найбільше постраждав під час окупації.

На допиті 17 березня 1951 року рабин ще раз підтвердив свої свідчення про невдоволення радянською владою, яка, на його думку, ставилася до єврейського населення несправедливо. Водночас обвинувачення в націоналізмі він категорично відкинув.

26 травня 1951 року його засудили до 10 років ув’язнення. Його відправили до в’язниці в Сибіру, де йому запропонували свободу в обмін на свідчення проти друзів. Фельдман відмовився щось говорити, але навіть без його свідчень компромату на його соратників було достатньо.

2 серпня 1954 року термін ув’язнення Фельдману скоротили до 5 років, на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 року «Про амністію» його звільнили з-під варти. Мойсей Бенціонович повернувся до своєї родини в Білу Церкву. Сама синагога була закрита в 1962 році.

Примітки

¹ Артіль — форма кооперативного об'єднання робітників, що виконували спільну працю (в даному випадку — випікання маци).

² Маца — традиційний єврейський хліб, приготований без дріжджів, що споживається під часвята Песах.

#історія

Греки на Пороссі

Вивчаючи історію Давньоруського Поросся, я розумію, що тодішнє Поросся було дуже багатонаціональним регіоном, і наслідки цього різноманіття народів на Пороссі спостерігаються й досі. Сьогодні ж ми поговоримо про греків на Давньоруському Пороссі: як вони сюди потрапили, чим займалися та яка їхня доля.

Наша історія починається ще до появи Київської Русі. На той момент постійного грецького населення в регіоні не було, це були місіонери, торговці тощо, які жили в тогочасних пороських містах.

Повноцінне заселення греками Поросся починається у 1032 році, коли після відвоювання цих земель у печенігів тут починається будівництво міст-фортець, відомих нам – Юр’єва, Богуславця, Корсуня, а згодом і Торчеська.

Оскільки наш регіон не застав хрещення Русі і перебував під фактичним контролем печенігів, населення цих земель залишалося язичницьким. Щоб це виправити, в Юр’єві створюється Юр’ївська єпархія, першими єпископами якої були греки, що прибули сюди з Візантії. Окрім духовенства, на ці землі також прибували грецькі торговці та звичайне населення, хоч і в малих кількостях.

Першим достовірно відомим єпископом Юр’єва був Михаїл. Відомо, що у 1073 році він брав участь у закладенні Успенського собору Печерського монастиря, заміщаючи митрополита Георгія, який на той момент перебував у Константинополі. Також відомо, що він досить добре керував військом. Так, влітку 1095 року після взяття Юр’єва половцями він разом з іншими жителями міста вирушив до Дніпра, де на території нинішнього села Стайки заснував форпост, звідки згодом вирушило військо вже проти половців.

Історик Б. О. Рибаков вважає, що всі тогочасні єпископи Юр’єва мали військові знання, адже жили вони у прикордонних містах, які часто зазнавали ударів кочовиків.

З початком XII століття роль церкви в житті Поросся зменшується, але греки нікуди не зникають, навпаки, їхня кількість продовжує зростати. Тепер вони не лише жили в уже існуючих містах, а й засновували нові. Так, відомо що в ~1185 році греки заснували місто Тимошня (нині — Тетіїв), яке знаходилося на лівому березі річки Роська.

Відомо, що тогочасне населення міста активно вело торгівлю зі слов’янами. У місті була церква. Після монголо-татарської навали місто було зруйноване, а більша частина грецького населення регіону вирізана. Залишки грецького населення були асимільовані слов’янами.

Джерела інформації:

Білоцерківський краєзнавчий музей: Юр'ївський літопис 1,96

Вікіпедія:

https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F_%D0%A2%D0%B5%D1%82%D1%96%D1%94%D0%B2%D0%B0

Посилання на наш канал

Наш чат

Чи знали ви, що вихідець із Поросся став першим українським православним священиком, який побував на Алясці та у США, заснував першу в історії цієї країни слов’янську організацію та започаткував українську діаспору в Америці? Якщо ні, раджу вам познайомитися з такою людиною, як Агапій Гончаренко.

⬇️

Гумницький Андрій Онуфрійович народився 31 серпня 1832 року у селі Крива Таращанського повіту (нині — Таращанська громада) в сім’ї священика Онуфрія Гумницького. Походив він із козацького роду Богунів. Про його дитинство відомо небагато. Андрій рано навчився читати, мав мало друзів (якщо вони взагалі були), любив природу та книги.

У 1853 році закінчив Київську духовну семінарію й пішов на службу до Києво-Печерської лаври, де прийняв чернече ім’я Агапій. Його духовна кар’єра розвивалася успішно: між 1853–1857 роками митрополит Філарет призначив його секретарем канцелярії, що дало йому змогу ознайомитися з управлінням Російської православної церкви зсередини.

У 1857 році його направили послом до Афін, де він почав вивчати грецьку мову. Проте через політичні погляди, дружбу з вільнодумцями та події 1855 року, які торкнулися його рідного краю, Агапій дедалі більше сумнівався в діях імператора і все частіше йшов наперекор РПЦ. Це призвело до того, що 16 лютого 1860 року під час вечері у посла Російської імперії в Греції Олександра Озерова йому повідомили про наказ на арешт і повернення до Росії. По дорозі в Росію його друзі його викрали, і вже 4 березня він опинився в Лондоні, де почав активно співпрацювати з емігрантами-декабристами.

У 1861 році він узяв псевдонім Агапій Гончаренко. У Лондоні його життя було насиченим: він познайомився з італійським політиком Джузеппе Мадзіні, який порадив емігрувати до США. Подорожуючи, він відвідав Османську імперію, побував на горі Афон, де зустрів свого дядька Дмитра Богуна та був посвячений у священики Грецької православної церкви. Як паломник, відвідав Єрусалим і Єгипет. В Александрії на нього здійснила замах царська охорона, за голову було призначено винагороду у 5000 рублів. Щоб уникнути переслідувань, 18 жовтня 1864 року він вирушив до Смірни, а в 1865 році прибув до США, у Нью-Йорк, де працював учителем грецької мови. Одним із його учнів був Юджин Скайлер – майбутній посол США в Румунії, Болгарії та Сербії.

Він займався також редагуванням і перекладом Біблії арабською мовою. У 1867 році відбувся продаж Аляски США. Тоді через мале знання російської мови нова влада уклала з Агапієм угоду про організацію друкарень. Уже наступного року він заснував газету «The Alaska Herald», де публікував переклади новин з англійської на російську мову, уривки з творів Тараса Шевченка та матеріали українською мовою у спеціальному блоці «Свобода». Таким чином він став засновником української та російської журналістики у США.

У своїх публікаціях Гончаренко захищав права нових громадян Америки, виступав проти утисків уряду та компаній, наголошував на важливості освіти, критикував російський імперіалізм і перекладав уривки з Конституції США. Газета навіть доходила до Сибіру та Далекого Сходу.

Крім того, він заснував першу в США слов’янську організацію «Товариство декабристів». У 1872 році продав свій бізнес Генрі Джорджу, частину коштів передав Смітсонівському інституту та Бібліотеці Конгресу, а сам переселився до передмістя міста Гейвард (Каліфорнія), де створив хутір «Україна». Там, разом із дружиною, він жив у достатку: мав п’ять акрів землі, білий котедж на пагорбі, прибудовану кухню та сад. На брамі двору було написано слово «Україна».

Агапій продовжував працювати над літературою та видав книгу «Спогади Агапія Гончаренка, українського козака-священика».

5 травня 1916 року Агапій Гончаренко помер у віці 84 років. Його та дружину поховали у дворі власного господарства, яке в 1999 році було занесено до списку історичних місць Каліфорнії.

Наш канал

Наш чат

За 260 кілометрів від дому

Колись на цьому каналі я вже згадувалося про населені пункти, які були засновані вихідцями з Поросся за межами регіону. Тоді я розповідав, як євреї зі Сквири заснували місто Нью-Сквер. Цього разу я розповім про частинку Поросся на Полтавщині: як туди потрапили вихідці з нашого регіону та що з ними сталося згодом.

Початок

Все починається наприкінці XVI століття, коли з Білої Церкви та її околиць невідома кількість селян та козаків вирушила на Лівобережжя. Вони оселилися на березі річки Псел, заснувавши села Балаклія та Білоцерківка.

У 1633 році Станіслав Конецпольський купив ці землі у Христини Зубрикової-Корженьовської, а згодом Білоцерківка перейшла у власність Яреми Вишневецького.

У часи Національно-визвольної війни 1648–1657 рр. обидва населені пункти виросли до рівня невеликих містечок. У цей самий період у них з’являються свої козацькі сотні. Так, у 1648 році виникає Балаклійська козацька сотня реєстрового козацтва, яка у 1648–1660 рр. входила до складу Полтавського полку, а в 1661–1663 рр. — до Кременчуцького полку. Того ж року сотня перейшла до Миргородського полку, а у 1665 році була ліквідована.¹

Балакліївська сотня складалася з сіл Попове, Корнієвки та містечка Балаклія. Останнє було приєднане до складу Білоцерківської сотні, яка виникла у 1660 році. На відміну від сусідки, вона була нереєстровою. До її складу входили містечко Білоцерківське, село Борки (нині-Бірки)² та село Зубані, яке у ході ревізії 1723 року приєднали до Остапівської сотні, а також містечко Балаклія, включене у 1665 році.

Ця сотня проіснувала значно довше, аж до 1782 року. Останнім відомим сотником став Жиченко Василь, який керував нею у 1752 році.

Часи Російської імперії

У середині 18 – на початку 20 століття район став густо заселеним. Вихідці з Білоцерківки й Балаклії почали освоювати навколишні території, засновуючи хутори, які згодом переростали в села. У регіон переселялися також вихідці з Полтавщини та Поділля, що теж створювали свої поселення.

Село Білоцерківка перейшло у власність поміщиків Базилевських. У 1885 році воно стало волосним центром Білоцерківської волості. Приблизно в той самий час частина козацьких сімей покинула село й переселилася на Кавказ, де заснувала село Ново-Івановське. Нащадки білоцерківських переселенців живуть там і сьогодні, однак вони втратили національну свідомість і ототожнюють себе з росіянами.

У цей самий час формується Балаклійська волость. На жаль я не знайшов про неї інформації, окрім того що між 1913 та 1915 роками її очолював Василь Лукич Кудренко.

Радянський період та сучасність

У 1923 році Білоцерківську волость ліквідували, а на її місці утворили Білоцерківський район, до складу якого увійшли територія однойменної волості, Калениківської волості та частини сусідніх. Але цей район проіснував недовго, 2 вересня 1930 року його ліквідували, а територію поділили між Решетилівським і Лубенським районами.

Унаслідок Голодомору 1932–1933 рр. у Білоцерківці та Балаклії разом загинуло 858 осіб. У часи нацистського вторгнення в навколишніх лісах діяли партизанські загони.

У 1966 році було створено Балаклійську та Білоцерківську сільради. Вже за часів незалежності, 13 серпня 2015 року, утворилася Білоцерківська громада. 12 червня 2020 року її територія збільшилася за рахунок приєднання ліквідованої Рокитянської громади.

¹ Цікавий епізод в історії Балаклії стався у 1657 році. Тоді, після повстання Пушкаря і Барабаша, частина козаків, селян та міщан покинула ці території та, в пошуках кращого життя, вирушила на Слобожанщину. У 1663 році вони оселилися на берегах річки Сіверський Донець, заснувавши сучасне місто Балаклія та Черкаські Бишки. Цікавим є те, що в той час росичі складали в місті більшість населення, попри те що там також жили вихідці з сучасної Черкаської області та козаки з Росії. Також вони встигли деякий час покерувати навколишньою територією, у 1670 році було створено Балаклійський слобідський полк. Звісно, проіснував він недовго, лише до 1677 року.

Буцька Фортеця та Буцький Ґрунт:

Після зведення на початку XVII століття невеликого замку в Буках, прилеглий до нього край (переважно межиріччя Тікича й Конели) певний час носив назву «Буцький Ґрунт». Цей замочок, вочевидь, мав на меті контролювати юридичні межі з Білоцерківським староством на лівому березі Тікича та встановити контроль над прикордонним регіоном.

1601—1606 рр. Буцький ґрунт зазнавав наїздів коругв князя О. Острозького та С. Йордана

В перші роки населення Буків збільшувалося, зокрема, за рахунок втеч з інших маєтків Брацлавщини, як наприклад 1617 р.

В 1638 році чернігівський воєвода Марцін (Мартин) Калиновський за 119 тисяч золотих здав в оренду на 3 роки гданському купцеві містечка Буки, Іваньки, Маньківку, Мошурів та місто Умань, з правом виробляти поташ, селітру і смольчугу

В подальші часи, внаслідок численних нападів, татари повністю зруйнували Буцьку фортецю, а містечко зазнало майже спустошення.

Наступником Буцького Ґрунту стала Буцька Козацька Сотня.

Невеликий момент з історії сусіднього регіону, який пов’язаний з історією Поросся

https://t.me/ZhashkivSupremacy

Рано чи пізно я повернуся в свій прайм 2024 року...

#непотемі