Дорога Анастасія
Мені дуже подобається що ти вмієш розставляти пріоритети в своєму житті,і розставляєш їх завжди якнайкраще для себя
Мені дуже шкода що за весь цей довгий час мені ти так і не знайшла найважливіший пункт у цьому списку пріоритетів для мене

Цитуючи тебе ,ці «токсичні відносини» корисні лише тобі,щоб заповнити недостаток якогось «тепла в сердечку»,мені ж навпаки ,як ти знаєш,вони приносять лише криваві рани
Я намагався,я терпів,я чекав що щось зміниться…нажаль

Тому зараз мені здається наступив саме той час щоб закінчити всі ці «недовідносини»

Вибач за мою нерозторопність та бісячість,нерішучість та «безсексуальність»

Бажаю тобі всього найкращого,бо ти цього гідна

Привіт мамі,татові,бабусі…і всім хто там ще мене знав

Не розлюбив

Гарної дороги

я плакав час на роботі,всю дорогу додому і ридав у ванній
Мені уже набридло пускати сльози з такою частотою(майже щотижня)
я опустошений
вибач

вони були разом місяць весни
два місяці літа
і жодного дня осені
вона не хотіла з ним бути взагалі-то ніколи
та і він завжди знав що насправді не хоче її

вона змусила його ненавидіти метеликів в животі
Він дарував їй квіти, та говорила: 'вони щось не ті‘

він вже блював, коли відчував тих самих метеликів в животі
бо вона була жахливим монстром
схоронила його заживо у землі


Я знаю як це, мені довелось потрапити в павутину такого
вийти живою змогла
щоправда втратила забагато крові
та чомусь я уже тоді не відчувала болю
Так я стала монстром
тобто точнісінько як він

10.09.21

Рефлексія

я чекаю тебе
я чекаю тебе вдома
я чекаю тебе справжньою
я чекаю тебе в будь-якому стані
хай навіть скаліченою і стомленою

ти цінна для мене будь-яка і з будь-якими досягненнями
ти важлива для мене не за тіло - одягненою чи роздягненою
я просто тебе люблю

безумовно

21.07.21

він недоступний
жахливо черствий
холодний, злий і взагалі ніякий
у нього в шлунку замість метеликів щось давно мертве, і повно мряки,
а зверху рахунки століття два як несплачені
Отакі от відносини. Нездорово заманьячені.

так от
однієї зими цей персонаж,
віддав свої останні гроші на пакетик з якоюсь травою
а вона в ту ж секунду у другому місті - раділа що вперше літає сніг над її головою

Телефонний дзвінок:
«мала виручай ніяк доїхати додому
гроші забув, а якось страшно іти по Тернополі пізно одному»

і вона з тим синдромом рятівника звісно таксі викликала
а потім сиділа біля вікна і сльози отв витирала

Вона рятувала його так щодня, щоночі, аж до квітневого ранку.
Проте він ще встиг за її ж кошти викликати якусь там панянку.

V.

Ти стояв навпроти
але торкнутись душі не зумів
Ти був так близько
але не відчув мій пекельний гнів
Ти запевнив, що не черствий
відкрив усі свої вікна
Але і там мене зрадливо чекала москітна сітка
Знаєш
ніколи не думала, що в твоїх обіймах буває так
Несумісність у всьому
що аж рве дах
Кричиш
«це все театр, це не щиро, це все гра»
Тоді вітаю
Граємо ролі ми «на ура!»
Весна. Ми стоїмо
одне навпроти одного
Ти влучив мені в серце
а я тобі - у голову.

Панічні атаки. Нехватка повітря
Один на один із собою
Не знала, що можу відчути себе
героєм «одного набою»

Коли паралізоване тіло не в змозі себе залатати
Коли спроможна лишень на одне -
бездумно собі дорікати

В звитяжному галасі німої сирени
кожну ніч
Здавалося, що залишаюсь
з відкритими ранами віч-на-віч

Так хочеться сісти
у набраній ванні
з розхристаній навстіж собою
Омити все тіло
такою до болі жаскою святою водою

Не хочу тут сьогодні ні голосних слів, ні банальних фраз. Напишу відверто, все що на душі.

Цієї весни мені двадцять, проте це не перше моє життя. Перероджуюсь знову і знову. Я вкотре вчусь любити світ, птахів, людей. Вкотре згадую як воно - бачити красу. Вкотре повна надій.

Одна мрія - замість новин знову слухати дощі.

Ти стояв навпроти
але торкнутись душі не зумів
Ти був так близько
але не відчув мій пекельний гнів
Ти запевнив, що не черствий
відкрив усі свої вікна
Але і там мене зрадливо чекала москітна сітка
Знаєш
ніколи не думала, що в твоїх обіймах буває так
Несумісність у всьому
що аж рве дах
Кричиш
«це все театр, це не щиро, це все гра»
Тоді вітаю
Граємо ролі ми «на ура!»
Весна. Ми стоїмо
одне навпроти одного
Ти влучив мені в серце
а я тобі - у голову.

сьогодні ще вчитиму пари
а завтра програю в любов
—

за теорією ймовірністі
чудо рідко (навіть кошмарно рідко) але трапляється
на практиці ця теорія підтверджень ще не витримала
бо от навіть у нас (!) з тобою
чуда
не сталось

(і зі мною, до речі, чудо ще ніколи не сталось
але це звісно відкрите питання до теорії ймовірності, не до вміння створювати щастя власними руками)


так от
якщо не покер, то любов - ідіотська гра
вона не коштує ні сірника, ні доларової купюри
бо у того хто програє - на руках нікому не потрібні почуття

а в виграші ні душі
от просто
нікого
нема

Отак живе людина у 21 столітті, коли всі людські блага, здавалось, представлені на долоні. Ти прекрасно співіснуєш сам із собою, в соціумі, з різними цікавими талановитими людьми, від яких ти черпаєш натхнення. Ти, зрештою, після певного віку ні від кого не залежиш. По факту, перед тобою весь світ, тебе, в принципі, нічого не сковує.

І в якусь мить чомусь, напевно від занадто спокійного життя, в багатьох випадках, перед людиною постає який не який вибір (сліпий, на кшталт віри догмату) - йти далі одному по протоптаному шляху, або ж вступати на це крихке, невідоме, бентежне кохання. Очікувано, віддаєш перевагу другому.

А далі починається якийсь вир зі знайомих та одночасно невідомих до того емоцій. Не завжди позитивних, часто скуйовджених, заплутаних, незрозумілих. Для мене, особисто, так. Ну а що ще взяти з майже 20-ти річної конвенційно нервової і невіруючої мене.

Хтось робить крок вперед, інший вкотре відступає назад. Хтось думає, що знає, ґвалтує себе думками про невиправдане кохання, інший тями немає про що взагалі зараз конфлікт.

Потім доторк долоні до щоки, в моменті забуваються образи до наступної прози у вигляді монологу з вуст у вуста.

Автор поеми вболіває за український народ, змальовуючи його роздвоєність, як він до загину б'ється на боці Карла і російського царя:
Який це жах! Який це жах! Так розмінять могуть орлину! І наче стогне на ножах Роздерте серце України...

вони оголили душі минулої весни
та й не тільки, ще два літа тому,
якщо серйозно, то на це пішли роки
звідси й до кінця знайомі:
вона не хотіла з ним прощатись взагалі-то ніколи
та і він завжди знав що не хоче покидати її -
їхні розмови були відкриті, наповнені любов’ю,
вони інколи плакали та захлиналися отою густою,
що давить в горлі та залишає по собі сліди

і сліди, що залишались під ними,
не були ні на хвильку пустими,
коли інші не могли наповнитись місяцями,
вони ж були по вінця
за хвилини

їхні сліди завжди будуть поруч з ними,
нагадувати про майбутнє, мріяти про минуле
вони не бачитимуться тисячі стуків серця,
та в кожній тисячі буде їхнє слово безсмертя

слово, яке сказали ненароком,
або в якому довго жила душа
слово, яке було великим кроком
слово, яке вдихнуло в них обох життя.